ТЕМА 5. СОЦІОЛОГІЯ ЕКОЛОГІЇ

‪1. Об’єкт та предмет соціології екології

‪2. Розвиток соціально-екологічних поглядів

‪3. Основні категорії соціології екології

‪4. Особливості соціально екологічних процесів у сучасній Україні

Після вивченого матеріалу лекції студенти повинні вміти:

визначити сутність понять об’єкт і предмет соціології екології;

пояснити методи соціології екології;

охарактеризувати соціально-екологічні погляди;

назвати специфічні риси, які характеризують інвайроментальну

соціологію;

показати у чому полягає відмінність проблематики екології та екологічної

соціології;

проаналізувати основні категорії соціології екології;

охарактеризувати особливості соціально-екологічних процесів у сучасній Україні

та шляхи їх подолання.

1. Об’єкт та предмет соціології екології

Людина постійно потребує у взаємодії з іншими соціальними суб’єктами та з

навколишнім середовищем (природою). Ці дві системи органічно пов’язані між собою,

причому рівень розвитку суспільства визначає ставлення людини до природи. Стан

довкілля є важливим чинником існування людської цивілізації. Проблеми довкілля

не є суто фізичними або екологічними. Вони відображають політичні,

інституціональні, культурно-екологічні засади, тому перебувають у полі зору

соціальних наук.

Соціологія екології – галузь соціології, яка досліджує специфічні зв’язки між

людьми та навколишнім середовищем, особливості розвитку і функціонування

соціальних спільнот, соціальних структур та інститутів в умовах впливу на їх

життєдіяльність антропогенних екологічних чинників. Головні її завдання

полягають у вивченні закономірностей взаємодії суспільства і природи, досягненні

збалансованості цієї взаємодії, отриманні достовірної соціально-екологічної

інформації, з’ясуванні громадської думки щодо екологічних проблем та чинників,

що їх породжують. У сфері її наукового інтересу – вплив довкілля на суспільство,

формування екологічної свідомості, забезпечення участі громадян у реалізації

державної екологічної політики тощо. До предметної сфери соціології екології

належать і проблеми взаємодії суспільства зі штучним середовищем проживання

людини.

Термін «екологія» ввійшов у науковий обіг завдяки старанням видатного німецького

біолога Е. Геккеля у 1866р. на позначення науки про відношення організмів і

навколишнього середовища.

Його запозичено з давньогрецької мови (oikos – дім, житло). Важливий етап у

розвитку екології настав з обґрунтуванням американським екологом А. Тенеслі у

1935р. поняття «екосистема» на позначення стабільної системи, що складається з

живих і неживих елементів, між якими постійно відбувається кругообіг речовин,

існують постійні процеси.

З посиленням антропогенного (спричиненого діяльністю людини, використанням нею

складної і могутньої техніки) впливу на довкілля виникло та з часом

конкретизувалася ідея «соціалізації природи». В середині 30-х років ХХ століття

вона втілилася в дослідження лідерів знаменитої чиказької школи соціології Р.

Парка, Ю. Берджесса і Р. Маккензі, які висунули концепцію «міста - організму» і

суспільства як «глибоко біологічного феномену». Відповідно до цієї концепції, у

суспільстві відбувається перебіг взаємоіснуючих біологічних і соціальних

процесів, результатом яких повинна бути «соціальна рівновага». Цей комплекс

проблем лідери чиказької соціологічної школи запропонували назвати «соціальною

екологією».

Однак у той період екологічна соціологія як відносно самостійна галузь

соціологічного знання ще не сформувалася: не вистачало ні фактології, ні

теоретичних концепцій. Її становлення почалося тільки в середині 70-х років ХХ

століття, коли стало очевидно, що надмірне зниження організованості біосфери,

ефективності її самонастроювальних і самовідтворювальних механізмів, спричинене

активною діяльністю людини, може мати катастрофічні наслідки, призвести до

втрати динамічної рівноваги суспільства з природою. Відтоді локальні та

розрізнені соціологічні дослідження екосистем, і їх взаємодії з суспільством

почали формуватися у відносно самостійну, інтегровану галузь наукового знання –

соціологію екології.

Об’єктом соціології екології є складна система соціоприродних відносин і

взаємодій, яка формується і функціонує в результаті свідомої, цілеспрямованої

діяльності людей, об’єднаних у різні соціальні спільноти.

Предмет соціології екології – це дослідження специфічних взаємодій між людиною (суспільством)

і довкіллям, впливу його як сукупність природних і суспільних факторів на людину,

а також впливу людини на довкілля. У своїх дослідженнях соціологія екології

застосовує комплекс наукових методів.

Системний метод. Передбачає розгляд навколишнього середовища як цілісного

системного утворення, диференційованої системи, компоненти якої динамічно

врівноваженні. Відповідно до цього екологічним середовищем людства є біосфера

Землі, яка поєднує довкілля і діяльність людини в єдину систему: природа –

суспільство. Обидва компоненти цієї системи є паритетними. Соціологія екології

вивчає вплив людини на рівновагу природних екосистем, обґрунтовує необхідність

управління та раціоналізації взаємовідносин суспільства і природи. Людство

розглядає як складову екологічної системи.

Діалектичний підхід. Зумовлює вивчення взаємозв’язків і взаємодії компонентів

системи.

Синергетична методологія. Відмовляючись від традиційного розгляду природи як

незалежного від людини об’єкта, підпорядкованого одвічним і незмінним законам,

соціологія екології предметом своїх досліджень вважає цілісну динамічну систему

«людини – природне середовище, компоненти якої є відносно автономними та

активними суб’єктами». Особливості взаємодії компонентів цієї системи полягають

у забезпеченні існування людства за рахунок речовин та енергії, взятих з природи.

Усе це передбачає їх добування, переробку, транспортування і засвоєння, а також

виділення непотрібних і шкідливих залишків переробки та засвоєння.

2. Розвиток соціально – екологічних поглядів

Проблема вивчення взаємовідносин людини і природи мають глибокі історичні

джерела. Ще в давньокитайській та давньоіндійській філософії, культурі проблем

співвідношення природного та людського – гармонія зі світом, з природою, мала

першочергове значення. В одній із найдавніших книг буддійського канону «Сутта-Ніпатте»

вказувалося на необхідність розвивати в собі любов до природи, до всього живого.

У працях Аристотеля, та його учня Теофраста, а згодом і давньоримського вченого

Плінія порушувалися питання цілком екологічного змісту: особливості

характеристик тварин і рослин залежно від навколишнього суспільного середовища.

Е. Геккель, німецький природознавець, уперше запровадив (1866р.) термін «екологія».

Не стояв осторонь цієї проблеми і відомий природознавець Ч. Дарвін, чия теорія

боротьби за існування наклала досить вагомий відбиток на розвиток біологічних,

філософських та соціальних наук.

О. Конт та Г. Спенсер – фундатори соціологічного знання, проводили біологічні

аналогії в структурі та функціонуванні суспільства. Соціальні теорії О. Конта, Г.

Спенсера досить активно обговорювалися в біологічній літературі, що сприяло

взаємному збагаченню біологічних та соціальних поглядів. На той час з’явилось

багато теорій, котрі розглядали закони боротьби за існування, міжвидової

боротьби та природного добору як головні соціальні детермінанти соціального

розвитку, а причини виникнення соціальних конфліктів зводилися до біологічних

чинників (теорії соціального дарвінізму). Класики соціологічного знання ХIХ

століття спростували надто спрощенні погляди на відносини суспільства з

навколишнім середовищем і заклали підґрунтя детальнішого аналізу цих відносин.

Для соціології принциповою була ідея К. Маркса, про те, що природа – це тіло

людини, яка повинна розумно його використовувати.

Соціальні аспекти екології стали предметом соціальних наукових досліджень. У 60-х

роках ХIХ століття американський вчений Г. Марш вводить термін «соціальна

екологія», трактуючи її як науку про вплив міського середовища на формування

індивіда. На початку ХХ століття французькі географи (Е. Мертон, Ж. Брюн, П.

Відаль) розробляли концепцію географії людини, предметом якої було вивчення

групи явищ на планеті, до яких причетна діяльність людини. Найбільш яскраво

екологічна проблематика, пов’язана з виживанням людської цивілізації, знаходила

вияв і у російських космістів. У джерел цієї проблематики стояв М. Умов.

Особливо чітко ця тема визначилась у працях К. Ціолковського, В.Вернадського, в

яких висвітлювалися глобальні біологічні ті геологічні наслідки соціальної

діяльності людства.

Важливим етапом становлення соціологічного підходу у вивченні екологічних

проблем було виникнення у 20-х роках ХХ століття чиказької школи соціології

міста, де об’єктом наукового інтересу був зв’язок між різного роду проявами

соціальної патології та економіко-географічною організацією міста. Р. Парк,

представник даного напряму сприяв поглибленню системного підходу до суспільства

у його єдності з природою. У 50-60 роках ХХ століття велись активні наукові

дискусії з приводу завдання, предмета дослідження, методології екосоціологічного

знання («соціальна екологія» А. Холі, «екологічний комплекс» О. Данкена та Л.

Оноре, Римський клуб та інші), що підносили дану галузь знань у вищий

дисциплінарний рівень. У 1970р. у Варні на Всесвітньому конгресі соціологів було

«визнано» існування соціальної екології як самостійної галузі наук. З кінця 80-х

років даний напрям дістав назву інвайроментальної соціології(від англ..

environment – навколишнє середовище), що виникло під впливом діяльності

Римського клубу та комісії ООН з проблем середовища і розвитку. Інвайроментальна

соціологія обстоює входження людини як одного з біологічних видів до глобальної

екосистеми: зумовленість людської діяльності не тільки соціокультурними

чинниками, а й складними природними зв’язками; залежність людини від

біофізичного середовища, що накладає потенційні, фізичні та біологічні обмеження

на людську діяльність; нездатність людини спростувати екологічні закони.

Автори цих положень – американські вчені В. Кеттон и Р. Данлеп – висунули їх на

противовагу існуючій понад 400років «парадигмі людської винятковості», і в

основі якої – чотири сентенції:

людські істоти є унікальними соціоприродними утвореннями, тому що вони мають

культуру;

культура змінюється значно швидше, ніж біологічні особливості людини, тому саме

їй належить основна роль в соціальному розвитку індивідів та спільнот;

поведінка людини зумовлена передусім соціальними, а не природними чинниками;

суспільний прогрес безмежний, що уможливлює вирішення в майбутньому всіх

соціальних проблем. Усі ці постулати, на думку представників

інвайроменталістської соціології, засвідчили протягом ХХ століття, особливо

другої його половини, не тільки свою обмеженість, а й теоретичну неспроміжність,

оскільки їх прихильники продовжують ігнорувати залежність суспільства від

природного середовища, не усвідомлюють проблеми обмеженості природних ресурсів,

що загострилися в останні десятиліття.

Опоненти «парадигми людської винятковості» опиралися на сформульовану Дж.

Форрестером концепцію світової динаміки. Вона ґрунтується на теоретичній моделі,

в якій взаємопов’язані населення, капіталовкладення (фонди), географічний

простір, природні ресурси і виробництво продуктів харчування, взаємодія яких

зумовлює динаміку змін у світовій системі. Ця теоретична концепція, розвинута Р.

Данлепом, В. Кеттоном, Д. Мердоком, Дж. Мітчеллом, Н. Мойсеєвим та ін.,

покладена в основу соціології екології. Головні її принципи зводять до таких

положень:

‪1. Людство є одним з багатьох видів живих істот, що залежать від природного

навколишнього середовища, й у цьому сенсі не є винятковим. Через обмеженість

зворотнього зв’язка з природою людські дії часто спричинюють непередбачувані

наслідки.

‪1. Вищою цінністю є гармонійний розвиток людини і природи.

‪2. Наявність у людини розуму не передбачає для неї жодних привілеїв. Навпаки,

це накладає на неї додаткові обов’язки щодо природи. Світ людей і світ природи –

елементи єдиної системи.

‪3. Вплив на природу змінюється взаємодією, ціль якої полягає у максимальному

задоволенні потреб людини і потреб природи.

‪4. Природний світ має певні межі тому існують обмеження щодо економічного

росту.

‪5. Держава своєю діяльністю спричиняє загострення екологічних проблем,

прагнучи створити вигідні умови для капіталу, часто ігноруючи особливості

навколишнього середовища.

‪6. Взаємодія з природою повинна визначатися «екологічним імперативом» :

правильно і дозволено тільки те, що не порушує існуючої в природі екологічної

рівноваги.

Спираючись на ці принципи, академік М. Мойсеєв сформулював концепцію коєволюції,

яка має бути орієнтиром у взаємодії людини з природою в умовах зростаючої

небезпеки екологічної катастрофи. Процес коєволюції тлумачиться не як статично

існуюча рівновага між природою і людиною, а як «стійка нерівновага», за якої

зміна параметрів біосфери відбувається настільки повільно, що людство здатно

адаптуватися до змін, вписатися у стабільні біогеохімічні цикли.

Отже, соціалогія екології має справу зі складною і багатокомпонентною

соціобіотехносферою, центральну роль у якій відіграє людина. Тому всі заходи,

спрямовані на збереження і відтворення навколишнього середовища, мають своєю

метою створення сприятливих умов для розвитку як індивідів, соціальних груп, так

і суспільства загалом за неодмінного збереження та відтворення причинно-наслідкових

і зворотніх зв’язків між соціальними, технологічними і природними чинниками.

3. Основні категорії соціології екології

Основними категоріями соціології екології є «соціально-екологічна система», «екологічна

свідомість», «екологічна поведінка», «екологічна культура», «екологічна освіта»,

«екологічна політика» тощо.

Соціально-екологічна система - сукупність структур елементів та їх функцій, що

характеризують екологічну безпеку населення на регіональному та локальному

рівнях. Ці елементи та функції поєднані в три взаємозв’язані підсистеми:

населення регіону;

об’єкти природного середовища;

суб’єкти, що впливають на довкілля. Елементи екологічної системи взаємодіють між

собою, відображаючись у масовій свідомості. Стан соціальної економічної системи

залежить від багатьох чинників, одним з найважливіших серед яких є екологічна

свідомість.

Екологічна свідомість  індивідуальна і колективна (суспільна) здатність до

усвідомлення нерозривного зв’язку людини з природою, залежності добробуту людей

від цілісності природного середовища, вміння та звички діяти, не порушуючи зв’язків

та кругообігів у природі.

Екологічна свідомість є суперечливим явищем, в якому занепокоєність станом

довкілля межує з байдужістю, самозаспокоєнням, нерозумінням реальної загрози

можливої екологічної катастрофи.

З екологічною свідомістю нерозривно пов’язана й екологічна культура. Низький

рівень екологічної культури виявляється практично у всіх аспектах:

в екологічній освіті (епізодичними є знання про природу, про її взаємозв’язок з

суспільством, про зміни оточуючого середовища в процесі виробничої діяльності,

про взаємодію системи «суспільство-природа-людина»);

в екологічному вихованні (нешанобливе ставлення до природи, відсутність

особистої відповідальності за її долю (як на локальному, місцевому рівні, так і

на глобальному), недостатнє розуміння її краси та гуманістичної суті);

в екологічній поведінці (орієнтація не на гармонізацію відносин людини з

природою, не на примноження багатств останньої, а на те, щоб взяти від неї

найбільше, незважаючи на її ресурси та можливості).

Невирішеність багатьох економічних проблем спричиняє усвідомлення важливого

стратегічного завдання – екологічна культура людини не може бути сформована

випадково, вона вимагає дій щодо захисту оточуючого середовища. Стан природного

середовища – це критерій культурного рівня не тільки держави, а й кожного

громадянина зокрема.

Екологічна освіта – свідомий і планомірний розвиток знань про навколишнє

природне середовище. Основна її мета полягає у формуванні уявлень про природне

середовище, специфіку його внутрішніх відносин, особливості впливу людини на

середовище, принципи гармонійного розвитку людини і довкілля.

Екологічна поведінка – система взаємопов’язаних дій, в яких реалізується

освіченість людини щодо закономірностей функціонування довкілля, бережливе

ставлення до нього.

Вона визначається сукупною дією багатьох прямих і спонукальних чинників. До

прямих чинників екологічної поведінки належать: природне середовище,

безпосередньо створено людиною технологічне й урбанізоване середовище,

технологічні фактори та ін. Спонукальні чинники охоплюють соціальну структуру

суспільства, рівень розвитку демократії, сутність і структуру влади та

управління, культурні традиції, моральні норми тощо. Екологічна активність у

сучасних умовах виявляється по різному, передусім у великій заінтересованості

людей у вирішенні екологічних проблем. Це і різні форми руху: «зеленого руху»,

інших громадських рухів, форумів, організацій, що виступають за дотримання

екологічної культури, проти грубих порушень санітарних правил підприємствами,

бездіяльності відомств і т.д. Все більш зростає інтерес до проблем охорони

біосфери, до збагачення гармонії у відносинах між людьми і природою, розуміння

проблем, які мають міждержавний характер.

Екологічна політика – соціальна діяльність, спрямована на забезпечення

соціальних, економічних, культурних умов, необхідних для гармонійного буття,

збереження і відтворення навколишнього середовища.

4. Особливості соціально-екологічних процесів у сучасній Україні

В наш час Земна цивілізація вступила в епоху антропогенно-перевантаженої Землі,

критичного стану біосфери, наочним доказом чого є екологічна криза.

Екологічна криза – це виснаження природних ресурсів та забруднення навколишнього

середовища, порушення природного балансу у рослинному і тваринному світі.

Виникнення екологічної кризи – це результат невідповідності логіки живої природи

і так званої технологічної цивілізації, в якій багато вчених вбачають головну

причину виникнення глобальних проблем сучасності. Фахівці констатують, що

екологічна криза вразила всі сфери екосистеми в Україні. За оцінками вчених,

щорічні втрати України внаслідок неефективного і нераціонального

природокористування становлять від 15 до 20% національного доходу (один з

найвищих показників у світовому співтоваристві). У документі «Навколишнє

середовище і розвиток», поданому в ООН, засвідчується, що економічна політика в

Україні спричинила формування екологічно нераціональної економіки, перенасиченої

хімічними, металургійними, гірничними виробництвами та застарілими технологіями.

Наслідком такого ставлення до навколишнього середовища стала аварія на

Чорнобильській АЕС – глобальна екологічна катастрофа, яка завдала значного удару

довкіллю не лише України, Білорусії, Росії, а й Швеції, Німеччини, Італії та ін.

У навколишнє середовище викинуто радіонуклідів загальною активністю 50 млн. кюрі

різних типів. Економіка багатьох країн зазнала великих втрат. За оцінками

спеціалістів, витрати на ліквідацію наслідків катастрофи до 2000р. становили 180-200млд.

доларів. Внаслідок переселення людей (переміщено 200 тис. осіб з 2 тис.

населених пунктів) під загрозою опинилась унікальна культура цих районів. У

зараженій місцевості мешкає 2,4 млн. населення.

В Україні для подолання екологічної проблеми створено Міністерство охорони

навколишнього середовища і ядерної безпеки, прийнято Закон про охорону

навколишнього середовища, засновано Національний екологічний центр, розроблено

заходи, щодо розгортання екологічних досліджень, екологічної освіти. Зростає

популярність галузей знань, які спеціалізуються на вивченні екологічних проблем

і сформувалась відносно самостійна наука – соціологія екології.

Питання для самоперевірки та повторення

‪1. Що є об’єктом и предметом соціології екології?

‪2. У чому полягає відмінність проблематики екології та екологічної соціології?

‪3. Які Ви знаєте основні методи соціології екології?

‪4. Які специфічні риси характеризують інвайроментальну соціологію?

‪5. Розкрийте особливості коеволюційного розвитку суспільства.

‪6. Проаналізуйте основні категорії соціології-екології.

‪7. Яким цілям підпорядковане екологічне вимірювання соціальних процесів?

‪8. Розкрийте зміст поняття «екологічна криза».

‪9. Які з загально-планетарних проблем, на Вашу думку, найгостріші і чому?

‪10. Охарактеризувати особливості соціально-екологічних процесів у сучасній

Україні та шляхи їх подолання.

Додаткова література з теми

‪1. Барвінський А.О. Соціологія. Курс лекцій для студентів вищих навчальних

закладів. – К. : Центр навчальної літератури, 2005.

‪1. Білявський Г.О., Падун М.М, Фурдуй Р.С. Основи загальної екології. – К,

1993.

‪2. Бурдіян Б. Т., Дерев’янко В. О., Кривульченко А. І. Навколишнє середовище

та його охорона. – К, 1993.

‪3. Вернадський В.И. Размышление натуралиста. – М, 1997.

‪4. Дювинье П., Тант М. Биосфера и место в ней человека. – М, 1978.

‪5. Комаров А.Д. Социальная экология : филосовский аспект. – М, 1990

‪6. Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є. – К. : Вища

освіта, 2003.

‪7. Стегній О. Інституціалізація екологічних інтересів у суспільстві

соціогенних ризиків. – К, 2002.

‪8. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів За ред. В. Г.

Горденка. – К. : Видавничий центр „Академія”, 2003.

‪9. Сірий Є.В. Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та

галузеві теорії / Навч. посібник. –К.: Атіка, 2004

ТЕМА 6. СОЦІОЛОГІЯ ПРАЦІ

‪1. Об’єкт і предмет соціології праці. Основні категорії.

‪2. Еволюція концептуального підходу до людини і праці. Проблеми професійної

майстерності людини.

‪3. Мотиваційні аспекти праці. Форми і методи розвитку творчого потенціала

робітника та участь його в управлінні.

‪4. Концепція службової кар’єри людини.

Після вивчення матеріалу лекції студенти повинні вміти:

розкрити сутність і зміст соціології праці;

визначити об’єкт та предмет соціології праці;

дати характеристику основним категоріям соціології праці;

розкрити зміст соціальних функцій праці;

охарактеризувати еволюцію концептуального підходу до людини і праці;

пояснити мотиваційні аспекти праці, форми і методи розвитку творчого потенціалу

робітника та участь його в управлінні;

роз’яснити сутність концепції службової кар’єри людини.

1. Об’єкт і предмет соціології праці. Основні категорії

Соціологія праці як одна з галузевих соціологічних теорій займає особливе місце

серед наук про працю і має велике значення у підготовці різних фахівців,

особливо менеджерів, економістів, інженерів. Вона виникла близько півтора

сторіччя тому. Її основи були закладені такими всесвітньо відомими вченими, як О.

Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер. Особливе значення та актуальність вивчення цієї

теми мають нині, коли реформування системи вищої освіти в державі та й взагалі

нашого суспільства пов’язані насамперед з переходом до ринкової економіки.

Соціологія праці – одна із спеціальних соціологічних теорій, предметом вивчення

якої є соціальні аспекти праці, тобто людський фактор, його функціонування в

процесі праці.

Об’єктом соціології праці є праця як суспільно-значуще явище, як процес

реалізації, а водночас і відтворення здібностей, знань та умінь особи, як вид

соціальної діяльності.

Праця – цілеспрямована діяльність людей, в результаті якої створюються

матеріальні і духовні блага. Соціологія розглядає працю як основну форму

життєдіяльності людського суспільства, основну умову його буття.

Соціальна сутність праці: праця є способом освоєння природи людиною, оскільки

праця – процес, який відбувається між людиною і природою у якому людина своєю

діяльністю опосередковує, регулює та контролює обмін речовин між собою та

природою; праця є засобом формування і розвитку особистості, оскільки людина,

впливаючи на природу, використовуючи її для задоволення своїх потреб, змінює й

свою власну природу, розвиває здібності та нахили, формує себе як особистість;

праця є визначальним чинником формування соціальної структури суспільства,

оскільки люди у процесі трудової діяльності об’єднюються, утворюючи певні соціально-професійні,

соціально-психологічні та інші групи.

Основними категоріями соціології праці є: умови праці, зміст праці, процес праці,

трудовий колектив, ставлення до праці, соціально-трудові відносини і т.д.

Умови праці – сукупність соціально-економічних, санітарно-гігієнічних,

організаційних та соціально-побутових чинників, які впливають на працездатність

і здоров’я працівника. Умови праці можуть бути нормальні і шкідливі. За

нормальних умов праця не шкодить здоров’ю людини. Шкідливі умови праці

небезпечні для життя.

Ставлення до праці – усвідомлення значення праці як індивідуальної та суспільної

цінності.

Процес праці – включає в себе: доцільну діяльність людини(сама праця); предмет,

тобто те, на що спрямована діяльність; знаряддя виробництва, якими людина

впливає на предмет праці.

Організація праці – форми, способи і порядок поєднання живої і предметної праці.

Змістовність праці. Мета, усвідомленний образ очікуванного результату трудової

діяльності. Стимули до праці – зовнішні фактори, які спонукають до праці.

Мотиви праці – внутрішні спонуки пов’язані з ціннісними установками, етичною

орієнтацією діяльності.

Трудовий колектив – це добровільне соціально – політичне і економічне об’єднання

людей для спільних дій заради досягнення особистісно-цінних і суспільно-корисних

цілей, які пов’язані єдністю інтересів, оформленні структурно і мають органи

управління, дисципліни і відповідальності.

Трудовий колектив – найважливіша характеристика суспільної праці, його слід

розглядати як соціальну організацію і як соціальну спільноту.

Соціально-трудові відносини – це відносини, які складаються на виробництві між

представниками різних соціалбних спільностей.

Предмет науки “поєднує” п’ять складових:

суб’єкти праці – індивіди, різні соціальні групи, які беруть участь у трудовій

діяльності;

соціальні інститути у сфері праці – праця, трудова діяльність, робітничі

колективи, цільові групи, організації, заклади та установи тощо;

соціально-трудові відносини, які складаються в процесі господарської діяльності

між представниками різних соціально-професійних позицій та ринків;

соціально-трудові процеси – різновиди змін, які відбуваються в соціально-трудовому

стані працівників, трудових угруповань; адаптація до нових господарських умов,

середовищ, співробітництво; конкурентність; суперництво та конфлікти тощо;

соціальне управління трудовими відносинами та процесами – розробка і

застосування ефективних методів впливу на трудові відносини та процеси з метою

забезпечення оптимального і відносного режиму господарської діяльності.

Отже, соціологія праці – це галузь соціології, спеціальна соціологічна теорія,

яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як

специфічну соціальну підсистему суспвльства, його соціальні інститути, а також

соціальні спільності в сфері праці, соціально-трудові відносини і процеси та

закономірності, форми і методи цілеспрямованного впливу на них.

2. Еволюція концептуального підходу до людини і праці. Проблеми професійної

майстерності людини

Соціологія праці є одним із розділів економічної соціології. Вона концентрує

свою увагу на пізнанні можливостей працівника, умов їх реалізації, шляхів

узгодження особистих інтересів з інтересами суспільними у процесі виробничої

діяльності. До кінця ХІХ століття економіка та її найбільш просунута частина –

промисловість розвивалася без орієнтації на врахування соціальних параметрів

свого розвитку, тобто в наявності було повне ігнорування людського чинника. Але

до кінця ХІХ – початку ХХ століття об’єктивно визріла ідея – звернутися до тих

резервів, що криються в самому працівнику, пробудити його зацікавленість у

ефективній і результативній діяльності.

Вперше ідею звернутися до соціальних резервів виробництва в її повному вигляді

обгрунтував Ф.Тейлор. Саме він не тільки висловив ідею про необхідність

зацікавити працівника в результатах своєї праці, але науково обгрунтував і

втілив її в життя, випробував на практиці. Багаторічне випробування цієї ідеї

дозволило йому сформулювати ряд ознак, що згодом знайшли втілення в концепції “економічної

людини”. От деякі складові його ідеї: виконувати більший обсяг роботи за велику

платню й за більш короткий час; преміювати хорошу, а не будь-яку роботу;

шкідливо як не доплачувати, так і переплачувати працівнику; потрібно піклуватися

про спонукання працівника до високооплачуванної роботи та ін.

Ідеї тейлорівського підходу не залишалися незмінними – вони удосконалювалися,доповнювалися,для

них підшукувались нові резерви.

Трагедією радянської економіки став постійно повторюваний факт, ігнорування

матеріальної зацікавленості працівника. У роки перебудови був розпочатий ряд

кроків з використання такої орієнтації економічної свідомості і поведінки, як

мотив високої оплати праці.

Появилися численні пошуки: бригадний підряд у промисловості й будівництві,

безпідрядні ланки в сільському господарстві й деякі інші. Проте ці спроби були

приречені на провал: з одного боку, вони не враховували потребу в зміні відносин

власності, з іншого – не враховували реальну мотивацію свідомості й поведінки

працівників виробництва.

Водночас, якщо узагальнити наявний в економічному житті багатьох країн досвід

використання резервів ”економічної людини”, то він у найзагальнішому вигляді

пройшов декілька етапів залишаючись актуальним і в даний час.

На першому, “тейлорівському” етапі зверталася увага на те, щоб дати можливість

людині заробити, одержати більшу винагороду за можливо більший зроблений обсяг

роботи. На другому етапі, починаючи з 30-х років ХХ століття, в основу

стимулювання дедалі більше закладаються індивідуальні потреби працівника й

відповідно орієнтація на їх задоволення. Такий підхід дозволив більш гнучко

враховувати конкретну ситуацію й більш наочно й предметно реагувати на бажання й

інтереси людей.

З 1960-х років дедалі більш потужно став заявляти про себе чинник соціальних

потреб (третій етап), коли матеріальна винагорода орієнтувалася не тільки на

потреби працівника, але і його сім’ї, не тільки на задоволення поточних або

найближчих цілей, але й на довгострокову перспективу.

І найголовніше,сучасна ситуація показує, що епоха економіки “дешевого працівника”

закінчується. Явно настає час “дорогого працівника”,що означає значні витрати на

оплату праці при дуже високому рівні продуктивності праці й ефективності

виробництва.

Етап “технологічної” людини в соціології праці складається з “фізичної” і “професійної”

людини. Річ у тому, що реалізуючи принципи зацікавленості робітника в гідній і

бажаній їм оплаті праці, Ф. Тейлор досить швидко вийшов на таку важливу й

наукову і практичну проблему: як організована робота працівника, наскільки вона

раціональна й наскільки вона враховує фізичні й фізіологічні можливості людини.

Ф. Тейлор висунув і всебічно обгрунтував ідею наукової організації праці на

робочому місці, використовуючи зменшення свободи дій. Настала пора так званої “фізичної”

людини, коли завдяки раціоналізації її рухів, розташування інструментів і

устаткування на робочому місці, досягалася висока ефективність виробництва.

Нині у сфері організації роботи існують і конкурують між собою дві концепції.

Одна з них – техноцентристська, що орієнтується на переважний і випереджувальний

розвиток технічних і технологічних компонентів. Вона намагається домогтися

повної формалізації виробничого процесу, створити максимум безлюдних технологій.

У цій ситуації виправданий так званий електронний тейлоризм, що знаходить

втілення у відчуженості знань та інформації, у формалізації керування та

спрямований на максимальне працезбереження й усунення живої роботи, що,

зрозуміло, не викликає позитивного настрою людей, зайнятих на виробництві.

Інша концепція – антропоцентристська – своєю центральною ідеєю спрямована на

збереження й раціональне використання живої роботи. Вона враховує процес

відмирання старих різновидів праці або їх модернізацію, появу нових, скорочення

часу роботи із сировиною й матеріалами. Але особливе значення має процес, пов’язанний

із свободою організації своєї роботи. Ця концепція відбиває тенденції до

інтелектуалізації праці, до появи нових типів майстерності, до нових форм об’єднання

працівників із технікою, коли надається простір імпровізації, для прояву

творчого пошуку.

Процес переходу до ринкових відносин відразу ж зажадав негайного пошуку нових

форм організації та стимулювання праці. Звідси реальне залучення таких

компонентів процесу організації та стимулювання праці, як відповідальність,

точність, акуратність і пильність працівників, тобто чинників, що визначають

їхню реальну свідомість. Нині мало діє сліпа сила наказу. Дедалі більшого

значення набувають громадська позиція людини, економічна доцільність.

Практично одночасно з розробкою форм і методів організації праці увага й науки й

підприємців була звернена на необхідність фахової підготовки працівників. Суть

цього підходу полягала в такому: допомогти працівнику посісти гідне місце у

виробничому процесі, використовувати його схильність до більш ефективної,

продуктивної оплачуванної роботи. Звичайно, це прагнення базується як на

біологічних резервах (реакція, управність, кмітливість, пристосовуваність), так

і на соціальних (розуміння, прагнення, імітація і т.ін.).

Професіоналізація працівника також пройшла декілька етапів.

На першому вона використовувала вміння, навички, була заснована на імітації (“роби,

як я”). Саме на такій основі навчали Шмідта в Тейлора на підприємстві. У

принципі це був етап індивідуального навчання, штучного учнівства.

На другому – коли масштаби виробництва розширилися – дедалі частіше стали

використовуватися різноманітні форми групового учнівства, звичайно в рамках

первинного виробничого осередку.

На третьому надбанням стало масове учнівство, коли зростання масштабів

виробництва поставило на порядок денний необхідність підготовки величезної армії

кваліфікованних працівників. Ця потреба посилювалася й тим, що ускладнилося саме

виробництво й недостатньо було елементарних навичок і вмінь – потрібно було

дедалі більш глибоке знання техніки й технології, що могло дати тільки

довгострокове й систематизоване навчання працівників.

Масова професійна підготовка доповнювалася більш високими її рівнями –

середньоспеціальною й вищою освітою. Кількість середніх і вищих навчальних

закладів у СРСР стрімко збільшувалася. Тільки з 1941 р. до 1976 р. кількість тих,

хто навчався в них, виросла з 436 тис. до 2119 тис. чоловік. Але поступово ця

система, що ефективно функціонує лише на першому етапі, стала давати збої, тому

що централізована підготовка кадрів дедалі більше й більше розбігалася з

реальними потребами, з контретною прив’язкою по регіонах і областях. До

вирішення проблем фахової підготовки тісно примикають заходи щодо профвідбору і

профорієнтації. Так, послідовне здійснення профорієнтаційної роботи на

Дніпропетровському машинобудівному заводі на прикінці 1980-х років дозволило

досягти таких результатів: 97% молодих робітників, котрі мали рекомендації

профвідбору, не змінювали свою професією; 85% молодих робітників одержали

професійне просування; терміни виробничої адаптації скоротилися в два рази;

поточність зменшилася з 6 до 3,4%. Рівень і якість професійних знань серйозно

впливають на ефективність і продуктивність праці. За розрахунками Н.П. Пилипенко,

близько 70% браку и 30% поломок устаткування пояснюють низькою кваліфікацією

робітників. Якщо підготовка й підвищення кваліфікації кадрів робітників і

фахівців випереджають освоєння нової техніки й технології, то це завжди

окупається ефективністю виробництва й підвищенням продуктивності праці. Крім

того, кваліфікація відіграє дедалі більшу роль у статусному становищі людини,

свідчить про рівень її конкурентноспроможності й навіть престижу в суспільстві.

Ось чому при загальному зростанні незайнятості, безробіття в багатьох країнах

світу триває полювання за кваліфікованною робочою силою. Саме тому ми є свідками

появи ще одного різновиду власності – інтелектуальної, що дедалі більше містить

у собі не тільки всякий творчий компонент, але й будь-яке кваліфіковане знання.

Таким чином, етап “фізичної” і “професійної” людини уособлював пошук резервів,

що залежать від працівника з погляду його психофізіологічних і інтелектуальних

можливостей, у тісній взаємодії зі стимулюванням його праці.

Дослідження умов праці (етап “біологічної” людини) були важливим етапом в

осмисленні соціальних резервів виробництва. Вперше, коли була звернена увага на

біологічні особливості людини в процесі виробництва, в основному враховувалися

очевидні чинники, що впливають на фізіологічні особливості працівників, -

освітленість, температура, “чиста”, “брудна” або шкідлива робота; розгорнулася

діяльність з поліпшення техніки безпеки.

В міру врахування цих аспектів трудової діяльності у процесі вивчення, пізнання

й використання виділили санітарно-гігієнічні чинники – загазованість, вібрацію,

можливості простудних захворювань. Саме на цьому етапі стали поступово

впроваджуватися вимоги особистої гігієни – душові, кімнати особистої гігієни і т.ін.

Почалася реалізація глибинних резервів, пов’заних із довгостроковими чинниками

впливу на біологічну природу людини (естетичне оформлення виробничих помешкань,

вібрація, шум, запобігання профзахворюванням). Саме на цьому етапі почали

враховуватися такі довгострокові наслідки, як обгрунтування термінів виходу на

пенсію, тривалість робочого життя, працездатність людини протягом тривалого часу.

Які ж проблеми умов праці особливо актуальні сьогодні?

Насамперед працівники високо оцінюють значення створених на виробництві

санітарно-гігієнічних умов. Останнім часом зросла увага до служби рекреації –

профілактиці при підготовці людей до роботи безпосередньо на виробництві, що

веде до скорочення кількості захворювань, зменшення втрат робочого часу,

поліпшення самопочуття людей, підвищення їх задоволення своєю професією й

роботою.

Зростає й вимогливість до естетичного оформленого виробничого середовища.

Причому це стосується не тільки обладнання, відповідного фарбування помешкань,

але й усіх, без винятків місць, у яких людина працює або проводить години

відпочинку, що стає своєрідною візитною карткою підприємства.

Конкретні дослідження показують, що поліпшення умов праці дозволяють підняти її

продуктивність на 20% і більше. При цьому виділяється одна немаловажна

закономірність: із підвищенням загальноосвітнього рівня зростає незадоволеність

умовами праці і у той самий час знижується задоволеність її змістом.

Проте умови праці працівники розглядають не тільки як комплекс факторів, що

безпосередньо належать до виробництва, але і як умови для раціональної

організації повсякденного життя, для відпочинку й відповідно підготовки до праці.

Це і є та характерна риса, що докорінно відрізняє сучасні вимоги до умов

трудової діяльності від тих, що були в 1920-х і 1930-х роках: їх почали розуміти

в широкому значенні – як умови життя і праці.

Дослідження показують, що працівники дедалі частіше використовують своє право

впливати на умови свого повсякденного і виробничого життя. Вже можна вважати

доведеним, що незабезпеченість нормальними умовами праці завжди пов’язна з

високою поточністю, конфліктами, незадоволеністю роботою і професією.

3.Мотиваційні аспекти праці. Форми і методи розвитку творчого потенціалу

робітника та участь його в управлінні

Феномен усвідомлення працівника як соціально-психологічного явища був

відзначенний і зареєстрованний порівняно давно і зазвичай пов’язується з ім’ям

американського соціолога і психолога Елтона Мейо. Він виявив, що збільшення

продуктивності праці може бути досягнуто, якщо будуть налагоджені сприятливі

взаємовідносини в первинному виробничому осередку. Цей чинник увійшов в історію

соціології за назвою “теорії людських відносин”.

Спочатку була звернена увага на встановлення сприятливих взаємовідносин між

колегами. Конкретні дослідження (В.М. Шепель, В.Д.Попов) показали, що вирішення

основних соціально-психологічних проблем збільшує продуктивність праці на 8 – 12%,

а в ряді випадків на 15 – 18%. Використання механізмів соціально-психологічного

характеру дозволило оцінити значення таких рис характеру працівника, як

прагнення до згуртованості, вміння співробітничати, надавати допомогу, розуміти

інтереси інших людей і т.ін.

В усіх трудових колективах, особливо жіночих, проблема взаємовідносин прямо

впливає на трудову активність, на результати праці. Водночас аналіз соціальних

чиників виробництва говорить про те, що їх застосування не завжди автоматично

приводить до поліпшення соціально-психологічного клімату.

Під час засвоєння соціальних резервів виробництва була виявлена величезна роль

безпосереднього керівника на виробництві – майстра, бригадира, виконроба, а

через деякий час і роль адміністрації підприємства у створенні сприятливого

соціально-психологічного клімату. Саме ці представники управління покликанні

найактивнішим чином брати участь у постійному, стійкому відтворенні таких

психічних станів, як симпатія й потяг, позитивний емоційний фон спілкування,

міжособистісна привабливість, почуття співпереживання, співучасті, можливість у

будь-який момент залишитися самим собою, бути зрозумілим і позитивно сприйнятим

(незалежно від своїх індивідуально-психологічних особливостей).

Практика господарювання показує, що ніяка досконала організація праці і робочого

місця, відмінна система матеріального стимулювання не дадуть працівнику

належного задоволення, якщо вони не будуть опиратися на всі перелічені вище

компоненти соціально-психологічного комфорту, разом узяті.

Саме в рамках усього колективу, за участю всіх рівнів управління виробництва

може бути забезпечене вирішення такого складного й серйозного питання як

адаптація.

Управління її процесом потребує особливих зусиль. Ритм соціальних змін, зокрема

змін у суспільній свідомості, настроях людей, потребує багатьох років постійної

цілеспрямованої роботи.

Дослідження процесу адаптації працівника до виробництва свідчить, що на його

поведінку впливають не тільки виробничі, але й позавиробничі чинники (суспільна

ситуація, дозвілля, спілкування, сім’я). Не менш істотні врахування й знання

таких складних і тонких регуляторів соціальної поведінки особистості, як потреби,

настанови, ціннісні орієнтації – те, що складає основу відносин до праці і

зрештою визначає прихільність до конкретного колективу.

Одне з центральних місць посідає питання про оптимальний розмір первинної

виробничої орієнтації. Реальна практика показує, що перевагу віддають

невеличкому колективу, де люди добре знають один одного, де найпевніше досягають

порозуміння і взаємної відповідальності.

Під час розвитку теорія людських відносин збагатилася не тільки загальними, але

й приватними, не менш важливими висновками при вивченні окремих соціально-психологічних

проблем. До них варто віднести теорію малих груп (К. Левін, Я. Морено), ситуацію

з неформальним лідером, проблеми знаття стресових ситуацій, не говорячи вже про

такі специфічні сфери, як психотехніка, інженерна психологія та ін.

Дана тематика в соціології праці дозволила більш обгрунтовано підійти до аналізу

групового егоїзму, маніпулювання свідомістю й поведінкою людей, ролі засобів

масової інформації у стабілізації або дестабілізації обстановки на виробництві.

Працівник завжди буде пасивним учасником трудового процесу, якщо не буде

залучений до керування справами виробництва, до творчого пошуку, до пошуку

резервів і їх усвідомленого використання. Проте шлях до реальної участі людей в

управлінні виробництвом виявився довгим і тернистим.

Генезис ідеї участі людей в управлінні розпочався з осмислення ролі управління у

процесі функціонування виробництва. У працях Г. Форда, Г. Емерсона, А. Файоля

містяться перші спроби переконати підприємця – капіталіста освоювати науку

управління, в якій врахування інтересів і запитів підлеглих їм людей

розглядалося особливо.

Потім із 20-х років ХХ століття настала “революція” фахівців – управлінців, що

могли організувати й управляти виробництвом більш ефективно, ніж самі власники.

Управління стало професією особливої соціальної групи людей – менеджерів, роль і

значення яких у 1930 – 1950-ті роки настільки зросли, що їхньою діяльністю

пояснювали всі досягнення індустріального світу.

У 30-ті роки ХХ століття була усвідомлена необхідність рахуватися з інтересами й

потребами всіх (або баготьох) працівників виробництва й, більш того, спробувати

залучити їх до співучасті у прийнятті рішень, до співробітництва з керівниками

виробництва. Виробництво поступово рухалося до норми, коли керівник разом з

підлеглими шукав відповіді на поставленні життям проблеми. У цьому разі

величезного значення набуває авторитет керівника, що у свою чергу, визначається

такими рисами, як справедливість, компетентність, працьовитість, вміння ладнати

з людьми.

По-різному накопичувався досвід співробітництва, співучасті. Це були й гуртки

якості, коли робітники спільно обговорювали можливості підвищення ефективності

виробництва (японський досвід). До цього варто віднести участь представників

робітничого класу в раді (директораті) компанії (французький досвід) і

підписання угод роботодавців із профспілками (колективні договори) (шведський

досвід).

Але особливе значення в підготовці працівника до участі в управлінні

виробництвом має пробудження його творчого потенціалу.

По-перше, виробнича необхідність полягає в тому, щоб творчість у праці

стосувалася не обраних видів діяльності, а всіх без винятку, що існують на

виробництві.

По-друге, творче ставлення до праці завжди пов’язане із задоволеністю працею.

Коли людина задоволена своєю роботою, професією, вона краще і продуктивніше

працює.

По-третє, творче ставлення до праці має один із достатньо обгрунтованих

показників – участь в удосконаленні виробництва, що знаходить своє найбільш

наочне втілення в раціоналізації й винахідництві.

Соціологічні дослідження ще в 1960 – 1970-ті роки реєстрували факт, що сама

можливість виявити творче ставлення до праці високо оцінюється людьми, особливо

молоддю. Ця сторона приваблює їх навіть більше, ніж отримання високої оплати за

рутинні або нецікаві різновиди праці.

Соціально-політичні потенції працівників пов’язани з такими важливими елементами

поведінки людини на виробництві, як робоча совість, професійна мораль. Дедалі

більшу роль у поведінці працівника відіграє внутрішня мотивація, що гарантує

ретельну і гарну якість роботи.

Об’єктивна потреба в спонукуванні творчих сил людей дедалі більше стикається з

особистим прагненням людини до самовираження. І, як наслідок цього, діяльність

людини як соціально-політичного феномена лише тоді досягає результату, коли

органічно містить у собі як накопичені на попередньому етапі знання про фізичні,

біологічні, соціально-психологічні можливості людини, так і нову інформацію про

її поведінку на сучасному етапі розвитку виробництва.

І, нарешті, оцінюючи значення соціальних резервів, що таяться в свідомості й

поведінці працівників, на закінчення можна згадати слова відомих американських

економістів С. Боулек, Д. Гордона і Т. Уайскопфа, висловлені ними наприкінці 70-х,

які деяким чином підсумовують нашу розмову про глибинні творчі можливості людини:

“Основними чинниками виробництва є прагнення орієнтації, симпатії людей, їхня

готовність добровільно виконувати роботу”.

4.Концепція службової кар’єри людини в соціології праці

Як відзначають соціологи, в останні два десятиліття в літературі і практиці

почали відкрито говорити про проблеми, пов’язані з кар’єрою людей у матеріальній,

духовній і політичній сферах.

Кожний працюючий має сам для себе визначити, чого він хоче й чи є для цього “хочу”

моральні, професійні чи правові підстави. Звичайно, як відзначають вчені, така

позиція може мати необгрунтований характер, тому що людина із завищеною

самооцінкою може потребувати значно більше, ніж того варті її вміння і т.ін.

Проте такі випадки зустрічаються досить рідко: об’єктивний хід розвитку

організації й суспільства, як правило, таких людей відсуває на віддалені сфери

життєдіяльності людської спільності, де вони й закінчують свою “кар’єру”.

Фази становлення й розвитку кар’єри.

Росс А. Вебер, досліджуючи шляхи “становлення” кар’єри в різних сферах

громадського життя дійшов висновку, що вона має шість фаз у залежності від віку

людини.

1-а фаза (16-22 роки). Це фаза, коли людина намагається вийти з-під надмірної

опіки сім’ї, батьків. Це не означає, звичайно, здійснення якихось радикальних

дій із боку юнака або дівчини, але саме в цьому віці молоді люди, поважаючи

батьків намагаються знайти своє місце в житті. Таку можливість дає їм праця, що

є основним чинником матеріальної незалежності від батьків. У 16 – 22 роки молода

людина в більшості випадків не визначилася зі своїм майбутнім. Практично це роки

підготовки до кар’єри.

2-а фаза (22 – 29 років). Ці роки становлення особистісної, соціальної зрілості.

У цей період людина зав’язує величезну кількість соціально-психологічних

відносин, удосконалює кваліфікацію, створює сім’ю.

3-я фаза (29 – 32 роки). Роки пошуку. Спробувавши сили в одній організації,

фірмі або установі, людина може тут залишитися, але може й розчаруватися, тоді

настає період нових пошуків і змін.

4-а фаза (32 – 39 років). Це фаза стабілізації. Людина вже добре знає, на що

вона здатна. Критично оцінюючи свої можливості, одні майже залишають пошуки,

інші, навпаки, проаналізувавши свої помилки, недоліки в якійсь частині свого

життя, із новою силою активізують свою діяльність на шляху досягнення вершин на

науковому або адміністративному принципі.

5-а фаза (39 – 43 роки). Це період очікувань. Для одних – повне закінчення

пошуків у досягненні чогось кращого в житті. Вони міркують відповідно прислів’ю:

“Краще синиця в руках, ніж журавель в небі”, для інших, амбіційних – спроба ще

раз спробувати своє щастя на шляху до вершин кар’єри.

6-а фаза (43 – 50 років). Це період нового розквіту. Навіть ті, хто ще декілька

років тому цілком зневірився у своїх силах зробити кар’єру, в 45 – 47 років

починає активну діяльність (вчаться на різного роду курсах підвищення ділової

кваліфікації, вивчають іноземні мови, переорієнтовуються на інші види діяльності

і т.ін. Наприклад, філософи стають соціологами, соціологи і психологи –

радниками у фірмах, фізики й хіміки – екологами й т.ін.).

7-а фаза (після 50 років). Коли людині сповнюється 50 і значно пізніше, вона,

опираючись на свій значний досвід, намагається якнайкраще використати те, чого

вона досягла. Людей у цьому віці рідко можна побачити в бібліотеці, вони неохоче

приймають різного роду новинки, підозріло ставляться до різного роду спроб

раціоналізації виробничого процесу, винаходам і т.ін. Вони психологічно

відмежовуються від різного роду кардинальних змін у професійній діяльності. Але,

з іншого боку, саме ці люди є гарантією монолітності організації. Ветерани

створюють своєрідний клімат єдності всіх її членів, рішуче діючи в хвилини, коли

підприємству, як системі, загрожує розпад, є носіями традицій, організаційної

культури в цілому.

Основні типи службової кар’єри.

Можливість реалізації кар’єри соціологи сьогодні розглядають як один з основних

видів винагороди. М. Костера вважає, що службову кар’єру варто розглядати як

шлях до професійного вдосконалення й досягнень у житті фахівця. Вона виділяє

такі типи службової кар’єри: кар’єру управлінця, фахівця, підприємця,

індивідуала.

Кар’єра управлінця.

Це просування керівника службовими сходами, зростання сфери його

відповідальності, влади, бажання досягти її вершин у тій або іншій галузі.

Звичайно, відзначає М. Армстронг, значна частина менеджерів коли-небудь підійде

до межі, від якої їхня кар’єра перестає розвиватися. Дана ситуація існує на

таких робочих місцях, пише він, де управлінці середньої ланки постійно

заміняються більш молодими, амбіційними менеджерами, для яких гасло “А, якось

там буде” є неприйнятним. Такі люди постійно націлені на крок уперед “Те, що маю

сьогодні, має допомогти мені завтра піднятися на сходинку вище”.

Якщо у фірмі зберігається політика слабкої ротації, деякі працівники дійсно

наприкінці “перегонів пацюків” (вислів М. Армстронга) відчувають полегшення від

того, що їм вдалося утриматися, і будуть працювати під пресом звільнення дуже й

дуже продуктивно, але більшість із них будуть відчувати внутрішнє незадоволення:

усі місця зайняті – кар’єру зробити неможливо. Особливо такий стан болісний для

молодих людей. І не тільки для них, але й суспільства, проголошує М. Армстронг,

адже супутникамикар’єри у кращому її розумінні є активізація людини в житті: це

й нові отримані знання, перепідготовка, удосконалення фаху, робота над винаходами,

уміння концентрувати свої зусилля на досягненні мети, а в результаті виграє не

тільки конкретна людина, але й суспільство в цілому. Якщо фірма через якісь

причини, пише Армстронг, не може дати можливість реалізувати свої можливості

активно налаштованим людям, її моральним обов’язком є дати пораду, де і в якій

фірмі вони можуть зробити собі кар’єру.

Кар’єра фахівця.

Її змістом є удосконалення кваліфікації працівника, його професійної

майстерності в тій сфері, в якій він вважає себе компетентним. Кар’єра фахівця є

типовою: вона може збігатися з кар’єрою менеджера, але може й нічого спільного з

нею не мати.

Як відзначають американські соціологи, часто дуже важко загітувати на посаду

декана або іншу адміністративну посаду професора, який відомий як вчений. І

навпаки, людина, котра має організаційні здібності й наукову працю розглядає як

другорядну, із задоволенням прийме пропозицію зайняти керівну посаду. Звичайно,

не має бути так, пише Армстронг, коли “прекрасний фахівець, котрий не може стати

менеджером і не прагне цього, отримує меншу винагороду ніж той, хто має талант і

покликання не зупинятися на сходинках управлінської кар’єри ”.

Кар’єра підприємця.

До такої кар’єри, відзначають соціологи, здатні люди з “неспокійною душею”.

Професійно творчі, вони постійно націлені на створення нового, пошук таких

рішень, які в межах чинного законодавства дають підприємству нові прибутки,

розвивають виробництво, створюють нові робочі місця і т. ін. Правда, як

відзначають американські й західноєвропейські соціологи, кар’єра таких людей має

дуже багато вразливих місць. Їх можна при нагоді притягти до кримінальної

відповідальності, а це не важко зробити в умовах недосконалості визначених

правових положень, їхня постійна налаштованість до змін не викликає особливого

захоплення в частині працівників, котрі звикли до традицій, встановлених колись

норм. Такі люди зустрічають завжди шалений опір з боку конкуруючих фірм,

відчувають перешкоди з боку державних органів і т.ін.

Кар’єра індивідуала.

Є багато людей, для яких підкорятися іншим психологічно справжня мука. Гаслом

таких людей, пише М. Костера, є “Сам хочу бути керівником, моряком і кораблем”.

Часто вони є прикладом відпо

Поиск по сайту: