Принципи, закріплені законодавством про судочинство.

Диспозитивність.

(Від лат. dispono — розпоряджаюся) поля­гає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (ст. 5, 98 ЦПК), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтере­сів. Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднознач­не.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене в статтях 35, 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності спирається на конституційну основу.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 103 ЦПК, за якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменши­ти розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю чи частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в усякій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип дис­позитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити своє право, повинен сам потурбуватися про це — vigila-ntibus jura scripta sunt; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — volentum non fit injuria; 3) нікого не можна приму­шувати пред'явити позов проти своєї волі — nerno inventus cogere cogitur; немає судді без позивача — nemno judex sine actore; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — judex ne eat ultra petita partium, ultra petita noncognoscitur, за винятками, встановленитми законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу — res in judicatum deducta.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, котрі заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами позивача (ст. 107 ЦПК). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її (ст. 120 ЦПК). Органи державного управлін­ня, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі грома­дяни, які захищають права інших осіб, користуюються правами сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 122 ЦПК). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин в наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, держа­вних і громадських інтересів.

Щоб забезпечити реалізацію цих прав відповідно до суспіль­них інтересів, цивільний процесуальний закон визначає активне становище суду, яке характеризує зміст принципу публічності.

Об'єктивна істина.

Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи.

В теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини включають висновки суду про фактичний склад і про правову кваліфікацію сторін, про їх права і обов'язки. Але питання про юридичну оцінку — це питання про правильне застосування зако­ну, яке становить зміст принципу законності. Захисту підлягає право, порушення якого мало місце в дійсності, тому суд поклика­ний встановити всі ті факти, які дозволяють йому дати правильну оцінку всього фактичного складу справи. Суд зобов'язаний не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями, а вживати всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єк­тивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін (ст. 15 ЦПК). Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання по справі — як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи, відповідно до правил належності доказів і допустимості засобів доказування, — не тільки тих, що подані сторонами, але і здобутих іншим шляхом. Якщо подані докази недостатні, суд про­понує сторонам та іншим особам, котрі беруть участь у справі, подати додаткові докази і сприяє в їх витребуванні (ст. 30 ЦПК).

Об'єктивність — це обгрунтованість висновків суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них ставлення суду та учасників матеріального спору. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунту­ється на всебічному, повному і об'єктивному розглядові в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 62 ЦПК). Ніяки докази для суду не мають наперед визначеної сили.

Встановлення об'єктивної істини в справі забезпечується дією інших принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за дачу завідомо неправдивих показань і висновків (статті178, 179 КК), активним процесуально-правовим становищем суду в процесі доказування (статті 15, 30, 162 ЦПК).

Отже, суд при постановленні рішення повинен встановити об'єктивну істину, на думку окремих авторів, тільки в тих межах, в яких це необхідно для виконання покладених на суд завдань^. Але якщо суд пізнає явища об'єктивного світу, що виступають обстави­нами в справі і потребують встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то висновки його ніяк не відповідатимуть об'єктив­ній істині, яка має бути встановлена по кожній справі (ст. 15 ЦПК). Правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді, коли воно здійснюватиметься у відповідності із законом, на основі встанов­лення об'єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не тільки в певних межах і на основі припущення про їх наявність. Чого немає в справі, немає в світі — Quod non est in actis non est in mundo. Рішення повинно бути постановлено на зазначених і дока­заних обставинах, а не за покликанням совісті — Sententia ferri debet secundum allegata et probata, non secundumconscientiam. В. рішенні повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом, дово­ди за якими суд відхиляє ті чи інші докази (ст. 203 ЦПК). Пору­шення принципу об'єктивної істини є безумовно, підставою для скасування рішення (статті 312, 338, 346 ЦПК).

Процесуальна рівноправність сторін. Відтворений в ЦПК, цей принцип встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків (ст. 103 ЦПК), а не в тотожності прав позивача і відповідача. Зміст цього принципу обумовлюється характером матеріальних правовідносин, підвідомчих судові, і є відображенням загальноправового, закріпле­ного Конституцією, принципу рівності усіх громадян перед зако­ном і судом (ст. 154). Визначивши процесуальну рівноправність сторін, цивільне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість для їх застосу­вання (ст. 99 ЦПК) та сприяння судові. Суд однаково повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні до справи доказів (п. 7 ст. 143, ст. 30 ЦПК). Він зобов'язаний роз'яснити їх права і обов'язки, попередити про наслідки здійснення або невчинення процесуальних дій і подавати інше сприяння, яке забезпечувало б реалізацію даного принципу (статті 15, 170 ЦПК). Їм надсилаються повістки і повідомлення про час і місце судового засідання та проведення окремих процесуальних дій (статті55? 90, 93 ЦПК). При розгляді клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд заслу­ховує думку сторін.

Суд не може постановити рішення, не вислухавши пояснення відповідача (audiatur et altera pars). Позивачеві не може бути дозво­лено те, що не дозволяється відповідачу і навпаки (non debetactori licere, guod reo non parmittitur). Таким чином, відповідно до цього принципу для сторін встановлена в ЦПК рівність у використанні ними процесуальних засобів у процесуальній діяльності в цивільно­му судочинстві.

Поиск по сайту: