Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Формування сучасної економічної політики регіональними органами влади



В Україні спостерігаються чітко виражені регіональні особливості діяльності органів місцевого самоврядування. Ці особливості зумовлені дією низки факторів, найважливішими серед яких є географічне положення територіальних громад; величина та конфігурація адміністративно-територіальної одиниці, яка виступає просторовою базою розміщення територіальної громади; особливості політико-адміністративного устрою України; характер територіальної організації українського суспільства. Вітчизняні науковці приділяють величезну увагу дослідженню регіональних особливостей діяльності органів місцевого самоврядування. Зокрема, проблеми трансформації адміністративно-територіального устрою України з метою оптимізації місцевого самоврядування досліджувались у працях В. Малиновського, М. Тепляка, П. Ткачука та ін. Проблеми розвитку та удосконалення місцевого самоврядування у містах досліджувались у працях М. Бокія та Л. Шапіто, Л. Веліхова, В. Волинця, В. Волкова, Є. Кушнарьова, С. Саханенко, Ю. Шарова та ін. Особливостям реалізації місцевого самоврядування на селі увагу приділяли: Г. Бутирін, В. Ознобкін, В. Романов, І. Прокопа. Окрема увага приділялась проблемам здійснення місцевого самоврядування у приміських районах: В. Кампо. Проблеми територіальних особливостей місцевого самоврядування досліджувались С. Болдирьовим, В. Воронковою, В. Борденюком, А. Коваленком, В. Кривцовою, С. Крижанівським, П. Надолішнім, В. Пархоменком, В. Сапеляком, А. Толстоуховим, В. Шаповалом. Огляд публікацій, присвячених регіональним проблемам місцевого самоврядування, дозволив їх звести в наступні групи: проблеми трансформації адміністративно-територіального устрою України з метою оптимізації місцевого самоврядування; проблеми розвитку й удосконалення місцевого самоврядування у містах; проблеми місцевого самоврядування у столиці України; проблеми місцевого самоврядування на селі; проблеми місцевого самоврядування приміських районів; проблеми місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим; проблеми територіальних особливостей місцевого самоврядування. Звичайно, державна політика має враховувати регіональні особливості. Є різні точки зору, як це повинно здійснюватися. Так, А. Ткачук вважає, що державна політика щодо управління на місцях повинна охоплювати: по-перше, концепцію організації місцевої влади на різних рівнях адміністративно-територіального устрою; по-друге, пакети законів, що регулюють діяльність органів місцевого самоврядування та органів державної виконавчої влади, їх взаємодію; по-третє, механізми розрахунків надходжень і видатків до бюджету органів місцевого управління, а також механізми перерозподілу фінансових ресурсів для того, щоб забезпечити відповідний рівень життя людей в різних населених пунктах; по-четверте, наявність у структурі державної влади органу, який відає проблемами місцевого самоврядування і допомагає у їх вирішенні; по-п’яте, механізм консультацій для врахування місцевих інтересів при прийнятті органами центральної влади рішень з питань управління на місцях.

Особливо актуальними є проблеми розвитку й удосконалення місцевого самоврядування у містах. Ця актуальність визначається, на нашу думку, наступними факторами. По-перше, в Україні переважає міське населення: на початок 2002 р. в містах проживало 34017,4 тис. осіб, або 67,9 % від усього населення. По-друге, мережа міських поселень є суттєвою: на початок 2002 р. в Україні налічувалося 448 міст, у тому числі 169 міст державного, республіканського та обласного значення і 897 селищ міського типу. Спостерігається величезна диференціація міських поселень за величиною: в державі налічується 105 міст з чисельністю населення понад 50 тис. осіб, з них 5 міст мільйонерів. Це зумовлює відповідну диференціацію міських територіальних громад за величиною, що вимагає специфічних підходів до організації функціонування їх самоврядних органів. Існування в містах районів (є 121 район) та підпорядкованості деяким містам селищ-супутників створює конфліктні ситуації при функціонуванні самоврядних органів управління різних ієрархічних рівнів та інші проблеми.

Містобудівні розрахунки, проведені на основі прогнозу соціально-економічного розвитку м. Києва у XXI ст. Київською міською державною адміністрацією із залученням фахівців НДІСЕП, АТ “Київ проект” та НАН України, наочно показали об’єктивну не­обхідність створення в системі адміністративно-територіального поділу України нової територіально-адміністративної одиниці - Київського столичного округу. Як показують розрахунки нового Генерального плану, перспективний розвиток м. Києва стримується існуванням чітко визначених меж міської території, за якою закінчуються права органів місцевого самоврядування столиці і починаються права обласної ради Київської області. При створенні Львівської моделі самоврядування в якості вихідної була прийнята наступна позиція: місто є цілісним організмом, яким потрібно керувати з одного центру, а не з шести, як це було за радянської системи управління містом. У колишньому Радянському Союзі кожний з таких центрів прагнув автономно користуватись економічними і соціальними вигодами за рахунок великих заводів, фабрик та інших об’єктів, які були розташовані на підпорядкованій цим центрам території. При цьому ігнорувалось те, що робоча сила і багато інших ресурсів на таких заводах і фабриках були задіяні з усього міста або регіону. У наш час в місті Львові економічна і соціальна політика розроб­ляється однією радою, а всі інші структури здійснюють безпосередні виконавчі функції. Таким чином було знято протистояння між ра­йонними радами і міською радою, а матеріальні, фінансові, трудові ресурси міста та його околиць використовуються тепер більш раціо­нально і за єдиним генеральним планом. Водночас створені конкретні служби, які відповідають за конкретну ділянку роботи. Районні ради, самоліквідувавшись, передали свої повноваження міській раді. Відповідно, в місті були ліквідовані райвиконкоми. Замість них створено районні адміністрації, які безпосередньо підпо­рядковані міськвиконкому. Голови районних адміністрацій увійшли до складу міськвиконкому.

Таким чином, демократично створена чітка виконавча вертикаль, яка забезпечила позитивні результати діяльності міської влади. При цьому не тільки підвищилась виконавська дисципліна, а й досягнуто економії коштів. Подібна організація системи органів місцевого самоврядування спостерігається в інших містах України. З іншого боку, відповідаючи за ситуацію в районі, голови районних у місті адміністрацій, як члени міськвиконкому, мають змогу впливати на формування загальноміської політики. Коли розподі­ляється бюджет, вирішуються питання розвитку комунального господарства, роботи транспорту та інші, вони висловлюють свої думки, обґрунтовують позицію. Усе це зрештою відбивається в рішенні виконкому, розпорядженнях міського голови чи рішеннях сесії міської ради.

Ряд учених акцентує увагу на необхідності розробки і затвердження статутів міст з метою врахування регіональних особливостей їх розвитку. Як відомо, громадська організація “Товариство науковців по сприянню муніципальній реформі” за участю Асоціації міст України та Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України при підтримці Фонду ЄВРАЗІЯ розробила проект науково-дослідної і навчально-консультативної програми “Модельний статут територіальної громади міста”. Незважаючи на те, що сільського населення в Україні менше, ніж міського, проблеми місцевого самоврядування на селі не менш складні і багатоманітні, ніж у містах. Насамперед це пояснюється тим, що сільське населення розосереджене по території держави, територіальні громади, в які воно об’єднується, переважно невеликі, але їх досить багато. Зазначимо, що на початок 2003 р. найбільшою питомою вагою сільського населення характеризувалися західні області України. Найменша частка сільського населення - в індустріально розвинених регіонах, зокрема в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській, Запорізькій областях. Ці та інші регіональні особливості розселення сільського населення диктують специфічні вимоги до функціонування сільських самоврядних структур управління.

Чисельність сільського населення в розрахунку на одну сільську раду також суттєво коливається в розрізі областей (від 1337 осіб у Тернопільській області до 2644 осіб у Закарпатській області і аж до 5650 осіб у Севастополі при кількості 1576 осіб в середньому по Україні). Значно коливається в розрізі областей і чисельність сільського населення в розрахунку на один населений пункт. Так, якщо в Сумській, Харківській, Рівненській, Чернігівській і Житомирській областях припадає 317-390 осіб у розрахунку на один населений пункт, то в Закарпатській, Чернівецькій і Івано-Франківській, Автономній Республіці Крим – від 832 до 1537 осіб. Зазначимо, що формування ринкових відносин на селі також вимагає вдосконалення принципів і методів, які застосовуються сільськими органами самоврядування при управлінні сільською місцевістю. Серед них виняткову роль у сучасних умовах реформування української економіки мають відігравати економічні методи. Сільські органи місцевого самоврядування повинні максимально сприяти виникненню і функціонуванню нових форм господарювання (фермерства, підсобного промислового підприємництва, соціального бізнесу тощо). Для цього доцільно на їх базі створити інформаційно-довідкові служби і рекламні бюро для поширення інформації про можливості організації таких форм і про те, як такі можливості можна зреалізувати. На базі окремих сільських органів місцевого самоврядування доцільно створити недільні школи, де б велася навчальна робота по організації нових форм господарювання з метою залучення молоді та інших категорій населення до нових видів зайнятості. Ми поділяємо думку тих учених, які вважають за необхідне розробити в масштабах всієї держави комплексно-цільову програму “Земля”, створити банк даних про кількісні та якісні параметри земельних угідь (у тому числі відведених під сільськогосподарське користування) на систематизованій основі з постійним поновленням кількісних і якісних характеристик земель, посівних угідь по категоріях госпо­дарств, землекористувачів.

Говорячи про регіональні особливості місцевого самоврядування, не можна не згадати і про екологічні проблеми та їх територіальні особливості. У цьому зв’язку доцільно наголосити на нових підходах до розв’язання таких проблем, які розробляються сучасними вітчизняними ученими. На нашу думку, на рівні місцевого самоврядування потрібно звертати особливу увагу на єдність людини і довкілля. Про таку єдність потрібно постійно пам’ятати, вирішуючи будь-які проблеми місцевого самоврядування. Саме тому екологічна компонента регіонального управління і місцевого самоврядування має включати широкий спектр заходів від формування відповідного законодавства до розвитку і зміцнення екологічної свідомості широкого загалу. Розв’язання таких завдань можливе лише за наявності достовірної інформації. Використання такої інформації є об’єктивною необхідністю, яка щораз ставить нові вимоги до процесів гармонізації розвитку людини і довкілля. Тільки завдяки налагодженому екологічному моніторингу на рівні місцево­го самоврядування можна зберегти природу і людину в їх нероз­ривній органічності. Отже, самоврядним органам з метою підвищення ефективності їх діяльності варто враховувати регіональні особливості розвитку територіальних суспільних систем: останнім мають відповідати чітко виражені регіональні особливості діяльності органів місцевого самоврядування. Розглядаючи роль місцевого самоврядування в сучасній регіональній політиці, в принципі вважають, що самоврядування існувало і існує тільки на рівні населених пунктів, тобто там де можливо реалізувати право громади на місцеві ресурси. А на рівні регіональному (районному чи обласному) мають формуватися виконавчі структури, які виконують функції державного управління і координаційні функції стосовно виконавчих органів самоврядування у межах делегованих їм повноважень. Зазначимо, що така позиція протиставляє місцеве самоврядуван­ня державному управлінню, місцевий розвиток - регіональному і національному розвитку. А ефективний розвиток суспільства можливий лише за злагодженого функціонування всіх ієрархічних рівнів управління, тобто за такого їх функціонування, яке б забез­печило узгодженість місцевого, регіонального і національного розвитку. Незважаючи на це, нині практично відсутні економічні теорії, які б могли повноцінно розкрити і пояснити узгодженість (взаємозв’язок чи навіть органічну єдність) місцевого і регіонального розвитку. Актуальність створення таких теорій особливо зросла в наш час, коли в розвинених державах світу в умовах демократії і самоврядування виникли нові ідеї місцевого розвитку. Реалізація нових ідей місцевого розвитку вимагає конкурентоспроможності території і в першу чергу безпеки життєдіяльності людини в її межах. Це тягне за собою необхідність створення певних стандартів середовища (певного рівня розвитку всіх видів інфраструктури).

Втілення в життя нових ідей місцевого розвитку неможливе без активізації роботи в цьому плані органів місцевого самоврядування. Мало того, за такої ситуації місцева адміністрація повинна відігравати фундаментальну роль і мати можливість розпоряджатися ресурсами території з метою забезпечення роботою населення, яке проживає на підпорядкованій їй території, тобто розвивати економічну базу територіальної громади. Очевидно, що реалізація цієї ролі рано чи пізно призведе до протиріччя між місцевим і регіональним розвитком. Ось тут і постає з особливою гостротою питання регіональної політики і ролі місцевого самоврядування, яку воно повинно відіграти у її реалізації. Адже цілком зрозуміло, що регіональний розвиток, реалізація загальнонаціональних інтересів аж ніяк не є простою сумою результатів місцевих розвитків і реалізації місцевих інтересів. Тому з очевидністю постає необхідність пошуку компромісів, які, повинні відображати узгодженість місцевих інтересів із загальнонаціональними.

Комплекс всіх цих питань можна раціонально вирішувати при створені різних типів регіональних автоматизованих систем управління, які покликані інформаційно якнайповніше забезпечити елементи технології регіонального управління. Не менш важливо розробити сучасні навчальні програми по вивченню теоретичних основ місцевого самоврядування та регіонального управління. Поки що навчальні програми з питань науки управління обмежуються вивченням проблематики управління на рівні окремих підприємств і галузей, що недостатньо для формування спеціалістів по системному комплексному керівництву соціально-економічним розвитком регіонів. Розширення економічних методів управління господарством підвищує роль економічного аналізу господарської діяльності в регіонах. У вирішенні цього завдання значне місце посідає якісна інформація про реальний соціально-економічний стан розвитку того чи іншого регіону, ступеня збалансованості виробництва ресурсами, продовольчим забезпеченням населення, зростання рівня оплати праці різних категорій працюючих, наявності робочих місць, питомої ваги зайнятості населення тощо.

Виходячи із своїх національних інтересів, держава визначає стратегічні цілі та поточні пріоритети, створюючи сприятливі умови для розв’язання відповідних соціально-економічних проблем. В цілому наголосимо, що процес становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні супроводжується виникненням ряду проблем, від розв’язання яких залежить не тільки подальший стабільний розвиток окремих територіальних утворень – міст і сільських поселень в різних регіонах України, але й українського суспільства взагалі. Тільки за умови вирішення проблем місцевого самоврядування можливе будівництво політично й економічно незалежної демократичної держави, пріоритетом стратегічного розвитку якої є інтереси людини.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.