Класична соціологічна думка

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. пов'язаний з формуванням національних соціологічних шкіл, початком існування «великих соціологічних теорій», що претендують на універсальність пояснення будь-яких проявів соціальності і закладають основи власне соціологічної методології. Ці теорії досить часто називають «класичними», тому і питання лекції звучить відповідним чином. Це, зокрема, теорії М.Вебера, Е.Дюркгейма, К.Маркса, Ф.Тьонніса, Г.Зіммеля та ін.

Ч.Г.Кулі Г.Тард Ф.Тьонніс Г.Зіммельта інші.

Окремим було вчення К.Маркса (1818 – 1883), яке суттєво відрізнялося від позитивістського підходу і виступає не лише як напрям теоретичної думки, а і як впливова течія суспільно-політичної думки, що тісно пов’язана з масовими соціальними рухами минулого і нашого сторіччя (насамперед із соціалістичним робітничим рухом).

Результати теоретичних розв’язок К.Маркса у соціологічній галузі можна звести до трьох основних моделей: базису-надбудови, «органічної цілісності суспільства» та його «діалектичного розвитку».

Згідно з теорією марксизму система матеріально-виробничих відносин (економіка) становить першооснову, «базис», суспільства на якому ґрунтуються всі інші стосунки людей - правові, політичні, ідеологічні («надбудова»).

Е.Дюркгейм (1858—1917), французький соціолог і філософ вказував, що для перетворення соціології на самостійну науку необхідно чітко визначити її предмет та відповідний метод. У визначенні предмета він ішов шляхом пошуку особливої реальності, яку не вивчає жодна з суспільних наук. Таку реальність, на його думку, утворюють «соціальні факти».

Соціальні факти – це «зразки мислення, діяльності і почуттів», які незалежні від індивідуальної свідомості[2]. Вони здатні здійснювати на індивіда примусовий вплив. Соціальні факти стають такими, якщо певні речі, явища масово поширюються, їх визнають або використовують.

Базовим положенням «соціологічного методу» Е.Дюркгейм вважав принцип «соціологізму», тобто «соціальне можна пояснити лише соціальним». Соціологізм підкреслював специфічність та автономність соціальної реальності.

Суспільство за визначенням Е.Дюркгейма – це це певного роду реальність, яка існує за власними законами і яку не можна звести до якогось одного її прояву; ця реальність первинна щодо окремого індивіда і досліджувати її можна лише об’єктивними методами.

Іншою «класичною» соціологічною теорією є вчення М.Вебера (1864-1920), німецького філософа, соціолога, історика. Відомі роботи – «Протестантська етика і дух капіталізму», «Наука як покликання і професія», «Політика як покликання і професія», «Господарство і суспільство» та інші. Відомий дослідженнями у сфері політики.

В другій половині XX ст. не раз активізувався інтерес до теоретичної спадщини М.Вебера (так званий «веберівський ренесанс»). Проблеми, поставлені ним, залишаються в центрі методологічних пошуків і сучасних учених-соціологів. М.Вебера вважають засновником «інтерпретативної соціології» («розуміючої соціології») та теорії соціальної дії.

На відміну від Е.Дюркгейма, М.Вебер цікавився насамперед тим суб’єктивним змістом, який люди надають своїм вчинкам, коли вони «діють разом», тому свій метод вчений і назвав «розуміючою соціологією», її предметом є соціальна поведінка – дія, що свідомо орієнтована на інших.

Щоб зрозуміти зміст соціальної дії, Вебер його раціоналізує, тобто зводить до певних спрощених схем типу «мета дії – засоби її досягнення».

Типи соціальної дії за М.Вебером:

1. Цілераціональний тип – людина уявляє собі і мету і засоби її досягнення, враховує реакцію інших.

2. Ціннісно-раціональний – дія здійснюється через свідому віру в етичну, естетичну, релігійну цінність певної поведінки.

3. Афективний – дія під впливом без свідомих психологічних імпульсів і почуттів.

4. Традиційна дія – здійснюється через звичку.

Теорія М.Вебера вважається основою мікросоціологічного підходу до аналізу суспільства, в той час як Е.Дюркгейма – макросоціологічного.

Поиск по сайту: