Наратор як маска автора у творчості Т. Шевченка

«У ласкавих, дружніх звертаннях до читача, особливо до дівчат, Шевченко надає образові “автора” рис народного оповідача − значно старшого від своїх слухачок, багатого на життєвий досвід чоловіка, якому нелегке життя дало право повчати молодь, застерігати від фатальних помилок. Розповідач у багатьох соціально-побутових поемах раз у раз підкреслює, що молодість − то його далеке минуле: «І я колись... та цур йому! Сором − не згадаю» (І, 161), − пише 27-річний поет; або, захопившись наріканнями на зрадливих коханок, перериває себе: «А пек тобі, забув, дурню, Що смерть за плечима!» (ІІ, 70)», − зазначає В. Смілянська, додаючи, однак, що в образ такого народного оповідача письменник включає «автобіографічні риси його власного образу − кріпацьке минуле, тривалі блукання по країні, злидні, самотність, розлуку з рідним краєм...» [44, с. 168].

За спостереженням Т. Гундорової [17], російськомовні повісті демонструють різноманітність наративних масок оповідача. Шевченко то проводить різницю між собою і Дармограєм («Однажды я сказал Дармограю...», «Прислал он мне...», «Он беднее меня...», – пише він у листах) то передає йому слово (у «Прогулке…» той представляє себе доктору Прехтелю: «Я художник Дармограй»), то вводить і самого «Шевченка» як «знайомого» оповідача-Дармограя («А после всего этого я зашел к здесь же, на Московской улице, квартировавшему моему знакомому, художнику Ш[евченко], недавно приехавшему из Петербурга» (4, 111), – говорить він). У цілому, російськомовні повісті Шевченка пронизані авторською грою, самоіронією та містифікацією. «Передаючи слово кобзареві Дармограєві, Шевченко грає з уявою, роздвоюючи себе на спостерігача і спостережуваного, на автора і персонажа. Його авторська маска виконує терапевтичну функцію і служить переборенню соціального, географічного і культурного відчуження, якого зазнає сам Шевченко на засланні» [17].

На сьогодні вже склалися кілька підходів до аналізу художньої проекції автора в російськомовній творчості Шевченка. Радянські шевченкознавці звичайно підкреслювали повну відповідність автобіографічного «я» та наративної маски Шевченка в його повістях, ігноруючи іронічний та ігровий контекст співвіднесення біографічного автора та кобзаря Дармограя. Григорій Грабович, зі свого боку, поставив питання про дуалізм Шевченкової творчості, фактично, навіть не про дуалізм «установок чи стилів», а про «різні особистості», зафіксовані у творчості Шевченка. Критерієм при цьому слугує, на його переконання, не естетичний і художній рівень поетичних і прозових творів Шевченка, і не мова творів (україномовна поезія і російськомовна проза), навіть не авторські наративні маски, а інтеґрованість Шевченка, як особистості, у соціум. Дослідник фіксує відмінність обох особистостей. Одна з них репрезентована російською прозою і листами, і він називає її «пристосованою», другу, виявлену головним чином поезією, він називає «непристосованою». «Пристосована» ідентичність показує, як твердить Грабович, що Шевченко все-таки усвідомлює себе часткою імперської реальності і так чи інакше послуговується цивілізованими, прогресивними цінностями даного суспільства. При цьому у формах мистецького вираження цій особистості притаманне почуття інтелектуальної дистанції (наприклад, щодо української історії), раціональне осмислення ролі України в Російській імперії, ролі й можливостей митця (наприклад, у повістях «Художник» чи «Музикант»), раціональне й вивірене сприйняття людської поведінки, точка зору зрілої людини. «Пристосована» ідентичність ототожнена зі зрілим, обізнаним зі світом оповідачем, між тим коли авторське поетичне «я» становить серцевину «непристосованої» особистості і сформоване воно передусім досвідом дитинства і юності. Дещо спрощуючи, можна сказати, що Кобзар – іпостась «непристосованого» Поета, а кобзар Дармограй – іпостась «пристосованого» поета.

Богдан Рубчак, зі свого боку, запропонував не біографічну, а рецептивну та ігрову концепцію інтеграції Шевченка у соціум. Він, зокрема, зауважив відмінність біографічного «я» та вербальної маски оповідача у його прозових творах. Інтегрованість у соціум при цьому означає, на думку Рубчака, що Шевченко не лише жив у різних соціокультурних і комунікативних стратах, але і те, що він свідомо вибирав різні вербальні маски – російськомовну або україномовну, зважаючи на те товариство, до якого адресувався.

Відповідно, вибір російської мови у його «Щоденнику» можна пояснювати тим, що «передбачуваний читач «Журналу» тільки подекуди сходився з уже дійсними читачами Шевченкової української поезії», тобто спільнотою українців-земляків. Відтак, Шевченко вибрав для «Журналу» російську мову для того, „щоб прийняти російськомовну (що ні в якому разі не рівнозначне з російською) персону або маску». Особливі комунікативні завдання, які вирішував автор, обумовлювали вибір маски.

Однак було б перебільшенням говорити, що, пишучи по-російськи, Шевченко адресувався передусім до петербурзької, імперської публіки, хоча він і прагнув опублікувати свої твори саме в метрополії. Деякі дослідники, навпаки, вважають, що Шевченко адресувався до своїх земляків – дрібних дворян, поміщиків, з якими часто зустрічався, будучи в Україні, і які були двомовними та, за твердженням М.Драгоманова, більше навчили його українству, аніж «братчики». Так російськомовна маска, звернена до читачів так званого середнього стану, відрізнялася від маски українськомовної, яку Шевченко одягав, звертаючись до українофілів-земляків у своїх листах, написаних із заслання.

«У тексті автор завжди є модусом “іншого” існування, естетично перетвореним суб’єктом, а тому неможливо визначити, коли перед нами з’являється автентичне авторське “я”, неможливо до кінця збагнути іншу, “чужу” свідомість, − доводить М. Гірняк. − Водночас абсолютне ігнорування присутності автора в тексті не бере до уваги того, що, як влучно зауважив М. Гайдеґґер, “у митцеві – джерело творіння, у творінні – джерело митця” і “немає одного без другого”« [12, с. 170].

Поиск по сайту: