Особливості реалізації правової свідомості

Вплив правосвідомості на реальну правову поведінку членів суспільства починається із соціально-правового очікування, тобто із суб'єктивних орієнтацій членів групи або суспільства в цілому стосовно спричиненого правовими діями ходу подій, завдяки чому забезпечується пізнавальна, емоційна, поведінкова готовність індивідів до цих подій. В основі таких очікувань лежить сукупність соціальних установок, оцінок, переконань, намірів, усталених стереотипів поведінки відносно норм, що визначають здатність індивіда до виконання ним соціальних ролей. Очікування виступають як специфічна частина механізму регуляції поведінки людей у групах, колективах, організаціях. Термін «очікування» з позицій правосвідомості означає той простий факт, що будь-який член групи або суспільство в цілому не просто виконує свої функції і ролі, але й обов'язково сприймається і оцінюється під кутом зору певних правових настанов.

Поняття соціально-правового очікування необхідне для усвідомлення й аналізу характеристики взаємозв'язку між соціально-правовою системою і діяльністю індивідів, що включені в цю систему. Формування соціальних очікувань ґрунтується на колективному досвіді, це означає, що вони поширюються і підтримуються шляхом взаємодії. На відміну від офіційних приписів, посадових інструкцій та інших регуляторів поведінки людини, соціально-правові очікування мають неформальний і не завжди усвідомлюваний характер. Вони мають дві сторони: право очікувати від оточуючих поведінки, що відповідає їх рольовій і правовій позиції, і обов'язки індивіда поводити себе згідно з очікуваннями інших людей.

З точки зору реалізації соціально-правових очікувань реальним їх проявом і засобом виміру може бути соціально - правовий конструкт. Загальне поняття конструкта означає такий підхід особистості до певного явища, на підставі якого виникає реальне, діяльнісне ставлення до нього. Використання саме соціально-правового, а не якогось іншого конструкта при оцінюванні очікувань, тобто при вимірі правової свідомості, обумовлене тим, що люди свою правову поведінку пов'язують із питанням про гідне життя і реалізацію своїх життєвих цінностей. Функціонування будь-яких правових інститутів і реалізація правових аспектів свідомості є пустими, якщо вони не спрямовані на вирішення цих питань. Соціально-правовий конструкт є найбільш фундаментальним поняттям, оскільки, як зазначав Макс Вебер, дії окремого індивіда у суспільно-правовій сфері є первинними одиницями, своєрідними «атомами», з яких складається ця сфера .

Якщо підходити до соціально-правового конструкта з позицій не статики, а динаміки, то він є певним механізмом, що виявляє соціально-правові очікування і стимулює певний стиль соціально-правової поведінки. Рушійною силою цього механізму є довіра. Довіра, якщо її розглядати під соціально-правовим кутом зору, характеризує таке ставлення до дій певної особи або спільноти, яке випливає із переконаності в її правоті, добросовісності і чесності.

Наскільки творчою силою стосовно формування правосвідомості і стабілізації правової системи виступає довіра, настільки ж руйнівною є недовіра. Руйнівна сила недовіри в даному випадку випливає з того, що руйнація стосується однієї з найфундаментальніших засад правової поведінки — її механізму. Справа в тому, що правова поведінка і її особистісні імпульси формуються за принципом конструктів, тобто як спосіб тлумачення і оцінки певною особистістю конкретних явищ у сфері правових відносин, які ведуть до відповідних конкретних дій . Оскільки конструкти виступають як рушійна сила поведінки, то кожна людина, як тлумачить соціальну дійсність, так відповідно до цього і поводиться. Це є загальним правилом. Образно кажучи, у кожної людини на всі випадки життя є свої конструкти, тобто своєрідні лінзи, за допомогою яких вона бачить ці випадки і згідно з цим баченням будує свою поведінку. Недовіра як антипод довіри і одна з рушійних сил руйнування соціально-правових конструктів, при перетворенні негативно налаштованих очікувань у масове явище може стати джерелом значних соціальних потрясінь.

Наприклад, глибинною причиною подій під час виборів Президента України у 2004 р. була недовіра до влади. Згідно з моніторингами Інституту соціології HAH України, у 2002 р. негативно ставилися до Верховної Ради 65,1 % населення, позитивно — 7,4% (у 1994 р. — 51,2% та 9,7%); до Президента відповідно 59,2% та 13,1% (у 1994 р — 52,8% та 16,1 %); до Уряду 58,8 % та 9,6% (у 1994 р. — 50,8 % і 11,4 %); до політичних партій 61,7% та 7,3% (у 1994 р. — 67,1 % та 2,8%). Як свідчать ці дані, зростаючою тенденцією було зниження довіри до всіх ключових політико-правових інститутів, і можна лише жалкувати, що влада не прислухалася до висновків науки і не зробила належних практичних висновків.

Проблема довіри не вирішена і після виборів 2006 р. до Верховної Ради України. Матеріали опитування у січні 2007 р. свідчать, що Президенту довіряють 34,7 % респондентів, Уряду і парламентській коаліції — 49,3%, парламентській опозиції— 37,1 % опитаних. Головними причинами низького рейтингу довіри до найвищих політико-правових інститутів стало фактичне невиконання передвиборчих обіцянок і погіршення стану справ у суспільстві. Найбільше респондентів зазначили погіршення рівня добробуту простих громадян (49,8 %), економічної ситуації в країні (42,4%), ситуації в соціальній сфері (35,2 %), ситуації у сфері порядку і законності (27,7 %), у ставленні влади до звичайного громадянина (27,5 %)'.

Недовіра не завжди виявляє себе у такій відкритій формі, як у наведених прикладах. На наш погляд, ключове значення мають ті соціологічні дані, які викривають латентну форму можливості виникнення прямої недовіри і реальних негативних наслідків, які випливають із цього. Поглянемо з цієї точки зору на дані соціологічного опитування щодо вибору наступника Президента Росії . Це опитування здійснювалося у двох напрямках: чим необхідно керуватися при виборі та як чинитиме діючий Президент (із поділом варіантів відповідей за найбільш значущими якостями наступника).

Дуже показовою в опитуванні виявилася суттєва відмінність між масовими побажаннями та уявленням про те, як діятиме Президент, причому ця різниця існує абсолютно у всіх варіантах відповідей. Найбільш характерним слід вважати те, що у суспільній думці головними критеріями вибору мали бути моральні якості наступника. Втім половина з тих, хто поставив на перше місце моральні якості, вважають, що на практиці цими якостями при виборі не будуть керуватися. Таких людей майже третина від кількості опитуваних. Половина з респондентів, які висловилися за першочергове значення поваги населення Росії, вважають, що і цією якістю керуватися не будуть. Дуже характерним є те, що такої думки дотримуються всі вікові і освітні групи населення. Симптоматично, що лише 5% опитаних визнають для наступника необхідність близькості до діючого Президента — і в той же час 29 % вважають, що саме цим і будуть керуватися під час виборів.

Наведені по Україні і Росії дані свідчать, що з довірою у світі не все так безхмарно, як може здатися на перший погляд, — і добре, якщо влада урахує реальні настрої суспільства, щоб скоригувати соціально-психологічний аспект політико - правової ситуації і запобігти того, щоб прихована недовіра перетворилася на реальні соціальні дії.

Пекучість проблеми довіри у вимірі правосвідомості посилюється тим, що вона розгортається на фоні разючої правової безграмотності і байдужості. Науковці Академії правових наук України досліджували рівень можливостей громадян України керуватися правовими нормами. І ось що виявилося. Якщо оцінити віднесення людьми себе до тих, що знають норми права в обсязі, достатньому для повсякденного життя, то така оцінка за семибальною системою дорівнює 3,36 — тобто вона не сягає навіть половини необхідного рівня. Виявилося, що понад 51% респондентів згодні з твердженням, що людина може прожити і без знання норм права, а 17,5% згодні з цим абсолютно. Більше того, 22,1 % респондентів не мають бажання щодо знання і доступу до Конституції України, 25,7 % — до Цивільного кодексу, ЗО, 1 %

— до Кримінального кодексу і 23,2 % навіть до Кодексу законів про працю . Таке становище свідчить, по-перше, про рівень недовіри до законів, а головне — до того, що вони можуть зарадити людині, і, по-друге, про критичний стан правосвідомості у суспільстві. Небезпека такого стану посилюється суперечливим характером інформаційного суспільства, деякі негативні прояви якого у сфері формування правосвідомості Україна чомусь засвоює у першу чергу.

Найбільш поширеною є думка, що інформаційне суспільство розглядається як суспільство, де вирішальним фактором економічного і соціального розвитку виступають накопичені людством і постійно зростаючі наукові, технічні, управлінські й інші знання, що здатні розповсюджуватися на будь-яку відстань у реальному режимі часу зі швидкістю електронних засобів інформації .

Інформаційне суспільство й інформаційні технології, маючи такі особливості, вносять радикальні зміни у процес формування правосвідомості шляхом впливу на соціально-правові конструкти. По-перше, безмірно розширюється і урізноманітнюється інформаційний матеріал, на підставі якого такі конструкти можуть виникнути. По-друге, під дією інформаційних технологій поширюються маніпулятивні можливості впливу на соціально-правові конструкти. Людині здається, що вона сама тлумачить правову дійсність, не помічаючи приховано нав'язувального характеру тлумачення. По-третє, поширення телевізійних засобів передання емоційно насиченої інформації означає і поширення зразків стосовно практичних дій за того чи іншого тлумачення соціально-правової дійсності. По-четверте, під впливом засобів масової інформації і набуття конструктами певних типових рис виникає те, що можна назвати стандартизованими соціально-правовими конструктами. Керовані конструкти такого типу і є джерелом масових і руйнівних соціальних дій, а інколи і керованих вибухів. По-п'яте, величезне розширення інформаційної бази виникнення соціально-правових конструктів, зважаючи на надзвичайну різноманітність соціальних і індивідуальних обставин сучасного життя, розширює сферу непередбачуваності індивідуальних і масових дій під впливом виникаючих конструктів.

Все це є, на перший погляд, ніби «технологічним» аспектом впливу інформаційного суспільства на процес формування правосвідомості. Насправді ж проблема більш глибока, оскільки ця «технологія» при безконтрольному з боку суспільства її використанні відкриває необмежені можливості для виникнення віртуальної довіри, тобто для маніпулювання свідомістю.

В інформаційному суспільстві із головних методів міфотворчості стосовно сфери правосвідомості особливе значення мають два.

Першим із них є дроблення інформації в ході інформаційної комунікації . Процес дроблення, або локалізації, полягає в тому, що при передаванні новин і взагалі інформації численні повідомлення не пов'язуються одне з одним і вибудовуються в ефірі подібно автоматній черзі. Внаслідок цього люди не можуть установити логічний зв'язок між явищами, що потребує правового осмислення, і потрапляють у пастку прихованих ідей, поширених за допомогою подрібнених повідомлень.

Одним із головних принципів дроблення є розміщення рядом різнорідного матеріалу, чим абсолютно заперечується взаємозв'язок висвітлених суспільних явищ. Коли характер певної соціально-правової проблеми обминається, а фрагментарні відомості про неї пропонуються як достовірна інформація, то наслідки такого підходу завжди однакові: нерозуміння, у кращому випадку, фактична необізнаність і як наслідок — байдужість. Метод фрагментації охопив і освітню систему, яка заохочує розпорошення і спеціалізацію знань на мікроскопічні «курси». Найбільшою популярністю користуються моделі, що виключають міждисциплінарний зв'язок: економіка — для економістів, правознавство — для юристів, політика — для політологів тощо, хоча осягнути глибину цих дисциплін не можна у відриві одна від одної.

У сфері формування правосвідомості процес дроблення має ще одну особливість, а саме: інформація, яка стосується правової сфери, подається у вигляді «смажених фактів», у формі сенсацій, вони часто затьмарюють сутність справи і підміняють справжнє розуміння емоціями. Наприклад, на одному з теледебатів з приводу прийняття Закону про Кабінет Міністрів жоден з їх учасників, як виявилося, цього закону не читав і не орієнтувався в його основних положеннях, фактично всі керувались окремими сенсаційно оціненими фрагментами, оприлюдненими через засоби масової інформації. Такий підхід формує не правосвідомість, а набір емоційно забарвлених міфів.

Другим методом міфотворчості є використання такої переваги інформаційного суспільства, як негайність передачі інформації'. Цей метод внутрішньо пов'язаний із фрагментарністю, але він має і власні маніпулятивні можливості. Негайність веде до того, що інформація не має постійної структури, спираючись на яку можна було б зрозуміти справжній зміст соціально-правових процесів. Почуття, яке виникає під впливом терміново переданої інформації, особливо з місця події, формує уявлення про надзвичайну важливість предмета інформації. Це почуття не дозволяє відокремити інформацію дійсно значущу і необхідну для розуміння суспільних процесів. Слід зазначити, що почуття значущості зникає так само швидко, як і з'являється. За такого стану речей процес сортування, що має сприяти осмисленню інформації, не в змозі виконувати цю функцію. Мозок перетворюється в решето, в яке вивалюється купа сенсаційних, але в основному пустих інформаційних повідомлень. Отже, невипадковим є те, що передається сьогодні, допомагає забути все, про що повідомлялося вчора. Такий механізм забуття згубно впливає на процес формування правосвідомості.

Специфічні можливості міфотворчості викликали до життя і укорінили декілька типових міфів, оскільки саме на них спирається маніпуляція щодо впливу на формування правосвідомості. Розглянемо їх докладніше.

Міф про абсолютний пріоритет індивідуалізму і особистого вибору. Сутність його полягає в тому, що проблема прав людини, приватної власності доводиться до крайнощів. При цьому ігнорується неподільність взаємозв'язку між особистістю і суспільством. Особистий вибір за будь-якої ситуації розглядається як щось таке, що виключно залежить від самої особистості. З точки зору правосвідомості цей міф веде до того, що свобода розглядається як поняття суто особистісне і що індивідуальні права є виключно значущою основою суспільства. Цей міф в його крайньому разі відволікає увагу від соціально-правових суперечностей, тобто від проблем, без розв'язання яких права людини можуть перетворитися для значної частини суспільства на міф .

Міф про нейтралітет соціально-правових інститутів і пов 'язаних з ними інформаційних джерел передбачає чесність, неупередженість органів влади, політико-правових інститутів, джерел інформації. Вони оголошуються такими, що є поза підозрою, а корупцію і шахрайство відносять за рахунок людських вад і уразливосте й. При цьому забувається зв'язок цих інститутів з існуючою економікою і пануючими в суспільстві цінностями. А їх можна дослідити, проаналізувавши економічні джерела існування зазначених інститутів . Завдяки цьому міфу довіра, як виключна цінність при формуванні правосвідомості, набуває суперечливого віртуального характеру, а її порушення є одним з основоположних ціннісних джерел правового нігілізму.

Міф про незмінну природу людини. Агресивність і звірина природа людини оголошується її сутнісними якостями, а соціальний характер природи людини практично ігнорується. Цей міф виправдовує культ жорстокості, крайньої недовіри, а врешті-решт веде до апології «права сильного». Комунікативні засоби інформаційного суспільства перетворили цей міф у керівну ідею своєї діяльності, сприяючи песимізму стосовно вирішення за допомогою права проблем людського буття і фактичному перетворенню людини у податливий об'єкт маніпулювання . Саме цей міф є одним із ціннісних виправдань, особливо у масовій свідомості, з якою у першу чергу має справу інформаційне суспільство, «права сильного», оскільки нібито тільки силою можна приборкати агресивні аспекти прагнень і поведінки людини.

Міф про відсутність іманентних суспільних конфліктів. Джерелом усіх конфліктів вважаються особисті вади можновладців і взагалі суб'єктивні фактори суспільства . Небезпека цього міфу пов'язана з відволіканням правової свідомості від тих суспільних процесів, на тлі яких і стає можливою викривлена поведінка можновладців. Відволікаючи зусилля людей на подолання поверхових, похідних явищ і закріплюючи за допомогою засобів масової інформації їх соціально-правову значущість у правовій свідомості, цей міф заводить прагнення до стійких змін у соціально-правовій ситуації на краще у глухий кут, тобто у таку площину, де панують недовіра й соціальна нестабільність.

Міф про плюралізм, неупередженість і очищувальну роль засобів масової інформації . Згідно з ним масова інформація розглядається як пріоритетний барометр, за допомогою якого оцінюються стан свобод у суспільстві і громадської думки. Цей міф виводить з-під суспільного контролю самі засоби масової інформації і спричиняє те, що ці засоби у громадській думці починають мати більшу вагу порівняно з органами юстиції. Держава, в якій формування правосвідомості спирається не на закон і його впровадження, а на повідомлення засобів масової інформації, не є насправді правовою. Головна небезпека полягає у тому, що кінцевим наслідком панування цього міфу і розчарування в ньому під впливом реальних правових ситуацій є підрив довіри і до права, і до засобів масової інформації.

Особливості інформаційного суспільства і розвитку права в ньому обумовлюють те, що правосвідомість для розкриття свого змісту й іманентних законів розвитку породжує практичну необхідність розмежування понять «мораль» і «моральність» у їх співвідношенні з правом. Ця проблема, чітко сформульована ще Гегелем, набуває в інформаційному суспільстві фундаментального значення, оскільки стосується таких загальнолюдських понять, як справедливість, гуманізм, захищеність. Ці оціночні поняття у підході до права стають його нормативними аспектами.

Ціннісний механізм зазначеного підходу є таким. У своїх найглибших засадах право є буттям свободи, але це буття у своєму розвитку спирається на дві форми власного існування. Перша — це форма моралі. Вона виходить з того, що цінність людини визначається її внутрішніми спонуканнями. Щодо цього людина є вільною, у це внутрішнє переконання не можна втручатися, його не можна піддавати насильству, з ним не можна поводитися свавільно. Цей суб'єктивний аспект свободи, що спирається на певну систему цінностей, і являє собою, за визначенням Гегеля, мораль. З точки зору моралі, воля суб'єкта існує в собі і для себе . Але, оскільки людина є діяльною істотою і виявляє цю якість у суспільстві, то мораль неминуче переростає в моральність. Моральність — це є ідея свободи, її поняття, яка стала одночасно наявним світом і природою самосвідомості. Отже, моральність є таким умонастроєм, в якому суб'єктивні аспекти належного поєднуються з абстрактними принципами права як форми існування людської свободи у всіх його проявах.

Поєднання в моральності моралі і субстанціонально-правового означає, що право не може бути не підкореним принципам моральності. В певному відношенні моральність є чимось більш високим, ніж мораль, бо виступає одночасно у формі єдності суб'єктивного аспекту реалізації волі людини і права як форми втілення її волі. І саме тому моральність може бути джерелом аксіологічних параметрів оцінки права, адже оцінювати будь-яке явище можна лише порівнюючи його з іншим явищем, що має більш фундаментальну і поширену основу. Керуючись таким підходом, Гегель надав своєрідної структури своїй одній з найбільш відомих праць в історії правової думки — «Філософії права». Перша її частина присвячена абстрактному праву, тобто вченню про конституйовану свободу людини, друга — моралі як суб'єктивному виразу свободи і третя — моральності як поєднанню першого та другого і втіленню його в реально існуючих відносинах. Виникнення цієї проблеми в інформаційному суспільстві свідчить про формування принципово нового суб'єкта правосвідомості, який, окрім усього, вимагає нових засад обґрунтування довіри до права.

Процес становлення інформаційного суспільства веде до того, що крім індивідуальної, групової та суспільної правосвідомості виникає якісно новий її носій, яким є людство в цілому. Роль інформаційного суспільства в даному випадку полягає в тому, що воно об'єднує всі людські спільноти в одне ціле на глобальному рівні. Таке об'єднання відбувається на засадах реалізації прав людини.

Ще донедавна не існувало гарантій прав людини, їх захист відбувався виключно через участь у цьому процесі національних держав, які повинні були захищати своїх підлеглих, якщо їм завдано шкоди, визнаної міжнародним правом. Інакше кажучи, особистість, конкретна людина не була суб'єктом захисту своїх прав.

Для перетворення прав людини у захищену реальність необхідно, щоб в умовах існування різних правових систем ці права увійшли у правосвідомість нового її суб'єкта — людства. Реальне вирішення зазначені проблеми стало можливим в умовах становлення інформаційного суспільства. Об'єднуючим фактором будь-яких правових систем стосовно прав людини виступають основоположні принципи моральності, закріплені в міжнародних угодах. Це перетворення моральності у правові вимоги набуло статусу однієї з фундаментальних особливостей правосвідомості в інформаційному суспільстві. Воно є також могутнім засобом подолання суперечностей в механізмі формування правосвідомості, які цим суспільством породжуються. Згідно з цими новими особливостями почали відбудовуватися і практичні принципи здійснення правосуддя.

Із набуттям 3 вересня 1953 р. чинності Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод був створений і діє правовий механізм застосування норм захисту прав людини. Особливе значення з точки зору формування загальнолюдського рівня правосвідомості має те, що конкретна особистість може звернутися з позовом проти найвищого носія влади — проти держави.

Чітко визначені права людини захищаються Європейським судом з прав людини, нехтування якими підлягає судовому переслідуванню держав, що ігнорують ці права. До таких прав віднесені право на життя, право на вільну працю, на свободу і особисту недоторканність, право на повагу до свого приватного і сімейного життя, на недоторканність свого житла і таємницю кореспонденції, право на свободу думки, совісті та релігії, право на свободу мирних зборів і об'єднання з іншими людьми. Була також проголошена незалежність цих прав від статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану. Зазначений комплекс прав є таким, що користується підтримкою світової громадської думки і у зв'язку з цим має надзвичайну моральну силу.

На світовому рівні також підтверджений принцип, що право і процедури, які стосуються злочинів проти людини і захисту їх прав і свобод, повинні застосовуватися на практиці незалежно від посади звинувачених. У Статуті Міжнародного трибуналу прямо записано: «Службове становище підсудних чи то голів держав, чи відповідальних державних службовців в урядових відомствах не розглядається як таке, що звільняє їх від відповідальності або пом'якшує покарання» .

З точки зору формування правової свідомості все це означає своєрідний революційний поворот, оскільки, по-перше, принципи моральності, зрозумілі всім, стали принципами права, по-друге, зникло почуття приреченості у випадках, коли держава нехтувала правами конкретної особистості, по-третє, на зовсім інших підставах почала формуватися довіра до права, вона стала спиратися на суспільну думку всього людства і його відповідну реакцію.

Формування глобального рівня правосвідомості в умовах інформаційного суспільства значною мірою залежить від правової поведінки держав. Ця поведінка впливає на правосвідомість у двох напрямках: по-перше, залежно від того, як держава насправді дотримується норм не тільки міжнародного права, а й загальновизнаних принципів демократії, і, по-друге, від того, наскільки у державницькій діяльності дотримується єдність слова і відповідної йому реальної поведінки, тобто основоположна вимога моральності в державницькій діяльності . Головним шляхом забезпечення обох напрямків є неприпустимість порушення прав народу, наявності подвійних стандартів, порушення основоположних принципів демократії в законодавстві і реальній поведінці влади. Саме це формує новий рівень довіри до права, а отже, і новий рівень правосвідомості, нехтувати яким не може ніхто.

СУЧАСНА ДЕРЖАВА ТА ПРАВОВА КУЛ ЬТУРА: ВЗАЄМООБУМОВЛЕШСГЬ КАТЕГОРІЙ

На сьогодні Україна перебуває на перехідному стані побудови правової, демократичної держави. Тому нам необхідно мати уявлення про те, що собою являє держава і яке її співвідношення з культурою. Жодна держава не може існувати без культури. Культура привносить у життя держави певну духовність. Ще з давніх часів, державне життя багатьох правителів починала:« з будівництва храмів, музеїв, пам'ятників архітектури, це вважалося гарним тоном для правителів розвивати культуру. Держава є юридичним закріпленням сучасного суспільства. Вона закріплює юридичну сторону існування певного етносу, а культура, в свою чергу, дає цьому етносу духовність.

Державу зазвичай визначають як політико-територіальну суверенну організацію публічної влади, що має спеціальний апарат, «кий здатний зробити свою волю обов'язковою для всієї країни. Дана дефініція синтезує найбільш суттєві риси та ознаки держави і цілком прийнятна, але в ній досить не чітко відображено зв 'язок держави і суспільства. Тому, на нашу думку, буде більш точним наступне визначення: держава - це політична організація суспільства, що забезпечує його єдність і цілісність, здійснює за допомогою державного механізму управління справами суспільства, суверенну публічну владу, що надає праву загальнообов'язкові; значення, гарантуватиме права та свободи громадян, законність і правопорядок .

У сучасній культурології, культура постає як щось відмінне від природи, що передається за традицією засобами мови та символів, практичного вивчення і прямого наслідування, а не біологічного успадкувшня. Культура - сукупність загальноприйнятих зразків поведінки, мислення і світовідчуття, а також індивідуально значущі ції. Термін "культура" визначає зміст суспільного життя і діяльності людей, що являє собою штучні, створені людьми об'єкти (артефакти). Під культурою розуміють організовану сукупність матеріальних об'єктів, ідей та образів; технологію їх виготовлення та оперування ними; стійкі зв'язки між людьми та способи їх регулювгіння; оціночні критерії, що є в суспільстві. Це штучне середовище існування та самореалізації, джерело регулювання соціальної взаємодії та поведінки .

Таким чином, культуру можна уявити в єдності трьох її нерозривно пов'язаних аспектів: способів соціокультурної діяльності людини, результатів цієї діяльності та ступеня розвиненості особистості.

Зв'язок права і культури не такий чіткий, як співвідношення права і політики, права і моралі тощо. Але він існує, оскільки право є вагомою частиною загальнолюдської культури. Яскравим проявом цивілізованого суспільства є відповідальне ставлення до праЕОвого регулювання суспільного і приватного життя, прагнення вдосконалювати соціальну дійсність за допомогою правових механізмів.

Право визначає і специфічний вид загальної культури суспільства — правову культуру

Правова культура - це одночасно: - певний рівень правового мислення і чуттєвого сприйняття правової дійсності; - стан процесів правогворчості та реалізації права; - специфічні способи правової діяльності; - результати правової діяльності у вигляді духовних і матеріалізованих благ, створених людьми.

Основоположною культурлою цінністю є саме право і правові закони. Закон як інструмент організації суспільних відносин і як основне джерело права є неперевершеним і всеосяжним серед усіх засобів соціального регулювання і контролю. Конструювання правових законів найважливіше досягнення цивілізації. Ране чи пізно, але в ідеалі зріла культура неминуче породжує законодавство.

Законом створюються вихідні цінності процедурно-процесуального порядку. Про рівень правової культури свідчать, наприклад, такі процеси, як парламентські процедури з ухвіїлення законів, порядок вирішення конфліктів між владою тс що .

Відносна самостійність закону в тому, що він здатний активно впливати на всі прояви правової культури. По-перше, будучи відображенням правової ідеології, закон здатний живити правові ідеї, сприяти появі нових, більш прогресивних підходів до вирішення проблем правового регулювання. По-друге, на основі закону видаються підзаконні нормативно-правові акти, формуються правові інститути, що свідчать про рівень правової культури. По-трїтє, через закон і заснованих на ньому підзаконних актів затверджується система вчинків і відносин, що відповідають мінімальним стандартам культури. По-четверте, законом створюються або формуються ті органи, які здатні нести юридичну культуру в широкі маси. Таким чином, будь-який стан правової культури відображає психічні процеси, фіксує сукупність норм права, відображає характер дій, закріплює результати правової діяльності - підвладне б тій чи іншій мірі закон)' і випробовує прямий або непрямий вплив на нього.

Держава для культури відіграє важливу роль. В силу забезпечення державою загальносоціальних функцій (підтримання правопорядку захист населення, регулювання найважливіших систем функціонування суспільства) вони е найважливішою передумовою культури, без чого суспільство потрапляє під владу локальних сил і місцевих інтересів Держава виступає як важливий "замовник" і "спонсор", підтримуючи культурну діяльність матеріально або через надання їй привілей.

Держава, що втілює в собі силу і вплив суспільства, об'єднує і захищає правові начала, умова стабільності та порядку, стає предметом апології та захоплення. Протягом всієї історії столиця держави була найбільшим культурним центром. Це відображалося в тому, що столиця була осередком релігійних та кульгурних установ, куди стікалася духовна еліта. Але це віддзеркалювалося і в зовнішньому вигляді столиці, пишноті її архітектури.

Зазначимо, що держава - особлива сфера, яка діє за своїми законами і живе своїми інтересами. Ні сутність, ні динаміка, ні доля держави не збігаються з динамікою культури, між ними зазвичай будуть конфлікти, в яких держава може тимчасово брати верх, але, володіючи власним потенціалом, культура здебільшого виявляється більш довговічною.

Жодне сучасне, розвинуте суспільство не може вважатися таким, лкщо воно свідомо (з яких-небудь причин) не підтримує розвиток культури.

У працях багатьох вчених, культура розглядає державу і культуру як два нерозривно пов'язаних поняття. Вони нерозривні, насамперед, на соціальному рівні. Так, держава впливає на суспільство правовими засобами і с юридичною (правовою) стороною суспільного життя, а культура - духовної« стороною.

Таким чином, культура і держава є нерозривними, тісно пов'язаними поняттями, які доповнюють один одного.

Поиск по сайту: