Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ тридцять другий



 

Наступного дня царевич устав пізно, сам викупався, одягнувся і звелів покликати Тутмоса.

Виряджений, намащений пахощами, чепурун одразу ж з’явився, пильно придивляючись до царевича, щоб визначити, в якому він настрої, і відповідно до того настроїти себе. Але на обличчі в Рамзеса позначалась лише велика втома.

— Ну, що, — спитав він Тутмоса, позіхаючи, — ти певен, що в мене народився син?

— Я знаю це від святого Мефреса.

— Ого! З якого це часу святі пророки стали клопотатися моїми родинними справами?

— З того часу, як ти почав виявляти до них свою ласку.

— Он як!.. — сказав царевич і замислився.

Він пригадав учорашню сцену в храмі Ашторет і порівнював її з такими ж видіннями в храмі Гатор.

«Кликали мене тут і там, — думав він. — Але там моя келія була дуже тісна, стіни товсті, а тут той, хто мене кликав, міг сховатися за колоною і говорити пошепки. Це, власне, й була Кама. І тут було дуже темно, а в моїй келії видно…»

Раптом він спитав Тутмоса:

— Коли це сталось?

— Коли народився твій достойний син? Здається, днів десять тому… Мати й дитина здорові й мають чудовий вигляд… При пологах був сам Менес, лікар твоєї вельможної матінки і достойного Гергора…

— Ну, ну, — відповів царевич і знову замислився.

«Хтось доторкався до мене тут і там однаково спритно. Чи була якась різниця?.. Здається, була, може, тому, що тут я був підготовлений до цього чуда, а там воно було для мене несподіваним… Але тут показували мені мого двійника, а там не зуміли цього зробити… Дуже мудрі ці жерці!.. Цікавий, би я був знати, хто мене так добре вдавав — бог чи людина?.. О, дуже мудрі ці жерці, і я навіть не знаю, кому з них більше вірити: нашим чи фінікійським?..»

— Слухай, Тутмосе, — мовив він уголос — Треба, щоб вони приїхали сюди… Адже я мушу побачити свого сина… Нарешті вже ніхто не матиме права вважати себе достойнішим од мене…

— Чи зараз має приїхати достойна Сара з сином?..

— Хай приїжджають якнайшвидше, якщо тільки здоров’я їм дозволить. Біля палацу є багато гарних будинків. Треба тільки вибрати місце серед дерев, затишне й прохолодне, бо незабаром почнеться спека… Нехай і я покажу світові свого сина!..

І він знову поринув у глибоку задуму, яка навіть почала непокоїти Тутмоса.

«Так, жерці мудрі! — думав Рамзес. — Що вони дурять людей, навіть грубими способами, я про це знав. Бідний священний Апіс! Скільки штурханів він дістає під час процесії, коли селяни падають перед ним ниць!.. Але щоб вони обдурювали мене, цьому б я не повірив… Голоси богів, невидимі руки, чоловік, якого обливали смолою, — все це були тільки приспівки… А потім завів свою пісню Пентуер про зменшення землі й населення, про урядовців і фінікійців, а все для того, щоб відвернути мене від війни…»

— Тутмосе! — мовив він раптом.

— Падаю перед тобою ниць…

— Треба поступово стягти сюди полки з приморських міст. Я хочу влаштувати огляд і нагородити їх за вірність.

— А ми, знатні, хіба не вірні тобі? — запитав збентежено Тутмос.

— Знать і військо — це одне ціле.

— А номархи й урядовці?..

— Знаєш, Тутмосе, що навіть між урядовцями є вірні люди, — відповів царевич. — Більше того, навіть між фінікійцями!.. Але на багатьох високих посадах є зрадники…

— Заклинаю тебе богами, тихше, — шепнув Тутмос, злякано заглядаючи до другої кімнати.

— Ого! — засміявся царевич. — Звідки ця тривога? Виходить, і для тебе не таємниця, що в нас є зрадники…

— Я знаю, про кого ти кажеш, царевичу, — відповів Тутмос, — бо ти завжди був упереджений до нього…

— До кого?..

— До кого!.. Я догадуюсь, але мені здавалось, що після примирення з Гергором, після довгого перебування в храмі…

— А що храм!.. І там, і в усій зрештою країні я завжди переконувався в одному, що найкращі землі, найпрацьовйтіші люди і незмірні багатства належать не фараонові.

— Тихіше! Тихіше! — шепотів Тутмос.

— Але ж я завжди мовчу, у мене завжди лагідне обличчя, то дозволь мені виговоритись хоч перед тобою. Зрештою я навіть у найвищій раді мав би право сказати, що в цьому Єгипті, який неподільно належить моєму батькові, — я, його наступник і намісник, мусив позичити сто талантів у якогось фінікійського князька. Чи ж це не ганьба?

— Але чому ти заговорив про це саме сьогодні? — шептав Тутмос, намагаючись якнайшвидше припинити цю небезпечну розмову.

— Чому?.. — повторив царевич і замовк, знову замислившись.

«Ще б нічого, — думав він, — якби вони дурили тільки мене: адже я лише наступник трону і не можу знати всіх таємниць. Але хто мені доведе, що вони не чинили так само з моїм достойним батьком? Понад тридцять років він безмежно вірив їм, схилявся перед їхніми чудесами, приносив щедрі жертви богам, щоб зрештою його маєтки і влада перейшли в руки спритних дурисвітів. І ніхто йому не розкрив очей… Адже фараон не міг, як я, прийти вночі до фінікійського храму, та й до його святості ніхто не має доступу… А хто мені поручиться, що жерці й справді не прагнуть захопити трон, як це казав Гірам?.. Адже батько сам застерігав мене, що фінікійці завжди кажуть правду, коли це їм вигідно. А їм і справді це вигідно, бо вони зовсім не хочуть, щоб їх вигнали з Єгипту і щоб вони попали під владу Ассірії… Ассірійці — це зграя скажених левів!.. Де вони пройдуть — нічого не лишається, крім руїн і трупів, як після пожежі!..»

Раптом Рамзес підвів голову: здалека долинув до нього звук флейт і сурем.

— Що це може бути? — спитав він Тутмоса.

— Велика новина! — відповів придворний усміхаючись. — Азіати вітають знатного прочанина з самого Вавілона,

— З Вавілона?.. Хто він?..

— Його звуть Саргон,

— Саргон?.. — перебив його царевич. — Саргон!.. Ха-ха-ха! — розсміявся він. — Хто ж він такий?..

— Начебто великий сановник при дворі царя Ассара. Він веде з собою десять слонів, табун найкращих коней з пустелі, юрби невільників і слуг.

— А чого він сюди приїхав?

— Поклонитись чудовій богині Ашторет, яку шанує вся Азія, — відповів Тутмос.

— Ха-ха-ха — засміявся царевич, пригадавши, що казав Гірам про приїзд ассірійського посла. — Саргон… Ха-ха! Саргон, родич царя Ассара, зробився раптом такий побожний, що пустився у важку подорож на кілька місяців, аби тільки вшанувати богиню Ашторет в Пі-Басті. Ніби в Ніневії немає кращих богів і мудріших жерців… Ха-ха-ха!

Тутмос здивовано дивився на царевича.

— Що з тобою Рамзесе?..

— От чудо, якого немає в літописах жодного храму, — відповів царевич. — Ти тільки подумай, Тутмосе… Саме в ту хвилину, коли ти міркував, як найкраще спіймати злодія, що завжди обкрадав тебе, цей злодій знову запускає руку до твоєї скрині на твоїх очах, при тисячі свідків. Ха-ха-ха!.. Саргон — побожний прочанин!..

— Нічого не розумію… — стурбовано шепнув Тутмос.

— І не треба тобі розуміти, — відповів намісник. Запам’ятай тільки, що Саргон приїхав сюди не на прощу до святої Ашторет…

— Здається мені, — мовив пошепки Тутмос, — що все, про що ти говориш, — речі дуже небезпечні.

— Отже, не кажи про це нікому.

— Що я нікому не скажу цього, можеш бути певен, але чи ти, царевичу, сам себе не зрадиш?.. Ти спалахуєш, як блискавка…

Наступник трону поклав йому руку на плече.

— Не турбуйся, — мовив він, дивлячись йому в вічі. — Аби тільки були мені вірні ви, знать, та моє військо, і тоді ви будете свідками дивних подій, і… скінчаться для вас важкі часи!..

— Ти знаєш, що ми ладні загинути, якщо ти накажеш, — відповів Тутмос, приклавши руку до грудей.

На обличчі його була така незвичайна поважність, що царевич зрозумів, що в цьому розбещеному чепурунові криється стійкий муж, на розум і меч якого можна покластись.

Відтоді царевич уже не вів з Тутмосом таких дивних розмов. Але вірний друг і слуга зрозумів, що з приїздом Саргона пов’язані якісь важливі державні справи, які самочинно розв’язують Жерці.

А втім, від певного часу вся єгипетська знать — номархи, сановники й полководці — тихо перешіптувалися між собою, що надходять важливі події. Фінікійці під присягою збереження таємниці розповідали їм про якісь переговори з Ассірією, внаслідок яких Фінікія загине, а Єгипет укриє себе ганьбою і, може, колись стане васалом Ассірії.

Серед знаті зчинилося велике хвилювання, але ніхто не виявляв цього. Навпаки, при дворі наступника трону, так само як і в номархів Нижнього Єгипту, тривали бучні бенкети. Можна було подумати, що з настанням спеки напало на них шаленство — і в розвагах, і в розпусті. Не минало й дня без ігрищ, бенкетів і тріумфальних процесій, не минало ночі без ілюмінації і радісних вигуків. Не тільки в Пі-Басті, але й в інших містах з’явилася мода на вуличні процесії із смолоскипами, музикою, а надто з повними глеками вина. Гуляки вривалися в будинки, витягали звідти сонних мешканців на пиятику, а що єгиптяни були дуже охочі до гулянок, то розважалися всі, хто жив.

Поки Рамзес перебував у храмі богині Гатор, фінікійці, охоплені якимсь панічним страхом, цілі дні молилися і нікому не хотіли позичати грошей. Але після розмови Гірама з намісником ця побожність і обережність раптом зникли, і фінікійці стали позичати гроші єгипетським вельможам щедріше, ніж будь-коли.

Такої кількості золота й товарів, як тепер у Нижньому Єгипті, а головне, таких малих процентів за позички, не пам’ятали навіть старі люди.

Сувора й мудра каста жерців, звичайно, звернула увагу на розгул у найвищих класах суспільства. Але жерці помилялися щодо його причин, а святий Ментезуфіс, який через кожні кілька днів надсилав повідомлення Гергорові, весь час доповідав, що наступник трону, якому надокучили пости й молитви в храмі богині Гатор, бенкетує без пам’яті, а разом з ним і вся знать.

Достойний міністр навіть не відповідав на ці повідомлення, що свідчило про те, що розгул царевича він вважав за цілком природну, а може, навіть і потрібну справу.

Отож при такому настрої найближчого оточення Рамзес мав велику свободу. Майже щовечора, коли його п’яні придворні починали втрачати свідомість, царевич крадькома виходив з палацу.

Закутаний у темний офіцерський плащ, він швидко минав порожні вулиці й виходив за місто до садів храму Ашторет. Там знаходив свою лавку навпроти палацика Ками і, сховавшись між деревами, дивився на запалені смолоскипи, слухав спів зальотників жриці — і марив про неї.

Місяць сходив щораз пізніше: от-от мав народитися молодик, і ночі були темні, вже не було тої гри світла, але Рамзесові все ввижалася та ясна перша ніч, вчувалася пристрасна пісня грека.

Він не раз схоплювався з лавки, щоб просто увійти до палацика Ками, але його зупиняв сором. Він відчував, що не годиться наступникові трону з’являтися в домі жриці, яку може відвідати кожен прочанин, аби тільки він приніс храмові щедру пожертву. І що дивно — боявся, щоб вигляд Ками, оточеної глечиками вина і нещасливими зальотниками, не стер з його пам’яті чудесного видіння тієї місячної ночі.

Тоді, коли її прислав Дагон, щоб відвернути гнів царевича, Кама здалася Рамзесові досить юною, привабливою дівчиною, через яку, однак, можна не втрачати голови. Та коли, вперше в житті, він, воєначальник і намісник, мусив сидіти під домом жінки, коли ніч навівала йому мрії, коли він почув палке освідчення іншого мужчини, тоді в ньому, теж уперше в житті, народилося не знане досі почуття, в якому поєдналися жадання, туга й ревнощі.

Якби він міг мати Каму, коли йому заманеться, вона надокучила б йому дуже швидко: а може, він навіть зовсім не звернув би на неї уваги. Але смерть, що стояла на порозі її опочивальні, закоханий співак і, нарешті, це принизливе становище його, найвищого сановника, перед цією жрицею — все це створювало ситуацію, Рамзесові досі не знану, а тому заманливу.

От чому протягом десяти днів він майже кожного вечора приходив у сади богині Ашторет, закриваючи обличчя плащем від перехожих.

Одного вечора, випивши на бенкеті багато вина, Рамзес вийшов з палацу з рішучими намірами. Він сказав собі, що сьогодні неодмінно зайде до Ками, а її зальотники хай собі співають під вікнами.

Він швидко пройшов містом, але, дійшовши до садів храму, знову відчув сором і сповільнив крок.

«Де це чувано, — думав він, — щоб наступник фараона бігав за жінками, мов бідний писар, який не має де позичити й десяти драхм? Усі жінки приходили до мене, повинна прийти й ця…»

Він уже хотів вернутися.

«А що, коли вона не може прийти? — промайнула думка. — Адже її вбили б…» Він зупинився, вагаючись.

«А хто б її вбив?.. Гірам, який ні в що не вірить, чи Дагон, який уже сам не знає, хто він такий?.. Так, але тут є безліч інших фінікійців і сотні тисяч прочан, фанатичних і диких. На думку цих безумців, Кама, покохавши мене, вчинила б велике блюзнірство…»

І він знову пішов у бік палацика жриці, навіть не думаючи, що йому може загрожувати тут якась небезпека, йому, який, не виймаючи меча, самим поглядом може, повалити до своїх ніг цілий світ. Він, Рамзес, і небезпека!..

Вийшовши з-за дерев, царевич побачив, що дім жриці сьогодні освітлений ясніше і в ньому галасливіше, ніж завжди. В покоях і на терасах було повно гостей, а довкола палацика товпилась юрба.

«Що це за банда?» — подумав царевич.

Зборисько було незвичайне. Неподалік стояв величезний слон, в якого на спині були позолочені ноші з пурпуровими завісками. Поряд із слоном іржали й били копитами землю понад десяток нетерплячих коней з товстими шиями й ногами, з підв’язаними внизу хвостами та з металевими ніби шоломами на головах.

Між цими неспокійними, майже дикими тваринами юрмилось кілька десятків людей, яких Рамзес іще не бачив. У них було довге кудлате волосся, великі бороди і гостроверхі шапки з навушниками. Одні були одягнені в довге вбрання з товстого сукна, що сягало їм аж по кісточки, інші — в короткі куртки і штани, а дехто був у чоботях з халявами. Всі були озброєні мечами, луками й списами.

Побачивши цих чужоземців, дужих, незграбних, які непристойно реготали, від яких тхнуло лоєм і які розмовляли незнайомою грубою мовою, Рамзес спаленів. Як лев, навіть неголодний, побачивши звірину, збирається до стрибка, так Рамзес, хоч ці люди нічого йому не завинили, відчув до них страшенну ненависть, його дратували їхня мова, їхній одяг, їхній запах, навіть їхні коні. Кров ударила йому в голову, і він схопився за меч, щоб кинутись на цих людей і порубати їх і їхніх коней. Але раптом він отямився.

«Сет зурочив мене», — подумав він.

В цю хвилину повз нього пройшов майже голий єгиптянин, в чепці на голові і з пов’язкою на стегнах. Царевич відчув, що цей чоловік любий йому, навіть дорогий, у цю хвилину, бо він — єгиптянин. Він дістав золотого персня, що коштував десять драхм, і дав його невільникові.

— Слухай, — спитав він, — що це за люди?

— Ассірійці, — шепнув єгиптянин, і ненависть блиснула в його очах.

— Ассірійці!.. — повторив царевич. — Справді ассірійці?.. А що вони тут роблять?..

— Їхній повелитель Саргон залицяється до жриці, до святої Ками, а вони його охороняють… Щоб їх проказа сточила, свинських синів!

— Можеш іти.

Голий чоловік низько вклонився Рамзесові й побіг, певне, до кухні.

«Так от які ассірійці, — думав Рамзес, придивляючись до їхніх чудних постатей і вслухаючись у ненависну, хоч і незрозумілу мову. — Отже, ассірійці уже на берегах Нілу, щоб побрататися з нами або ошукати нас, а їхній сановник Саргон залицяється до Ками?.:»

Він повернув додому. Його мрійний настрій розвіявся під впливом цього нового, щойно пробудженого почуття. Він, чоловік благородний і лагідний, відчув смертельну ненависть до одвічних ворогів Єгипту, з якими йому довелося зіткнутися вперше.

Коли царевич, після перебування в храмі Гатор і після розмови з Гірамом, почав думати про війну з Азією — це були ще тільки думки. Єгиптові потрібні були люди, а фараонові — багатство. А що війна була найлегшим способом здобути їх і до того ж задовольняла його жадобу слави, царевич будував плани війни.

Але в цю хвилину він забув і про скарби, і про невільників, ї навіть про славу, бо в ньому озвався могутніший за все голос ненависті. Фараони так довго воювали з ассірійцями, обидві сторони пролили стільки крові, ця боротьба запустила в їхні серця таке глибоке коріння, що царевич, лише побачивши ассірійських воїнів, схопився за меч. Здавалося, душі всіх полеглих войовників, усі їхні подвиги й муки воскресли в душі царського нащадка і волали про помсту.

Коли царевич повернувся в палац, він одразу викликав Тутмоса. Один з них був п’яний, а другий розлютований.

— Знаєш, що я зараз бачив? — мовив царевич до свого

улюбленця.

— Може, котрогось із жерців? — прошептав Тутмос.

— Бачив ассірійців… О боги!.. Що я відчув!.. Який це підлий народ! Тіло їхнє з голови до ніг вкрите шерстю, мов у диких звірів, і смердить старим лоєм… А які в них бороди, волосся, яка мова!..

Він швидко ходив по кімнаті, задиханий і розгарячкований.

— Я думав, — сказав Рамзес, — що зневажаю загребущих писарів, лицемірних номархів, що ненавиджу хитрих і зарозумілих жерців… Я відчував огиду до євреїв і боявся фінікійців… Але сьогодні я переконався, що це були тільки забавки. Лише тепер я збагнув, що таке, ненависть, коли побачив і почув ассірійців. Тепер я розумію, чому пес кидається на кота, коли той перебігає йому дорогу.

— До євреїв і фінікійців ти звик, а ассірійців зустрів уперше, — зауважив Тутмос.

— Дурниці — фінікійці! — мовив Рамзес наче сам до себе. — Фінікійці, філістимляни, араби, лівійці, навіть ефіопи — це ніби члени нашої родини. Коли вони не платять данину, ми гніваємося на них; коли заплатять — забуваємо…

Але ассірійці — це щось таке чуже, таке вороже, що… Я не матиму спокою, поки не побачу поля, встеленого їхніми трупами, поки не налічу до ста тисяч відрублених рук…

Тутмос ніколи не бачив Рамзеса в такому стані.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.