Фактори етнічної, національної та регіональної ідентифікації в сучасній Україні

Сучасні уявлення про роль і місце етнічної, національної і регіональної ідентичності складаються під впливом конкуруючих трактувань діалектики етносу і нації, природи національної єдності, різної типології націоналізму. У багатовимірному, по А.Лейпхарту, суспільстві сама нація стає багатоскладною та полікультурною. В результаті національна ідентифікація нерідко підміняється етнічною, оскільки з етнічною ідентичністю зв'язуються певніші культурні і символічні значення. В саме поняття «національного» нерідко вкладається етнічний зміст, але такий підхід вимагає чіткого «розділення » національної і етнічної складових ідентичностей. В поняття етнічної ідентичності вкладаються насамперед спільні уявлення, що виникають внаслідок усвідомлення членами певної етнічної групи спільності походження, культури, мови, традицій, території, історії тощо. Етнічність, як правило, відіграє роль того специфічного, неповторного, що притаманне саме цій спільноті. Її найсуттєвіші характеристики – особливості психологічного складу, характеру, темпераменту, своєрідність етнодемографічного потенціалу – все те, що вкладається в поняття «етнічний стереотип». Сучасний ступінь внутрішньополітичної інтеграції українського суспільства, в якому етнічні пріоритети не є домінантними, створює всі умови для моделювання таких категоріальних структур громадянської нації, в яких поняття «національне» стійко асоціюватиметься з юридичним громадянством.

Як відмічає М.Шаповаленко, в умовах посткомуністичних суспільств етнічна ідентичність виявляється дуже часто єдино можливим і більш надійним каналом ідентифікації. Хоча політичні актори (колишні і нові еліти) у своєму прагненні легітимувати свої владні позиції і створити національну державу апелюють не до етнічної ідентифікації, а до певних вірувань, політичних символів, історичних сюжетів, щоб створити щось єдине або сприяти об'єднанню та перетворенню їх у політичну націю - це перетворюється у політику утворення держави «однієї нації та для однієї нації». Підвищення мобілізаційної ролі етнічної ідентичності наприкінці ХХ століття пов'язують із реакцією суспільної свідомості на форсовану глобалізацію, посиленням соціальної конфліктності в умовах перехідних економік, розвитком транспортних комунікацій і засобів зв’язку, що стимулюють внутрішньополітичну інтеграцію різних етнічних діаспор. Що ж до національної ідентичності, то, порівняно з етнічною, це поняття є більш невизначеним. Найголовнішими рисами національної ідентичності є історична територія, спільні міфи та історична пам’ять, спільна культура, єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів, спільна економіка. Поняття національної ідентичності передбачає насамперед самобутність, історичну індивідуальність, наявність популярної в масах національної ідеї. Національна ідентичність може химерно поєднуватися з іншими різновидами ідентичностей – класовою, релігійною, етнічною, а її ідеологія – хамелеоноподібно перетворюватися на інші ідеологічні різновиди: лібералізм, фашизм, комунізм.

В ідеалі національна ідентичність є для людини джерелом позитивних емоцій. Усвідомлення належності до певної нації створює відчуття залежності, є джерелом патріотизму і національної гордості, але у слабкій, поляризованій державі воно може викликати почуття дискомфорту, душевного болю, провокувати настрої протесту. Комплекс негативних емоцій, які виникають на цьому ґрунті, здатен девальвувати національні цінності, підживлювати ксенофобію, еміграційні прояви. У цьому розумінні криза національної ідентифікації виступає як конфліктогенний чинник. Звертаючись до поняття регіональної ідентичності, слід відзначити, що деякі дослідники розуміють останню як прихильність до «малої батьківщини», прагнення її всіляко облаштовувати, складову національної ідеї. Механізм формування регіональної ідентичності є часткове вивільнення самосвідомості від сковуючого її змісту, на якому споруджена будівля етнічної ідентичності. Тобто на глобальний виклик етнічної ідентичності, яка є агресивно проявляє себе в певних ідеологіях, виникає відповідь у вигляді регіональної ідентичності. На думку В.Горбатенка, кризовий характер ідентифікаційного процесу в Україні, виник в умовах різкого переходу від одного типу соціально-політичного життя до іншого, від залежного, але чітко визначеного існування за загальнозрозумілих уявлень щодо характеру суспільного ладу до невизначеної ситуації з необхідністю суспільного та індивідуального вибору. Ця ситуація створила у свідомості людей суперечливість, що полягає в пошуку свого місця між старими й новими формами буття, врівноваженні двох протилежних полю­сів свідомості. Разом з переорієнтацією свідомості на поступове визнання специфіки функціонування нової політичної системи суспільства відбувається «порушення і наступна руйнація єдиної інтегральної системи цінностей», розмноження існуючих «культурно-ціннісних установок», а також «плюралізація ціннісних систем», їх рівноправне співіснування.

Характерною рисою формування регіональної ідентичності громадян сучасної України є істотна різниця в тому, як відбуваються ці процеси в окремих регіонах, серед різних етнічних, мовних, конфесійних груп тощо. Дослідження з таких ключових аспектів, як мовно-культурний, релігійно-конфесійний, регіональний, державно-політичний, геополітичний, дозволяють виявити найвиразніші розбіжності в ідентичностях громадян, специфіку утворення єдиної української національної ідентичності. Результатом процесів асиміляції природного і насильницького характеру та політики русифікації поставили на перше місце втрату певною частиною населення етнодиференціюючих ознак. Процеси уніфікації були характерні насамперед для сфер, пов’язаних з господарською діяльністю; стійкіша етнічна специфіка збереглася в одязі, традиціях, мові. Особливо активно відбувалася взаємна асиміляція росіян і українців, що жили у змішаних селах, а також асиміляція нечисленних етносів, що потрапили в інше етнічне середовище – білорусів, поляків, молдован та ін. Наслідком цих процесів була зміна національної самосвідомості асимільованої частини населення. Зміна етнічної самосвідомості, будучи явищем вторинним, похідним від об’єктивних умов, залежала від багатьох факторів і безпосередньо була пов’язана і відбивала зміни в інших об’єктивних властивостях конкретних етнічних груп і, насамперед, у мові. Постійне спілкування і взаємодія, мова навчання, адміністрації, суду виробляли так званий суржик, спільний лексичний шар. Трансформація етнічної самосвідомості у певної частини населення проявлялося в самоідентифікації. Динаміка відповідей в опитуваннях 1992-1994 і 2000-2006 років, за участю Інституту соціології НАН України, проведених по аналогічних вибірках і методах, демонструє перевагу ототожнення зі всією країною і її територією (див.табл.16.1).

Таблиця 16.1 – Динаміка відповідей населення України на питання «Ким Ви себе вважаєте?»

Таким чином, аналіз відповідей на вказане запитання виявив тенденції коливань щодо позицій ідентифікаційних груп респондентів, що вважають себе громадянами України і громадянами колишнього Радянського Союзу. Очевидно, в певні роки відбулося ідентифікаційне «перетікання» з групи «громадян України» в групу «громадян колишнього Радянського Союзу». Адже після 1992 року показники ідентифікації з Україною знизилися, проте почали рости після 1994 року. Аналогічно простежувалося зниження, зафіксоване в 2001 році. Подібні стрімкі відхилення у відношенні до незалежності України в січні 1994 року і за 2000- 2001 року зафіксовані і в дослідженнях КМІС. Пояснення цього соціального феномена слід пов’язувати з чинником довіри до політичних інститутів: коливання національно-державної ідентифікації населення детермінують масштабні політичні кризи, які відбувалися в ті роки. Загострення політичної ситуації в 1993-1994 роках, пов’язане з парламентськими і президентськими виборами, накопичення протестних настроїв у зв’язку з економічними негараздами в 2001 році зумовили делегітимацію влади в очах певної групи громадян, що призвело до внутрішньополітичної дезінтеграції суспільства. Проте різке посилення довіри до влади відразу після Політичної революції ще раз довело, що ці коливання пов’язані з чинником довіри до політичних інститутів. Останні дослідження показують, що, не дивлячись на регіональну поляризацію в політичному вимірі, загальнодержавна ідентифікація населення України не тільки зросла, але і стабілізувалася. Аналізуючи опитування 2005 року, можна помітити, що хоча громадянами України вважають себе представники регіонів, конфесій та вікових груп, громадянська ідентичність структуруються нерівномірно. Серед представників полярних ідентифікаційних груп різниться кількість тих, хто вважає себе «громадянином України». Помітна диспропорція спостерігається перш за все в плані етнічної ідентифікації. Серед тих, хто ідентифікував себе як українці, «громадянами України» вважають себе 58,1 %, серед росіян – всього 40,3%. Не дуже відрізняється і картина в групах різної мовної ідентичності. Серед тих, хто в основному спілкується на російській мові, ідентифікували себе як «громадяни України» 49,2%, а серед тих, що спілкуються переважно на українському, – 58,6%. Характерно, що група тих, хто спілкується і на українському, і на російському практично не відрізняється по громадянській ідентифікації від україномовних (56,2%).

У групах різної вікової ідентичності також спостерігаються помітні диспропорції. Представники молодших вікових груп частіше ідентифікують себе як «громадяни України», причому з віком ця ідентифікація потроху спадає. На мою думку, це пов’язане з тим, що людина, перш за все, ототожнює себе з місцем народження. Представники молодших вікових груп, які народилися в незалежній Україні, ідентифікують себе як громадяни України, а частина представників старшого покоління продовжують ідентифікувати себе, як громадяни колишнього СРСР. Перш за все це пояснюється тим, що поняття «батьківщина» органічно пов’язується з поняттям «держава», тому процес ідентифікації людини з батьківщиною споріднений і збігається з ідентифікацією особи з державою. Вона започатковується як переживання особою укорінення в суспільстві, як відчуття себе його частиною, і обіймає багатобарвну сукупність різнобічних аспектів життєдіяльності, зокрема систему політичних відносин, культуру, духовні цінності, особливості мови, побуту, звичаїв народу, нації. Необхідно зазначити, що на зміст почуття Батьківщини впливає етнічна приналежність. Етнічна самосвідомість представника титульного етносу відрізняється щодо цього від етнічної самосвідомості представника етнічної меншини, але лише доки останній справді зараховує себе до певної етнічної меншини. На відміну від етнічного і мовного чинників, різна релігійна ідентифікація чітко не пов’язується з громадянською. Єдина релігійна ідентичність, що чітко кореспондується з громадянською, виявлена у греко-католиків. Серед греко-католиків частка тих, хто вважає себе громадянами України, досягає 69,4%. Можна досить чітко прослідити зв’язок соціокультурної і регіональної ідентичності. На Заході 65,6% ідентифікували себе як «громадяни України» і саме в цьому регіоні якнайбільше представлені греко-католики. У свою чергу, в Центрі кількість опитаних ідентифікували себе як «громадяни України» менше, ніж на Заході, що складає 57,2%, а на Сході і на Півдні ці показники складали по 48,8%. Таким чином, слід констатувати істотні відмінності відносно громадянської ідентичності у представників різних регіональних груп.

Основою для регіональної ідентифікації служать не тільки групи об'єктивної приналежності (вікові, поселенсько-територіальні і т. п.), але і групи, політико-ідеологічної ідентичності. Показовим є чіткий зв’язок громадянської ідентичності з відчуттям близькості або віддаленості тієї або іншої частини від геополітичного простору. Група «своїх» для більшості ідентифікуючих себе як «громадяни України» знаходиться швидше на Заході, ніж на Сході (табл. 16.2). Це підтверджує і співвідношення кількості супротивників приєднання до союзу Росії і Білорусі з кількістю супротивників вступу в ЄС. В групі «громадяни України» це співвідношення складає 2:1.

Таблиця 16.2 - Ідентифікація себе як «громадянин України» представниками груп різної геополітичної спрямованості, 2005, %

Таким чином, позиціювання себе як «громадянин України» в сучасному українському суспільстві пов’язане з орієнтацією на певні економічні та політичні пріоритети, які відображаються в електоральній поведінці представників даної групи. Виявилося, що серед ідентифікуючих себе як «громадяни України» гордяться 60,4%; інші або вагаються (28,8%), або відзначають, що не відчувають гордість (10,8%). Характерним є те, що серед тих, хто ідентифікує себе як «громадяни України» і одночасно не має з цього приводу позитивних емоцій, відносно більше людей середнього віку і тих, хто нижче оцінює своє матеріальне і соціальне положення. Разом з тим позитивна громадянська ідентичність має тісний зв’язок з регіонально-територіальним. Поляризація негативу і позитиву проходить по осях Схід-Захід і місто-село (табл. 16.3). Характерно, що не виявлено зв'язків між позитивною і негативною оцінкою громадянської ідентичності, з одного боку, і політико-ідеологічними і економічними пріоритетами, – з іншого. Таким чином, громадянську ідентичність можна розглядати як основу для визначення векторів розвитку України як самостійної держави. Сам процес ідентифікації показує, з якою Україною пов'язують більше надій, навколо яких соціальних груп і соціальних пріоритетів повинна відбуватися подальша внутрішньополітична інтеграція суспільства.

Таблиця 16.3 – Регіональні і територіально-поселенські особливості відношення до громадянської ідентичності серед тих, хто ідентифікував себе як «громадяни України», 2005, %

Далі, респонденти повинні визначитися, ким вони вважають себе в першу чергу, порівнявши такі позиції, як: житель села, міста, в якому мешкає; житель регіону, де проживає; представник свого етносу, нації; громадянин України; громадянин колишнього СРСР; громадянин Європи; громадянин світу. При цьому треба було вибрати, щось одне із запропонованого, акцентуючи свою громадянську приналежність, людина відсуває на задній план етнічну або територіальну ідентичність. Насправді вони співіснують і в комплексі визначають поведінку особи. Ставлячи респондента в ситуацію однозначного вибору, дослідник виходить з того, що найбільший внутрішній вплив на особу робить та ідентичність, яка вибирається як найважливіша. Проте сама ситуація вибору є штучною для людини. В реальному житті немає потреби чітко розрізняти різні ідентичності; більш того, як відомо, внутрішня логіка узгодженості різних Я-образи часто будується всупереч законам судової раціональності. Можна одночасно відчувати себе громадянином України і громадянином колишнього СРСР, громадянином СРСР і громадянином Європи. Самоідентифікація індивіда з певною територією або етносом має ієрархічний характер. Звичайно людина себе відчуває одночасно жителем і своєї країни, і одного з її регіонів, і конкретного населеного пункту. При цьому різні рівні територіальної ідентичності виконують різну роль – підлеглу або пануючу. Деякі ідентичності можуть активізуватися тільки в певних обставинах, наприклад при виникненні загрози даній групі. Коли регіональна ідентичність виявляється сильніше державно-територіальною, виникає небезпека розпаду держави. Тому важливе порівняння рівнів ідентифікації населення України з різними просторово-територіальними співтовариствами.

Емпіричною базою дослідження послужило соціологічне опитування, проведений Фондом «Демократичні ініціативи» і фірмою «Юкрейніан соціолоджи сервіс» 17-29 грудня 2005 року. Методом інтерв’ю опитано 2009 респондентів по вибірці, що репрезентує доросле населення України (старші 18 років) по статі, освіті, типу населення і регіонам. Разом із загальнонаціональним опитуванням Фонд «Демократичні ініціативи» 12-20 грудня 2005 року методом інтерв’ю опитав 1499 респондентів по вибірці, що репрезентує доросле населення міста Києва у віці від 18 років. Погрішність не перевищує 2,3%. Тому, аналізуючи регіональний розподіл показників, приводяться дані київського опитуванням. Щоб з'ясувати особливості співіснування і взаємовпливу регіональних громадянських ідентічностей, в грудневому опитуванні 2005 року питання про самоідентифікацію респондента було поставлено у вигляді декількох окремих формулювань. При цьому респонденту пропонувалося зафіксувати міру ототожнення з представниками кожної з груп шляхом оцінки своєї приналежності в діапазоні від "в повній мірі вважаю" до "зовсім не вважаю" себе представником цієї групи. Теоретично до групи, яка чітко позиціонує саме на громадянській українській ідентичності можна було б віднести тих респондентів, які повною мірою вважали себе громадянами України і одночасно не відчували приналежності до інших пропонованих груп. Якщо узяти порядок першочерговості ідентітетов, то загальнонаціональна ідентичність стоїть на першому місці, і відмінності її показників по відношенні до локальної статистично значущі. Простежується високий рівень етнічної ідентифікації, а показники відносно уявних ідентичностей («громадянин колишнього СРСР» і «європеєць») свідчать про низький рівень ідентифікації. Разом з тим слід зауважити, що «пострадянська» ідентичність статистично перевищує «європейську». Виявилося, що акцентовану громадянську ідентичність продемонструвало 69,9% опитаних: саме стільки людей відповіли, що повною мірою рахують себе «громадянами України». Проте тих, хто акцентував свою увагу винятково навкруги цієї категорії, заперечуючи важливість для себе етнічною, територіальною і інших ідентичностей, в цілому виявилося всього 5,5%.

Трохи інакше виглядає поєднання різних громадянських ідентичностей. Повною мірою рахують себе як «громадянами України», так і «громадянами колишнього СРСР» 18,6% опитаних, повною мірою ототожнюють себе з «громадянами України» і в такій же мірі рахують себе «європейцями» 12%, внутрішньо поєднують всі три типи громадянської ідентичності 6,02%. Всі три групи мають свої особливості. Якщо проаналізувати регіональні особливості просторово-територіальної ідентифікації, ми побачимо, що в цілому високий рівень загальноукраїнської ідентифікації властивий всьому населенню (див. табл. 16.4). Якщо порівняти показники загальноукраїнської і локальної ідентифікації, помітні істотні відмінності. Так, в більшості регіонів рівень загальноукраїнської ідентифікації перевищує рівень локальної ідентифікації, тоді як населення Сходу і Півдня рівнозначне з ідентифікацією з загальноукраїнським простором ідентифікує себе з місцевим простором, причому рівень локальної ідентифікації населення Півдня вищий за рівень ідентифікації себе як громадян України.

Таблиця 16.4 – Показники просторово-територіальної ідентифікації представників різних регіонів України, грудень 2005, бали

Регіони: 1) Захід (Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Закарпатська, Чернівецька області); 2) Центр (Вінницька, Київська, Кіровоградська, Черкаська, Хмельницька області, Київ); 3) Північ (Житомирська, Полтавська, Сумська, Чернігівська); 4) Схід (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області); 5) Донбас (Донецька, Луганська); 6) Південь (АР Крим, Микола­ївська, Одеська, Херсонська області). Виявилося, що серед всіх регіонів найвищими показниками етнічної ідентифікації характеризується населення Заходу, Центру, м. Києва і Сходу. Примітно, що тільки жителі Заходу і міста Києва в більшій мірі ідентифікують себе з європейцями, ніж з громадянами колишнього Радянського Союзу. Разом з цим рівень європейської ідентифікації найвищий і серед жителів Півдня, але показник цієї ідентифікації дещо нижчий за показник пострадянської ідентифікації. Регіональний розподіл респондентів, що повною мірою зберігають радянську ідентичність, в цілому відповідає очікуваному і показує, що в цій групі домінують представники східного регіону (54,8%), тоді як по вибірці в цілому 35,5%, а на Заході і в Центрі таке співвідношення ідентічностей виражене набагато слабше.

У той же час група, об’єднуюча всі три типи громадянських ідентичностей (радянську, українську і європейську), наповнюється за рахунок представників Півдня і Центру. Це яскравий приклад того, що розходження логічного і фактичного порядків відносного співіснування різних ідентичностей не просто можливі, але і реально помітні. Отже, відчуття себе повною мірою і «європейцем», і «громадянином СРСР», і «громадянином України» для певної групи людей допустимо, хоча з погляду теоретика, умоглядно групуючого населення відповідно до різних типів геополітичної спрямованості, таке об’єднання повинне виглядати неприродним. Нестабільність соціального середовища, ускладнена гострою поляризацією суспільства на ґрунті різного бачення оптимальних перспектив розвитку України, породжує розмитість ідентичностей та дезінтеграцію суспільства. Значна частина населення перебуває у стані своєрідної етномаргінальності. Двокультурна ідентичність з переважною орієнтацією на російську систему цінностей особливо дається в містах Сходу і Півдня. Таким чином, необхідно зазначити, що навряд чи Київ здатен сьогодні відігравати активну внутрішньо-політично інтегруючу роль щодо всієї України. Поза ним виразно простежуються три соціокультурні вектори впливу із різними геополітичними устремліннями і різними мотиваціями протестного реагування. Етнічні українці в більшій мірі ідентифікують себе з Україною, ніж з локальним простором. Росіяни в цілому в рівній мірі ідентифікують себе як з локальним співтовариством, так і із загальнонаціональним, оскільки статистичних відмінностей між цими ідентифікаціями не простежується. Російські і російськомовні, навпаки, в більшій мірі, ніж українці і україномовні, ідентифікують себе як «громадяни колишнього СРСР».

У всіх вікових групах показник загальноукраїнської ідентифікації дещо перевищує показник локальної ідентифікації старшої вікової групи. Молодь, навпаки, є єдиною соціально-демографічною групою, яка частіше ідентифікує себе з «європейцями», ніж з «громадянами колишнього Радянського Союзу». В групі поєднання радянської і української ідентичності менше респондентів у віці від 18 до 30 років, але більше, ніж по вибірці в цілому, частка людей старша 55 років. Легко побачити, що група не має потенціалу приросту і поступово буде зменшуватися природним шляхом у міру старіння носіїв громадянської ідентичності. Зафіксовані особливості просторово-територіальної ідентифікації в цілому свідчать про переважання ідентифікації населення України із загальнонаціональним, локальним та етнічним співтовариствами. Причому, якщо розглядати порядок першочерговості пріоритетів, то загальнонаціональна ідентичність стоїть на першому місці, і відмінність її від локальної статистично значуща. Простежується досить високий рівень етнічної ідентифікації. Показники ж уявних ідентичностей свідчить про низький рівень ідентифікації з ними, але все ж таки в українському суспільстві простежується рівень взаємного накладання справжніх та уявних ідентичностей. Псевдоідентифікація проявляється у надмірній ідеалізації минулого та його протиставленні нинішній «соціальній деградації». Особливо яскраво це виявляється у пов’язуванні певними групами населення економічних негараздів з незалежністю України та ідентифікації себе з неіснуючим СРСР.

Поиск по сайту: