Трансформація свідомості та регіональної культури українського суспільства в контексті консолідації

Тоталітарне ярмо, в якому перебувала Україна за радянської доби, наклало свій відбиток на регіональну культуру українського суспільства. В кінці 80 –х на початку 90- х рр.. ХХ століття в СРСР виникла культурна криза. Становлення незалежної Української держави відбувалось в умовах цієї кризи. У сучасній науці категорія культури є однією з ключових у вивченні особливостей функціонування системи, у поясненні та прогнозуванні процесів, які відбуваються у суспільстві. Існують різні підходи до інтерпретації та дослідження феномена культури в залежності від того, яке коло явищ охоплює культура у сфері життя суспільства, соціальних груп та особливості. Таким чином, культура, є складовою суспільної свідомості; - це множина норм, цінностей, принципів, установок, які мають практикуватися членами суспільства. Протягом всього життя людина існує в світі культури, через яку формується, набуває можливості зрозуміти принципи побудови навколишнього світу і свого місця в ньому. Як складний елемент суспільного буття і свідомості, культура містить у собі те, що сформувалося на протязі багатьох десятиліть і поколінь. На думку В.Воронкової та В.Мельник, «культурні надбання, артефакти лише тоді стають реальною культурою, коли освоюються діяльністю людей, увіходять в їхнє життя, зрештою, в їхню соціокультурну творчість». Інтерес до проблеми регіональної культури українського суспільства, можливо не став би так гостро, якби не потреба осмислити процеси, що відбуваються в Україні після стількох років незалежності. Регіональна культура – це форми регіональної свідомості, властиві головним соціальним групам та базисному типу особистості цього населення. Таким чином, регіональна культура є найстабільнішим феноменом регіонального життя того чи іншого етносу. Вивчення регіональної культури дозволяє визначити її роль в консолідації українського суспільства. Термін «консолідації» потрібно розглядати через поняття «об’єднання» осіб, груп, організацій в діяльності або боротьбі за загальні цілі. В.Зуєва консолідацію розглядає, як центральний чинник ефективності будь-якої соціальної дії, який потребує колективного розуму чи колективної наснаги, особливо в сенсі політичної мети, досягнення якої неможливе поза цим чинником.

Більшість дослідників культури виділяють її антиномічність, контрастність та глибоку внутрішню суперечливість її сутності. Сучасні процеси національного пробудження приховують у собі і загрозу шовінізму та національної замкнутості. Культура потребує порятунку від фанатизму як політичного, так і релігійного, від комерціоналізації, котра загрожує самому існуванню високого мистецтва, мудрості та народних коренів, що підживлюють їх. Оновлення духовності та культури залежить від зв’язку та взаємодії між вихователями і вихованцями, між інтелігенцією, вчительством та студентською молоддю. Чим вищий загальний рівень освіченості й культури суспільства, тим більше можливостей для виходу найталановитіших представників на рівень світових досягнень. Треба зазначити й те, що суспільна самосвідомість, регіональна культура й навіть релігія можуть здійснювати великий, навіть визначальний вплив на особливості соціально-економічної моделі в країні й навіть на темп економічного розвитку. Необхідно, щоб у нації загалом і у кожної окремої людини були певні соціальні ідеали, насамперед певні загальні уявлення про соціальну справедливість. Важливим елементом соціальної справедливості у сучасному демократичному світі є питання про соціальну рівність. Отже, важливий аспект взаємозв’язку різних сфер суспільного життя – це співвідношення культури й політики. Тому, що ефективність державної влади, її структура, спектр політичних сил детерміновані особливостями національної ментальності й духовності. Тривалий час феномен політичної культури залишався малодослідженою сферою, незважаючи на свою вагомість та вплив, який він має на життя суспільства. Це призвело до того, що навіть зараз серед дослідників немає згоди щодо самого визначення політичної культури, не кажучи про структуру, типи, методи оптимізації цього феномена. Політична культура є органічною частиною політичного життя суспільства. Важливість вивчення цього феномена обумовлена значенням самої політики, так як в сучасному світі політична культура виражає ступінь політичної цивілізованості суспільства та є одним з основних елементів духовного потенціалу суспільства.

В трактуванні політичної культури існує найширший спектр думок і визначень. Це пов’язано з тим, що сама політична культура розвивається як феномен, який реагує на зміни реалій сучасного світу, його політичних і соціально-економічних процесів. Вона порівняно часто піддається змінам, але це не означає її кон’юнктурність, бо політична культура залежить не від амбіцій політичних лідерів, а формується на основі економічних і політичних інтересів і потреб класів, соціальних верств, націй, тобто великих соціальних груп. Із зміною пріоритетів в суспільному розвитку, обумовленого висуненням на перший план інших соціальних інтересів, домінуюча політична культура зазнає певних змін, які, проте, не відбуваються швидко і автоматично, оскільки в даному випадку зачіпаються глибоко укорінені політичні стереотипи. Політична культура особи формується під впливом політичної культури соціального класу і суспільства в цілому; особа сприймає стереотипи політичного мислення, орієнтації і поведінки, властиві соціальному середовищу, в якому дана особа знаходиться. Політична культура розглядається як один з компонентів політичної сфери життя суспільства, в яке входять разом з нею політичні інститути, виборча система, політичні партії та зацікавлені політичні групи. Особливість її в тому, що в ній втілюються базові цінності. Політична культура охоплює не стільки те, що відбувається в світі політики, скільки погляди, ідеї, відносини, думки з приводу політики. Культура функціонування політичних інститутів є культурою ухвалення політичних рішень, культурою електорального політичного процесу (поведінки партій, рухів); культурою сприйняття і регулювання політичних конфліктів; характер взаємодії між інститутами (гілками влади, партіями); рівень ідеологізованості інститутів; політична мова (система символів – носіїв політичного значень.

Поняття «політична культура» зумовлене багатозначністю термінів «культура» та «політика», від яких воно є похідним. Підвищення ролі культури у суспільно-політичному процесах вимагає функціонування та співвідношення культури й політики. Політична культура повинна стати найважливішим компонентом культуротворення, відігравати провідну роль у побудові суспільства відповідно до демократичних і загальнонаціональних принципів. Найважливіший компонент політичної культури - це ряд установок і особистісних відносин, який визначає природу, рівень і підтримку суспільством своєї політичної системи. Без підтримки не може існувати жоден політичний режим, режим з низькою політичною підтримкою нестабільний і вимушений, щоб вдаватися до репресій для підтримки політичної влади. Результат цього - революції, анархія, розпад на менші політичні одиниці, а в кінцевому результаті дезінтеграція суспільства. Однак за своїм характером, з якісного боку, підтримка може бути різною: люди можуть проявляти підтримку через страх, фанатизм, режим інфільтрації чи заради раціональної позитивної оцінки ролі політичної системи, гордості за неї, довір’я до неї. На емпіричному рівні соціологічних досліджень визначається необхідний рівень підтримки народом політичної системи, який є першою умовою внутрішньополітичної інтеграції суспільства. В сьогоднішній Україні існує дві політичні культури: офіційна, тобто система цінностей і поведінки правлячих верств, політиків та посадовців, і офіційно не визнана, просто людська, якою керуються пересічні громадяни, не включені у систему владних стосунків. Загальна ситуація із двома культурами пов’язана з рисою українського політикуму. Україна відрізняється від демократичного світу, зокрема, тим, що її політична еліта у своїй більшості не почувається підконтрольною ані структурам громадянського суспільства, ані суворим нормам суспільної моралі, ані приписам права..

Модерна українська політична культура повинна стати підґрунтям того суспільного ладу, який проголошено у Декларації про державний суверенітет та Конституції України. Проте у посткомуністичному українському суспільстві поширені та мають помітний вплив уявлення, ідеї, ідеали, орієнтації, настрої, стереотипи мислення та поведінки, культивовані радянським режимом. Політична свідомість значної частини громадян України характеризується амбівалентністю: вони вимагають повноти всіх політичних прав і свобод, але не заперечують проти відновлення елементів авторитаризму; прихильно ставляться до ідеї ринкової економіки, проте вірять, що лише планова система народного господарства зможе вивести країну з кризового стану та інтегрувати суспільство. Політична культура сучасної України має посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер. Це доводять комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє стверджувати, що політична культура українського суспільства стає національною. За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною та патерналістською, але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як толерантність та ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації). За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних - з іншого. Реалії сьогодення свідчать, що домінуючими в українській політичній культурі, як і раніше, є традиційні цінності. Це виявляється й у специфіці тлумачення ідей демократії, плюралізму та ринку. В цих умовах, звичайно, важко поки що говорити про динаміку культурного організму України, оцінювати інтеграційні аспекти української політичної культури. Сучасній Україні властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема, орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі. Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі компоненти культури, а багато з існуючих мають ще не сформований характер. Велика кількість політико-культурних елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива неорганічність. Це робить можливою культурну інтервенцію, яка представляє в умовах глобалізації небезпеку країнам, які давно стали незалежними. Культурна інтервенція є загрозою для суверенітету держави. Таким чином, при розробці новітньої стратегії консолідації українського суспільства необхідно враховувати всі особливості культурно-політичного процесу.

Сучасні процеси національного пробудження приховують у собі загрозу шовінізму та національної замкнутості. Таким чином, українська політична культура є фрагментальною. Поняття фрагментований та інтегрований тип політичної культури ввів американський вчений В.Розенбаум. Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю консенсусу щодо основоположних принципів політичного устрою суспільства. Для неї характерна помітна соціокультурна, конфесійна, національно-етнічна та інша фрагментація суспільства, а також, властиві ідеологічна непримиренність і безкомпромісність між конфліктуючими групами, небажання виробити загальноприйняті правила політичної гри. Цей тип існує в багатьох країнах, в більшості африканських і латиноамериканських країн, частково в Північній Ірландії і Канаді. Політична культура є явищем не тільки інтелектуальним чи соціально-психологічним, бо належить не тільки до сфери свідомості, а й мотивації політичної діяльності, самої цієї діяльності - у вигляді моделей та еталонів політичної поведінки, що переростають в інституціональні форми політичної діяльності. На формування політичної культури та її функціонування впливають особливості історичного розвитку суспільства і його політичної системи, демографічних, релігійних та інших факторів. Тому багато дослідників включають до політичної культури і більш загальні культурно зумовлені властивості мислення й характеру, узагальнені терміном «національний характер». Водночас політична культура, маючи загальнонаціональні ознаки і елементи, розпадається на величезну кількість більш чи менш автономних структурованих утворень, які називаються субкультурами, залежно від соціальної, професійної, національної, релігійної і інших структур суспільства. Політична субкультура - автономне цілісне утворення в політичній номенклатурі суспільства, яке визначає всплеск політичного життя і мислення його конкретних носіїв. Поняття «політичної субкультури» ввів Г.Алмонд для фіксації неоднорідності політичної культури у державно організованій національній спільноті. По суті йдеться про особливості політичних культур окремих суспільних груп. Політична культура суспільства не є сума політичних субкультур. Вона вбирає в себе стійкі типові ознаки, політичні стереотипи, які переважають в даному суспільстві.

Іманентною особливістю формування різних політичних субкультур є соціально-етнічні відмінності. Не кожна група породжує свою політичну субкультуру, а лише та, члени якої поєднані спільними і специфічним досвідом відтворення політичного життя. Знання політичної субкультури має практичне значення, дозволяє враховувати її особливості при розробці політики інтеграції суспільства. Поряд із загальнонаціональними політичними культурами і «культурним плюралізмом» на субкультурному рівні можна вирізнити і історичні типи політичних культур, що притаманні політичним системам одного історичного типу. Стабільність політичної культури зумовлена стабільністю відповідних соціальних і політичних інститутів, і з їх зміною змінюється сама. Водночас слід мати на увазі, що політична культура, яка включає в себе політичні традиції й символи, політичні ролі та взірці політичної поведінки, дуже інерційна і не піддається швидкій зміні навіть із зміною політичних інститутів. З одного боку, це сприяє стабільності політичної системи, з іншого - може бути перешкодою на шляху необхідних політичних реформ. Таким чином, фрагментарність політичних культур негативно впливає на стабільність політичної системи, що призводить до розколу. Інтегрована політична культура, навпаки, відрізняється відносно високим ступенем згоди по основоположних питаннях політичного пристрою, переважанням громадянських про­цедур в подоланні суперечок і конфліктів, низьким рівнем політичного насильства, високим ступенем різних форм плюралізму. Типи політичної культури зміняються не відразу. Хоча перехідний період в Україні завершений, але все ж таки спостерігається різноманіття політичних орієнтацій, часта зміна політичних переваг. Це призводить до зміни соціальних норм, які регулюють поведінку. Якщо для США, країн Західної Європи характерна наявність єдиних базових цінностей лібералізму і демократії, плюралізму в організації влади, патріотизму, то для України характерні особливості, віддаленістю влади від громадян, низьким рівнем самоорганізації і самоуправління громадян. Одна з функція інтеграції - збереження цінностей держави через консолідацію інтересів груп. Таким чином, відсутність єдиних базових цінностей позначається на консолідації суспільства.

Поиск по сайту: