Аналіз основних положень Європейської Хартії місцевого самоврядування та їх значення для України

Логічний аналіз положень Хартії дає підстави вважати, що, вступивши до Ради Європи в листопаді 1995 року, Україна вже з цього моменту мала визнати й імшіементувати положення Хартії як міжнародно-правові стандарти для розвитку системи місцевого самоврядування на своїй території. Так само можна стверджувати, що, готуючись стати членом Ради Європи, Україна мала усвідомити важливість цього й інших документів і вже до свого вступу в цю організацію діяти відповідно, гармонізуючи своє законодавство в зазначеному напрямі. Цим пояснюється пильна увага української громадськості і фахівців до Хартії місцевого самоврядування, до спроб усвідомити і порівняти її положення зі сформованими реаліями. Слід зазначити., що всі підходи відрізняє усвідомлення важливості цього документу. Його характеризують як "стандарт місцевої демократії для країн-членів Ради Європи",¹ "еталон у вирішенні питань місцевого самоврядування для всіх держав-членів європейської співдружності", "один з результатів інтеграційних процесів, що проходять у Західній Європі", співвідносять з ним "правовий простір муніципальної діяльності на сучасному етапі демократичного реформування". Проаналізуємо основні положення Хартії, що носять характер міжнародних стандартів, які мають як загальне значення для становлення, розвитку і функціонування системи місцевого самоврядування, так і профільне - у контексті їх реалізації в законодавстві України. Хартія складається з преамбули і 18 статей, поділених на три частини. Перша частина документа є основною (статутарною), дві інші носять процесуальний (технологічний) характер. У Преамбулі містяться концептуальні положення, які пояснюють мотиви прийняття державами-членами Ради Європи цього документа й їхнє ставлення до локальної демократії. Тут необхідно, насамперед, виділити основну позицію держав-членів Ради Європи, яка полягає в тому, що органи місцевого самоврядування складають одну з основ будь-якого демократичного устрою. Ці держави також вважають, що право громадян брати участь в управлінні державними справами не тільки належить до демократичних принципів, але може бути безпосередньо здійснено саме на місцевому рівні. Тут же констатується, що захист і зміцнення місцевого самоврядування в різних європейських країнах є значним внеском у побудову Європи, заснованої на принципах демократії і децентралізації влади. А це припускає існування місцевих органів самоврядування, які наділені уповноваженими для прийняття рішень органами, утвореними демократичним шляхом, які мають широку автономію щодо своєї компетенції, порядку її здійснення і необхідних для цього засобів. Основоположне значення має положення cm. 2 Хартії, де проголошено, що принцип місцевого самоврядування має бути визнаний у законодавстві або в конституції країни. Слід зазначити, що на виконання положення Хартії, у ст. 7 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Понятійний характер має cm. З Хартії, що визначає поняття місцевого самоврядування, основні підходи і принципи автономії місцевих влад та їхні взаємовідносини з державою, на території* якої діє інститут місцевої" демократії. "Під місцевим самоврядуванням мається на увазі право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти ними, діючи в рамках закону, під власну відповідальність і в інтересах місцевого населення". Виходячи з підходів до місцевого самоврядування в Україні, можна дійти декількох висновків. По-перше, в основі Хартії лежить державна теорія місцевого самоврядування. Це випливає, насамперед, з того, що органи місцевого самоврядування мають регламентувати, тобто фактично реалізовувати значну частину державних справ. Отже, питання місцевого значення як специфічний об’єкт локальної демократії не визначаються і не виділяються. Непряма вказівка на них міститься в тій частині визначення, де зазначається, що державні справи мають вирішуватися в інтересах місцевого населення. По-друге, первинним суб’єктом місцевого самоврядування, відповідно до Хартії, виступає не територіальний колектив, а органи місцевого самоврядування.

Визначення місцевого самоврядування, закріплене в Хартії, частково сприйнято ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 p., особливо в частині розуміння місцевого самоврядування як "права І реальної здатності" суб’єкта місцевого самоврядування вирішувати специфічні питання. Правда, таким суб’єктом в Україні є територіальна громада. У ч.2 ст. З Хартії подано перелік суб’єктів місцевого самоврядування, які реалізують безпосередньо або опосередковано самоуправлінські повноваження територіальних громад. "Це право здійснюється радами або зборами, що складаються з членів, обраних шляхом вільного, таємного, рівного, прямого і загального голосування. Ради або збори можуть мати підзвітні і виконавчі органи. Це положення не виключає звернення до зборів громадян, референдуму або якусь іншу форму прямої участі громадян там, де це припускається законом". Слід зазначити, що ці положення в основному відповідають статтям 140, 141, 143 Конституції України і статтям 2, 5, 7, 8, 10 Закону України від 21 травня 1997 року, але знову вони не містять вказівки на первинний суб’єкт місцевого самоврядування, яким в Україні є територіальна громада. Це нівелює її ініціативну роль як у становленні локальної демократії, так і в її реалізації. Отже, можна зазначити, що конституційні і законодавчі формулювання місцевого самоврядування в Україні відрізняються більшою деталізацією і конкретизацією ролі територіального співтовариства як первинного суб’єкта місцевого самоврядування. Принципове значення має cm. 4 Хартії, в якій закріплюється сфера компетенції місцевого самоврядування, а також відбиті процеси її становлення і динаміки: тут, по-перше, чітко проглядається залежність місцевого самоврядування і його повноважень від суверенної державної влади: "Основні повноваження місцевого самоврядування встановлюються конституцією або законом. Разом з тим це положення не виключає надання органам місцевого самоврядування відповідно до закону окремих конкретних повноважень". Слід зазначити, що ці вимоги в Україні дотримані. Конституція України закріплює основні повноваження місцевого самоврядування, вони деталізовані і конкретизовані в профільному Законі України від 21 травня 1997 року. Крім того, в інших законах України закріплюються окремі повноваження органів місцевого самоврядування (наприклад, у законах України "Про об’єднання громадян" від 16 червня 1992 p., пpo вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р. та ін.). По-друге, встановлюється самостійність і незалежність органів місцевого самоврядування в межах власної компетенції: "Органи місцевого самоврядування в рамках, визначених законом, мають певну свободу дій для здійснення власних ініціатив з будь-якого питання, що не виключено з їхньої компетенції і не віднесено до компетенції іншого органу влади". Цій вимозі відповідає положення ст. 4 профільного Закону України від 21 травня 1997 року, яке закріплює, серед основних принципів місцевого самоврядування, принцип правової, організаційної і матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим й іншими законами. По-третє, закріплюються принципи оптимальної децентралізації і реальної керованості території: "Здійснення державних повноважень, як правило, має в основному покладатися на органи влади, найбільш близькі громадянам. Надання будь-яких з цих повноважень іншому органу влади має здійснюватися з урахуванням обсягу і природи поставленого завдання, а також вимог ефективності й економії". Реалізація цієї вимоги знайшла своє закріплення у вигляді наділення органів місцевого самоврядування в рамках власної компетенції самоуправлінськими повноваженнями (повноваженнями виконавчої влади) (ст. 143 Конституції України, розд. II "Організаційно-правова основа місцевого самоврядування" Закону України від 21 травня 1997 p.). По-четверте, визначаються обсяг повноважень органом місцевого самоврядування і підстави їх обмеження і скасування. Крім того, при регламентації повноважень виконавчих органів цих рад законодавець у ст. 40 профільного закону прямо застерігає, що крім повноважень, передбачених даним Законом, ці органи здійснюють й інші надані їм законом повноваження (повноваження, надані цим суб’єктам іншими законами України). По-п’яте, передбачається можливість передачі державних та інших повноважень на місцевий рівень за допомогою реалізації принципу єдності місцевих і державних інтересів: "При делегуванні повноважень центральними або регіональними органами місцеві органи самоврядування повинні, наскільки це можливо, мати свободу пристосовувати їх здійснення до місцевих інтересів". Концептуальні підходи до реалізації цього положення Хартії зазначені в ч. З ст. 143 Конституції України. Тут закріплюється механізм забезпечення делегування органам місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади: держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок" коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності. Тут же закріплюється, що органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. За таких умов органи місцевого самоврядування України навряд чи мають можливість вільно пристосовувати здійснення делегованих повноважень до місцевих інтересів. Додатковий аргумент на користь такого висновку міститься у ст. 44 профільного Закону України від 21 травня 1997 року, яка регламентує делегування повноважень районних і обласних рад відповідним місцевим державним адміністраціям. Стаття 5 Європейської Хартії про місцеве самоврядування закріплює принцип цілісності території, на якій функціонує орган місцевого самоврядування. Відповідно до цього стандартизується вимога, що у разі зміни центральною владою місцевих територіальних розмежувань повинні здійснюватися консультації з відповідними органами місцевого самоврядування, якщо є така зміна визначена законом, вона має закріплюватись і шляхом проведення референдуму. Відповідно до Конституції України (п. 13 ст. 92) територіальний устрій України, а отже, і порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою має визначатися виключно законами України. В Основному Законі визначаються лише основні принципи і система адміністративно-територіального устрою України (статті 132, 133), а також право Верховної Ради України утворювати і ліквідувати райони, встановлювати і змінювати межі районів і міст, відносити населені пункти до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів (п. 29 ст. 85 Конституції). Закон України "Про адміністративно-територіальний устрій України детально врегулював порядок вирішення відповідних питань на рівні Верховної Ради України і місцевих рад, а також ті вимоги, яким мають відповідати рішення, прийняті цими органами. Проте слід зазначити, що хоча цей закон Верховна Рада України прийняла ще в 1997 році, він досі не набрав чинності.

Стандартизовані положення про право органів місцевого самоврядування на пошук оптимальних структур управління і засобів, які відповідають їхнім завданням, закріплюються у статті б Європейської Хартії про місцеве самоврядування. Тут реалізовано принцип свободи і самостійності органів місцевого самоврядування у визначенні своєї організаційної структури, яка відповідає місцевим потребам. Слід зазначити, що цей принцип знайшов своє закріплення в законодавстві України про місцеве самоврядування, зокрема, у ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 року, де зазначено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання утворення виконавчого комітету і його розпуск (п. З ст. 26); затвердження за пропозицією сільського, селищного, міського голови структури виконавчих органів ради, загальної чисельності апарата ради І її виконавчих органів, витрат на dc утримання (п.5 ст.26); утворення за поданням сільського, селищного, міського голови інших виконавчих органів ради (п.6 ст.26). У другій частині ст.6 Хартії містяться вимоги щодо створення належних умов роботи і посадового кваліфікаційного зростання службовців: "Умови роботи службовців органів місцевого самоврядування мають бути такими, щоб можна було забезпечувати підбір висококваліфікованих кадрів, заснований на принципах урахування досвіду і компетентності; для цього необхідно забезпечити відповідні умови фахового підготування, оплати і просування по службі". На жаль, профільний Закон України від 21 травня 1997 року не містить таких положень. Стосовно цього питання у вказаному законі є тільки поняття посадової особи місцевого самоврядування, під якою слід розуміти особу, котра працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження в здійсненні організаційно-розпорядних і косультативно-дорадчих функцій і одержує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (ст.1).Як бачимо, це формулювання повністю не відповідає положенням статті 6 Хартії. Але такі вимоги закріпленні у статтях Закону України від 16 грудня 1993 року "Про державну службу"¹, зокрема, у статті 28 "Кадровий резерв державної служби", стаття 29 "Навчання і підвищення кваліфікації службовців". Виходячи з того, що дія того закону в більшій своїй частині поширюється на службовців органів місцевого самоврядування України, можна вважати, що згадані вище положення Хартії все ж знайшли своє закріплення в законодавстві України. Разом з тим існує необхідність прийняття спеціального закону України про муніципальну службу, в якому ці вимоги були б закріплені в більш розгорнутому вигляді. Стаття 7 Європейської Хартії про місцеве самоврядування закріплює стандартні умови щодо здійснення виборними особами повноважень на локальному

Слід зазначити, що правовий статус виборних посадових осіб місцевого самоврядування (депутати місцевих рад, сільський, селищний, міський голова), закріплений у Законі України від 21 травня 1997 р. відповідає вимогам Хартії про вільне здійснення ними своїх повноважень. Так, п. 2 ст 49 Закону містить положення, відповідно до якого депутат представляє інтереси всієї територіальної громади, має всю повноту прав, що забезпечує його активну участь у діяльності ради й утворених нею органів; депутат має право вирішального голосу з усіх питань, які розглядаються на сесіях рад, а також на засіданнях постійної й інших комісій ради, до складу яких він обраний (п.6 ст. 49); він має право звернутися з запитом до керівників ради й її органів, відповідним голові, керівникам органів, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, розташованих або зареєстрованих на відповідній території (п.7 ст.49) тощо. У рамках повноважень, закріплених у законі, цілком самостійно діє сільський, селищний міський голова (п. З ст. 42 ). Він несе персональну відповідальність за здійснення наданих йому законом повноважень (п.4 ст. 42). Однак сільський, селищний, міський голова підзвітний, підконтрольний і відповідальний - перед відповідною радою а з питань здійснення виконавчими органами ради повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольний відповідним органам виконавчої влади (п. 5 ст. 42) Міжнародні норми про адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування закріплені у статті % Європейської Хартії про місцеве самоврядування, де встановлено, що такий контроль: а) може здійснюватися тільки у формах і випадках, передбачених конституцією або законом; б) може призначатися тільки для забезпечення дотримання законності і конституційності, включаючи також контроль за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих ш повноважень; в) має здійснюватися таким чином, щоб ступінь втручання контролюючого органу відповідав значимості інтересів, які це втручання має захистити.

Основні засади формування фінансових джерел органів місцевого самоврядування, визначені в Європейській Хартії про місцеве самоврядування: 1. Їх легальне існування, визнане і санкціоноване державою, а також свобода розпорядження такими джерелами при здійсненні функцій самоврядування; 2. Відповідність цих фінансових коштів (у кількісному аспекті) повноваженням органів місцевого самоврядування, наданим конституцією або законом; 3. Наявність місцевих джерел прибутків, що покривають хоча б частину фінансових потреб місцевого самоврядування і право його органів на встановлення ставок місцевих податків і зборів; 4. Наявність багатоваріантності фінансових систем місцевого самоврядування, з метою їх адаптації* до різноманіття завдань і функції місцевої демократії; 5. Наявність процедур фінансового вирівнювання або еквівалентних заходів, з метою коригування результатів нерівномірного розподілу можливих джерел фінансування органів місцевого самоврядування, для захисту слабших у фінансовому відношенні аналогічних органів, без обмеження свободи дій цих органів у межах власної компетенції; 6. Погоджувальна процедура центру і місць при перерозподілі фінансів; 7. Самостійність органів місцевого самоврядування у витраті виділених субсидій і наявність можливості їх доступу до внутрішнього ринку позичкового капіталу. Слід зазначити, що багато з перелічених положень. Європейської Хартії про місцеве самоврядування знайшли своє закріплення в законодавстві України. Насамперед це стосується визначення матеріальної і фінансової основ місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 142 Конституції як такі виступають рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, які перебувають у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що знаходяться в управлінні районних і обласних рад. Тут же закріплено, що держава бере участь у формуванні прибутків бюджетів місцевого самоврядування, фінансове підтримує місцеве самоврядування.

Закон України від 21 травня 1997 року деталізує І розширює перелік об’єктів матеріальної і фінансової основ місцевого самоврядування. Зокрема, Закон включає до нього позабюджетні цільові (у тому числі валютні) й інші кошти, уточнює, що об’єкти природокористування знаходяться в комунальній власності територіальних громад, а також змінює правовий режим об’єктів, які належать місцевому самоврядуванню і знаходяться в управлінні районних і обласних рад, із загальної власності на спільну (п. 4 ст. 16). Тут же закріплено положення, що місцеві бюджети самостійні, вони не включаються в Державний бюджет України, бюджет Автономної Республіки Крим й інші місцеві бюджети (п. 6 ст. 16). Органи місцевого самоврядування з урахуванням місцевих умов і особливостей можуть перерозподіляти між собою на підставі договорів окремі повноваження і власні бюджетні кошти, а також передавати органам самоорганізації населення відповідні кошти й інші ресурси, необхідні їм для здійснення своїх повноважень, а також здійснювати контроль за використанням цих коштів (п. 7,8 ст. 16). Докладнішу регламентацію конституційних положень щодо матеріальної і фінансової основ місцевого самоврядування містить розділ III профільного Закону України від 21 травня 1997 року. Тут закріплюються: Право органів місцевого самоврядування на самостійне розроблення, затвердження і виконання бюджетів відповідно до цього закону і закону про бюджетну систему (ст. 61); "Підстави державного контролю за витратами місцевих бюджетів, а також можливість вилучення (у Хартії - перерозподілу) з місцевого бюджету в державний бюджет частини надлишку (ст.62); Принципи формування прибуткової частини місцевих бюджетів (ст.63) і порядок витрати коштів місцевих бюджетів (ст. 64); "Питання збалансування прибутків і витрат місцевих бюджетів, акумуляції позабюджетних коштів, установлення місцевих податків і зборів, участі органів місцевого самоврядування у фінансово-кредитних відносинах. Більш повне і реальне сприйняття законодавством України положень Європейської Хартії про місцеве самоврядування, які стосуються джерел фінансування місцевого самоврядування, можливе, по-перше, при позитивних змінах в економіці країни, просуванні економічних реформ на локально регіональному рівні. По-друге, з огляду на особливу важливість цих проблем для становлення і функціонування місцевого самоврядування, необхідно детальніше регламентувати питання, які регулюють упорядкування, виконання і контроль за виконанням місцевих бюджетів, а також збір і витрату місцевих податків і зборів в єдиному законодавчому акті, який істотно доповнить наявну нормативну базу України з питань місцевого самоврядування. Стандарти співробітництва органів місцевого самоврядування, у тому числі й міжнародного, закріплені у статті 10 Європейської Хартії про місцеве самоврядування.

Підсумовуючи все вищесказане, можна дійти висновку, що основна частина Європейської Хартії про місцеве самоврядування (статті 1-11) регламентує найважливіші компетенційні і функціональні аспекти діяльності органів місцевого самоврядування, закріплюючи відповідні рамкові норми міжнародного характеру. Вони мають істотне значення для становлення і діяльності системи місцевої демократії на території сучасної демократичної держави. Без визнання конкретними державами цих норм, які є профільними міжнародними стандартами, за допомогою їх закріплення у внутрішньодержавному законодавстві і подальшому виконання дуже важко говорити про спільні підходи країн Європи до проблем становлення і функціонування місцевих співтовариств і їхніх представницьких органів як однієї з основ демократичного устрою, про гармонізацію їхнього національного законодавства в цій сфері і, отже, про беззастережне домінування інтефаційних тенденцій у рамках єдиної Європи. Варто зупинитися на механізмі сприйняття норм Європейської Хартії про місцеве самоврядування, який пов’язаний з процесуальним механізмом самого документа, закладеним у статті 12. Він полягає в тому, що, по-перше, документ може набрати чинності тільки при виконанні державою - учасницею Хартії 20 з ЗО пунктів першої частини Хартії. Тут же зазначаються 14 найважливіших пунктів, 10 з яких мають бути вибрані державою для обов’язкового і неухильного дотримання. Таким чином, Європейська Хартія про місцеве самоврядування, як і всі подібні документи., прийняті в рамках Ради Європи, заснована на принципі субсидіарності, що фактично означає покладання соціально-політичної відповідальності майже всіх питань на уряди держав-учасниць. По-друге, важливим елементом процесуального механізму Європейської Хартії про місцеве самоврядування є положення статті ІЗ про те, що конкретна країна, яка приєднується до цього документа, може "зазначити ті категорії органів місцевого і регіонального самоврядування, якими обмежується застосування застосування цієї Хартії, які категорії вона має намір виключити зі сфери її застосування". Крім того, стаття 16 дозволяє країні "зазначити територію або території, до яких буде застосовуватися Хартія

Слід враховувати, що Європейська Хартія про місцеве самоврядування є закритим міжнародно-правовим документом, до якого можуть приєднатися тільки держави - члени Ради Європи шляхом її ратифікації, прийняття або схвалення з наступною передачею на збереження Генеральному секретареві Ради Європи відповідного документа про це (стаття 15}. Крім того, певний прагматичний інтерес становлять положення статті 17 Європейської Хартії про місцеве самоврядування, які регламентують порядок її денонсації. Зокрема країна-учасниця не може денонсувати Європейську Хартію про місцеве самоврядування до закінчення п’ятирічного терміну з дня набрання чинності Хартією для цієї країни. Дане положення, очевидно, спрямоване не тільки на стабільну участь у міжнародному договорі, але й має стимулювати процес детального обміркування з боку конкретної держави при приєднанні до Європейської Хартії про місцеве самоврядування. Важливо зазначити, що нині чинне національне законодавство України про місцеве самоврядування в переважній більшості сприйняло положення Європейської Хартії про місцеве самоврядування 1985 року. Реалізуючи свої міжнародно-правові зобов’язання щодо становлення місцевого самоврядування, Україна прийняла ряд законодавчих актів національного характеру, які регламентують правовий статус як самого інституту місцевого самоврядування, так і його органів.

Таким чином, спрямовані на захист і посилення незалежності місцевої влади в різних країнах Європи положення Європейської Хартії про місцеве самоврядування є значним внеском в утворення основ такої Європи, яка б будувалася на принципах демократії і децентралізації влади. Слід враховувати, що в п’ятдесяти літній історії Ради Європи Хартія є одним з небагатьох документів, що має на меті сприяти урядам країн-учасниць у виробленні загальних підходів, принципів і норм взаємодії¹ з місцевим самоврядуванням. Процес створення міжнародних стандартів місцевого самоврядування, як і будівництво єдиної Європи, продовжується і має динамічний характер. У лютому 1992 році Радою Європи було прийнято Конвенцію про участь іноземців у громадському житті на місцевому рівні (вона не набрала чинності), що передбачає не тільки заходи для прискорення інтеграції громадян іноземних держав, які правомірно перебувають і мешкають на території іншої держави, в життя територіальної общини, але і наділяє таких осіб правом обирати і бути обраними в місцеві органи самоврядування. У рамках Ради Європи розроблено і прийнято в 1999 році Європейську Хартію регіонального самоврядування, в якій основна увага приділяється становленню і функціонуванню місцевого самоврядування на регіональному рівні. Прийняття цього документа є істотним внеском у подальше зміцнення інституту місцевого самоврядування, адже він містить міжнародні стандарти, які регулюють якісно новий рівень взаємовідносин центральної державної влади і адміністративних одиниць держави.

Міжнародні стандарти місцевої демократії, спільно розроблені і визнані більшістю держав європейського континенту, регулюють не тільки найважливіші питання становлення місцевого самоврядування, які мають значення, що конституює (Європейська Хартія про місцеве самоврядування 1985 рік), але також багатоаспектні питання міжнародного економічного і соціального співробітництва місцевих общин і місцевої влади, питання участі молоді у функціонуванні місцевої демократії (Європейська Хартія про участь молоді в муніципальному і регіональному житті 1994 рік). Крім того, слід зазначити зростання ролі такого інституціонального органу Ради Європи, як Конгрес місцевої і регіональної влади Європи, який представляє інтереси общин і місцевої влади і самостійно розробляє документи міжнародного характеру, які містять прообрази міжнародних стандартів місцевого самоврядування, що згодом будуть сприйняті державами-членами цієї організації як такі (Європейська Декларація міських прав 1992 року і Європейська Хартія урбанізму 1993 року. Все це свідчить про формування глибоких інтеграційних тенденцій, що відбуваються у рамках Ради Європи.

Поиск по сайту: