Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 5 страница



— Істинно кажу вам, — вів далі жрець, — між вами шастають лихі люди, ніби гієни в овечій отарі. Вони не журяться вашою бідою, а хочуть підбурити вас, щоб ви зруйнували дім наступника трону і вчинили бунт проти фараона. Якби вдався їхній підлий намір, а з ваших грудей полилася б кров, ці люди сховалися б від списів, як зараз ховаються від мого виклику.

— Слухайте пророка! Хвала тобі, чоловіче божий! — кричали люди, схиляючи голови. Найпобожніші впали навколішки.

— Слухай мене, народе єгипетський! За твою віру в слова жерця, за послух фараонові й наступникові трону, за шану, яку ти віддаєш слузі божому, на тебе зійде ласка богів. Ідіть, люди, з миром додому. Може, ви ще не встигнете зійти з цього пагорка, як Ніл почне прибувати…

— Хай буде так!..

— Ідіть!.. Що більша буде віра й побожність ваша, то швидше побачите ви знамення ласки…

— Ходім!.. Ходім!.. Будь благословенний, пророче, сине пророків!

Люди почали розходитись, цілуючи одяг жерця. Раптом хтось вигукнув:

— Чудо!.. Вершиться чудо!..

— На башті в Мемфісі запалили вогні… Ніл прибуває!.. Дивіться, дивіться, спалахують нові вогні! До нас справді промовляв великий святий! Хай він живе вічно!..

Люди повернулись до жерця, але він уже зник у пітьмі.

Юрба, ще недавно збурена, а хвилину тому здивована й охоплена вдячністю, вмить забула про свій гнів і про жерця чудотворця. Людей пойняла шалена радість; усі кинулись на берег Нілу, Де вже палало багато вогнищ і лунав гучний спів:

— «Хвала тобі, о Ніле, о свята річко, що плинеш по нашій землі! Ти приходиш з миром, щоб дати життя Єгиптові. О боже таємничий, що розганяєш пітьму, зрошуєш луки і даєш поживу німим тваринам. О дорого, що сходиш з небес, аби напоїти землю, о покровителю хлібів, що вселяєш радість в наші хати!.. Ти володар риб, і, коли зійдеш на наші поля, жоден птах не насмілиться доторкнутись до врожаю. Ти творець пшениці й батько ячменю; ти даєш спочинок рукам мільйонів нещасних і увічнюєш наші храми».

В цей час освітлений човен наступника трону приплив з другого берега під радісні вигуки й спів. Ті самі люди, що півгодини тому хотіли вдертися в маєток царевича, тепер падали перед ним ниць або кидалися в воду, щоб цілувати весла й краї човна, який привіз сина володаря Єгипту.

Веселий, при світлі смолоскипів, Рамзес у супроводі Тутмоса ввійшов до будинку Сари. Побачивши його, Гедеон сказав Тафет:

— Я Дуже боюся за свою доньку, але ще більше не хочу зустрітися з її паном…

Він перескочив через мур і в темряві садом і нивами пішов у напрямку до Мемфіса.

На подвір’ї Тутмос гукав:

— Вітаю тебе, прекрасна Саро!.. Сподіваюсь, ти нас добре почастуєш за музик, яких я тобі прислав…

На порозі з’явилася Сара з обв’язаною головою, її підтримували негр і служниця.

— Що сталося? — спитав здивований царевич.

— Ой, жах! — скрикнула Тафет. — Невірні напали на твій дім, і один з них ударив каменем Сару…

— Які невірні?

— А ті… єгиптяни!.. — пояснила Тафет.

Царевич кинув на неї погляд, повний зневаги. Та враз його охопила лють.

— Хто вдарив Сару?.. Хто кинув камінь?.. — крикнув він, хапаючи негра за плече.

— Ті, що на березі, — відповів невільник.

— Гей, дозорці! — гукнув царевич несамовито. — Озброїти всіх людей в маєтку і вперед на цю зграю розбійників!

Негр знову схопив свою сокиру, дозорці почали викликати челядь з халуп, а воїни з почту царевича стисли руків’я мечів.

— Ради бога, що ти хочеш робити?.. — шепнула Сара, кидаючись царевичеві на шию.

— Хочу помститись, — відповів він. — Хто кидає камінь в мою власність, той кидає камінь в мене…

Тутмос зблід і похитав головою.

— Слухай, Рамзесе, — озвався він, — а як же ти вночі впізнаєш у юрбі людей, які вчинили злочин?

— Мені однаково… Юрба це зробила — юрба й відповідатиме.

— Так не скаже жоден суддя, — спробував заспокоїти його Тутмос. — А ти ж маєш стати верховним суддею.

Царевич замислився, а його товариш казав далі:

— Подумай, що завтра сказав би наш володар, фараон?.. А яка радість була б для всіх ворогів Єгипту на сході й на заході, якби вони почули, що наступник трону мало не під стінами царського палацу нападає вночі на свій народ!..

— О, якби батько дав мені хоч половину війська, замовкли б навіки наші вороги в усіх кінцях світу!.. — шепнув царевич, тупнувши ногою.

— Врешті… згадай того селянина, який повісився… Ти жалкував тоді, що вмерла одна безневинна людина, а сьогодні… Невже ти сам схочеш убивати безвинних?..

— Годі! — глухо перебив його царевич. — Гнів мій — як жбан, повний води… Горе тому, на кого він виллється… Ходім у будинок…

Зляканий Тутмос замовк. Царевич узяв Сару за руку і вийшов з нею на другий поверх. Посадивши дівчину біля столу, на якому стояла недоїдена вечеря, і підсунувши свічник, він зірвав у неї з голови пов’язку.

— О! — вигукнув він. — Це навіть не рана, а тільки синець! Він уважно придивлявся До Сари.

— Ніколи не думав, що на тобі можуть бути синці… Це дуже змінює обличчя…

— Я вже не подобаюсь тобі? — тихо спитала Сара, підводячи на нього великі очі, повні тривоги.

— О ні… зрештою це мине.

Він покликав Тутмоса й негра і звелів розповісти, що тут сталося ввечері.

— Він нас захистив, — сказала Сара. — Ставзсокирою на дверях…

— Ти так зробив? — спитав царевич раба, пильно дивлячись йому в очі.

— Чи міг я дозволити, щоб до твого дому, володарю, вдерлися чужі люди?

Царевич погладив його по кучерявій голові.

— Ти вчинив, як мужня людина, — сказав він. — Дарую тобі волю. Завтра дістанеш винагороду і можеш вертатись додому.

Негр захитався й протер очі, білки яких яскраво блищали. Потім упав на коліна і, вдаривши чолом об підлогу, вигукнув:

— Не проганяй мене від себе, володарю!..

— Добре! — відповів царевич. — Зоставайся при мені, але як вільний воїн. Саме такі мені й потрібні, — додав він, глянувши на Тутмоса. — Цей не вміє промовляти, як доглядач книгосховища, зате готовий битися…

І знов почав розпитувати про подробиці нападу; коли негр оповів йому про жерця та про чудо, яке той вчинив, царевич схопився за голову і вигукнув:

— Я найнещасніша людина в Єгипті!.. Скоро я не сховаюсь від жерців навіть у своїй постелі. Хто він? Звідки взявся?

Цього негр пояснити не міг. Він сказав тільки, що жрець виявив себе великим прихильником царевича й Сари та що нападом керували не єгиптяни, а люди, яких жрець назвав ворогами Єгипту й даремно викликав їх, щоб вийшли наперед.

— Дива!.. Дива!.. — мовив задумливо царевич, кинувшись на ложе. — Мій чорний раб — хоробрий воїн і розсудлива людина… Жрець обороняє єврейку, бо вона моя… Що це за незвичайний жрець? Народ єгипетський, який падає ниць перед собаками фараона, нападає на дім наступника трону під проводом якихось ворогів Єгипту!.. Я мушу сам це розслідувати…

 

Розділ одинадцятий

 

Скінчився місяць тот, і почався місяць паофі — друга половина липня. Вода в Нілі з зеленкуватої зробилася білою, а потім червоною і все прибувала. В царському водомірі в

Мемфісі вода піднялася заввишки майже на два людських зрости, а Ніл прибував щодня на дві п’яді. В найнижчих місцях поля вже залило, а на пагорках селяни поспіхом збирали льон, виноград і бавовну. Там, де вранці було ще сухо, надвечір уже хлюпотіли хвилі.

Здавалося, шалений, невидимий нурт бурхає в глибині ріки. Оре на ній широкі смуги, наповнює шумовинням борозни, потім на мить розгладжує поверхню води і одразу ж знов закручує її в бездонні вири.

Знов оре, знов розгладжує, закручує, жене все нові тори води, нові смуги шумовиння, і все здймає розбурхану ріку, заливаючи нові ділянки землі. Натрапивши на якусь перешкоду, вода за мить долає її, швидко рине в низину і утворює блискуче озерце там, де хвилину тому розсипалися на порох висохлі трави.

Хоч розлив ще ледве досяг третини звичайного свого рівня, все узбережжя було вже затоплене. Щогодини вода оточувала якусь маленьку садибу на пагорку, обертаючи її на острівець, який спочатку відокремлювався від інших тільки вузькою протокою; але ця протока поступово ширшала, дедалі більше відрізаючи оселю від сусідів. Не раз, хто вийшов у поле пішки, вертався додому човном.

На Нілі з’являлося чимраз більше човнів і плотів. Хто ловив рибу неводом, хто перевозив до стодоли врожай або переправляв до обори худобу, що ревла, стоячи в човні, хто плив до знайомих, щоб із сміхом та радісними вигуками повідомити (хоч це бачили всі), що Ніл прибуває. Інколи човни, що збивалися докупи, мов табун качок, розліталися в усі боки перед широким плотом, який ніс з Верхнього Єгипту вниз велетенські кам’яні брили, вирубані в прибережних каменоломнях.

Далеко навкруги розлягався плескіт прибулої води, крик сполоханого птаства і веселий спів людей. Ніл прибуває, буде багато хліба!

Цілий місяць тривало слідство в справі нападу на маєток наступника трону. Щоранку човен з урядовцями й поліцейськими припливав до якоїсь садиби. Людей відривали від праці, засипали їх підступними запитаннями, били киями, а надвечір до Мемфіса поверталося два човни: один віз урядовців, другий — в’язнів.

Таким чином виловлено було кількасот злочинців, половина з яких навіть не чула про напад, а другій половині загрожувала в’язниця або кілька років праці в каменоломнях. Проте так і не довідалися ні про ватажків нападу, ні про того жерця, який умовив юрбу розійтись.

У вдачі царевича Рамзеса поєднувалися вкрай суперечливі риси. Він був запальний, як лев, і впертий, як віл. Але разом з тим мав ясний розум і глибоке почуття справедливості.

Бачачи, що слідство, яке провадять урядовці, не дає наслідків, царевич одного дня сам поплив до Мемфіса і звелів відчинити йому в’язницю.

В’язниця, обнесена високим муром, стояла на узгір’ї і складалася з багатьох кам’яних, цегляних і дерев’яних будівель. Та це були здебільшого ворота або житла наглядачів. В’язні сиділи в підземних печерах, видовбаних у вапняковій скелі.

Увійшовши в ворота, наступник трону побачив гурт жінок, що обмивали й годували якогось в’язня. Цей чоловік, зовсім голий, схожий на кістяк, сидів на землі; руки й ноги його були просунуті в отвори квадратної дошки, що заміняла кайдани.

— Давно цей чоловік так мучиться? — спитав царевич.

— Два місяці, — відповів наглядач.

— І довго ще йому сидіти?

— Місяць.

— Що ж він зробив?

— Образив збирача податків.

Царевич одвернувся й побачив другий гурт жінок і дітей. Серед них був і старий дід.

— А це теж в’язні?

— Ні, найясніший царевичу. Це родичі дожидають, поки їм віддадуть тіло злочинця, якого зараз мають задушити. Ось його вже ведуть на страту, — відповів наглядач. Повернувшись до гурту, він додав: — Потерпіть ще трошки, люди добрі, зараз візьмете тіло.

— Щиро дякуємо тобі, милостивий пане, — відповів дід, мабуть, батько злочинця. — Ми вийшли з дому вчора ввечері, льон зостався в полі, а тут ріка прибуває!..

Царевич зблід і зупинився.

— Ти знаєш, — спитав він наглядача, — що я маю право милувати злочинців?

— Так, ерпатре, — відповів наглядач, вклоняючись, а потім додав: — По закону, на спомин про твої відвідини, сине сонця, злочинці, покарані за образу релігії або держави, що добре поводились у в’язниці, повинні дістати деякі пільги. Список цих людей буде покладено до ніг твоїх протягом місяця.

— А той, якого зараз мають задушити, не має. права скористатися з моєї ласки?

Наглядач розвів руками й мовчки схилив голову.

Вони рушили далі і пройшли кілька дворів. У дерев’яних клітках, на голій землі, в тісноті сиділи злочинці, покарані ув’язненням. З одного будинку долинав несамовитий крик: там били в’язня, щоб витягти зізнання.

— Я хочу побачити людей, обвинувачених у нападі на мій маєток, — мовив глибоко вражений царевич.

— Їх тут понад триста, — відповів наглядач.

— Вибери найбільш винних, на твій погляд, і допитай їх тут при мені. Я не хочу тільки, щоб вони мене впізнали.

Царевичу відчинили приміщення, де провадив допит слідчий, Рамзес звелів йому зайняти звичне місце, а сам сів за колоною.

Незабаром почали по одному з’являтися обвинувачені. Всі вони були худі, оброслі довгими бородами й волоссям, а в їхніх очах світилось тихе божевілля.

— Дутмозо, — мовив слідчий, — розкажи, як ви нападали на дім найяснішого ерпатра.

— Скажу правду, як на суді Осіріса. Це було ввечері того дня, коли мав початись розлив Нілу. Моя жінка каже мені; «Ходім, старий, на гору. Звідти швидше можна побачити сигнал у Мемфісі». Отож пішли ми на гору, звідки легше побачити сигнал у Мемфісі. Тут до моєї жінки підійшов якийсь воїн і каже: «Ходім зі мною в цей сад, може, знайдемо там виноград або ще щось». Отож моя жінка пішла в сад з тим воїном, а я страшенно розсердився і заглядав туди через мур. Чи кидали вони каміння в дім царевича, я сказати не можу, бо в темряві за деревами нічого не бачив.

— Як же ти міг відпустити свою жінку з воїном? — запитав: урядовець.

— А що ж я мав робити, ваша милість? Я ж тільки простий селянин, а він воїн його святості.

— А ти бачив жерця, який до вас промовляв?

— То був не жрець, — відповів селянин переконано. — То, певне, був сам бог Нум, бо вийшов із стовбура смоковниці і в нього була бараняча голова.

— Ти бачив, що в нього бараняча голова?

— Я добре не пам’ятаю, ваша милість, чи я сам бачив, чи мені так казали люди. Очі мені заслала тривога за мою жінку.

— Ти кидав каміння в сад?

— Навіщо ж би я кидав, володарю життя й смерті? Якби я влучив у жінку, то мав би потім клопоту на цілий тиждень, а якби в воїна, то дістав би так кулаком у живіт, що й язика висолопив би. Адже я тільки селянин, а він воїн безсмертного володаря нашого.

Наступник трону подав знак з-за колони. Дутмозу вивели і ввели Анупу. Це був низький, присадкуватий чоловік. На спині в нього ще червоніли смуги від київ.

— Розкажи, Анупо, — почав знов слідчий, — що ти знаєш про напад на сад наступника трону?

— Око сонця, — відповів селянин, — вмістилище мудрості! Ти знаєш добре, що я нападу не чинив. Тільки прийшов до мене сусід і каже: «Анупо, ходім на гору, бо Ніл прибуває». А я кажу: «Невже прибуває?» А він каже: «Ти дурніший за осла, бо навіть осел почув би музику на горі, а ти не чуєш».

Я йому й відповідаю: «Я дурний, бо не вчився писати, але, дозволь сказати: музика — це одне, а повінь — зовсім інше». А він на те: «Якби не було повені, чого ж би люди раділи, грали й співали». Ну, ваша справедливість, пішли ми на гору, а там уже музик розігнали й кидають у сад каміння…

— Хто кидав?

— Я не розібрав. Ці люди не схожі були на селян, а швидше на нечистих парасхітів, що розтинають мерців для бальзамування.

— А жерця бачив?

— З дозволу вашої мудрості, то був не жрець, а, певно, якийсь дух, що стереже дім наступника трону (хай він живе вічно!).

— Чому дух?

— Бо часом я його бачив, а часом він десь зникав.

— Може, його люди заступали?

— Звісно, часом заступали люди… Але він ставав то вищий, то нижчий.

— Може, він піднімався на пагорок і спускався з нього?

— Мабуть, що піднімався і спускався, а може, це він то виростав, то зменшувався. Адже це був великий чудотворець. Тільки він сказав: «Зараз Ніл розіллється», — і Ніл почав розливатися.

— А каміння ти кидав, Анупо?

— Як би я насмілився кидати каміння в сад наступника трону? Адже я простий селянин, і рука б відсохла мені по лікоть за таке блюзнірство.

Царевич наказав припинити допит. Коли вивели обвинувачених, він запитав слідчого:

— То ці люди належать до найбільш винних?

— Так, володарю, — відповів слідчий.

— Тоді сьогодні ж треба звільнити всіх. Не можна кидати людей у в’язницю за те, що вони хотіли побачити, чи почав розливатися священний Ніл, або за те, що слухали музику…

— Найвища мудрість промовляє твоїми устами, ерпатре, — мовив слідчий. — Мені наказали знайти найбільш винних, і я вибрав тих, яких знайшов. Але я не маю права випустити їх на волю.

— Чому?

— Поглянь, найясніший царевичу, на цю скриню. Вона повна папірусів, на яких списані акти цієї справи. Суддя в Мемфісі щодня одержує рапорт про її хід і доповідає його святості. На що ж обернеться праця стількох учених писарів і великих мужів, якщо обвинувачених випустити на волю?

— Але ж вони не винні! — вигукнув царевич.

— Напад був, отже, був і злочин. Де є злочин — повинні бути й злочинці, а хто потрапив у руки влади і записаний в актах, той не може піти без якихось наслідків. У шинку людина п’є і платить; на ярмарку щось продає і одержує гроші; на полі сіє і жне; в гробницях дістає благословення від померлих предків. То як же може бути, щоб хтось, прийшовши до суду, повернувся ні з чим, немов мандрівник, що зупиняється на півдорозі й повертає стопи свої додому, не досягнувши мети?

— Мудрі твої слова, — мовив царевич. — Скажи мені, а його святість фараон теж не має права звільнити цих людей?

Слідчий схрестив руки на грудях і похилив голову.

— Він, рівний богам, може зробити все, що схоче: може звільнити обвинувачених, навіть злочинців, може навіть знищити акти справи, хоч, якби так вчинила звичайна людина, це було б святотатством.

Царевич попрощався з слідчим і наказав наглядачеві, щоб на його кошт краще годували обвинувачених в нападі. Потім, роздратований, він поплив на другий берег річки, яка розливалася все ширше, до палацу, просити фараона, щоб той припинив цю злощасну справу.

Проте того дня у його святості фараона було багато релігійних церемоній та рад з міністрами, і царевичу не пощастило його побачити. Тоді він звернувся до верховного писаря, який після військового міністра мав найбільший вплив при дворі фараона. Цей старий сановник, жрець одного з храмів Мемфіса, прийняв царевича ввічливо, але холодно і, вислухавши його, відповів:

— Дивуюся, що ти, найясніший царевичу, зважуєшся турбувати нашого володаря такими справами. Це так само, якби ти просив не нищити сарани, що сіла на поле.

— Але ж ці люди не винні!..

— Ми не можемо цього знати. Винні вони чи не винні — встановлює закон і суд. Одне для мене цілком очевидне: держава не може допустити, щоб нападали на чийсь сад, а надто, щоб посягали на власність наступника трону.

— Слова твої справедливі, але де ж винні? — запитав царевич.

— Де немає винних, там принаймні мають бути покарані. Не провина, а кара за злочин навчає інших, що цього робити не можна.

— Я бачу, — перебив наступник трону, — що ти, достойний писарю, не підтримаєш мого прохання перед його святістю.

— Мудрість плине з уст твоїх, ерпатре, — відповів сановник. — Ніколи я не дам нашому володарю поради, яка могла б похитнути авторитет влади.

Царевич повернувся до себе засмучений і здивований. Він розумів, що кільком сотням людей заподіяно велику кривду, і бачив, що не може їх порятувати, як не міг би витягти людину, на яку впав обеліск або колона храму.

«Надто слабкі мої руки, щоб піднести це громаддя», — думав царевич з болем у серці. Вперше він відчув, що є сила, незмірно більша від його волі, — інтереси держави, які визнає навіть всемогутній фараон і перед якими мусить схилятися й він, наступник трону.

Запала ніч. Рамзес наказав слугам нікого не приймати; він самотньо ходив по терасі свого палацу і думав:

«Який жах!.. Там переді мною розступилися непереможні полки Нітагера, а тут наглядач в’язниці, слідчий і верховний писар заступили мені дорогу… Хто вони такі? Нікчемні слуги мого батька (хай він живе вічно!), який будь-коли може звести їх до стану рабів або заслати в каменоломні. Але чому мій батько не може помилувати невинних?.. Держава так хоче!.. А що таке держава?.. Що вона їсть, де спить, де її руки й меч, якого всі бояться?..»

Він глянув у сад і між деревами, на вершині пагорка, побачив обриси двох велетенських пілонів, на яких палали смолоскипи варти. Йому спало на думку, що ця варта ніколи не спить, а пілони ніколи не їдять і, однак, вони існують. Одвічні пілони, могутні, як володар, що їх спорудив, — Рамзес Великий.

Зрушити ці будівлі й сотні до них подібних; ввести в оману цих вартових і тисячі інших, які охороняють безпеку Єгипту; піти проти законів, які встановив Рамзес Великий та інші володарі, ще могутніші, ніж він, законів, яким віддавали свою шану двадцять династій…

В уяві царевича, вперше в житті, почало вимальовуватись якесь невиразне, але велетенське поняття — держава. Держава — це щось величніше від храму в Фівах, щось більше від піраміди Хеопса, щось древніше від підземелля Сфінкса, щось міцніше за граніт… В цій неосяжній, хоч і невидимій, будові люди — мов мурашки в розколині скелі, а фараон — мов мандрівний будівничий, що ледве встигає вмурувати в стіну один камінь і вже йде далі. А стіни зростають з покоління в покоління, й будова триває…

Ще ніколи він, царський син, не почував себе таким нікчемним, як в цю хвилину, коли його погляд блукав у нічній пітьмі понад Нілом, між пілонами царського палацу і невиразними, але величними громадами мемфіських храмів.

Раптом з-за дерев, гілля яких сягало аж до тераси, озвався голос:

— Я знаю твою гризоту і благословляю тебе. Суд не звільнить обвинувачених селян. Але справу їхню буде припинено й вони повернуться з миром до своїх осель, якщо доглядач твого маєтку не з’явиться на суд.

— То це мій доглядач подав скаргу?.. — спитав здивований царевич.

Так, він подав її від твого імені. Але якщо він не прийде на суд, не буде потерпілого, а де нема потерпілого, немає й злочину. Кущі зашелестіли.

— Чекай! — гукнув Рамзес. — Хто ти?

Ніхто не відповів. Царевичу лише здалося, ніби в смузі світла від смолоскипа, що горів на другому поверсі, майнула голена голова й шкура пантери.

— Жрець?.. — шепнув царевич. — Чого ж він ховається?.. Але в ту ж мить йому спало на думку, що цей жрець може

тяжко поплатитися за пораду, яка перешкодить вчинити акт правосуддя.

 

Розділ дванадцятий

 

Більшу частину ночі Рамзес провів у гарячковому маренні. То йому ввижалася держава у вигляді величезного лабіринту з грубезними стінами, що їх ніяк не можна пробити, то він бачив жерця, котрий одним мудрим словом підказував йому, як вибратися з цього лабіринту. Так несподівано постали перед ним дві сили: інтереси держави, яких він досі не розумів, хоч був наступником трону, та жерці, яких він хотів зламати й зробити своїми слугами.

Це була важка ніч. Царевич кидався на ложі й запитував себе, чи не був він досі сліпим і тільки сьогодні прозрів, щоб побачити свою нерозважність і нікчемність? Зовсім в іншому світлі ввижалися йому в ці хвилини і перестороги матері, і стриманість батька у виявленні своєї царської волі, й навіть суворість міністра Гергора.

«Держава й жерці!..» — бурмотів царевич крізь сон, обливаючись холодним потом.

Тільки боги на небі знають, що сталося б, якби встигли розвинутися й дозріти думки, які народилися цієї ночі в душі царевича. Може, ставши фараоном, він був би одним із найщасливіших і панував би довше за інших володарів? Може, ім’я його, вирізьблене в підземних і наземних храмах, дійшло б до нащадків, овіяне вічною славою? Може, він і його династія не втратили б трону і Єгипет уникнув би великого потрясіння в найтяжчі для нього часи?

Але ранкове світло розвіяло примари, що витали над розпаленою головою царевича, а події наступних днів уже змінили його уявлення про непохитність державних інтересів.

Те, що царевич побував у в’язниці, дало свої наслідки для обвинувачених. Слідчий негайно подав рапорт верховному судді, суддя вдруге переглянув справу, сам допитав кількох обвинувачених і за кілька днів більшість їх звільнив, а над рештою негайно призначив суд.

Коли ж позивач від імені потерпілого царевича не з’явився до суду, хоч його викликали в судовій залі й на ринку, справу про напад було припинено і всіх обвинувачених випущено на волю.

Правда, один із суддів зауважив, що за законом доглядача царевичевого маєтку треба судити за подання фальшивої скарги, і якщо провину його буде доведено, призначити йому таку саму кару, яка загрожувала обвинуваченим селянам. Але це зауваження обійшли мовчанням.

Доглядач маєтку, висланий царевичем до ному Такенс, зник з очей суддів, а незабаром десь поділася й скриня з документами у справі про напад.

Довідавшись про це, царевич Рамзес пішов до верховного писаря і з усміхом запитав:

— Ну що ж, достойний писарю, невинних звільнено, акти їхньої справи по-блюзнірському знищено і, незважаючи на це, авторитет влади анітрохи не похитнувся?

— Найясніший царевичу, — відповів холодно верховний писар, — я не думав, що однією рукою ти подаєш скарги, а другою забираєш їх назад. Тебе образила юрба, і ми повинні були її покарати. Але якщо ти простив образу, — держава нічого не має проти.

— Держава!.. Держава!.. — повторив царевич. — Держава — це м и, — додав він, примруживши очі.

— Так, держава — це фараон і… його найвірніші слуги, — відповів верховний писар.

Цієї розмови з високим сановником було досить, щоб у свідомості царевича стерлося щойно народжене, ще невиразне уявлення про значення «держави» та її могутність. Виходить, держава — це не одвічна непохитна будівля, до якої кожен фараон повинен додавати по каменю своїми славними діяннями, а швидше купа піску, яку кожен володар пересипає, як йому заманеться. В державі немає тих тісних дверей, званих законами, проходячи якими, кожен мусить схилити голову, хто б він не був: простий селянин чи наступник трону. В цій будівлі є різні ходи й виходи: вузькі для малих і. слабких, дуже широкі й зручні — для сильних.

«Коли так, — подумав царевич, — я заведу в державі такий порядок, який мені до вподоби!..»

В цю мить він згадав двох людей — звільненого негра, який, не чекаючи наказу, ладен був віддати життя за власність царевича, і незнайомого жерця.

«Якби я мав більше таких, як вони, волю мою шанували б і в Єгипті, і за його межами», — подумав царевич. Його охопило непоборне бажання знайти цього жерця.

Це, напевно, був той самий, що стримав юрбу від нападу на дім царевича. Він не тільки чудово знав закони, а й умів керувати натовпом.

— Неоціненна людина!.. Я мушу його знайти…

З цього дня Рамзес у невеличкому човні з одним веслярем почав об’їжджати селянські мазанки поблизу свого маєтку. У туніці і великій перуці, з тичкою, на якій були поділки, він скидався на мірника, що стежить за розливом Нілу.

Селяни охоче пояснювали йому, як змінюється поверхня грунту від повені, і принагідно просили, щоб влада винайшла якийсь легший спосіб черпання води, аніж журавель з відром. Вони оповідали також про напад на садибу царевича, але не знали людей, які кидали каміння. Згадували й жерця, якому пощастило умовити юрбу розійтись, але хто він — також не знали.

— Є тут, — сказав один селянин, — у нашій околиці жрець, який лікує очі, є й такий, що гоїть рани та складає поламані руки й ноги. Є кілька жерців, які вчать читати й писати; є один такий, що грає на подвійній флейті, і навіть добре грає. Але того, що з’явився в саду наступника трону, серед них немає, і вони самі про нього нічого не знають. Напевно, то був бог Нум або якийсь інший дух, що охороняє царевича, — хай він живе вічно й хай завжди має добрий апетит.

«А може, це й справді якийсь дух?» — подумав Рамзес. В Єгипті скоріше можна було зустріти злого чи доброго духа, аніж, скажімо, діждати дощу.

Вода в Нілі з червоної стала коричнева, а в серпні, в місяці гатор, досягла половини свого найвищого рівня. В надбережних греблях відкрили шлюзи, і вода ринула в канали й наповнила велетенське штучне Мерідове озеро у провінції Фаюм, що вславилася чудовими трояндами. Нижній Єгипет скидався на морську затоку, рясно всіяну пагорками, на яких височіли будинки, оточені садами. Сполучення по суходолу зовсім припинилось, і на воді снувала така сила білих, жовтих, червоних і коричневих човнів, що здавалося, ніби Ніл всипаний осіннім листям. У найвищих місцях кінчали збирати бавовну, вдруге косили конюшину, а в садах уже збирали плоди тамаринду й оливки.

Одного дня, пливучи повз залиті водою садиби, царевич помітив там якийсь незвичайний рух. На одному з тимчасових острівців, десь за деревами, чути було крик жінок.

«Певно, хтось умер…» — подумав царевич.

Від другого острівця відпливало кілька човнів, навантажених збіжжям і худобою, а селяни, що стояли біля своїх мазанок, проклинали людей у човнах і погрожували їм.

«Сусіди посварились», — сказав собі царевич.

В кількох дальших садибах було спокійно, але їхні мешканці, замість того щоб працювати або співати, мовчки сиділи на землі.

«Мабуть, уже скінчили роботу й відпочивають».

Аж тут від іншої садиби відплив човен з дітьми, що голосно плакали, а якась жінка, увійшовши по пояс у воду, вимахувала кулаками.

«Везуть дітей до школи», — подумав Рамзес.

Проте всі ці події його зацікавили.

З сусіднього острівця знову долинув крик. Царевич прикрив очі від сонця рукою і побачив простертого на землі чоловіка, якого бив києм негр.

— Що це там робиться? — спитав Рамзес весляра.

— Хіба ви не бачите, пане, — б’ють бідолашного селянина, — відповів весляр сміючись. — Певно, чимсь провинився — от його й лупцюють.

— А ти ж хто?

— Я?.. — мовив згорда весляр. — Я вільний рибалка. Віддам, що належить з улову, його святості і можу плавати по всьому Нілу від перших порогів аж до моря. Рибалка — як та риба або дика качка, а селянин — мов дерево: годує своїми плодами панів і нікуди не може втекти, тільки рипить, коли доглядачі деруть з нього лико. Ого-го-го!.. Гляньте-но туди! — знов загукав рибалка. — Гей, батьку… Не випий всієї води, бо буде неврожай…

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.