Специфіка правосвідомості як елемента правової культури

Тема №5

Правова культура і правова соціалізація :

Поняття і структура правової культури. Специфіка правосвідомості як елемента правової культури. Особливості реалізації правової свідомості. Сучасна держава і правова культура : взаємообумовленість категорій.

Правова культура громадян у сфері прав людини.

Зміст і структура правової соціалізації особистості. Характеристика процесу соціалізації особистості. Механізми правової соціалізації.

В умовах формування правової держави проблема підви­щення рівня правової культури суспільства набуває особливої значущості і актуальності. Ця обставина визначає необхідність теоретичного аналізу правової культури, з'ясування її змісту та структури.

Дотепер проблема правової культури залишається слаб­ко розробленою. Це обумовлено перш за все тим, що вона аналізується переважно з прикладною метою, наприклад у зіставленні з політичною культурою, при розгляді рівня знання права окремими групами населення і т. ін. Цілісна ж концепція правової культури, що базується на політико- філософських дослідженнях, даних широких конкретно- соціологічних досліджень, юридичній практиці, поки не вироблена.

Особливе методологічне значення для дослідження право­вої культури має категорія «культура», за допомогою якої в науці визначають багатогранне, поліфункціональне і через це складне для інтерпретації явище. Такий факт є причиною ве­ликої кількості трактовок культури і підходів до її аналізу. У сучасній науковій літературі налічується понад 500 визначень поняття «культура» і кількість їх (як у вітчизняній, так і в за­рубіжній літературі) продовжує зростати. При цьому з методо­логічної точки зору важливим є не кількість визначень, а з'ясу­вання і дослідження принципових розбіжностей в підходах до аналізу поняття «культура», яких, безумовно, значно менше, ніж дефініцій.

Методологічне значення категорії «культура» для визначен­ня правової культури є таким:

1) категорія «культура» є відправною точкою під час руху від абстрактного до конкретного і тому відбиває загальне в явищах культури в усіх її різновидах;

2) вона є орієнтиром в аналізі емпіричного правового мате­ріалу при переході від теорії найбільш високого, філософсько­го рівня узагальнення до теорії правової культури. З огляду на це дозволяє здійснювати в конкретній галузі знань аналіз юри­дичного різновиду явища не з позицій розгляду культури в ці­лому, а виводить дослідника на підготовлений філософією плацдарм для виявлення специфіки об'єкта дослідження саме в правовій сфері життя суспільства;

3) вона вказує на головні напрями і способи розвитку теорії правової культури;

4) виступаючи формою і стійким організуючим принципом процесу мислення, ця категорія породжує ряд вимог до аналізу правової культури^[1].

У науковій літературі визначилися певні підходи до аналізу культури.

Прихильники першої точки зору інтерпретують культуру як усе те, що створено людиною, на відміну від того, що дано природою. Виходячи з такого розуміння культури, в літературі наводяться достатньо широкі визначення правової культури, наприклад, як системи уречевлених і ідеальних елементів, що належать до сфери дії права та їх відображення у свідомості й поведінці людей.

Другий підхід — діяльнісний. Учені, які його обстоюють, вважають, що при визначенні культури слід акцентувати увагу на якому-небудь одному боці чи характеристиці люд­ської діяльності. При цьому культуру розуміють як синонім творчої діяльності. Стосовно правової галузі може бути ви­знана культурною головним чином правотворча діяльність. За такого підходу з правової культури випадає багато видів юридичної діяльності, наприклад правозастосовна або діяльність громадян з підвищення свого правоосвітнього рівня.

Третій підхід пов'язаний із виділенням у культурі різних суб'єктивних елементів суспільної системи. Д. І. Чесноков розглядає культуру як історично обумовлену сукупність навичок, знань, ідей і почуттів людей, а також їх закріплення в різних суспільних явищах (у техніці виробництва і побутового обслуговування, в освітньому рівні народу і суспільних інститутах, у досягненнях науки і техніки, творах літератури і мистецтва).

Така позиція відбивається і у визначеннях правової культури, що орієнтовані на суб'єктивні, інтелектуальні елементи, тобто на рівень знання і розуміння права. О. В. Лукашева, наприклад, вважає, що правова культура являє собою певний ступінь знання законодавства, поваги до законів, вміння правильно розуміти їх і застосовувати в точній відповідності з тими завданнями, задля вирішення яких вони були створені. С. С. Алексеєв розглядає правову культуру як ступінь ознайомлення людей з правом, його розуміння, що забезпечує обов'язковість дотримання всіма особами правових вимог.

Ці автори, як видається, безпідставно обмежують поняття «правова культура» ставленням людей до правових норм, що дуже звужує це поняття. За його межами опиняються такі суттєві явища, як правовий статус особи, правопорядок і навіть самі правові норми.

Послідовна реалізація вказаного підходу при аналізі правової дійсності приводить до ототожнення правової культури і правової свідомості. У зв'язку з цим його навряд чи можна визнати плідним.

Четвертим, найбільш поширеним підходом, є виділення предметної сторони культури, яка розглядається як сукупність усіх матеріальних і духовних цінностей, що створені і розвинуті людством у ході його історії. З цієї точки зору правову культуру можна уявити як сукупність цінностей, що створені людьми у правовій сфері. В цьому зв'язку вона вбирає в себе об'єктивне і суб'єктивне право, правосвідомість, правові відносини, законність і правопорядок, правову поведінку суб'єктів, критерії політичної оцінки права і правової поведінки у функціонуванні і розвитку її складових частин. Такий погляд на побудову правової культури має своїх прихильників. Так, А. В. Сахаров і А. Р. Ратинов як елементи правової культури пропонують виділяти:

· право як систему норм, що виражають державні веління;

· правовідносини, тобто систему суспільних відносин, що регулюються правом;

· правові заклади як систему державних органів і суспільних організацій, що забезпечують правовий контроль, регулювання і виконання права;

· правосвідомість, тобто систему духовного відбиття всієї правової дійсності;

· правову поведінку (діяльність) як правомірну, так і протиправну.

Правова культура перебуває у складній органічній єдності з іншими галузями культури, і в її специфічному змісті обов'язково виявляються риси й особливості, притаманні цій культурі в цілому.

Взаємодія правової та інших галузей культури здійснюється в результаті взаємозв'язку і взаємовпливу однотипних культурних комплексів, що належать до різних культурних сфер (політичної, моральної, правової та ін.). Елементи, що формують правову культуру, одночасно входять і до інших структур. Так, право входить у систему соціальних норм; правовідносини — у систему суспільних норм; правові заклади —у систему соціальних інститутів; правосвідомість —у систему суспільної свідомості

Функціональні зв'язки споріднених елементів у цих системах забезпечують відповідність одне одному тих галузей культури, в які вони одночасно входять. У разі ж невідповідності ми маємо справу з дезорганізацією нормальної діяльності систем. Одним із проявів такої дезорганізації є, наприклад, злочинність.

Структуру правової культури можна подати і з боку її рівня, з урахуванням глибини пізнання правових явищ, оволодіння ними. У зв'язку з цим виділяють повсякденний, професійний (спеціальний) і теоретичний рівні правової культури.

Повсякденна правова культура виявляється у нашому житті щодня. Вона являє собою неглибоке, поверхове відображення правових явищ, що не дозволяє правильно обміркувати і оцінити всі сторони правової практики. Ця культура не піднімається до рівня теоретичних узагальнень. Разом з тим вона використовується у повсякденному житті людей при реалізації права і тим самим сприяє дотриманню вимог правових норм, більш повному запровадженню їх у життя.

Професійною правовою культурою наділені ті особи, що безпосередньо виконують правову діяльність. їм притаманні більш високе знання і розуміння права в конкретній галузі професійної діяльності.

Теоретична правова культура, що с відображенням більш високого рівня пізнання правових явищ, становить сукупність наукових знань про сутність, характер і взаємодію всіх правових явищ, усього правового механізму, а не окремих його елементів. Вона є результатом наукових пошуків учених-юристів, колективного досвіду практичних працівників правоохоронних органів і політичних діячів. Теоретична правова культура є безпосереднім джерелом права. Вона відіграє найважливішу роль як у правотворчості, так і в реалізації права.

Правову культуру можна аналізувати також і з точки зору спільноти, охоплення нею індивідів і соціальних груп. У зв'язку з цим виділяють індивідуальну, групову правову культуру і правову культуру суспільства в цілому.

Оскільки правова культура суспільства не існує без правової культури особистості, то вияв сутності правової культури як суспільного явища буде неповним, якщо обмежитися лише аналізом правової культури суспільства, ігноруючи при цьому дослідження особистісного аспекту правової культури.

Правова культура особистості врешті-решт визначається правовою культурою суспільства. Вона характеризується ступенем і характером правового розвитку індивіда, які визначають його соціальну активність у правовій сфері

Розуміння особистісного аспекту правової культури найбільш рельєфно виявляється в її структурі. Структура правової культури особистості акумулює культурну діяльність у галузі права, потенціал правової культури і правові культурні орієнтації.

Правова культура особистості виявляється у певному характері та рівні діяльності, в процесі якої особистість набуває і розвиває свої правові знання, вміння, навички. Правова культура існує і як результат цієї культурної діяльності у галузі права, тобто як сукупність відповідного ступеня правових знань, умінь, навичок, як потенціал правової культури. Правова культура характеризується і підготовленістю до сприйняття правових ідей, оцінкою знань, умінь, реального права, тобто наявністю правових культурних орієнтацій.

Виділення в особистісній правовій культурі сформованих культурних утворень має важливе значення для практики організації виховної роботи, теоретична розробка якої ще досі залишається дуже актуальною.

Розгляд структури правової культури з різних боків дозволяє рельєфніше уявити і її поняття.

Не применшуючи плідності зазначених підходів до визначення поняття правової культури, ми солідарні з тими вченими, які надають перевагу аксіологічному підходу до його трактовки. Саме аксіологічне, ціннісне бачення правової культури дозволяє чіткіше відмежувати її від інших близьких і взаємопов'язаних з нею категорій, таких як правова діяльність, механізм правового регулювання. Правова культура — це система правових цінностей, що створюються під час розвитку суспільства і зосередили в собі досягнення світової юридичної культури.

Цінність права полягає перш за все в його позитивній значущості (ролі) у задоволенні потреб суб'єктів. Гадаємо, не є точним визначення цінності права як його можливості задовольняти потреби. На наш погляд, має рацію П. М. Рабінович, який вважає, що у даному випадку акцентується лише на можливій цінності права. Якщо говорити про дійсну цінність розглядуваного явища, то точніше розуміти її як реальну значущість, як конкретну функцію, що здійснюється правом.

Місце права у системі соціальних цінностей обумовлено тим, чи розглядається воно як цінність засоба або цінність цілі. З такої точки зору воно може бути цінністю похідною і мати власну цінність. Звідси, право як цінність можна розглядати у двох аспектах. З одного боку, призначення права — дотримання порядку та організованості у суспільстві. У цьому сенсі цінність його є похідною. З іншого боку, — це феномен, що містить і закріплює юридичні цінності, завдяки чому право саме вливається у світ цінностей. Загальносоціальна цінність права — існуюча і необхідна можливість задовольняти інтереси суспільства.

Право, правова цивілізованість — невід'ємна складова людської культури, важливе її досягнення. Саме тому, як видається, воно має власну цінність. Саме на цьому фундаменті і має будуватися теорія і практика правової держави. Тільки недержавне, визнання за правом власної цінності спроможне на сучасному етапі ознаменувати позитивні зрушення у галузі правової політики, підвищення рівня правової культури суб'єктів соціального спілкування. Разом з цим правова культура — це всі цінності, що створюються людьми у правовій сфері. Вона включає, окрім самого права (об'єктивного і суб'єктивного), правосвідомість, правові відносини, стан законності, досягнутий рівень законотворчої, правозастосовної та іншої юридичної діяльності.

Розробка соціологічного, а саме аксіологічного аспекту правової культури є соціальною необхідністю. Тільки усвідомлення, сприйняття людьми універсальних культурно-історичних правових цінностей, традицій спроможне подолати зростаючу бездуховність, зробити реальними такі соціально-правові цінності, як гідність, висока значущість особистості у соціальному житті.

Специфіка правосвідомості як елемента правової культури

Право, особливо його дія, завжди породжує суб'єктивну реакцію на правові норми. Воно формулюється, виникає, а також втілюється в життя з допомогою волі і свідомості людей. Реакція громадян на право може бути позитивною або негативною, але в усіх випадках люди суб'єктивно реагують на діюче право, певним чином уявляють собі бажане право. Суб'єктивне ставлення людей до правових явищ охоплюється поняттям правосвідомості.

Правосвідомість — це сукупність правових уявлень, почуттів, переконань, оцінок, що виражають суб'єктивне ставлення індивідів, соціальних груп, суспільства в цілому до діючого або бажаного права, інших правових явищ, до поведінки людей у сфері правового регулювання.

За своїм змістом правосвідомість може бути розглянута з чотирьох боків.

По-перше, вона містить знання правових явищ. Наприклад знання про зміст тих чи інших норм права, організацію прав творчого і правозастосовного процесів, про правомірні дії і правопорушення, засоби боротьби зі злочинністю.

По-друге, вона вбирає в себе ставлення суб'єктів до юридичних норм, практики їх застосування, законності, правосуддя. Один і той же закон може сприйматися людьми по-різному. Переважно громадяни схвалюють закони, оцінюють їх як справедливі, розумні і тому виконують їх вимоги добровільно, на підставі внутрішнього переконання. Однак окремі правові приписи можуть правосвідомістю відкидатися, що негативно впливає на їх реалізацію, породжує в окремих випадках правопорушення.

По-третє, за допомогою правосвідомості оцінюється поведінка людей як правомірна чи протиправна, законна чи незаконна. Це оціночний бік правосвідомості.

По-четверте, у процесі реалізації права найбільш важливе значення має поведінковий бік правосвідомості, що відбивається у правових настановах, вмінні і згоді діяти за приписами правових норм. Від ступеня розвитку поведінкових компонентів безпосередньо залежить правомірність або протиправність поведінки суб'єктів.

Правову свідомість можна вивчати з різних боків. Соціологічний аспект дозволяє охарактеризувати правосвідомість як форму суспільної свідомості, що виконує специфічні функції в суспільстві, а також розкрити роль правової свідомості в життєдіяльності соціального організму.

Правова свідомість є однією з форм суспільної свідомості і підкоряється його загальним закономірностям формування і функціонування. Водночас вона посідає особливе місце у структурі суспільної свідомості. Через це правосвідомість має свою специфіку, що відрізняє її від інших форм суспільної свідомості (політичної, філософської, моральної, естетичної та ін.).

Найбільш тісно правосвідомість взаємодіє з моральною і політичною свідомістю. Правосвідомість наповнена моральним змістом. Найважливіші політичні вимоги закріплюються в праві і відбиваються у правосвідомості. Але правосвідомість має відносну самостійність, і було б помилково ототожнювати її з іншими формами свідомості.

Специфіка правосвідомості, на відміну від інших форм свідомості, виявляється у предметі відображення, а також в особливих категоріях.

Предмет відображення правосвідомості — право і правове регулювання в цілому, а також суспільні відносини, урегульовані правом, або ті, що вимагають правового регулювання. Предмет моральної свідомості є ширшим. Він містить відносини, що не входять до сфери правового регулювання: відносини дружби, товариства, кохання. Має певні особливості і предмет політичної свідомості. Це відносини між різними соціальними групами, соціальними спільнотами з приводу участі в політичному житті суспільства. Предмет правосвідомості також має політичний зміст. Але у предмет правосвідомості включаються специфічні явища, що не наділені безпосередньо політичним змістом. Це, наприклад, питання юридичної техніки і стилістики, структури правових норм і т. ін. Крім того, не всі ідеї політичної свідомості, політичні вимоги закріплюються у праві і відбиваються у правосвідомості, а тільки найважливіші з них.

Правосвідомості притаманні специфічні засоби пізнання правових явищ — категорії правосвідомості. Основними, притаманними тільки правовій формі суспільної свідомості, категоріями є категорії юридичних прав, обов'язків і законності. На основі цих категорій правосвідомість оцінює поведінку суб'єктів права як правомірну (таку, що відповідає правам і обов'язкам і вимогам законності, які випливають із норм права) і неправомірну (таку, що суперечить обов'язкам чи порушує права, які випливають із правових норм). Це найбільш загальні категорії, притаманні будь-якому типу правосвідомості. З них розвиваються складніші категорії: правосуб'єктність, правопорядок, правопорушення, правомірне і неправомірне, законне і протизаконне і т. ін. За допомогою цих категорій пізнаються, засвоюються окремі аспекти правового регулювання, досягається правова регламентація суспільних відносин.

Правосвідомість має складну будову. Елементи, рівні правосвідомості утворюють його структуру і несуть в процесі правового регулювання різне навантаження, виконують неоднакову роль. Тому, маючи на увазі структуру правової свідомості, співвідношення її окремих частин або елементів, можна виявити роль правосвідомості в суспільному житті, в процесі реалізації права.

Розглядаючи структуру правосвідомості, необхідно виробити чіткі критерії виділення її окремих елементів. Тільки за цієї умови можна виявити роль структурних елементів правосвідомості на різних стадіях правового регулювання.

Структура правосвідомості в цілому може бути подана у вигляді певних взаємопов'язаних елементів і утворень, які розрізняються між собою, по-перше, за ознакою соціальної спільноти; по-друге, з точки зору їх змісту; по-третє, за глибиною пізнання правових явищ.

Право формується, діє і реалізується тільки проходячи через волю і свідомість людей, тобто крізь їх правосвідомість. Реальними носіями правосвідомості у суспільному житті стають соціальні спільноти і індивіди. Правосвідомість різних соціальних спільнот та індивідів, що взята в єдності раціональної (ідеологічної) і емоційної (психологічної) сторін, утворює його соціальну структуру.

Соціальна структура правосвідомості відображає соціальну структуру суспільства, особливості, зміст і глибину пізнання правових явищ різними соціальними спільнотами та індивідами.

Соціальна структура правосвідомості постає у вигляді суспільної, групової та індивідуальної правосвідомості. Всі соціальні групи наділені корінними інтересами, які формують суспільну правосвідомість і визначають зміст основних, характерних для даного суспільства в цілому правових уявлень і переживань. Суспільна правосвідомість не тільки дає людині певні правові знання, але й служить основою юридичної оцінки реальних відносин між людьми, вироблення відношення до вимог правових норм, практичної діяльності із правотворчості, реалізації правових норм і т. ін. Правосвідомість суспільства в цілому об'єктивується у вигляді існуючого законодавства, правопорядку, режиму законності, системи правоохоронних і правозастосовних органів, системи норм права, вимог, заборон, обмежень, дозволів.

Насправді суспільна правосвідомість проявляється і конкретизується у правосвідомості різних соціальних груп чи в груповій правосвідомості як відносно самостійних елементах соціальної структури правосвідомості.

Групова правосвідомість — це колективні (групові) уявлення і почуття про право та інші правові явища, які виражають ставлення і оцінку правових явищ з боку соціальних груп, колективів, тимчасових соціальних утворень.

Кожна соціальна група має як загальну мету і завдання, що збігаються із суспільними завданнями в цілому, так і свої специфічні, що викликані потребами і інтересами даної соціальної групи. Звідси випливає, що у свідомості соціальних груп знаходить вияв суспільна свідомість, але вона в кожній окремій соціальній групі преломлюється крізь призму специфічних умов, потреб, інтересів цієї групи, набуває специфічних рис, які дозволяють розглядати групову свідомість як відносно самостійне духовне утворення, що відрізняється від суспільної та індивідуальної свідомості.

Критеріями для виявлення схожості і відмінності правосвідомості правових груп служать практична соціальна діяльність суб'єктів соціальної групи у сфері правового регулювання, їх зіткнення з реалізацією правових норм і правової практики, що не виключає впливу на групову правосвідомість й інших ознак соціальної групи та її суб'єктів (соціального становища, освіти, віку і т. ін.). У результаті утворюється специфічна для даної соціальної групи правосвідомість — система групових правових поглядів, почуттів, оцінок, що відбивають специфіку її соціальної діяльності і правової практики.

Конкретно-соціологічні дослідження спрямовані на аналіз і вивчення особливостей групової правосвідомості і наочно показують, що соціальні групи, сформовані за видами соціальної діяльності, професії, освіти, віку, характеризуються різним рівнем знання і розуміння права, емоційним до нього ставленням, по-різному можуть оцінювати зміст окремих норм права і дотримуватись їх приписів.

Суспільна і групова правосвідомість безпосередньо виявляється через правосвідомість індивідів. Тому індивідуальну правосвідомість також слід віднести до елементів соціальної структури правосвідомості.

Індивідуальна правосвідомість формується на основі безпосереднього впливу суспільної і групової. Вона поєднує в собі їх елементи, а також індивідуально неповторні риси, які призводять до особливостей і відмінностей у правосвідомості суб'єктів однієї соціальної групи. У правосвідомості індивіда виявляються суб'єктивні умови життя індивіда, його особливості, освіта, виховання, фах, а також його здібності, характер. Все це формує правосвідомість індивіда, визначає специфіку його знань про право і особливості ставлення до нього.

Під час соціологічного дослідження правосвідомості індивіда важливо виявити не тільки те, чи знає людина приписи правових норм, але і визначити ті інтереси, настанови, орієнтири, які лежать в основі вибору ним того чи іншого варіанту поведінки у галузі права.

Найважливішим джерелом розвитку правосвідомості індивіда є правова інформація. Можна виділити два способи її отримання населенням:

· під час навчання і сприйняття словесної інформації;

· у процесі суспільно-політичної і соціально-правової діяльності особистості.

Провідне місце серед джерел правових знань посідають телебачення, радіо, газети.\

Специфічно цілеспрямованими процесами передачі і засвоєння правової інформації є освіта і виховання: лекції на правову тематику на підприємствах, в установах, вивчення основ права у навчальних закладах, на курсах підвищення кваліфікації й т. ін.

Особливості суспільної, групової і індивідуальної правосвідомості виявляються при розгляді їх структури з точки зору змісту компонентів правосвідомості: раціонально-ідеологічних, емоційно-психологічних і поведінкових.

Раціонально-ідеологічні компоненти правосвідомості — це знання, уявлення, поняття, ідеї про діюче і бажане право та інші правові явища. В теоретичному виявленні правові ідеї, уявлення, концепції, принципи становлять правову ідеологію, яка внаслідок своєї узагальненості є провідною стороною суспільної правосвідомості.

До основних емоційно-психологічних компонентів правосвідомості слід віднести суспільні й індивідуальні емоції, почуття, які формуються на основі правових знань і уявлень про норми права, юридичні права і обов'язки, законність, правотворчу і правозастосовну діяльність і пов'язані зі сприйняттям і оцінкою правових явищ. Про емоційно-психологічні компоненти правосвідомості можна говорити лише тоді, коли маємо справу зі свідомими правовими переживаннями, що активно впливають на поведінку суб'єктів. У основі таких переживань — певні правові відносини. Вони мають чітку предметну спрямованість, у них виявляється ставлення до явищ навколишньої дійсності, що становлять предмет правового регулювання.

У сукупності емоційно-психологічні компоненти суспільної правосвідомості утворюють соціально-правову психологію.

Правосвідомість — єдність раціональних і психологічних компонентів правової ідеології і правової психології. Правова ідеологія являє безпосередню основу для створення правових норм — цінностей. Але при цьому вона використовує судження, оцінки, уявлення, що накопичені у сфері правової психології.

Як правило, свідомість нерозривно пов'язана з діяльністю. Це обумовлює необхідність вияву поведінкових компонентів у структурі правосвідомості. У поведінці суб'єктів проявляється реальний зміст їх правосвідомості. Внаслідок цього в структурі правосвідомості доцільно виділяти поведінкові компоненти, до яких слід віднести правові настанови, що в сукупності становлять ціннісну орієнтацію суб'єктів і готовність до діяльності у сфері правового регулювання. Поведінкові компоненти правосвідомості обумовлені основними елементами раціональної і емоційної сторін правосвідомості і перш за все, правовими переконаннями і навичками.

Аналіз соціальної структури правосвідомості не зводиться до переліку її елементів та їх загальної характеристики. Необхідно виявити співвідношення цих елементів. Зрозуміло, це не проста їх сума, а єдність, в якій виділяються первинні, спрямовувальні елементи (такими є, наприклад, суспільна правосвідомість з перевагою в ній раціонально-ідеологічних компонентів правової ідеології) і елементи, так звані, другого порядку (індивідуальна правосвідомість, емоційно-психологічні компоненти, соціально-правова психологія), що взаємодіють між собою.

Із складної взаємодії і взаємопроникнення основних елементів соціальної структури правосвідомості складаються її рівні, що характеризують соціальну структуру правосвідомості з точки зору глибини пізнання правових явищ з метою їх використання суб'єктами у практичній діяльності. Цей аспект дослідження структури правосвідомості має дуже важливе значення для розробки багатьох проблем, у тому числі для дослідження ролі правосвідомості в реалізації права і правозастосовної діяльності.

Соціальні рівні правосвідомості характеризують ступінь розвитку основних компонентів суспільної, групової і індивідуальної правосвідомості та особливості відображення у правосвідомості правових явищ.

Для визначення соціальних рівнів правосвідомості важливим є аналіз предметної спрямованості діяльності суб'єктів правосвідомості у сфері правового регулювання, тобто виявлення глибини усвідомлення суб'єктами правових явищ для їх практичного використання в соціальному житті. Така свідомість обумовлена, наприклад, повсякденними умовами життя людей, їх практичними потребами, необхідністю дотримання і виконання юридичних обов'язків, діяльністю по застосуванню правових приписів за конкретних життєвих обставин, усвідомленням закономірних зв'язків і сутності правових явищ.

Така предметна спрямованість діяльності суб'єктів визначає глибину відображення правосвідомістю правових явищ, яка характеризується ступенем знання права, пізнанням і оцінкою правових явищ, можливістю їх практичного використання.

Виходячи зі сказаного, у правовій свідомості можна виділити три рівні: повсякденний, спеціалізований (професійний) і науковий.

Повсякденна правосвідомість — це відображення людьми правових явищ при їх зіткненні з правом у повсякденному житті в процесі трудової, суспільної діяльності, сімейно- побутових відносинах і т. ін. Повсякденна правосвідомість органічно пов'язана з безпосередньою повсякденною практикою реалізації права, емпіричним досвідом людей. Тому повсякденну правосвідомість можна уявити як переважний рівень масової правосвідомості, який складається з досвіду трудової, суспільної та іншої соціальної діяльності, що передається поколіннями, тому що вона набуває правової форми і пов'язана з дією правових норм. Масова правосвідомість охоплює зазвичай традиції, прості норми моралі, уявлення про довкілля, які так чи інакше пов'язані з правовими явищами.

У масовій правосвідомості переважають соціально-психологічні компоненти, але внаслідок загального правового виховання, під впливом засобів інформації, юридичної практики до неї додаються елементи теоретичної правової свідомості, формуються науково-світоглядні компоненти.

Предметна діяльність суб'єктів у певній галузі правового регулювання при вирішенні юридичних справ, винесенні індивідуально-владних приписів потребує спеціалізованого (професійного) рівня правосвідомості, за допомогою якого пізнаються і оцінюються правові явища з метою їх практичного використання в процесі правозастосовної діяльності. Спеціалізована правосвідомість формується на основі спеціального правового виховання (освіти), юридичної науки в осіб і соціальних груп, що спеціально займаються правозастосовною діяльністю.

З точки зору глибини пізнання правових явищ професійна правосвідомість являє собою спеціалізовані правові знання, вміння, навички, переконання, почуття, які дозволяють здійснювати предметну правозастосовну діяльність.

У зв'язку з цим професійна правосвідомість, що формується у практиці діяльності судових і адміністративних органів, за своїм змістом є правосвідомістю більш глибокого порядку, ніж повсякденні уявлення про правові норми і розуміння їх членами суспільства. Вона відбиває рівень групової і індивідуальної правосвідомості юристів-професіоналів, що здійснюють правозастосовну діяльність. Оскільки остання має науково обґрунтований характер, то в елементному складі професійної правосвідомості певною мірою відкриваються компоненти теоретичної правосвідомості.

Утім спеціалізована правосвідомість не проникає в глибину всіх правових зв'язків і закономірностей правового розвитку. Його глибина і повнота обмежені конкретною галуззю правозастосовної діяльності, в межах якої спеціалізована правосвідомість здатна досягти істини щодо змісту діючого права і дати правильну оцінку поведінці суб'єктів у сфері правового регулювання. Повне і всебічне виявлення сутності і змісту правових явищ, їх співвідношення і закономірності розвитку можливі тільки за допомогою теоретичної правосвідомості, що являє собою наукові знання, ідеї, концепції про сутність, характер і взаємодію правових явищ, всього механізму правового регулювання. Тому вона може бути названа науковою правосвідомістю. Її рівень визначається глибиною пізнання правових явищ вченими — юристами, спеціалістами у галузі законодавства, політичними діячами. В процесі загального і спеціального правового виховання елементи теоретичної правосвідомості організовано вносяться в правову свідомість мас, під безпосереднім впливом якої формується повсякденна і спеціалізована правосвідомість.

Таким чином, теоретична правосвідомість, на відміну від повсякденної і спеціалізованої, характеризується більш глибоким проникненням у суть правових явищ. Вона має найбільш точні форми вираження результатів своєї діяльності. Вона вирішує завдання відображення, спираючись на чітку систему наукових понять, суджень, умовиводів, науково-теоретичних доказів. Рівень теоретичної правосвідомості виступає провідним щодо рівня повсякденної і спеціалізованої правосвідомості.

Правосвідомість відрізняється від інших сфер суспільної свідомості своєю гносеологією (пізнавальний апарат), аксіологією (система цінностей і засобів оцінки), праксеологією (методи керування практичною діяльністю).

Згідно з цим можна визначити три функції правосвідомості:

· пізнавальну;

· оціночну;

· регулятивну.

Відповідно до цих функцій визначаються основні функціональні компоненти правосвідомості.

Пізнавальній діяльності відповідає певна сума юридичних знань, або правова підготовка.

Оціночній функції відповідає система оцінок і поглядів з юридичних питань, або оціночне ставлення до права, до практики його виконання і застосування.

Дія регулятивної функції проявляється у формуванні правових орієнтацій і настанов

Пізнавальна функція визначає правову підготовку людей, яка не вичерпується їх формальними юридичними знаннями. Можна володіти знаннями, але не вміти ними користуватися. Рівень правових пізнань і вміння застосовувати їх на практиці піддаються емпіричній перевірці з відносним ступенем вірогідності.

Пізнаючи правову дійсність, люди не залишаються байдужими до отриманих знань. Виникає інтелектуально-емоційне утворення — психічне ставлення до об'єктів правового пізнання і правової практичної діяльності, що виражається в оцінці, тобто у визнанні цінності чого-небудь з точки зору індивіда, групи чи суспільства.

У структуру правосвідомості входять чотири види оціночних відносин. Це оціночне ставлення, по-перше, до права (його інститутів, норм); по-друге, до правової поведінки оточуючих; по-третє, до правоохоронних органів і їх діяльності і, по-четверте, до своєї правової поведінки (самооцінка).

Відношення до правових цінностей виражаються в оціночних судженнях, які можуть бути виявлені емпіричним дослідженням з більшим чи меншим ступенем відповідності дійсним оцінкам обстежуваних осіб.

Сфера правових оцінок порівняно з правовими знаннями важче піддається емпіричному виявленню, що потребує більш складних методик.

Самі по собі ціннісні відносини як інтелектуально-емоційні утворення ще не наділені здатністю до практичної реалізації без психічних сил, що відіграють роль рушійних механізмів діяльності. Таку роль виконують інтелектуально - емоційно-вольові утворення — соціальні настанови, під якими ми розуміємо тенденцію чи схильність особистості сприймати і оцінювати який-небудь об'єкт певним чином і готовність діяти щодо нього згідно з цією оцінкою. Якщо об'єктом настанови є різні правові оцінки, ми говоримо про правові настанови.

У сукупності настанови організуються в систему ціннісних орієнтацій. Ціннісні орієнтації — стійка система настанов, яка певним чином зорієнтована на соціальні цінності і спрямовує поведінку людей стосовно цих цінностей в умовах їх складної взаємодії. Правова орієнтація — сукупність правових настанов індивіда чи спільноти, що безпосередньо формує внутрішній план, програму діяльності в юридично значущих ситуаціях.

Таким чином, регулятивна функція правосвідомості здійснюється через правові настанови і орієнтації, що синтезують у собі всі інші джерела правової активності.

Регулятивна функція правосвідомості піддається науковому вивченню тільки експериментальним шляхом. При цьому експеримент повинен з достатнім наближенням відтворити об'єктивні і суб'єктивні фактори, що мають місце в реальному житті. Цій меті служить метод вербального експерименту, в якому досліджувані здійснюють оцінку і вибір різних варіантів правової поведінки, приймають рішення і обґрунтовують свою програму дій у динамічній ситуації конфлікту різних цінностей, до яких включають правові цінності.

У соціологічному підході до вивчення правосвідомості особливе значення має дослідження правових поглядів людей, які виступають у двох суттєво різних формах:

1) як елементи безпосередньої свідомості;

2) як зовнішньо об'єктивовані факти, що виражаються в поведінці та в інших видах діяльності.

Звідси відмінність у методиці отримання інформації. В першому випадку інформація може бути отримана головним чином за допомогою різних видів опитування (анкетування, інтерв'ювання) і проведення тестів. Джерелами отримання інформації про поведінку є документальні матеріали відповідних закладів, спостереження, аналіз практичних дій об'єктивованим джерелом самовираження.

На процес формування правосвідомості значно впливає сукупність взаємодіючих факторів, що включають:

1) безпосередні умови життя і роботи;

2) організовану систему освіти і виховання;

3) засоби масової комунікації.

Суттєвий вплив на формування правової свідомості має практична діяльність людей у галузі права, соціально-політична і соціально-правова активність.

Зростання соціальної активності породжує потребу в правових знаннях, яка може бути задоволена детальним вдосконаленням правосвідомості.

Структуру соціологічного дослідження правосвідомості можна зобразити таким чином :

Когнітивний аспект правосвідомості характеризується даними, що свідчать про правові знання респондентів, про витоки і обсяг правових знань, їх системність, стійкість.

Глибина внутрішнього переконання в необхідності дотримання вимог норм права; ступінь усвідомлення його керівних принципів та ідей становлять зміст аспекту переконання.

Оціночний аспект характеризується ставленням суб'єкта до правових явищ як цінностей (до права в цілому, до конкретної правової норми, до діяльності правозастосовних та правоохоронних органів).

Про вольовий аспект правосвідомості свідчать ступінь і спрямованість соціально-правової активності (участь респондентів у різних формах правотворчості (в обговоренні законопроектів, відправки листів у державні органи, в редакції газет, радіо і т. ін.); участь у діяльності правозастосовних і правоохоронних органів як народні засідателі, члени товариських судів, комітетів народного контролю і т. ін.; ступінь самостійного запобігання респондентами своїми діями правопорушень у складі оперативних загонів, інспектора ДАІ й т. ін.).

Соціологічне дослідження правосвідомості дає можливість отримати відомості про стан правосвідомості окремих особистостей, різних соціальних груп, суспільства в цілому на певний момент, стосовно конкретного соціально значущого факту, події. Використання таких відомостей сприяє вирішенню корінних проблем суспільного життя.

Поиск по сайту: