Правова характеристика основних напрямів діяльності та функцій регіональних органів влади

Відповідно до статті 1 Конституції України загальною метою, на яку має працювати вся владна політична система, є побудова суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Що ж стосується безпосередньо виконавчих органів, то вони утворюються з метою управління місцевими справами в межах адміністративно-територіальних одиниць, а також для забезпечення виконання Конституції, законів, актів Президента і Кабінету Міністрів, здійснення функцій державного управління. Мету представницьких органів можна розглядати через призму їх призначення – виражати та реалізовувати волю населення територіальної громади. Уточнення мети регіональних органів влади дозволяє виділити основні їх функції. Слід пам’ятати, що відсутність тих чи інших норм, які забезпечують виконання конкретних функцій, стає перешкодою або ускладнює досягнення мети. Тож визначимо спочатку мету представницьких органів і функції, за допомогою яких досягається кінцевий результат. Отже: мета –управління місцевими справами. Функції: контроль за здійсненням економічних, соціальних, національно-культурних та інших програм розвитку території; контроль за фінансовими ресурсами регіону, проведенням місцевої податково-бюджетної політики; забезпечення майнових та земельних відносин у межах регіону; розвиток зовнішньоекономічних відносин; сприяння розвитку самоврядування та органів самоорганізації населення; розв’язання адміністративно-територіальних питань; раціональна організація управління; контроль за діяльністю державних адміністрацій у межах повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами; нормотворча.

Наступна мета: виконання Конституції, законів та інших актів центральних органів влади у межах повноважень, визначених Законом. Функції: забезпечення контролю за виконанням названих актів. Стосовно мети побудови суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, то тут функції можуть бути такими: утвердження і розвиток народовладдя і демократичних засад в управлінні, співпраця, соціальне партнерство, сприяння розвитку держави, суспільних інститутів, забезпечення прав і свобод громадян на відповідній адміністративно-територіальній одиниці. За аналогічною схемою розглядаємо мету та функції регіональних органів державної виконавчої влади. Отже,мета управління місцевими справами передбачає наступні функції: забезпечення реалізації економічних, соціальних, національно-культурних та інших програм розвитку регіону, фінансово-бюджетної, податкової політики, майнових відносин у межах регіональної власності, сприяння взаємодії самоврядування в регіоні, розвитку виробничого комплексу, різних форм власності; розв’язання оперативних питань, пов’язаних із життєзабезпеченням населення, охороною здоров’я, раціональним використанням природних ресурсів, збереження довкілля, забезпечення зовнішньоекономічних зв’язків, кадри, розвиток інформаційного середовища, вирішення адміністративно-територіальних питань. Мета: здійснення на території функцій державного управління. Функції в даному випадку визначені самою метою. Наступна мета: виконання Конституції, законів та інших нормативних актів центру та побудова суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави. У цьому випадку функції виконавчої влади збігаються з функціями представницьких органів, але реалізуються способами, властивими тільки виконавчим структурам. Вищезапропонована схема до певної міри умовна. Вона відбиває лише окремі сторони діяльності представницьких і виконавчих органів. Її можна деталізувати. Наприклад, як специфічні функції можна пропонувати забезпечення інноваційної та інвестиційної політики, регулювання та охорону трудових відносин, контроль за якістю товарів та громадських послуг, які надаються населенню тощо. При цьому слід враховувати те, що мета та функції розглядалися в межах унітарної держави, а тому тут наявні свої особливості. Одна з них та, що представницькі органи в нашій державі не мають законотворчої функції, які характерна для представницьких органів федеративної держави. Щодо спільних функцій, то до них можна віднести ті, що дають представницьким і виконавчим органам можливість реалізувати програми соціального й економічного розвитку території, рішення Кабінету Міністрів. У той же час при реалізації місцевих справ між представницькими і виконавчими органами має дотримуватися принцип розмежування функцій і повноважень відповідно до основних призначень. Адже якщо йдеться про нормативні акти уряду, то представницький орган не може їх виконувати через відсутність у них виконавчо-розпорядчих функцій. Проте це не стосується делегованих повноважень, за які органи самоврядування відповідальні.

Для забезпечення функцій, пов’язаних з управлінням місцевими справами, представницьким органам уже недостатньо на сьогодні права ініціювати прийняття соціальних, економічних та інших програм розвитку територій, участі в контролі за використанням позабюджетних та інших коштів регіону. Потрібна чітка позиція в майнових стосунках, передусім, питаннях комунальної власності, оскільки законодавче врегулювання функцій регіональних виконавчих органів щодо управління місцевими справами пов’язане насамперед із самостійністю, розширенням прав громадян щодо комунальної власності та участі в роздержавленні і приватизації підприємств. Не можна не звернути увагу ще на одну загальну функцію регіональних представницьких і виконавчих органів. Йдеться про ресурсне забезпечення розвитку самоврядування. Зазначимо, що саме ця функція має скоординувати та узгодити дію всіх ланок вертикалі: “центр – регіон – місцеве самоврядування”. Цього вимагають положення Європейської хартії місцевого самоврядування, яка розглядає самоврядний інститут як важливий чинник справедливої держави, де реалізуються права громадян на участь в управлінні публічними справами. Інтегрування інституту самоврядування у загальну схему державного управління зовсім не означає утисків або обмеження його прав з боку держави. Воно лише віддзеркалює наявну реальність стосунків, що встановилися між ними. Головне тут залежить від того, яким чином оформлено ці відносини, який застосовано механізм взаємодії. Демократичність розвитку нашого суспільства, безперечно, пов’язано з проголошенням і відродженням місцевого самоврядування. Як уже зазначалося, одним із перших законів став Закон “Про місцеві ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування” (1990), у якому визначено систему, принципи, організацію роботи, економічну і фінансову основи самоврядування. Остання покликана забезпечувати комплексний соціально-економічний розвиток територій, захист прав, свобод і законних інтересів громадян, організацію місцевого господарства – житлового, комунально-побутового, транспортного, торговельного, культурного обслуговування населення, стабільність міжнаціональних відносин, збереження і розвиток національних культур, забудову територій, охорону довкілля, раціональне використання ресурсів, розвиток підприємницької діяльності через кооперативи, оренду, колективні, селянські, фермерські господарства, акціонерні, малі, приватні та інші підприємства усіх форм власності, підтримку і розвиток громадської ініціативи, вирішення інших завдань. Наведена деталізація потрібна для того, щоб більш зрозумілою стала суть самоврядування як системи, що базується на засадах самоорганізації. Цим же Законом визначено статус представницького органу, яким виступає місцева рада, виконавчого і розпорядчого органу, що утворюється відповідною радою. Порядок розмежування питань, вирішуваних на сесіях, засіданнях виконкому, дає підстави автору стверджувати, що місцеве самоврядування на той час сприймалося як колишня система рад, щоправда, з більш розширеною самостійністю. Внесення змін до цього Закону в березні 1992 року, запровадження інституту представника Президента України, що входив до єдиної державної виконавчої гілки влади, робить місцеве самоврядування не схожим з колишньою радянською системою.

Розглядаючи місцеве самоврядування як важливий складник цілісної системи державного управління, покликаної задовольняти найнеобхідніші життєві потреби громадян, доходимо висновку: для трансформаційного періоду можливий варіант змішаної моделі управління, суть якої зводиться до того, що органи місцевого самоврядування беруть на себе розв’язання питань у межах реальної їх здатності, інші ж – залишаються за державними адміністраціями. Це дало б можливість реалізувати на практиці основоположний принцип державного управління – принцип субсидіарності, що полягає у делегуванні повноважень, функцій та ресурсів соціальним організаціям з метою наближення державних послуг до кінцевого споживача та підвищення підзвітності органів державної влади перед громадянами. Державне втручання передбачається у випадку, коли певну проблему неможливо вирішити всередині самої громади. У такій моделі взаємовідносини владних органів будуються на взаємодії, співпраці та взаємоконтролі. Подібне розуміння прискорило б дозрівання процесів суспільного життя, економічне зростання, заміну старих стереотипів у свідомості людей, створило б передумови поступового розширення впливу місцевого самоврядування. Подібний погляд звичайно не є остаточним або виключним. Він може по-іншому осмислюватися. Але в будь-якому разі активні, конкретні дії науковців, політиків, практиків завжди мають перевагу над очікуваннями. Адже зміцнення розбудовчих процесів в адміністративно-територіальних одиницях у майбутньому має сформувати справжній територіально-самоврядний рівень, який з погляду моделювання цілісної системи управління і забезпечить більш ефективне утвердження розпочатих у нашій країні демократичних реформ. Сприяти цьому має оптимізація мети, функцій, компетенції самоврядних органів, їх взаємодія з владними структурами.

Поиск по сайту: