Розділ тридцять п’ятий

Коли Рамзес прийшов наступного ранку відвідати свого сина, він застав Сару в сльозах. На його запитання, чого вона плаче, Сара спершу відповіла, що нічого не сталось, потім, що їй сумно, і нарешті, розридавшись, упала в ноги Рамзесові.

— Пане… пане мій!.. — шепотіла вона. — Я знаю, що ти вже не любиш мене, але хоч себе не наражай…

— Хто тобі сказав, що я тебе вже не люблю? — здивовано спитав царевич.

— Бо в твоїм домі є три нові жінки… з вельможних родів…

— А, ось що тебе засмутило…

— І ти ще наражаєш себе на небезпеку заради четвертої… заради підступної фінікіянки…

Царевич знітився. Звідки Сара могла довідатись про Каму, та ще й знати, що вона підступна?..

— Як пил проникає в скриню, так і злі плітки потрапляють у найспокійніший дім, — мовив Рамзес. — Хто тобі сказав про фінікіянку?

— Хіба я знаю — хто? Лихі віщування і моє серце.

— Вже є навіть віщування?..

— Жахливі! Одна стара жриця бачила, певне, в кришталевій кулі, що ми всі загинемо через фінікійців, у всякому разі, я і… мій син!.. — плачучи, мовила Сара.

— І ти, що віриш в єдиного бога, в Єгову, боїшся байок якоїсь дурної баби, можливо, інтриганки?.. Де ж твій великий бог?..

— Мій бог — тільки мій, а ті боги — твої, тому я повинна їх шанувати.

— Отже, ця стара говорила тобі про фінікійців? — спитав Рамзес.

— Вона ворожила мені давно, ще під Мемфісом, що я повинна стерегтися фінікіянки, — відповіла Сара. — А тепер тут усі говорять про якусь фінікійську жрицю. Хіба я знаю, може, це тільки щось мариться мені в моїй замороченій голові? Казали навіть, що, якби не її чари, ти, мій пане, не кинувся б тоді на арену… Ах, а якби тебе бик убив?.. Ще й зараз, коли я думаю про нещастя, яке могло тебе спіткати, у мене холоне серце…

— Смійся з того, Саро, — весело перебив її царевич. — Той, кого я наблизив до себе, стоїть так високо, що до нього не повинні досягати ніякі жахи… А тим більше нерозумні чутки.

— А нещастя? Чи ж є на світі така висока гора, щоб її не досягли його стріли?..

— Материнство втомило тебе, Саро, — сказав царевич, — а спека розладнала твої думки, і тому ти хвилюєшся без причини. Заспокойся й бережи мого сина. Людина, — мовив царевич замислено, — хто б вона не була — фінікієць чи грек, — може шкодити лише таким самим істотам, як сама, а не нам — богам цього світу.

— Що ти сказав про грека?.. Який грек?.. — стурбовано перепитала Сара.

— Хіба я сказав — грек?.. Не пригадую. Може, й справді я сказав щось таке, а може, тобі причулося.

Він поцілував Сару і свого сина і вийшов. Але на душі в нього було неспокійно.

«Треба раз і назавжди запам’ятати, — думав він, — що в Єгипті не сховається жодна таємниця. За мною стежать жерці й придворні, — ці навіть тоді, коли п’яні чи тільки вдають із себе п’яних, а за Камою — зміїні очі фінікійців. Якщо вони досі не заховали її від мене, то тільки тому, що не дуже дбають про її цноту. Зрештою від кого?.. Від мене, якому вони самі відкрили ошуканства, які діються в їхніх храмах!.. Кама буде моя… Фінікійці надто зацікавлені в цьому, щоб хотіли накликати мій гнів на себе…»

Через кілька днів до царевича прийшов святий жрець Ментезуфіс, помічник достойного Гергора як військового міністра. Рамзес, дивлячись на бліде обличчя й опущені очі пророка, догадався, що й цей уже знає про фінікіянку і, може, як верховний жрець, почне навіть йому докоряти. Але Ментезуфіс цього разу не торкнувся сердечних справ наступника трону.

З офіційним виразом обличчя привітавши царевича, пророк сів на вказане йому місце й сказав:

— З мемфіського палацу володаря вічності мені повідомили, що цими днями до Пі-Баста прибув халдейський великий жрець Істубар, придворний астролог і радник його милості царя Ассара.

Царевич хотів підказати Ментезуфісові, чого приїхав Істубар, але прикусив губу і промовчав.

— Шановний Істубар, — казав далі жрець, — привіз з собою грамоту про те, що достойний Саргон, родич і намісник його милості царя Ассара, залишається у нас як посол і уповноважений цього могутнього царя…

Рамзес мало не розреготався. Поважність, з якою Ментезуфіс зволив відкрити частину давно відомої йому таємниці, розвеселила царевича і викликала зневагу.

«Отже, цей штукар, — думав наступник трону, — навіть серцем не відчуває, що я знаю всі їхні ошуканства?»

— Достойний Саргон і шановний Істубар мають виїхати до Мемфіса, щоб поцілувати ноги його святості. Але спочатку ти, достойний наміснику, маєш ласкаво прийняти обох цих сановників та їхній почет.

— З великою охотою, — відповів царевич, — і при нагоді спитаю їх, коли Ассірія поверне нам несплачену данину?

— І ти, царевичу, зробив би це? — спитав жрець, дивлячись йому в очі.

— Насамперед це!.. Нашій скарбниці потрібна данина… Ментезуфіс раптом підвівся і урочистим, хоч приглушеним

голосом мовив:

— Наміснику повелителя нашого і життєдавця! Іменем його святості забороняю тобі взагалі говорити будь з ким про данину, а надто з Саргоном, Істубаром чи з кимось з їхнього почту.

Царевич зблід.

— Жрець! — сказав він, теж підводячись. — За яким правом ти розмовляєш зі мною таким зверхнім тоном?..

Ментезуфіс розгорнув шати і зняв з шиї ланцюжок, на Якому висів один із перснів фараона. Намісник оглянув його, побожно поцілував і, повернувши жерцеві, сказав:

— Я виконаю наказ його святості, мого володаря і батька. Знову обидва сіли, й царевич запитав жерця:

— Чи не міг би ти пояснити мені, чому Ассірія не повинна платити данини, яка відразу вивела б нашу державну скарбницю із скрути?

— Бо ми не маємо сили змусити Ассірію платити нам данину, — холодно відповів Ментезуфіс. — У нас сто двадцять тисяч війська, а в Ассірії — близько трьохсот. Я кажу це тобі цілком відверто, як найвищому сановникові держави.

— Я розумію. Чому ж військове міністерство, в якому ти служиш, зменшило наше хоробре військо на шістдесят тисяч воїнів?

— Щоб збільшити прибутки двору його святості на дванадцять тисяч талантів, — відповів жрець.

— Ага!.. А скажи мені, — вів далі царевич, — з якою метою Саргон їде зараз до стоп фараона?

— Я не знаю.

— Ага! Але чому я не повинен знати про це, я, наступник трону?

— Бо є державні таємниці, які знають лише кілька найвищих сановників.

— І яких може навіть не знати мій високошанований батько?..

— Звичайно, є речі, — відповів Ментезуфіс, — яких міг би не знати навіть його святість, якби він не був посвячений в найвищий жрецький сан.

— Дивно! — сказав, поміркувавши, царевич. — Єгипет — власність фараона, і, незважаючи на це, в державі можуть діятися справи, невідомі фараонові?.. Поясни мені це, будь ласка.

— Єгипет насамперед і навіть виключно і неподільно є власністю бога Амона, — відповів жрець. — Отже, цілком зрозуміло, що найвищі таємниці знають лише ті, яким Амон оповіщає свою волю й наміри.

Царевич, слухаючи це, мав таке відчуття, ніби його перевертають на ложі, втиканому кинджалами, та ще й припікають знизу вогнем.

Ментезуфіс хотів був устати, але намісник затримав його.

— Ще одне слово, — сказав він лагідно. — Якщо Єгипет такий безсилий; що нам не можна навіть згадувати про ассирійську данину… — Йому перехопило дух. — …Якщо, він такий нікчемний, — говорив він далі, — то де гарантія, що на нас не нападуть ассірійці?

— Від цього можна забезпечити себе угодою, — відповів жрець.

Наступник трону махнув рукою.

— Немає угоди для слабких! — сказав він. — Ніякі срібні таблиці, списані угодами, не захистять, кордонів, якщо за ними не стоятимуть списи й мечі.

— А хто сказав тобі, царевичу, що вони не стоять?

— Ти сам. Сто двадцять тисяч людей мусять відступити перед трьохсоттисячним військом. А. коли Ассірія захопить нашу країну, від Єгипту залишиться пустеля.

В Ментезуфіса спалахнули очі.

— Якби вони вдерлися до нас, — вигукнув він, — кістки їхні ніколи не побачили б своєї землі!.. Ми озброїли б усіх вельмож, робітничі полки, навіть злочинців з копалень… Ми забрали б скарби з усіх храмів, і Ассірія зустрілась би з півмільйонним військом єгипетських воїнів…

Рамзеса захопив цей спалах патріотизму жерця. Схопивши його за руку, він сказав:

— Але якщо ми можемо мати таке велике військо, то чому б нам не напасти на Вавілон?.. Хіба великий воєначальник Нітагер не благає нас про це вже кілька років?.. Хіба, його святість не турбують заворушення в Ассірії?.. Коли ми дамо їм зібрати сили, тоді воювати буде важче, але якщо ми почнемо самі…

Жрець перебив його.

— А ти знаєш, царевичу, — мовив він, — що таке війна, і то ще така війна, яка вимагає переходу через пустелю? Хто нам ручиться, що перше, ніж ми дійдемо до Євфрату, половина нашого війська й носіїв не загине від різних труднощів у дорозі?

— Ми надолужили б це однією битвою! — відповів Рамзес.

— Битва!.. — повторив жрець. — А ти знаєш, царевичу, що таке битва?..

— Думаю, що знаю! — гордо відповів царевич, ударивши рукою по мечу.

Ментезуфіс знизав плечима.

— А я тобі кажу, володарю: ти не знаєш, що таке битва. Ти маєш про неї зовсім фальшиве уявлення з маневрів, де ти завжди виходив переможцем, хоч не раз міг бути переможеним…

Царевич спохмурнів. Жрець засунув руку за свої шати і раптом спитав:

— Відгадай, що я тримаю в руці?

— Що?.. — перепитав здивований царевич.

— Відгадай швидко і точно, — натискав жрець, — бо як помилишся, пропадуть твої два полки…

— Ти тримаєш перстень, — відповів, звеселівши, Рамзес, Ментезуфіс розкрив долоню. В ній був клаптик папірусу.

— А тепер що я тримаю

— Перстень.

— От і не перстень, а амулет богині Гатор, — сказав жрець — Бачиш, володарю, — вів далі жрець, — отак і в битві. В бою доля щохвилини простягає до нас руку й наказує якнайшвидше відгадувати заховані в ній несподіванки. Ми помиляємось або відгадуємо, але горе тому, хто частіше помиляється, ніж вгадує!.. А в сто крат гірше тому, від кого доля одвертається і змушує його тільки помилятись!..

— І все-таки я вірю, відчуваю тут… — вигукнув царевич, ударивши себе рукою в груди, — що Ассірія мусить бути розтоптана!

— Нехай твоїми устами промовляє сам бог Амон, — сказав жрець. — І нехай буде так, — додав він. — Ассірія буде підкорена і, може, навіть твоїми руками але не зараз… не зараз…

Ментезуфіс попрощався і вийшов. Царевич залишився сам: Серце в. нього стукотіло, в голові гуло.

«Виходить, Гірам казав правду, що вони нас дурять, — думав Рамзес. — Тепер уже й я певен, що наші жерці уклали з халдейськими якусь угоду, і його святість буде змушений її затвердити. Буде змушений!.. Чи чувано про таке потворство? Він, повелитель цього і того світу, мусить підписати угоду, вигадану якимись інтриганами!..»

Йому перехопило дух.

«З другого боку, святий Ментезуфіс зрадив себе. Виходить, Єгипет в разі потреби може виставити півмільйонне військо!.. Я навіть не мріяв про таку силу!.. І вони думають, що я злякаюся цих їхніх байок про долю, яка нам підсуває свої загадки… Якби у мене було хоч двісті тисяч війська, вимуштруваного, як наші грецькі та лівійські полки, я б їм одразу відгадав усі загадки і на землі, і на небі».

А високошанований пророк Ментезуфіс, повертаючись до своєї келії, думав:

«Запальна це голова, зальотник, авантюрник, але сильний характер! Після нинішнього безвольного фараона, може, хоч цей нагадає нам часи Рамзеса Великого. За десять років недобрі зорі зміняться, він змужніє і знищить Ассірію. Від Ніневії залишаться самі руїни, святий Вавілон здобуде належну йому славу, і один, найвищий бог, бог єгипетських і халдейських пророків, запанує від Лівійської пустелі аж до священної ріки Ганг. Аби тільки наш молодий намісник не зганьбив себе цими нічними мандрівками до фінікійської жриці!.. Якби його побачили в саду Ашторет, могли б подумати, що наступник трону схиляється до фінікійської віри… А Нижньому Єгиптові вже й так небагато треба, щоб зректися старих богів… Що це за мішанина народів!..»

Через кілька днів достойний Саргон офіційно повідомив царевича про свої повноваження ассірійського посла, передав своє бажання привітати наступника трону й просив дати єгипетський почет, який би охороняв його та супроводив з усіма почестями до стоп його святості фараона.

Царевич затримався з відповіддю на два дні, а потім, призначивши Сарганові аудієнцію, відклав її ще на два дні. Ассірієць, звиклий до східної повільності в подорожах і справах, нітрохи тим не засмутився і не марнував часу. Він пиячив з ранку й до вечора, грав у кості з Гірамом та іншими азіатськими багатіями, а у вільні хвилини, так само як Рамзес, потай залицявся до Ками.

Як чоловік немолодий і практичний, він щоразу приносив жриці коштовні подарунки. Свої почуття до неї він висловлював таким чином:

— Чого ти, Камо, сидиш у Пі-Басті й марнієш? Поки ти молода, тебе ще влаштовує служба при вівтарі богині Ашторет; але як постарієш — нещаслива доля чекає тебе. Заберуть у тебе дорогі шати, на твоє місце візьмуть молодшу, а ти, щоб заробити собі на жменьку смаженого ячменю, муситимеш займатись ворожбою або доглядати породіль.

Я ж, — вів далі Саргон, — якби боги, караючи, створили мене жінкою, волів би краще бути породіллею, ніж повивальною бабкою… Отож кажу тобі, як чоловік мудрий: покинь цей храм і йди до мого гарему. Я дам за тебе десять талантів золотом, сорок корів і сто мір пшениці. Жерці спочатку боятимуться кари богів, щоб більше витягти з мене. Але я не накину їм жодної драхми, щонайбільше додам кілька овечок. Тоді вони відправлять урочисту службу, і до них одразу з’явиться небесна богиня Ашторет, яка звільнить тебе від священної обітниці, аби тільки я ще дав золотий ланцюг чи келих.

Кама, слухаючи його балачки, кусала губи від сміху, а він не змовкав:

— Якщо ти поїдеш зі мною до Ніневії, то станеш вельможною панею. Дам тобі палац, коні, ноші, служниць і невільників. Ти там за один місяць більше виллєш на себе пахощів, ніж тут за цілий рік приносиш їх у жертву богині. А хто знає, може, ти сподобаєшся цареві Ассару і він схоче взяти тебе у свій гарем? Тоді й ти була б щаслива, і я повернув би те, що витрачу на тебе.

В день, визначений для прийому Саргона, перед палацом наступника трону вишикувались єгипетські війська і зібрався величезний натовп цікавих.

Опівдні, в час найбільшої спеки, вдалині з’явився ассірійський почет. Попереду йшли озброєні мечами й киями охоронці порядку, за ними кілька голих скороходів і троє вершників. Це були два трубачі і оповісник. На розі кожної вулиці трубачі грали сигнал, а після них гучним голосом промовляв оповісник:

— Це наближається посланець і повноважний посол могутнього царя Ассара, Саргон, царський родич, власник великих маєтків, переможець у боях, володар провінції. Люди, віддайте йому належну шану як другові його святості володаря Єгипту!..

За трубачами їхало кільканадцять ассірійських кіннотників у гостроверхих шапках, в куртках і в штанях, які щільно обтягували ноги. На головах і на грудях їхніх волохатих, але витривалих коней були мідні панцирі, схожі на риб’ячу луску.

Далі йшла піхота в шоломах і в довгих, аж до землі, плащах. Один загін був озброєний важкими палицями, другий — луками, третій — списами й щитами. Крім того, у всіх були мечі й панцирі.

За воїнами посувалися коні, колісниці й ноші Саргона, оточені слугами в білому, червоному й зеленому одязі… Потім з’явилося п’ятеро слонів з ношами на спині: на одному їхав Саргон, на другому — халдейський жрець Істубар.

Процесію замикали піші й кінні воїни й музиканти, які пронизливо грали на трубах і пискливих флейтах, били в бубни.

Царевич Рамзес в оточенні жерців, офіцерів і вельмож, одягнених у розкішне вбрання, чекав на посланця у великій залі для прийомів, відкритій з усіх боків. Наступник трону був веселий, знаючи, що ассірійці несуть з собою подарунки, які єгипетському людові могли здатись даниною. Та почувши на подвір’ї гучний голос оповісника, що вихваляв могутність Саргана, царевич спохмурнів. А коли долетів до нього вигук, що цар Ассар — друг фараона, він розгнівався. Ніздрі його розширилися, мов у роздратованого бика, в очах спалахнули іскри. Побачивши це, офіцери й придворні теж прибрали грізні пози і стали поправляти мечі. Святий Ментезуфіс помітив їхнє невдоволення і вигукнув:

— Іменем його святості наказую знаті і офіцерам прийняти достойного Саргона з почестями, належними посланцеві великого царя!..

Наступник трону нахмурив брови і почав нетерпляче ходити по помосту, на якому стояло його намісницьке крісло. Але звиклі до дисципліни офіцери й придворні притихли, знаючи, що з Ментезуфісом, помічником військового міністра, жартувати не варто.

Тим часом на подвір’ї рослі, важко споряджені ассірійські воїни вишикувалися трьома шеренгами проти напівголих і спритних єгипетських воїнів. Обидві сторони дивилися одна на одну, мов зграя тигрів на зграю носорогів. В серцях і тих, і тих тліла одвічна ненависть. Але над ненавистю брала верх дисципліна.

В цю хвилину, важко ступаючи, ввійшли слони, ревнули єгипетські й ассірійські труби, обидва війська піднесли зброю вгору, люд упав ниць, а двоє ассірійських сановників — Саргон та Істубар — зійшли з нош на землю.

В залі царевич Рамзес сів у крісло, що стояло на підвищенні під балдахіном, а біля входу з’явився оповісник.

— Найдостойніший володарю! — звернувся він до наступника трону. — Повноважний посол великого царя Ассара, славнозвісний Саргон та його супутник, благочестивий пророк Істубар, бажають вітати тебе й віддати шану тобі, намісникові й наступникові фараона, хай він живе вічно!..

— Проси тих сановників, щоб вони увійшли й потішили моє серце своєю присутністю! — відповів царевич.

З брязкотом і дзвяканням до зали увійшов Саргон, в довгому зеленому одязі, густо вишитому золотом. Поруч нього в сніжно-білій тозі ступав благочестивий Істубар, а за ними пишно вбрані знатні ассірійці несли дари для царевича.

Саргон наблизився до помосту й сказав ассірійською мовою, що відразу тлумач повторив по-єгипетськи:

— Я, Саргон, полководець, намісник і родич наймогутнішого царя Ассара, прийшов вітати тебе, намісника наймогутнішого фараона, і на знак одвічної приязні піднести тобі дари…

Наступник трону сперся долонями об коліна й сидів нерухомо, наче Статуя його царственних предків.

— Тлумачу, — сказав Саргон, — ти, певне, погано переказав царевичеві моє шанобливе вітання?

Ментезуфіс, що стояв біля помосту, нахилився до Рамзеса.

— Володарю, — прошептав він, — достойний Саргон чекає на ласкаву відповідь.

— То скажи йому, — спалахнув царевич, — що я не розумію, за яким правом він звертається до мене, як рівний до рівного?..

Ментезуфіс збентежився, і це ще більше розгнівило царевича; у нього затремтіли губи і знов спалахнули очі. Але халдеєць Істубар, що розумів єгипетську мову, швидко шепнув Саргонові:

— Падаймо ниць!

— Чого це я мушу падати ниць? — спитав обурений Саргон.

— Падай, якщо не хочеш втратити ласку нашого царя, а може, й голову…

Мовивши це, Істубар простягся на підлозі, а поруч нього Саргон.

— Чому я мушу лежати на животі перед цим молокососом? — бурчав він обурено.

— Бо він намісник фараона! — відповів Істубар.

— А я хіба не намісник мого володаря?..

— Але він буде царем, а ти не будеш.

— Про що сперечаються посли наймогутнішого царя Ассара? — уже лагідніше спитав царевич у тлумача.

— Про те, чи показувати тобі, повелителю, дари, призначені для фараона, чи тільки віддати прислані для тебе, — відповів догадливий тлумач.

— Звичайно, я хочу бачити дари для мого богорівного батька, — мовив царевич, — і дозволяю послам устати.

Саргон підвівся, червоний від гніву чи від натуги, і сів, підібгавши під себе ноги, на підлозі.

— Я не знав, — сказав він досить голосно, — що мені, родичеві й послові великого Ассара, доведеться витирати своїм вбранням пил з підлоги єгипетського намісника!..

Ментезуфіс, який розумів по-ассірійськи, не питаючи Рамзеса, звелів негайно принести дві лави, заслані килимами, На яких поруч сіли задиханий Саргон і незворушний Істубар.

Відсапавшись, Саргон звелів подати великий скляний келих і сталевий меч та підвести до ганку двох коней у позолоченій збруї. А коли його наказ було виконано, він підвівся і, вклонившись, звернувся до Рамзеса:

— Володар мій, цар Ассар, шле тобі, царевичу, пару добрих коней, щоб вони носили тебе тільки до перемог. Він шле тобі келих, з якого нехай завжди ллється до твого серця радість, і меч, якого не знайдеш ніде, крім зброярні мого наймогутнішого володаря.

Він витяг з піхов досить довгий меч, що виблискував, як срібло, й почав згинати його в руці. Меч вигинався, мов лук, і пружно вирівнювався.

— Воістину, чудова зброя!.. — сказав Рамзес.

— Якщо дозволиш, наміснику, я покажу тобі іще одну його якість, — сказав Саргон, який, маючи можливість похвастатись неперевершеною у ті часи ассірійською зброєю, забув про свій гнів.

На його прохання один із єгипетських офіцерів витяг з піхов свій бронзовий меч і підніс його, як для атаки. Тоді Саргон, розмахнувшись сталевим мечем, вдарив і відсік шматок меча противника.

По залі прокотився шепіт подиву, а на обличчі в Рамзеса виступив густий рум’янець.

«Цей чужинець, — думав царевич, — перехопив у мене перемогу в цирку, хоче одружитися з Камою і ще й показує мені зброю, яка січе наші мечі, мов тріски!»

І він відчув ще більшу ненависть до царя Ассара, до всіх ассірійців взагалі й до Саргона зокрема.

Але царевич зусиллям волі опанував себе і зі всією ввічливістю попросив посла. показати йому дари для фараона.

Одразу ж було внесено величезні скрині з пахучого дерева, з яких вищі ассірійські сановники витягли сувої узорчастих тканин, келихи, дзбани, сталеву зброю, луки з рогів козерога, позолочені лати і щити, прикрашені коштовними каменями.

Але найпрекраснішим дарунком була модель палацу царя Ассара, зроблена із срібла й золота. Це були чотири будиночки, поставлені один на один ярусами. Кожен ярус густо оточували колони, а замість даху була плоска тераса. Біля кожного входу стояли леви або крилаті бики з людськими головами. Обабіч сходів були статуї підкорених володарів з дарами, а по обидва боки мосту — вирізьблені коні в найрізноманітніших позах. Саргон одсунув одну стіну моделі, і показалися розкішні покої, заповнені безцінними меблями. Але найбільший подив викликала зала для прийомів з фігурками царя на високому троні, його придворних, воїнів і підкорених володарів, що віддавали йому почесті.

Ця модель була у довжину на два людських зрости, а у висоту — майже на зріст людини. Єгиптяни перешіптувались між собою, що цей один подарунок царя Ассара вартий зо сто п’ятдесят талантів.

Коли винесли скрині, намісник запросив обох послів та їхній почет до себе на бенкет, на якому щедро обдарував гостей. Чемність Рамзеса сягнула так далеко, що коли Саргонові сподобалась одна з його жінок, царевич подарував її послові, звичайно, з її згоди та з дозволу її матері.

Він весь час був привітний і щедрий, але з чола не сходила похмурість. А коли Тутмос спитав його, чи гарний палац має цар Ассар, царевич відповів:

— Ще кращими здалися б мені його руїни на попелищі Ніневії…

Ассірійці на бенкеті поводились дуже стримано. Хоч вина було вдосталь, вони пили мало, а ще менше говорили. Саргон ні разу голосно не розсміявся, як це було в його звичці; майже заплющивши очі, він над чимсь глибоко розмірковував.

Тільки двоє жерців, халдеєць Істубар та єгиптянин Ментезуфіс, були спокійні, як люди, яким дано прозирати в майбутнє і мати владу над ним.

Поиск по сайту: