Гуманістичний вимір політики

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає враховуватите, що політика може бути ефективною в тому разі, якщо вона поєднуватиме в собі орієнтацію на суспільну корисність (політична доцільність) і орієн­тацію на забезпечення вільного розвитку особистості (моральність, гуманізм). Важливою рисою політики в її сучасному розумінні є її «само­обмеження». Вона повинна визначати межі свого «втручання» в суспільне життя, характер взаємодії з такими неполітичними структурами, як гро­мадянське суспільство, сім'я, приватне життя. Визначаючи демаркаційні границі власне державницького впливу на людину, політична свідомість тим самим відрізняє громадянина, що пов'язаний з інститутами влади відносинами обов'язку, відповідальності, зобов'язань, правослухняності, підпорядкування (аж до примусу) та індивіда, вільного у виборі своєї суспільної поведінки, власного способу життя. Свобода вибору, неви­мушеність у діях — основні ознаки моральності людини.

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі передбачає, в свою чергу, зустрічні «кроки» з боку моральної свідомості. Один із них — подолання розповсюдженої упередженості щодо політики як «брудної справи». Таке уявлення, яке часто-густо зустрічається як на рівні «здорового глузду», так і на теоретичному, спричиняє думку про те, що мораль зберігає у чистоті свої принципи лише тоді, коли перебуває поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на практичну даремність, позбавляється однієї із важливих функцій — духовно-практичного освоєння світу. Зали­шаючись у царині власної автономії, мораль нездатна здійснювати своє соціальне призначення — узгоджувати інтереси окремого індивіда з інте­ресами всієї людської спільноти, бути засобом духовного зв'язку особис­тості з суспільством. Виведення моралі за «дужки» політики означало б розрив з однією із традицій людської культури.

Практичне призначення моралі виразно визначено у ідеї «розумного егоїзму» філософів Нового часу. В західній соціології — М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон — представлена лінія на те, аби розглядати людську дію як раціональну, якщо вона побудована за принципом узгодження цілей та засобів, орієнтується «на інших». Чимало влучних зауважень щодо прак­тичного боку моралі, її дієздатності містить в собі і новітня суспільство­знавча література. В книзі відомого американського економіста А. Етціоні «Моральний вибір. У напрямку до нової економіки» обґрунтовується рівноправність факторів економічного і морального порядку. На противагу неокласичній схемі індивідуалістичного раціоналізму і розумного егоїзму, Етціоні пропонує концепцію соціоекономіки, в якій головне місце посідає деонтологічна модель, що передбачає забезпечення сталого зв'язку мораль­ного індивіда та «відповідального суспільства». Високий рівень взаємних моральних зобов'язань, підкреслює він, — обов'язкова умова існування економічно стійкого і соціально здорового суспільства.

Проблема «протистояння» політики і моралі, таким чином, не є прин­ципово нерозв'язною. Етизація політики — необхідна умова ствердження гуманістичних засад в усіх сферах суспільного життя. Поняття справед­ливості, людської гідності, блага та доброчесності не повинні бути лише цінностями свідомості. Вони мають перетворитися у стимулюючі мотиви діяльності політиків, державних і громад­ських діячів. Незважаючи на стійкі упередження, суспільство прагне того, щоб зробити політику моральною, а мораль дійовою. Але це аж ніяк не означає розчинення моралі у політиці, позбавлення її контролюючих щодо політики зобов'язань. Між політикою і мораллю завжди має збері­гатися певна відстань. Адже ототожнення політики і моралі означає втрату специфіки цих різних систем нормативів і регуляторів суспільного життя. Така тотожність приховує в собі загрозу моралізування у політиці, згадаймо хоча б про політичні процеси 37-го року, коли суто політичні цілі видава­лися за високоморальні.

Драматичний досвід уроків політичного життя дає всі підстави твер­дити, що мораль повинна мати функціональну першість щодо політики. Влада, її «дійові особи», наслідки практичної політики мають перебувати під постійним моральним контролем суспільства. Інакше загроза деформації самої політики та її наслідків буде постійною.

Чи не є моральність політики відносною? Звичайно, в стабільних демо­кратичних країнах моральні взаємовідповідальні стосунки влади і суспіль­ства підтримувати значно легше, ніж у кризових обставинах суспільного життя. Втім, за будь-яких обставин жодні посилання на практичну доціль­ність не можуть виправдати брудні, аморальні політичні дії. Підкреслимо ще раз: мета, яка потребує неправих засобів її досягнення, не є правою метою.

Михайло Грушевський, описуючи драматичні події в Україні 1918 р. («На порозі пової України»), з'ясовуючи відповідальні і винятково складні завдання соціального будівництва, звертав особливу увагу на значення морального фактору («моральних вартостей»). «Та стадія українського життя, в яку ми увійшли, вимагає почуття обов'язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян». Разом з тим М. Грушевський застерігав від «національного егоцентризму», від надмірної переоцінки «національних вартостей, заслуг і інтересів».

Не було сумнівів щодо можливостей поєднання політичних та мораль­них чинників і у такого відомого діяча української культури, як Леся Українка. У полеміці з українським соціал-демократом М. Ганькевичем, який у статті «Політика і етика» заперечував можливість «чесної політики», вважаючи, що політика «псує характери», а закони партійної боротьби не дають можливості турбуватися про загальне благо, вона писала: «... Пар­тійна, як і будь-яка інша боротьба, може бути чесною і безчесною..., не так політика псує характери, як характери політику»⁶¹. Тим самим вона визначила один із центральних пунктів взаємин політики і моралі — питан­ня про моральні якості політичного діяча, сутність професійної політичної етики.

_____________

⁶¹ Леся Українка. Замітки з приводу статті «Політика і етика» // Леся Українка. Зібр. тв.: В 20 томах. - T. 8. - С. 255.

Політична етика

Поняття «професійний політик», «чесна політика» відбивають суспільні вимоги до людей, які обирають політичну роботу за постійну професію або ставляться до неї як до власної смислоутворюючої діяльності. Політична етика — одна з модифікацій етичної науки, прикладної, службової моралі. Тенденція переходу від загальної етики до прикладної в європейській соціальній філософії далася взнаки в другій половині XX століття.

У річищі цієї тенденції виникає і політична етика. «Прикладна етика опікується моральними колізіями в конкретних сферах суспільної практики»⁶²,виступаючи тим самим як складова частина самих цих практик.

У надрах української політичної науки тільки-но розпочався процес «первісного накопичення» вартостей політичної етики з урахуванням як світового, так і власного досвіду політичного життя.

_____________

⁶² Этика: Учебник / Под общей редакцией A.A. Гусейнова и Е.Л. Дубко. - М., 2000. - С. 25.

Розробляючи власний понятійний апарат, формуючи свої принципи і нормативи, політична етика спирається на методологічну базусоціальних і гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Вона враховує здобутки філософської концепції особистості та її соціа­лізації, політичної антропології, психології та аксіології, конфліктології та консенсології.

Звичайно, робота до розробки політичної етики має враховувати ті уза­гальнення і міркування, які містяться в працях теоретиків політики та прикладної моралі. Зокрема, йдеться про працю М. Вебера «Політика як покликання та професія», яка по праву належить до «засадничих» стосовно зазначеної проблеми.

Друга половина XX століття позначилася появою цілої низки праць відомих західних теоретиків політики, в яких були запропоновані нові підходи до розв'язання питання щодо можливості поєднання політики з моральними вимогами. За оцінкою Н. Мотрошилової, правомірно гово­рити про появу «нової традиції», уособленною Дж. Роулзом, Р. Дворкіним, Б. Акерманом, П. Лоренцом, К.-О. Апелем, Ю. Габермасом, у концепціях яких «в центрі уваги опинилися можливості включення раціональних та моральних вимірів у практично-політичні питання і де ці можливості були розцінені доволі оптимістично»⁶³. Чільне місце серед цих праць посідають ідеї «практичної філософії», які безпосередньо адресовані політичним діячам, у теоретико-методологічний спосіб формулюють правила «публічної», морально визначеної політики. Зокрема в працях К.-0. Апеля та Ю. Габермаса запропонована модель «універсального громадянського дискурсу» як морально-етичної обов'язкової умови забезпечення моральної легітимації політики. «Аргументовані дискурси принципово рівноправних та рівновідповідальних представників усіх людських інтересів та домагань значущості», — вважає К.-О. Апель, є основою сучасної єдності політики і моралі. Свідомий і відповідальний політик має враховувати «інтерсуб'єк-тивну значущість» людських потреб, вміти вести полілог з усіма зацікавленими політичними силами.

За таких умов універсальний громадський дискурс є не лише політич­ною, а й морально-етичною категорією. Саме тут, у концепції універ­сального дискурсу, «лежить точка перетину моралі та політики»⁶⁴.

Актуальні проблеми політичної моралі як прикладної професійної етики розробляють російські та українські політологи. Змістовні узагальнення з цього приводу містяться в роботі В.І. Бакштановського, Ю.В. Согомонова «Введение в политическую этику» (Москва-Тюмень, 1990). В Україні цією проблематикою займаються Є.К. Бистрицький, В.І. Гур, СТ. Рябов, B.C. Пазенок, В.А. Малахов, A.M. Єрмоленко, М.В. Попович, В.І. Корнієнко та інші. Особливо зазначимо змістовну працю авторського колективу «Етика і політика: проблеми взаємозв'язку» (Інститут Філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ), в якій її автори досліджують історію суперечливого діалогу етики і політики в історії європейської культури і в сучасному світі. Визначаючи моральну неодно­значність політики як специфічного способу людського життя, автори книги (що особливо важливо!) прослідковують можливості посилення впливу морально-етичних настанов на політичну реальність.

^{_____________}

⁶³ Леся Мотрошилова H. О лекциях Ю. Хебермаса в Москве и об основных понятиях его концепции // Хабер.мас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. - М., 1993. - С. 175.

⁶⁴Єрмоленко А.Н. Комунікативна реконструкція практичного розуму: етика та політика // Єрмоленко A.M. Комунікативна практична філософія. — К., 1999.

Спільними зусиллями фахівців політичної та етичної науки вже з'ясо­вані відправні положення політичної етики. Характеризуючи їх у найза-гальнішому вигляді, зазначимо, що вони поділяються на два головних розділи: основні принципи політичної діяльності з врахуванням необхідності поєднання вимог політичної цілеспрямованості і моральної виправданості та конкретні правила, нормативи, поведінка політики під час здійснення конкретної політичної діяльності (вибори, законотвор­чість, управлінська робота, консенсусні переговори тощо).

Розглянемо деякі визначальні положення (принципи) політичної етики діяча демократичної орієнтації. На цій обставині слід особливо наголосити, адже яскрава політична палітра сучасного суспільства, в тому числі українського, демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті. Серед «діючих полі­тиків» нерідко можна зустріти відвертих прихильників Н. Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів (ідеї «інтегрального націоналізму»).

Для демократично мислячого і відповідно діючого політика принци­повим та відправним є визнання пріоритетів морального фактору, гуманістична орієнтованість його політичної діяльності, обов'язкове врахування моральних наслідків політичних рішень. Значимість, пріори­тетність, ієрархічна підпорядкованість цих нормативних вимог визна­чається конкретним контекстом політичних подій, особливостями ситуа­ції, в якій діє політик, тим статусом, яким він наділений. Політик у владі і політик в опозиції, політик-переможець та переможений політик, про­фесійний політик та людина, яку випадково занесло на фарватер політич­ного життя — це діячі, які по-різному використовують можливості політичної моралі. «Велика» політична етика тому містить цілий набір конкретних рекомендацій щодо поведінки політика за різних обставин: «етика боротьби», «етика успіху», «етика поразки», «етика очікування», «етика опозиції», «етика компромісу» тощо.

Особливості поведінки «людини політики», спосіб та стиль викладу ним політичних ідей, поглядів, думок, використання моральної аргу­ментації великою мірою залежать від аудиторії, з якою політик має справу. Одна річ, коли він спілкується з іншими політиками, колегами по про­фесії, інша — якщо бере участь в масовому мітингу. Але в будь-якому випадку політик демократичного кшталту має бути щирим, відвертим, чес­ним. Моральні переконання не можна взяти «напрокат» — люди швидко розпізнають показну етику і відмовлять її носієві у довірі та підтримці.

Істотною рисою сучасної етико-політичної культури політика є відмова від монологічного стилю спілкування на користь діалогічного та поліло-логічного (політичний та моральний плюралізм). Політична етика вима­гає розглядати всіх суб'єктів суспільно-політичного життя, в тому числі нових, незвичних, як рівноправних, визнає правочинність їхніх систем моральних цінностей. І при цьому — враховувати істотну розбіжність інтересів різних соціальних груп, неминучість, в силу цього, їхньої певної конфронтації. Саме тому є вкрай актуальним завданням, щоб політичні лідери, суспільство в цілому оволоділи культурою діалогічного спілку­вання. Така культура, її внутрішній етос, притаманні їй «правила гри», такі, як визнання цінності не лише «свого», але й «чужого», відмова від претензії на монопольне володіння істиною, розуміння того, що з пер­шого заходу, як правило, не домовитися, найефективніше забезпечують досягнення «згоди незгодних», встановлення і збереження суспільного миру і злагоди.

Оволодіння етикою, методологією і «технологією» діалогового спілку­вання — не лише шлях, що веде до розв'язання соціальних конфліктів, але й ефективний засіб розвитку особистості політика. Участь у діалозі передбачає не тільки толерантне сприйняття аргументів «іншої сторони», але й вміння протиставити їм власні, не менш доказові. У взаємозвину-ваченнях, чварах, стихійних суперечках гору беруть, головним чином, нестримувані емоції, «горлянка», лікті та кулаки. А у діалозі, дискусії — інтелект, ерудиція, раціональне мислення, сила логіки і переконання. Як влучно зауважено вченими, «немає кращого примусу, окрім примусу вагомішого аргументу». Якщо стихійна повінь мітингування задоволь­няється ватажками популістського кшталту, то діалогова культура пошуку конструктивного розв'язання політичної і соціальної проблеми потребує лідерів демократичного типу.

Характерною особливістю політичної етики є її орієнтація на своє­часне виявлення конфліктних ситуацій, з'ясування політичних і мораль­них мотивів дії конфронтуючих сторін, їхнього бажання, здатності, готовності до укладання угоди, керуючись правилом: з будь-якого конфлікту виходити гідно. Автори збірки «Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї» (К., 2002) приділяють багато уваги з'ясуван­ню глибинних коренів тих політичних сутичок, які відбуваються на рівні опозиційних груп. При цьому справедливо наголошується на тій загрозі, яку являють «егоїстичні інтереси наживи, бажання використати владні важелі для незаконних привілеїв», що спонукає частину представників інститутів влади і опозиції чинити тиск на державу за допомогою напівкримінальних і кримінальних структур⁶⁵.

Політична етика — це наука і мистецтво використання засобів та прийомів компромісної «технології». У сучасній громадській свідомості спостерігаються істотні зрушення в розумінні компромісу. Розповсюджені в недалекому минулому оцінки компромісів як чогось безпринципного поступаються місцем визнанню значущості компромісу як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін. Звичайно, компроміс, хоч би яким він не був «радикальним», не здатний забезпечити повної узго­дженості його учасників, створити ситуацію, коли «ніхто не програє, а хтось ще й виграє». «Спілкування і переговори потребують моральних, смис­лових і світоглядних передумов. Вони передбачають наявність у суспільстві фактора вільного розуміння, не заангажованого ні расовою, ні соціальною позицією, розуміння, яке здатне розпізнавати соціальні сили й до певної міри керувати ними»⁶⁶.

Політична етика не розв'язує проблему суспільного і морального зла як таку. Політик не може ігнорувати ту обставину, що вчинки на користь одного, як правило, пов'язані з певними втратами іншого. «Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», — зауважує теоретик політики О. Дени­сов. Ця далеко не безсумнівна думка містить в собі раціональне зерно. Політична діяльність, якщо вона керується моральними критеріями, має враховувати і ті негативні моменти, які супроводжують політичне рішення. Якщо ця діяльність не в змозі розв'язати проблему зла, як таку, то вона принаймні зобов'язана передбачати небажані наслідки, мінімізувати «соціальне зло», компенсувати людям втрати від нього.

Важливе місце в кодексі політичної етики посідає розділ, присвячений засобам розв'язання конфліктних ситуацій. За підрахунками американ­ського професора Д. Шарпа, автора книги «Політика ненасильницьких дій», існує близько двохсот методів ненасильницького розв'язання політичних проблем — ненасильницький протест і переконання, відмова від соціального, економічного, політичного співробітництва, «ненасиль­ницьке втручання» тощо⁶⁷.

______________

⁶⁵ Михальченко М.І. Взаємодія влади і опозиції як політологічна проблема // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - К., 2002. - С. 30.

⁶⁶ Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки. - K., 1997. - С. 812.

⁶⁷ Див. Шарп Д. Ненасильственная борьба: лучшее средство решения острых политических и этических конфликтов? // Этическая мысль. Научно-публицистические чтения. - М., 1991.

Сучасний політик має володіти всім арсеналом «політичної техно­логії», бути здатним гнучко і оперативно використовувати його в прак­тичній діяльності, враховуючи при цьому нові реальності суспільного життя, незвичні проблеми, що потребують для свого пояснення нового концептуального мислення. Саме такі, інноваційні підходи пропонують сучасні теоретики політичного життя. Серед них — положення про «реальний прагматизм» (Д. Белл, Ф.У. Франкена), «справедливу нерів­ність» (Дж. Роулз), «легітимну державу» (X. Карраседо), «Плюралізм і толерантність як методи етико-політичної практики» (О. Геффе), «поєд­нання герменевтики, етики і політики» (П. Рікер). На думку автора книги «Парадигма легітимної держави» Христофора Карраседо, моральні корективи відіграють вирішальну роль у політичній діяльності. Ще кате­горичніший вигляд має теорія «справедливої держави», згідно з якою етичні вимоги, які передують політичному життю, мають «абсолютний характер», їхня природа «космоонтологічна».

Слід зауважити і те, що останнім часом серед аргументів на користь моральної мотивації політики значне місце належить релігійним вченням. Одне слово, у філософській та політичній антропології дедалі чіткіше вимальовується і все більшої гостроти набуває морально-етична пробле­матика політики.

Політична етика — відкрита система положень, аргументів, поглядів, їй притаманна теоретична та «інструменталістська» гнучкість, здатність до творчого оновлення власних норм.

Але незмінними, інваріантними залишаються її головні принципи — визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтація на такі цінності як свобода, права людини, добробут людей у найширшому значенні цього поняття. Адже тільки завдяки ним полі­тика здатна реалізувати свій моральний потенціал. І в даному разі не має значення, яку саме моральну систему використовує політик: секулярну, соціальну етику, моральний кодекс християнства, прагматичне правило «моральним бути вигідно», швейцерівське міркування про «живу етику» або ж докази сучасної соціоетики про те, що гени співробітництва, солі­дарності, взаємодопомоги і співчуття притаманні самій природі людини. Сьогодні, посилаючись на величезний відрив практичних дій у політичній сфері від усталених моральних критеріїв, знов багато говорять, і як пра­вило справедливо, про розбіжність політики і моралі. Але коли виникає розрив між політикою і мораллю, і він зростає, розширюється, наступає момент, коли цей розрив стане, надто серйозним для існування соціаль­ного цілого. Чим він може закінчитись? Будемо сподіватися на те, що, усвідомивши загрози такої конфронтації, людство зуміє подолати наявну кризу.

На порозі XXI століття необхідність в узгодженій «людиновимірній», гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації.

Поиск по сайту: