Поняття античної філософії; найбільш впливові філософські школи та ідеї на основних етапах її розвитку.

Слово “античний” в перекладі з давньогрецької мови означає "давній". В усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, тобто греко-римський давній світ. Відповідно до “античної філософії” входять філософські здобутки цього світу. Поняття “антична філософія” ширше від поняття “давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять можна побачити через окреслення етапів розвитку античної філософії:

1 етап — натурфілософський (фізичний), абo рання класика (VII— V ст. до н.е.)

2 етап — висока класика (V—ІV ст. до н.е.)

З етап — пізня класика, або завершальний цикл античної філософії. До нього входять періоди:

• елліністична філософія (IV—І ст.до н.е.).

• олександрійська філософія (І ст. до н.е. — V—VІ ст.).

• римська філософія (І—VI ст. н.е.).

На двох перших етапах поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування. Внаслідок цього не можна вважати великою помилкою використання в деяких ситуаціях цих термінів в якості синонімів.

Найважливішою особливістю античної філософії було те, що саме в античному світі вона (на відміну від давньосхідних культурних регіонів) вперше відокремилась від інших сфер діяльності (таких, наприклад, як релігія, родова міфологія, життєва мудрість) і постала як автономний напрям знання та пізнання (1). Антична філософія була також відкритою і доступною (для усіх вільних громадян, крім жінок) (2), терпимою до різних думок і позицій (за виключенням атеїзму) (3), динамічною і пластичною (4). Останнє проявилось у її розмаїтості, а також у тому, що в античній філософії були наявні зародки різних напрямів подальшої філософії.

Такими своїми якостями антична філософія завдячує групам умов, що сприяли її появі:

• географічно-кліматичні — розміщення Балканського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європа, Азія, Африка); сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон (гори, долини, ріки, морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної “природної лабораторії” для випробовування людської кмітливості, розумності та активності;

• культурно-історичні — Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була "цивілізацією другого порядку";

• соціальні — високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, наявність складних технологій останньої; багатоманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні громадяни мали право висловити свою позицію);

• відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини;

§ талановитість, активність та життєва і психологічна рухливість стародавніх греків.

Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції. Натурфілософія — це філософське осмислення природи (“натури” — лат.). Грецькою мовою слово природа звучить як “фізис”, тому таку філософію у Стародавній Греції називали “фізичною”, а філософів цього періоду — “фізиками” або “фізіологами”. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як “все”. Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити “все”? Вона й повинна розпочати з деякого “початку”, з дечого простого, очевидного та спостережуваного, від якого можна рухатися далі, тобто з того, з чого може це “все” постати або початися: з “архе” — найпершого, або давнього. Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об'єкт, а першою проблемою цієї філософії— проблема пошуку вихідного початку буття (“архе”).

Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, бувФалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624—526 рр. до н.е.). Філософом Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток (“архе”) світу (“все з води”), а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза Фалеса (“все має душу”) засвідчує, що він замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.

Прості тези Фалеса мають важливе пізнавальне значення:

• вони зводять багатоманітність світу до одного початку (води), подаючи світ єдиним;

• йдучи подумки за цим єдиним початком буття крок за кроком, ми можемо не просто сприймати дійсність, а й розуміти її, пояснювати, інтелектуально моделювати.

Учень Фалеса-Анасимандр (610—546 рр. до н.е.) стверджував, що “архе” само по собі не схоже ні на що; це — “апейрон”— невизначене та безмежне (саме так перекладається означене слово). Думка Анасимандра була прониклива: те, що здатне породити все, не може бути чимось із того, що воно породжує. Але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні “апейрона”; до того ж було незрозумілим, як можна спиратись на невизначене у міркуваннях та моральних принципах. Внаслідок того третій представник мілетської школиАнаксимен (588—525 рр. до н.е.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, реальний, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксимена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань—наприклад, Фалес був видатним математиком та астрономом. До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що “все подібне до числа або пропорції”. Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вонаПіфагору (570—бл. 500 рр. до н.е.). Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що “все” є щось “одне”, то тоді світ (“все”) постає однорідним, тобто постає в одній єдиній для усього якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, і все можна виміряти числом. Дуже важливим також є і те, що своїми міркуваннями Піфагор зафіксував загальний закон розвитку мислення: воно рухається від наочного, якісного – до абстрактного, кількісного. Окрім того Піфагор вирахував також числове співвідношення музичних тонів (яке він поклав в основу співвідношення планет Сонячної системи), ввів в обіг такі поняття, як “космос” (впорядкований всесвіт), “гармонія” (єдність різнорідного, навіть – протилежного), “філософія”. Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).

Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора-Геракліт Ефеський (544—483 рр. до н.е.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю: у творах Геракліта вже фігурували основні поняття Піфагора, проте вони були вписані в більш-менш натуралістичну картину реальності.

На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече. У течії, у становленні, за Гераклітом, перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий коловорот здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія. Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону—“логосу”. “Логос” — це слово, мовлення, хід думки, і, отже, — розумний порядок. Саме лоґос визначає міри поєднання протилежностей у світі. Такий погляд на світ, у якому він постає динамічним, змінним унаслідок боротьби та поєднання протилежностей, згодом дістав назву діалектики.Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається багатоманітність сущого звести да певної його внутрішньої енергетики.

Після Геракліта філософські вирішення питання про світобудову розвивалися через поєднання питань “Що?” (Що є світ?) і “Як?” (Як його слід мислити?). Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слід звернути на чотири школи.

Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540—450 рр. до н.е.) та Зенон (490—430 рр. до н.е.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: “Лише буття є, а небуття узагалі немає”. Бо, з одного боку, про що б ми не мислили, думка не буде порожня. З іншого боку, будь-який реальний рух – це лише перехід від одного виду буття до іншого, проте це не є вихід за межі буття як такого. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок (“апорії Зенона”), які доводили немислимість руху і змін.

Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 рр. до н.е.) вже виходив із тези, що “ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу — найменша частинка речовини, атом (неподільний); його існування — запорука незнищуваності світу. За допомогою такого міркування Демокріт пояснював багато явищ дійсності; наприклад, розчинення одних речовин у інших, поступове стирання золотих монет та ін.

Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483—423 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох світових сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з’єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500—428 рр. до н.е.), на думку котрого все, що існує, складається із частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково подібних до всього). Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму — Нуса, або Нооса; саме він постає єдиною мірою для усього сущого.

Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

У період високої класики об'єктом осмислення для філософії стають усі сфери людської життєдіяльності. Першими повернення проблематики від пізнання природи в напрямі людини та реалій її буття здійснили софісти — платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведенню виправданості власної позиції за будь-яких реальних обставин. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, тому вони практикували свідоме перекручення думки (тепер ми називаємо це “софістикою”). Але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. ТезаПротагора (481—411 рр. до н.е.) “людина є мірою усіх речей” вважається яскравим виявленням суб’єктивізму та релятивізму (принцип “все є відносним”) у позиції софістів.

Проти цих позицій виступивСократ (469—399 рр. до н.е.), який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (“Пізнай себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “космічних перевтілень”, потенційно знає усе. Окрім того, чуттєві речі плинні, а душа є сталою, тобто безсмертною, тому й знання, винайдені у стихії душі, також будуть сталими. Слід примусити її згадати забуте внаслідок тілесних вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками (“сократичні бесіди”), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв’язати цю суперечність. Задля досягнення своєї мети Сократ розробив спеціальний метод “маєвтики” — пологодопомоги, але, звичайно, бажав допомогти народитись справжньому знанню. Так і не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: “Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”. Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно – “Я знаю”. Але про що знає Сократ? – Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, що відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, яки б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки, - все це можна вважати важливим і виправданим.

Платон (427—347 рр. до н.е.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати лише ідеї — незмінні суттєві основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає. Це значить, що в речах є не лише змінне, а стале, незмінне. Проте останнє, напевне, має іншу природу, ніж змінне, оскільки воно не підлягає змінам. Речі ніби омивають свої незмінні контури, проте не розмивають їх. А що не підлягає чуттєвому плину? Згідно із попередніми міркуваннями Сократа – лише духовне. Отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності. Їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з’явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.

Чим є ідеї за змістом? — Можна було б сказати, що це є сукупність елементів, необхідних і достатніх для існування певних речей, якщо побачити їх у необхідній та незмінній єдності. “Єдине” у Платона є синонімом ідеї. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників, Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях, тобто він поділив світ на дві реальності – ідеальну та чуттєву. Світ ідей — це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі — лише тіні ідей.

Де і як існують ідеї? Чому ми можемо зруйнувати стіл, якщо в основі його буття лежить вічна ідея? У якому співвідношенні перебувають ідеї та речі? Ці проблеми для Платона виявилися невирішуваними до кінця, хоча він і запропонував кілька варіантів їх вирішення.

1-й варіант: ідеї існують як вихідні взірці для Бога — деміурга — творця та оздоблювача світу. Він як митець у своїх діях керувався ідеями — взірцями. 2-й варіант: у пізнанні дійсності людина повинна поступово сходити від часткових ідей до більш загальних, поки не підніметься до першої ідеї, або “ідеї усіх ідей”— це ідея Блага, повного, досконалого завершеного буття. Складається вона з ідей Добра, Істини та Краси. Отже, в усьому, що існує, повинні бути закладені ці три хоронительки буття, а саме буття є Благо. Міра прилучення до буття і є мірою блага.

Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло — в’язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Можна стверджувати, що саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння пізнання та людської діяльності. Крім того, Платон у 386 р. до н.е. відкрив в Афінах Академію — перший вищий навчальний заклад.

Арістотель (384—322 рр. до н.е.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей. Подвоєння дійсності він потрактував як зайве ускладнення завдань пізнання. Арістотель одним із перших почав піддавати теорію ідей Платона серйозній критиці (“Платон мій друг, але істина дорожча”). Врешті Арістотель прого­лосив, що ідея (єдине речі) та річ — це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея — у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі склада­ються з матерії і форми. Матерія є пасивним мате­ріалом; поза формою вона, зрозуміло, постає невизначеною, тобто як лише чиста можливість бути; разом із формою матерія набуває визначеності якогось матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність, реальне існування речей більше пов’язані з формами, а останні продукує “форма всіх форм” – та форма, яка здатна продукувати тільки форми. Реальність, яка здатна продукувати лише форми - це інтелект або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: матеріальної, формальної, дійової (з'єднує форму та матерію) і фінальної (цільова причина). Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в світовому універсумі, тобто її сенс та виправданість. Не важко помітити, що вчення про причини чи не вперше в історії людської думки розкриває структуру людської діяльності: задля того, щоби щось зробити, треба мати матеріал, задум (форму в уявленні), діяти із певними намірами та із певним смислом. За Арістотелем, рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення і зайняти певне місце (це позначає спеціальне поняття “топос”)в цілісному світовому універсумі.

Ототожнивши річ та ідею, Арістотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями і не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Логіка Арістотеля була такою досконалою, що ще й сьогодні вона постає основою будь-яких сучасних логічних вчень. Саме собою зрозумілим є те, що саме логіка виводила людську думку на пряме та виправдане спостереження за власними діями, а тому поза увагою до логіки неможливі ні наука, ні будь-які інші види діяльності, що передбачають оперування інтелектуальним змістом (наприклад, інформатика, слідча справа та ін.). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію (вчення про форми та різновиди держави), поетику (дослідження мистецтва та причини його впливів на людину), вчення про душу (трактат, у якому вперше розглядалась структура психічних процесів та явищ). У 335 р. до н.е. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.

Платон і Арістотель — неперевершені мислителі античної філософії, їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образний, символічний, Арістотель — стиль раціонально-логічний, чіткіший та детально продуманий. Платоніками і по-сьогодні можна називати тих людей, які не задовольняються наочно наданою реальністю та вважають, що за нею знаходиться більш важлива та більш фундаментальна реальність ідейного (або ідеального) плану. Ті ж люди, які віддають перевагу операціям із реальними речами, із дослідженням їх складових та функцій, із орієнтуванням своїх міркувань на незаперечні правила та норми, скоріше постають тими, хто приймає традиції Арістотеля. Обидві названі традиції пройшли через епохи європейської історії, значною мірою доповнюючи одна іншу, проте інколи конфліктуючи та перебуваючи у взаємній опозиції.

Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу. Олександр Македонський завоював не лише більшість грецьких полісів, а й приєднав до них колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію; розміри цієї імперії важко піддавались звичайній уяві, тому традиційні грецькі життєві орієнтири почали розмиватися та втрачатися. Цьому ще більше сприяло взаємне проникнення елементів класичної грецької та східно-деспотичної типів цивілізації; синтез цих елементів отримав назву елінізму. Тому пізня антична або ж еліністична філософія (із пізнішими доповненнями її римською та олександрійською) поставала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою, такою, що прагнула надати життєві орієнтири окремій людині. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою довільно, без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.

Епікурейство заснувавЕпікур (342—271 рр. до н.е.) і продовжив римлянинТит Лукрецій Кар (95—55 рр. до н.е.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, — це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отриму­вати від життя насолоди, серед яких найбільша — уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і, безпристрасність (давньогрецькою мовою — досягнення стану “атараксії”).

Скептицизм (від давньогрецького “сумнів”), що його заснував Піррон (360—270 рр. до н.е.), звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення якоїсь однієї істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1. Якими є усі речі ? — Не більше такими, ніж будь-якими іншими. 2. Що можна сказати про такі речі ? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень (так зване скептичне “епохе” – утримування). З. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладання (автаркію). Своєю вимогою у всьому сумніватися скептики, за Геґелем, сприяли розвиткові наукового критичного мислення.

Більше поширеним у цю епоху бувстоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340—265 рр. до н.е.). У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека (4 р. до н.е.—65 р.), Епіктет (50—138) та Марк Аврелій Антонін (121 — 180). Стоїки вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. (“Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає”). Людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого - спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії.

Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе суще являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, тому що не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все суще, роблячи світ внутрішньо пов’язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого — до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування — прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму —Плотін (205—270) таПрокл (412—485).

Представники олександрійської філософії, яка утворилася навколо знаменитої бібліотеки, відрізнялися відчутним інтересом до містичних заглиблень, до витончених тлумачень стародавніх текстів; зокрема, елінізовані іудеї Аристобул Олександрійський (181-145 рр. до н. е.) та Філон Олександрійський (25 р. до н.е. – 49 р.) першими почали вбачати в книгах іудейського релігійного вчення (Тора – П’ятикнижжя) алегорично виражену вищу мудрість. Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі — християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.

Висновки

Філософія Стародавнього Сходу являє собою своєрідне культурно-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення. У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості.

Антична філософія — великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки засади людського розуміння світу, Космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою усе це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля і Сенеки.

Поиск по сайту: