Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

НА ФОНДОВОМУ РИНКУ УКРАЇНИ



Стаття присвячена дослідженню основних напрямків діяльності банківської системи на фондовому ринку, розкриттю особливостей функціонування вітчизняного фондового ринку та пошуку шляхів підвищення ролі банків на цьому ринку.

 

Постановка проблеми.Загальновідомо, що головною ме­тою функціонування розвинутого фондового ринку є акумулювання тимча­сово вільних ресурсів суб’єктів господарювання та населення для подаль­шого їх спрямування на реструктуризацію економіки країни.

Фондовий ринок, з одного боку, становить систему економічних відносин щодо обміну особ­ливого товару – цінних паперів, а з іншого, являє собою систему інститутів, з яких він складається (емітенти, інвестори, біржі, бро­керсько-дилерські компанії, організаційно оформлені системи, ринкова інфра­стру­ктура тощо), та меха­нізму взає­модії між цими інститутами.

Комерційний банк, як універ­сальний фінансовий посередник, може бути з упев­неністю вклю­чений до таких інститутів, оскільки він здатний виконувати все розмаїття операцій, у тому числі, і на фондовому сегменті фінансового ринку. Водночас, у цьому універсалізмі криється певна суперечність. В рин­кових умо­вах банківська система повинна уособлювати надійність, фінан­сову ста­більність і непо­хитність інституційних засад. Фондові ж операції мають певний спеку­лятивний характер, особ­ливо в умовах трансформації економіки та фінан­сового ринку, тому їх здійснення пов’язане з високим рівнем ризику.

Фондовий ринок в Україні формально існує понад 18 років, однак можна без перебільшення сказати, що ознак високоефективного цивілізованого ринку він ще не набув. Це зумовлено багатьма причинами, і насамперед, правового характеру. У нас не вироблено логічно завершеної законодавчої бази, не роз­винуто єдиної депо­зитарної системи, окремі елементи вітчизняного фондо­вого ринку не відпо­відають стандартам Міжнародної організації зі стандар­тизації, не вирішено проблеми перереєстрації і надання гарантій щодо доставки цінних паперів тощо.

Отже, питання виявлення ключових проблем, які необхідно розв’язати на дер­жавному рівні задля сприяння розвитку фондового ринку, є надзвичайно актуальними, враховуючи на ту визначальну роль, що має відігравати цей ринок для трансформації та реструктуризації національної економіки.

Існує також потреба в постійному розгляді ролі банківської системи у функ­ціонуванні фондового ринку, оскільки банки є досить впливовими грав­цями, і від­повідно, носіями ризиків, на багатьох його сегментах. Крім цього, клієнти банків (підприємства і населення) можуть бути як прямими учасниками фондового ринку, так і непрямими, оскільки найбільш ризиковані інвестиційні операції банків здій­снюються і за рахунок залучених коштів. Тому всі учасники мають працювати на прозорому ринку, володіти інформацією про фінансовий стан емітентів, про механізм розрахунків та формування цін, про стан капіталі­зації і ліквідності фондового ринку, умови депо­зитарного обслуго­вування тощо.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивченню різних аспектів функці­онування вітчизняного фондового ринку, виявленню основних проблем та чинників, що перешкоджають його розвитку, присвячена значна кількість нау­кових до­сліджень О.Бражко, І.Брітченка, О.Корнійчука, Л.Новошинської, Р.Перепелиці, Г.Пурія, А. Сухорукова, О.Шевченка та інших авторів.

Аналіз наукових розробок свідчить про те, що на кожному з етапів функці­онування фондового ринку дослідниками пропонуються шляхи вирі­шення пев­них проблем разом із заходами щодо переорієнтації фондо­вого ринку на вирі­шення поточних завдань ре­стру­ктуризації національної еко­номіки. Окре­мими науковцями [2, 6] приділено увагу й роз­криттю ролі банківської системи у розбу­дові цього ринку, з урахуванням реальних і потенційних мож­ливостей банків щодо пере­творення заоща­джень на інвестиційні ресурси.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми.Попри велику кіль­кість публікацій з різних проблем функціонування фондового ринку України, в них бракує системності досліджень з питань організаційно-правового впорядкування його розвитку, інтеграції в світові ринки й депозитарні системи та підключення до цих процесів банківської системи, як потужного учасника фондового ринку.

Мета статті. Головною метою даної статті є дослідження світового та наявного вітчизняного досвіду щодо фондових операцій банків, пошук прийня­тної для національних умов організаційно-правової моделі фондового ринку та теоретичне обґрун­тування відповідних параметрів участі банківської системи у функціонуванні цього ринку.

Виклад основного матеріалу.В різних країнах роль і місце комерційних банків на фондовому ринку різні. Так, залежно від розмежування функцій бан­ківської діяльності (посередницької, депозитно-позикової, емісійної й інве­стиційної), можна вирізнити три моделі участі банків у фондових операціях: американську, англійську і німецьку.

У СШАіснує законодавче розмежування функцій фінансового посеред­ництва. Під впливом кризових явищ за часів Великої депресії у країні виникла потреба захисту інтересів суспільства й окремих інвесторів від ризиків на фінансовому ринку. З огляду на це було ухвалено Закон Гласса-Стігала (1933 р.) та Закон про цінні папери (1933 р.), які обмежували участь комерційних банків в операціях з цінними паперами. Федеральним банкам було заборонено гаранту­вати розміщення цінних паперів (за винятком зобов’язань казначейства США і деяких урядових зобов’язань), а також здійснювати операції з цінними паперами за свій рахунок. Обмеження поширюються й на банки штатів, які входять до ФРС. Дозвіл існує лише на деякі види висококласних боргових зобов’язань, включно з паперами корпорацій, проте заборонено гарантувати розміщення їх.

Саме тому 90% інвестиційного портфеля банків становлять зобов’язання феде­рального уряду і федеральних агенцій, цінні папери штатів і муніципальні облігації. Банкам також дозволено виконувати деякі функції брокерів, купуючи й продаючи акції та облігації промислових компаній за рахунок клієнтів. Американські комерційні банки також здійснюють значний обсяг трастових послуг (операції з управління портфелем цінних паперів за дорученням клієнтів), фактично виступають власниками великих пакетів акцій промислових фірм.

Після обмеження діяльності універсальних банків у США, поряд із комер­ційними з’явилися інвестиційні банки, які спеціалізуються переважно на довго­строкових вкладеннях у фінансові активи та емісійних операціях (ролі кла­сичних комерційних банків вони не виконують). Це призвело до загострення супереч­ностей між комер­ційними та інвести­ційними бан­ками.

Отже, політику ізоляції банків від фондового ринку та існуючі обме­ження в певних видах їх фондових операцій не слід брати за приклад для України, особливо враховуючи на те, що майже всі вітчизняні банки – універсальні.

Якщо розглядати англійську модель участі банків у фондових операціях, то Україні також важко рівнятися на неї, адже для британськихфінансових ін­ститутів притаманна чітка спеціа­лізація. Депозитно-позикова й емісійна функції закріплені за банківським сектором, при цьому емісійна функція є прерогативою торгових банків. Хоча їхня діяльність не зумовлена жодними законодавчими нормами, британські торгові банки завжди займалися операціями, відмінними від тих, що проводять комерційні. Комер­ційним банкам законодавством не заборонено мати промислові акції, однак вони дуже неохоче беруться за такі операції, бо вважають їх дуже ризикованими.

Принципи організації британського ринку цінних паперів не надають певних переваг конкретним типам фінансових інститутів. Утім, провідними фігурантами на фондовому ринку країни є небан­ківські фінансові інститути, виконуючи при цьому функцію контролера з боку фінансового ринку над виробничим сектором економіки.

У Німеччині діють універсальні банки, в яких зосереджено всі три функції фінансового посередництва. Універсальні банки надають довготермінові креди­ти, вкладають кошти у власний капітал підприємств, що дає змогу банкам стежити за фінансовим станом підприємств, їх виробничою діяльністю й під­вищує конку­рентоспроможність німецьких корпорацій на світовому ринку. Комерційні банки мають право здійснювати всі види операцій із цінними паперами. Оскільки в країні не існує посередницьких брокерських фірм, усі їхні функції перебрали на себе банки. Вони виступають найбільшими інвесторами і власниками інвестиційних груп, здійснюють більшість операцій з цінними паперами, включно із розповсюдженням ними.

Загалом 67% акцій, що перебувають у німецьких фінансових установах, припадає на банки. Небанківські фінансові інститути не зорієнтовані на інвести­ційну функцію (частка акцій у їхніх активах становить близько 5%). Банки є головними учасниками торгів, реєстрація цінних паперів на біржі дозволяється лише після спільного звернення компанії та діючого на біржі банку. Фізичні особи можуть укладати угоди лише за участі банківського посередництва. У Німеччині також існує перехресна система володіння акціями, яка посилює вплив банків на промисловість, бо дає їм змогу тримати великі блоки акцій у невеликій групі ключових компаній. Таким чином, універсальні банки посідають провідне місце у грошово-кредитній системі Німеччини.

Окрім Німеччини, принцип універсалізму втілено в банківському законо­давстві Франції, Швейцарії, Бельгії, Італії, Австрії. Банки в цих країнах мають статус прямого учасника фондового ринку і можливість відкривати власні брокерські та дилерські підрозділи, здійснювати відповідне зберігання цінних паперів і кліринг.

На наш погляд, таким досвідом слід скористатися Україні, адже це зумов­лено, з одного боку, високим рівнем універсалізації банківської системи, а з іншого, – слабким розвитком небанківського фінансового сектору, який має робити вагомий внесок у забезпечення економіки країни довгостроковими ресурсами через операції на фондовому ринку.

Згідно із Законом України “Про банки і банківську діяльність” комерційні банки можуть здійснювати на фондовому ринку такі операції:

– емісію власних цінних паперів;

– організацію купівлі-продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

– операції на фондовому ринку від свого імені;

– інвестиції у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

– довірче управління цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

– депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Для виконання останніх трьох операцій необхідно отримати письмовий дозвіл Національного банку України, а торгівля цінними паперами, депозитарна діяльність, діяльність з ведення реєстрів власників цінних паперів та управління активами підлягає також обов’язковому ліцензуванню в Державній комісії із цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР).

Наведений перелік ліцензійних можливостей дозволяє комерційного банку займа­тися на фондовому ринку трьома напрямами діяльності: емісійною, інвестиційною і посередницькою (як професійний учасник).

Емісійні операції банків на ринку цінних паперів можна поділити на дві групи: операції з випуску акцій, тобто пайовихцінних паперів (або інструмен­тів власності); операції з випуску боргових зобов’язань (або інструментів по­зики – облігацій, депо­зитних сертифікатів, векселів).

Емісія акцій – це цілеспрямована й організована певним чином діяльність емітента, що зумовлена, насамперед, необхідністю нарощувати власний капітал. Особливого значення ця діяльністьбанків набула у зв’язку зі змінами норма­тивних вимог до мінімального розміру (до 10 млн. євро в гривневому еквіва­ленті) та нормативу аде­кватності регулятивного капіталу (з 8% до 10%). Це спо­нукало біль­шість банків, особливо системних, суттєво збільшити свої статутні фонди. Як наслідок, у 2008-2009 рр. відбулося значне зростання власного капіталу банків України [5]. Так, станом на 01.01.2009 статутний капітал становив 82,5 млрд. грн., що на 92,3% більше рівня попереднього року. Протягом 2009 року статутний капітал зріс ще на 36,7 млрд. грн. (на 44,6%).

На протязі 2008 року загальний обсяг випусків акцій, зареєстрованих ДКЦПФР, становив 46,83 млрд. грн. (на 14,83 млн. грн. більше, ніж емісія попереднього року). Найбільш значні за обсягом випуски акцій, які суттєво вплинули на загальну структуру випусків в цілому, зареєстровано наступними банками-емітентами: ЗАТ “ОТП Банк”, ПАТ КБ “ПриватБанк”, ВАТ “БТА Банк”, ЗАТ “Альфа-Банк”, ЗАТ АБ “ІНГ Банк Україна” та іншими.

Не меншими темпами нарощувався статутний капітал банків і у 2009 році, при цьому двома банками ПАТ “Родовід Банк” та ВАТ “Державний експортно-імпортний банк України” зареєстровані найбільші випуски акцій – 5980,7 млн. грн. та 5205,7 млн. грн. відповідно.

Більш скромними є результати з випуску комерційними банками облігацій. Най­більші за останні роки обсяги облігацій банками випущено у 2007 році – майже на 19 млрд. грн., у 2008 році обсяг зареєстрованих випусків облігацій різко зменшився (у 2,5 рази у порівнянні з попереднім), а 2009 рік був більш продуктивним – облігацій випущено на 13,5 млрд. грн. і самими потужними емітентами в цьому році були АКІБ “УкрСиббанк” і ПАТ КБ “ПриватБанк”.

Низька зацікавленість з боку комерційних банків до залучення коштів шля­хом ви­пуску облігацій, продиктована кількома причинами. По-перше, акціонерні товариства можуть випускати облігації на суму, що не перевищує 25% від розміру статутного капіталу, і лише після повної оплати всіх випущених акцій. По-друге, технологія випуску і реєстрації облігацій значною мірою схожа з випуском і реєстрацією акцій, тобто є не дешевою і трудомісткою. І по-третє, в умовах економічної нестабільності, значних темпів інфляції банкам важко роз­містити довгострокові облігації на прийнятних умо­вах.

Для залучення додаткових ресурсів банки можуть займатися й іншими емісійними операціями – випуском депо­зитних (ощадних) сертифікатів та бан­ківських векселів. Законодавче це не заборонено, однак обмеження щодо такої діяль­ності диктує сам ринок, а точніше його недостатня розвиненість.

Хоча активізувати ринок сертифікатів можуть і самі банки. Щоб сертифі­кати стали більш привабливим інструментом, банки мають проводити дієву політику щодо їх використання, і особливо в частині ощадних сертифікатів. Це дасть змогу банкам здійснювати більш гнучку політику управління залуче­ними кош­тами, а населенню брати активну участь у розвитку фондового ринку України.

За бажанням досить швидко можна вирішити й проблему обігу векселів на орга­нізованому сегменті ринку, запровадивши прозоріший механізм ціноутво­рення на них.

Інвестиційна діяльність банків передбачає вкладення коштів у цінні па­пери від свого імені та за свій рахунок з метою отримання прибутку.

Банки, як пра­вило, є активними інвесторами на ринку державних цінних паперів, які вже більше 15 років є досить привабливим інструментом для інве­сторів різних катего­рій, у тому числі й нерезидентів. Високу зацікавленість учасників ринку викликають також облігації внутрішньої державної позики для погашення простроченої бюджетної заборгованості з податку на додану вартість. В результаті значну частину емісії так званих “ПДВ-облігацій” викуповують банки.

Обсяги та види операцій банків з корпоративними цінними папе­рами регу­люються чинним законодавством країни, яке передбачає певні обмеження для здійснення комерційними банками інве­стиційних опе­рацій з цими паперами через установлення нормативів інвестування. Згідно з вимога­ми НБУ інвестиції банків в акції, в корпо­ративні боргові зобов’язан­ня, вкладення в асоційовані й дочірні компанії не повинні перевищу­вати 60% капіталу банку, у тому числі, не більше 15% за кожним емітентом. Щоправда, НБУ застосовує і непрямі обме­ження на банківські інвестиції. Так, норматив плато­спроможнос­ті банку визна­чає достатність капіталу для здійснення активних опе­рацій з урахуванням ри­зиків, характерних для різних видів банківсь­кої діяльності. Інвестиції банків в акції і корпоративні боргові зо­бов’язання НБУ визначає як високоризиковані операції і застосовує до цих операцій, як і для кредитних, коефіцієнт ризику (зважування) 100%, що, у свою чергу, підвищує вимоги до розміру банківського капіталу.

Щодо обсягів, то станом на 01.01.2010 р. інвестиційний портфель комер­ційних банків не перевищував 4,5% від чистих активів, від сукупних активів – 3,9% [5]. При цьому такий стан інвестиційної “активності” банківської системи характерний не лише для кри­зового 2009 року, за останні шість років лише у 2005 році питома вага вкладень в цінні папери банків перевищувала 6% чистих активів.

Загальний обсяг та структуру портфеля цінних паперів за останні три роки наведено в таблиці 1. Як бачимо, лише у 2008 році банками значно нарощено порт­фель цінних паперів (крім акцій), причому переважно за рахунок державних облігацій. За 2009 рік збільшення портфеля цінних паперів банків (і акцій, і інших цінних паперів) майже не відбулося.

Щоправда, в цей період відбуваються деякі стру­ктурні зміни в портфелях – все більшою стає питома вага державних облігацій (з відповідним зменшенням питомої ваги паперів інших фінан­сових установ та підприємств) та постійно збільшуються частки акцій банків та інших фінансових установ.

На думку окремих авторів [1,6], причинами такої низької активності банків щодо інвестицій в цінні папери є насамперед нормативні обмеження регулятора. Однак, цю думку легко заперечити, якщо проаналізувати співвідношення вкла­день в цінні папери (включаючи торговий портфель і портфель на продаж) до регулятивного капіталу бан­ків. За часи свого існування банки ніколи не досягали межі нормативу інвестування у 60%, лише у 2005 році він становить 54%, у 2008 та 2009 роках – 33% і 29% відповідно [5, 7].

Таблиця 1

 

На нашу думку, така ситуація зумовлена слабкістю національної економіки та недоско­налістю фондового ринку, особливо на корпоративному його сегменті. Тому, щоб підвищити інвестиційну активність банків – цих потужних і достатньо регу­льованих інвесторів, державі слід докласти значних зусиль, і передусім, з таких питань:

– ринку, зокрема, встановити жорстокий контроль за дотри­манням норм чин­ного законодавства емітентами та професійними учасниками цього ринку, аби не допустити корпоративних конфліктів і порушення прав міноритарних акціонерів;

– забезпечити інформаційну прозорість фондового рин­ку через удоскона­лення системи розкриття інформації і запровадження Міжна­родних стандартів бухгалтер­ського обліку;

–поліпшити корпоративне управління шляхом запровадження акціонер­ними товариствами кодексів корпоративного управління (в яких було б чітко розме­жовано відповідальність керівних органів товариства, визначено права та обо­в’язки акціо­нерів);

– посилити контроль за дотриманням переважного права акціонерів на придбання акцій додаткової емісії, за придбанням та продажем акціонерним товариством власних акцій з метою запобігання збагаченню окремих посадових осіб;

– зобов’язати емітентів корпоративних і муніципальних облігацій та цін­них паперів, що знаходяться у лістингу організаторів торгівлі, проходити проце­дуру рейтингу згідно з офіційною методикою рейтингової оцінки;

– розширити перелік видів цінних паперів, під заставу яких можуть рефінан­суватися комерційні банки в НБУ, та підвищити граничний відсоток вар­тості цінних паперів, за яким здійснюється рефінансування банків, для корпора­тивних облігацій та іпотечних цінних паперів. (Подальший розвиток іпотечних паперів, пов’язаний, насамперед, зі створенням стандартних умов надання іпо­течних кредитів усіма банками України, сприятиме впровадженню меха­нізмів сек’ютиризації їх активів);

– всебічно сприяти діяльності банків стосовно створення корпоративних пен­сійних фондів (як інституту забезпечення економіки відносно дешевими довгостро­ковими фінансовими ресурсами).

На сучасному етапі розвитку банківської діяльності особливо важлива роль банків з виконання функцій професіоналів фінансових ринків, що реалізується через здійснення ними посередницької діяльності.

Відповідно до чинного законодавства вітчизняні банки можуть займа­тися фінан­совим посередництвом на ринку цінних паперів, тобто бути профе­сій­ними учасниками цього ринку, при наявності від­повідного дозволу Держав­ної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Основними напрямами посередницької діяльності банків на ринку цінних паперів є андеррайтингова, комерційна, комісійна, реєстраторська та депозитар­на діяльність, діяльність з управління цінними паперами, надання розрахунково-клірингових, консал­тингових та інших послуг інформаційного характеру.

Андеррайтингова діяльність – це діяльність з випуску цінних паперів за дору­ченням, від імені ізарахунок емітента шляхом організації підписки на цінні папери або їх реалізації іншим способом. Як засвідчила практика, це є один з найперспективніших напрямків діяльності банків на фондовому ринку, особливо на сегменті корпоратив­них облігацій. На відміну від більшості акцій, облігації приносять підприємствам реальні ресурси, котрі можна використати як для поповнення обігових коштів, так і для реструктуризації виробництва. Еміту­ючи облігації для певних корпорацій, бан­ків­ські установи мають безумовну перевагу з точки зору викупунепогашеної части­ни випуску облігацій із на­ступним їх розміщенням на вторинному ринку.

Комерційна діяльність на ринку цінних паперів передбачає здійснення банком купів­лі-продажу цінних паперів, від свого імені та за свій рахунок з метою перепро­дажу третім особам (дилерська діяльність). Дохід банку-дилера утворю­ється за рахунок різниці у цінах, за якими він купує та продає цінні папери.

Комісійна діяльність – це купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється банком на підставі договорів-доручень чи комісії за рахунок клієнтів (брокер­ська діяль­ність).

І комерційна, і комісійна діяльність пов’язана з торгівлею цінними папе­рами, при цьому, на відміну від більшості торговців, банки є економічно незалежними учасни­ками фондового ринку, само­стійно приймаючи рішення щодо інвестування коштів. Передусім, це стосується операцій з векселями та придбання корпора­тивних облігацій про­відних емітентів, під заставу яких можна отримати відносно дешеві фінансові ресурси у великих системних банках.

Однак, не зважаючи на це, обсяги виконаних договорів банками – торгов­цями цін­ними паперами у 2008-2009 роках незначні і становлять, у серед­ньому, третину від загального обсягу договорів усіх торговців. Скоріш за все, це викликано непрозорістю цього сегменту ринку та негараздами організаційно-правового характеру, основними з яких є:

– невизначеність правового забезпечення механізмів котирування цінних па­перів і, відповідно, відсутність ефективної системи ціноутворення;

– відсу тність єдиного центру укладання угод з купівлі-продажу (угоди часто укладаються не між торговцями цінними паперами на організованому вторинному ринку, а безпосередньо між емітентом та інвестором або кількома інвесторами).

Очевидно, що без розв’язання хоча б цих проблем неможливо створити циві­лізовані умови для торгівлі цінними паперами.

Комерційні банки, особливо системні, завдяки розгалуженій мережі філій та від­ділень, мають широкі можливості щодо надання реєстраторських послуг. Це сприяє їх становленню як складової фондового ринку, що забезпечує облік прав власності на цінні папери в документарній та бездокументарній формах. У цьому аспекті банки становлять значну комерційну конкуренцію реєстраторам, для яких цей вид діяльності є виключним і не може поєднуватися з іншою професійною діяльністю на фондовому ринку.

Порівняльні дані щодо обсягів здійснення реєстраторської діяльності вка­зують на те, що із загальної кількості підпорядкованих підрозділів (85 установ) майже 84%належать трьом найбільшим банкам-реєстроутримувачам (30 підроз­ділів належать ЗАТ “Промінвестбанк”, 27 – ЗАТ КБ “ПриватБанк”, 14 – АБК “Укрсоцбанк”). Цітри вели­ких банки охоп­люють обслуговуванням майже 16% всіх акціонерних товариств, котрі користуються реєстраторськими послугами. Однак частка у загальній кількості рахун­ків, відкритих для власників цінних паперів, значно нижча (біля 9%).

Стосовно депозитарної діяльності зберігача цінних паперів можна сказати, що банкизаймають більш активну позицію, адже серед суб’єктів, що здійснюють цю діяльність, банків майже половина. Водночас, банки дещо поступаються торгов­цям цінними паперами, що мають ліцензію зберігача, як за обсягами проведених операцій, так і за кількістю відкритих рахунків. Це пояснюється тим, що банки обслуговують інтереси переважно фінансово-промислових груп, а отже, є номі­нальними утримува­чами цінних паперів.

Крім цього, для професійних учасників фондового ринку важливо, щоб зберігачі були здатні проводити якомога більшу кількість операцій, оскільки угоди на органі­зованому фондовому ринку можуть здійснюватися лише зі зне­рухомленими цінними паперами. Комерційні банки не спроможні забезпечити потрібну оборотність депози­тарних активів, а відтак виконують пасивну роль у функціонуванні депозитарної системи.

Розглядаючи депозитарну діяльність, не можна не торкнутися проблем цього сегмента фондового ринку, ключовою з яких є неврегульованість діяль­ності цент­рального депозитарію України. Його існування дозволило б підвищити ефективність національної депозитарної системи, забезпечити її централізацію, уніфікува­тиоблік цінних паперів (через ведення єдиного центрального реєстру), знизити ризики у процесі проведення розрахунків за єдиними правилами. Національний депозитарій України, який діє вже понад 10 років, виконує цю роль лише частково, оскільки єдиної системи депозитарного обліку (коли цінні папери мають однакові правила кодування, як це прийнято у всьому світі) так і не забезпечено.

Тому зараз великі надії покладаються на Всеукраїнський депозитарій цін­них паперів (ВДЦП), який створено у 2008 році на базі Міжрегіонального фондо­вого союзу. До складу засновників депозитарію увійшли НБУ, ПФТС, УМВБ і комерційні банки. Станом на кінець 2009 року статутний капітал депозитарію складає 153,1 млн. грн. Найбільшим акціонером ВАТ “ВДЦП” є НБУ (частка в статутному капіталі – 22,86%), акціонерами ВДЦП є зберігачі цінних паперів та організатори торгів (загальна кількість акціонерів – 79) [4].

Головним завданням ВДЦП є надання якісних депозитарних і клірингових послуг, а також втілення найкращих міжнародних практик з депозитарної діяль­ності на ринку України. Для цього в депозитарії створено сучасну інфра­структуру, яка передбачає наявність відповідного технологічного приміщення, належних засо­бів зв’язку, засобів захисту інформації, сучасного програмно-технічного комп­лексу.

Діяльність ВДЦП будується на принципах прозорості та всебічного урахування інтересів представників всіх груп професійних учасників українського фондового ринку. У системі корпоративного управління ВДЦП існує колегіальний орган управ­ління – Рада учасників, за якою закріплені широкі повноваження, що дають можливість учасникам активно впливати на розробку та впровадження нових послуг, тарифів, технологій взаємодії з ринком. Така політика прозорості, у свою чергу, надає ринку дієві важелі впливу на діяльність депозитарію.

Якщо поглянути на результати діяльності ВДЦП, то на сьогодні він є безумовним лідером з надання депозитарних послуг на вітчизняному фондовому ринку. Він обслу­говує активи, вартість яких перевищує річний держав­ний бюджет України [3].

Знаковою подією для ВДЦП є також присвоєння Національним банком у травні 2010 року банківського коду із включенням депозитарію до електронного довідника банків, що є учасниками системи електронних платежів України. Це дозволить депози­тарію перевести грошові розрахунки по угодах з цінними папе­рами на нову технологію, а зберігачам – відкривати рахунки для фондових операцій безпосередньо у ВДЦП. Більш того, зберігачі найближчим часом зможуть відкривати субрахунки для своїх депонентів на рівні депозитарію.

Досить цікавим напрямком банківської діяльності є також діяльність, яку здійснює банк як професійний учасник ринку від свого імені та за винагороду по довір­чому управлінню цінними паперами (що належать на правах власності ін­шій особі, а йому передані у воло­діння). Управління здійснюється на користь дові­рителів, тобто осіб, яким згідно з договором належать доходи від до­вірчої діяльності. Предметом управління можуть бути не тільки цін­ні папери, а й грошові кошти, призначені для інвестування в цінні папери, а також грошові кошти і цінні папери, отримані в процесі управління цінними паперами. В ме­жах цієї діяльності банки можуть надавати агентські по­слуги стосовно цінних папе­рів, наприклад з формування портфеля цін­них паперів згідно з вказівками клієнта.

Взагалі, серед фінансових посеред­ників, що виконують роль професіоналів фінан­сових ринків, банки мають ряд особливостей. Так, наприклад, інвестиційні компанії та фонди, трастові та фінансові компанії, акумулюючи кошти приват­них інвесторів, шляхом емісії власних цінних паперів розміщують їх в акції та облігації держави та підприємств. Вони є посередниками між позичальниками та індивідуальними інвесто­рами, що вира­жають їхні інтереси, але не мають права контролювати їхню діяльність.

Більшість же комерційних банків займаються не тільки посередництвом, наприклад, з емісії цінних паперів та їх розміщення, але й мають можливість організовувати спеціальні банківські синдикати, надавати кредити покупцям цін­них паперів тощо. Цей вид діяльності має важливе значення для ефективного функціонування фондового ринку, оскільки банки активно фор­мують первинний ринок цінних паперів, забезпе­чують ліквідність фінансових інструментів, що призводить до організації та ефектив­ного функціонування вторинного ринку.

Висновки і пропозиції. Таким чином, огляд банківської діяльності на фондовому ринку показує, що банки є саме тими фінансовими інститутами, які найбільш гармо­нійно поєднують інтереси емітентів та інве­сторів з одночасним розв’язанням завдань банку щодо здій­снення посередницької діяльності у найрізноманітніших її формах з викори­станням усіх необхідних сегментів та підсистем фінансових ринків.

Банки, як універсальні фінансові інститути, спроможні забезпе­чити комп­лексне обслуговування клієнтів, що демонструє переваги банківських установ та визначає їхнє провідне місце у виконанні ролі професіоналів як на фінансових ринках взагалі, так і на фондовому ринку України зокрема.

Більш того, банки, як учасники валютних ринків, зовнішніх зокрема, мають значний досвід роботи з нерезидентами, що дозволить при виконанні фондових операцій швидше адаптуватися до вимог міжнародних стандартів і, користуючись мережею кореспон­дентських відносин, більш активно співпрацювати з іноземними інвесторами.

Поряд з цим, необхідно відмітити, що з метою якісної перебудови фондо­вого ринку України та спрямування його на реалізацію завдань інвестиційно-інноваційної сфери, політика держави та НБУ має бути кардинально перегля­нута, у тому числі, в напрямку створення умов для високоефективної діяльності банківських установ на цьому ринку.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.