Синергетична парадигма дослідження регіонально-адміністративного менеджменту в умовах глобалізації

Синергетична парадигма регіонально-адміністративного менеджменту – міждисциплінарний напрямок наукових досліджень, головною метою якого є пізнання принципів самоорганізації різних систем, що передбачає аналіз картини світу, яка складається із сукупності нелінійних процесів. Поняття “синергетики” отримало широке розповсюдження в сучасних наукових дослідженнях і дискусіях останніх десятиріч в сфері методології. Останнім часом бурхливо розвивається наука синергетика ( буквально грецьке слово “синергія” означає сумісні дії, співробітництво) – теорія самоорганізації відкритих систем, тобто систем з джерелами енергії, речовини та інформації. Сам термін „синергетика” - давньогрецького походження, означає співучасть, співдію, безперервне співробітництво, сумісне використання. Синергетика в її нинішньому стані робить акцент на таких ситуаціях, в яких структури чи функції систем розвиваються в контексті динамічних змін на рівні мікромасштабів. Зокрема, синергетику особливо цікавлять питання про те, як сама підсистема чи її частини продукують зміни, зумовлені процесами самоорганізації. Синергетика (від грец.- сумісний, узгодженодіючий) – напрямок міждисциплінарних досліджень, об’єктом яких є процеси самоорганізації у відкритих системах хімічної, біологічної, екологічної і соціальної природи; предметом синергетики є процеси самоорганізації, тобто спонтанного структурування. У таких системах, що дистанціюються від термодинамічної рівноваги, за рахунок потоку енергії і рівноваги із зовнішнього середовища, створюється нерівновагомість.

Формування синергетичної парадигми дослідження розглядається багатьма вченими як парадигмальні зрушення і трансформації, що інтерпретуються в якості найновішої наукової революції. Синергетична дослідницька стратегія представлена багатьма вченими: модель, пов’язана з ім’ям Пригожіна, в 1977 р. отримавшого Нобелівську премію за дослідження в сфері самоорганізації незворотних процесів; модель російської школи синергетиків на чолі з С.П. Курдюмовим; модель української школи синергетиків (Бех В.П., Воронкова В.Г.).Термін “синергетика” в обіг увів Г. Хакен (Німеччина), але для становлення синергетики важливе значення мали експериментальні результати, отримані В. Білоусовим і О. Жаботинським. Спираючись на них, бельгійська школа на чолі з І. Пригожіним побудувала першу нелінійну модель синергетики хімічних процесів, заснованих на ідеях неурівноваженої термодинаміки. Становлення синергетичної парадигми привело до відкриття нестійкості: згідно з Г. Ніколісом і І. Пригожіним, ми живемо у світі нестійких процесів, в умовах сильного відхилення від рівноваги. Згідно з оцінкою І. Пригожіна і І. Стенгерса, саме нерівновагомість породжує “порядок із хаосу”.В основі будь-якої самоорганізованої системи є самоорганізація, яка є феноменом, що властивий виключно людським спільнотам. Із хаосу як енергійного і неупорядкованого саморуху елементів при вмілому і ефективному керівництві виникає самоорганізація, що сприяє стабілізації суспільства. Саме ефективне керівництво сприяє переродженню хаотичного управління в управління як єдиний соціальний організм (Бех В.П., Воронкова В.Г.), в якому кореляційні зв’язки між елементами системи працюють чітко, визначено, впевнено. У зв’язку з аналізом синергетичної парадигми слід проаналізувати понятійно-категоріальний апарат, що дозволяє глибше проникнути в сутність регіонально-адміністративного менеджменту.

Понятійно-категоріальний апарат методології синергетичної парадигми. Ентропія(від грец. entropia – перетворення) – міра внутрішньої неупорядкованості системи; міра невизначеності випадкової величини; ентропія є свого роду “мірою ступеня невпорядкованості”, вживається як синонім хаосу, дезорганізації і безладдя. Хаос – (від грецьк. Chaos – безладдя) – емпіричний і неупорядкований рух елементів, повний безлад; в інтерпретації хаосу синергетична парадигма робить акцент не на аспекті відсутності наявної упорядкованості, а на аспекті потенційної еволюційної креативності, іманентної можливості становлення нового “порядку” (упорядкованості). Хаос – в сучасній культурі поняття, пов’язане з оформленням в некласичній європейській культурі парадигмальної матриці дослідження нелінійних процесів. В сфері природознавства це проявляється в рамках синергетичного підходу, заснованого на ідеї креативності, самодостатності хаосу, що заключається в здатності випадкових флуктуацій на мікрорівні породжувати нові організаційні порядки на рівні макроструктур (хаос як фактор самоструктурування нелінійного середовища): “порядок із хаосу”, згідно з визначенням І. Пригожіна і І. Стенгерс. Аналогічно, в гуманітарній сфері установка на сприйняття хаосу як креативного середовища, актуалізованого в свій час в естетиці модернізму (хаос як сфера пошуку першоначал буття в ранньому експресіонізмі). В сучасній традиції поняття хаосу набуває загальнокультурного статусу, а при його інтерпретації – на передній план висуваються такі семантичні аспекти, як внутрішня активність і креативний потенціал. Біфуркація(від лат. bifurcus – роздвоєний) – роздвоєння, поліфуркація (багато), що означає можливо йти по одному шляху, але можливо йти і іншим шляхом. Якщо система має характер біфуркацій, то вона змінює свою якісну визначеність в непередбачено однозначному напрямку, що залежить від випадкових флуктуацій. Термін “біфуркація” був введений Пуанкаре (1854-1912) – французським фізиком, математиком і філософом, означає “роздвоєння” в описі деякого фізичного процесу, який з певного моменту розпочинає слідувати по різним траєкторіям. Амплітуда чи температура коливальних процесів в той же час різноманітна, вона або зростає, або понижується при різній частоті чи співвідношенні сил, стійкості, системи з зростанням енергії стохастичного руху. Пониження амплітуди зменшує сферу спонтанних станів, що виникають, зменшують фактор ентропії, що приводить до пониження вірогідності руйнівних тенденцій системи через внутрішні параметри середовища. Когеренція(від лат. cohaerens – той, знаходиться в зв’язку) – узгоджене протікання по часу декількох коливальних і хвильових процесів. Якщо різниця фаз двох коливань залишається постійною за часом чи змінюється згідно з суровим визначенням закону, то коливання називаються когерентними; коливання, при яких різниця фаз змінюється неупорядковано і швидко у порівнянні з їх періодом, називаються некогерентними. Аттрактор (від англ. attraction – притяжіння) – поняття, що означає притягування системи і коли вона потрапляє в конус аттрактора (“коридор”), це визначає її майбутнє. Дисипація (від лат. dissipation – розсіювання) – перехід частини енергії упорядкованих процесів в енергію неупорядкованих процесів; система, згідно з якою розсіюються обурення, називається дисипативною; а це характеристика поведінки системи при флуктуаціях, які охопили її повністю. Синергія (англ. synergia – сумісна дія) – взаємодія різних потенцій чи видів, енергії в цілісній дії; сумісна праця у всіх сферах людської діяльності як основа спільноти; співпраця індивідів, які переслідують свої власні цілі, але діючих при цьому в одному напрямку. Нестаціонарний стан системи – такий, в якому не встигає встановитися урівноважений стан системи. Флуктуації (від лат. fluctuation – коливання) – випадкові відхилення від середніх значень фізичних величин, проявляється в броунівському русі малих частин під впливом оточуючого середовища; характерні для будь-яких випадкових процесів. Теорія катастроф – (катастрофізм) – концепція, згідно з якою в історії Землі періодично повторюються події.

Становлення теорії нелінійних динамік в сучасній культурі в контексті двох векторів – природничо-наукового (представленого синергетикою і гуманітарного (представленого філософією постмодернізму);нелінійність соціальних процесів в соціальній і економічній системах означає велику різнобарвність поведінки і велику кількість можливостей, порогові ефекти, існування прогресивного й регресивного руху соціального процесу. Синергетичні моделі можуть розглядатися як концептуальні абстрактні моделі нелінійних динамік, так як демонструють конгруентність (по парадигмально-методологічному критерію) із синергетичною дослідницькою матрицею. В основі синергетичної парадигми дослідження регіонально-адміністративного менеджменту знаходиться особливе відношення до певних явищ і процесів:синергетика визначає себе як концепцію неурівноваженої динаміки чи теорію самоорганізації нелінійних динамічних процесів, що детермінує нову матрицю бачення об’єкта в якості складного цілого: перехід до неурівноваженого стану встановлює когерентність, яка являє собою один із видів зв’язку: в рівновазі матерія сліпа, а поза рівновагою – стає адекватною; синергетика досліджує клас систем, які знаходяться за межами кордонів стану термодинамічної рівноваги; вводиться поняття хаосу як деякої зверхскладної упорядкованості Соціальний хаос – це стан складної нелінійної соціальної системи, що самоорганізується, на шляху трансформації старих структур, які не відображають і не можуть задовольнити соціальні потреби; це стан концентрує у собі задатки нових структур, нових параметрів порядку. Трансформація – це глобальні процеси, що відбуваються на макро- і мікрорівнях, якісні переходи від однієї стадії розвитку до іншої. Модернізація - це частина трансформації, вдосконалення, просування вперед, творчо-перетворювальна функція розвитку. Синергетична парадигма дослідження акцентує увагу на аспектах реальності, найбільш характерних для сучасної стадії соціальних змін: різноупорядкованості, нестійкості, різноманітності, неурівноваженості, нелінійних співвідношень, темпоральності. Синергетичне трактування динаміки управління пояснює хвилеподібнийхарактер управлінських процесів; хвилі виникають тому, що в еволюції дисипативних систем фази зростання упорядкованості чергуються з фазами посилення хаосу. Підйоми і спади хвиль характеризують еволюційний тип розвитку управлінської системи, а верхні і нижні “точки згину” в кожному циклі відповідають моментам нестійкості і вибуху, що змінюють напрямок розвитку системи. Поступова еволюція управлінської системи являє собою рух в конусі аттрактора, можливої траєкторії , до якої притягується поведінка системи. При цьому може відбуватися як інтеграція і підйом управлінської системи, так і її розлад і падіння. Вибуховий процес розпочинається при наближенні до точки біфуркції, точки розгалуження шляху системи. Непередбачуваність протікання подій в цьому процесі обумовлюється наявністю різних біфуркаційних гілок, вибір із яких не передбачений раніше, але передбаченість ця відносна: вибір біфуркаційної гілки вільний, не обмежений, оскільки обмежено число аттракторів і біфуркаційних гілок. В біфуркаційні моменти розвитку суспільства виникають періоди, коли руйнуються прийняті норми поведінки, наступає свобода вибору, розхитуються застарілі основи і обмеження, зростає хаос, але потім приходить епоха “нормального”, більш чи менш плавного розвитку, в якій здійснюється відбір і закріплюються нові форми поведінки. В результаті формується нова соціальна організація, на новому рівні обмежується хаос певним порядком. Соціальні системи - це структурно організовані репродуктовані відносини між суб’єктами , організовані як регулярна соціальна практика. Самоорганізація уявляється як емерджентна властивість системи, а об’єктом її дослідження виступають нелінійні системи. Явище самоорганізації виявляється в самоузгодженості (когерентності) взаємодії підсистеми, що дає можливість говорить про виникнення упорядкованих структур (паттернів) чи навіть нової системи. Виникнення самоузгодженості пов’язано з устремлінням системи до деякого стійкого стану. Цей стан на мові теорії динамічних систем називається аттрактором, що означає приваблюючу багатоманітність. Дослідження Г.Хакена в сфері фізики нелінійних коливальних систем (лазерів), І.Пригожіна в сфері неурівноваженої термодинаміки, праці М.Ейгена у зв’язку з дослідженнями самоорганізації біологічних макромолекул (гіперцикли) на початку 1970-х р.р. дозволили сформулювати основні принципи самоорганізації складових систем. Поява нової системи пов’язана з втратою стійкості і переходом висхідної системи в повний стійкий стан, а процес цього переходу носить назву „біфуркація”. В цьому випадку відбувається зміна структури системи. Зміни, які відбуваються близько до точок нестійкості, залежать від деяких, відносно небагатьох факторів, які називаються параметрами порядку, які визначають поведінку підсистеми динамічної системи і підпорядковують поведінку підсистеми деякій структурі поведінки. У свою чергу, самі підсистеми формують параметри порядку і, таким чином, виникає круговий причинний зв’язок. Якщо враховувати часові масштаби, то зміни параметрів порядку відбуваються значно повільніше, чим зміни „підпорядкованих” їм систем. Виникнення параметрів порядку пов’язано із взаємодією і конкуренцією підсистем. Параметри порядку слід також відрізняти від управляючих параметрів, які являють собою зовнішні впливи, змінюють параметри порядку. Будь-яка система в організаційному плані є ієрархією підсистеми: параметри порядку, що формуються в системі більш високого рівня ієрархії, є управляючими параметрами для підсистеми більш низького рівня. Таким чином, параметри порядку грають рішучу роль при поясненні процесів самоорганізації на всіх рівнях складних ієрархічних систем.

З цієї точки зору розгляд процесів еволюції слід аналізувати в контексті процесів самоорганізації. Еволюцію слід розглядати як необмежену послідовність процесів самоорганізації: відносно стабільний стан втрачає стійкість; причинами, які викликають втрату стійкості, можуть бути зміни внутрішнього стану чи зовнішні обмеження; біфуркація, яка зумовлена новим елементом в системі чи впливом на управлінський параметр, запускає управлінський процес, який приводить до подальшої самоорганізації системи; по завершенню процесу самоорганізації еволюціонуюча система переходить у новий, відносно стійкий стан. Це поняття тісно пов’язано з двома іншими ключовими поняттями синергетичного історизму – супервідбором і суперменезом. Під супервідбором розуміється відбір самих факторів відбору (тезаурусу, детектора і селектора), що виражають нелінійність соціального відбору (його самодія – направленість на самого себе). Супервідбір приводить до суперменезу – перетворення людства в суперлюдство. В понятті суператрактору синтезуються поняття ноосфери і естетосфери, тому суператрактор є тією дисипативною структурою, яка є стійкою відносно абсолютного хаосу. Згідно з цією теорією, сутність глобалізації вбачається в суперменезі, тобто в русі людства до суператрактору. Застосування концепції синергетичного історизму до процесу регіонально-адміністративного менеджменту приводить до наступних висновків:1) планомірної ієрархізація соціальних дисипативних структур; 2) протікання цієї ієрархізації як на інституційному (самоорганізація окремих установ), так і на ідеологічному (самоорганізація соціальних ідеалів) рівнях; 3) вона буває локальною і глобальною. Локальна самоорганізація володіє постійною чи змінною локалізацією, яка передбачає протікання процесів у просторі і часі. Переплетіння сукупності локальних самоорганізацій охоплює всі аспекти економічного і соціального життя, всі версти населення і всі регіони земної кулі. Звідси глобалізація не може обмежуватися тільки економічною сферою, але і розповсюджується на всі сфери – політичну, соціальну, культурну; 4) глобальна самоорганізація може бути відносною і абсолютною. Її відносність заключається в тому, що з часом вона повинна закінчитися деглобалізацією; абсолютна глобалізація не може привести до глобалізації; відносна глобалізація зворотна, а абсолютна – незворотна; 5) глобалізація являє собою процес руху людства до глобального атрактора (суператрактора); цей процес є не тільки нелінійним, але і асимптотичним.

Таким чином, методологія синергетичної парадигми глобалізації свідчить про те, що глобалізація – це процес стрімкого формування єдиного загальносвітового фінансово-економічного простору на основі нових, переважно комп’ютерних технологій. Атрибути глобалізації – глобальне телебачення, „фінансові цунамі” спекулятивних капіталів, перша криза економіки 1997-1999 р.р., і накінець вершина всього – Інтернет, віртуальна реальність, інтерактивність, вплив інформаційних технологій на суспільство і на людину. Глобалізація – процес становлення єдиного взаємопов’язаного світу, в якому регіони не відокремлені один від одного, а взаємопов’язані один з одним і детермінуються економічними, фінансовими, політичними відносинами, з’єднуючись в один єдиний глобальний світ. Глобалізація стала важливою тенденцією розвитку сучасного регіонально-адміністративного менеджменту, надзвичайно прискоривши інновації і виявивши необхідність уточнення стратегії вдосконалення світових господарських зв’язків, посилення взаємодії національних економік на базі сучасних інформаційних технологій та узгодження принципів регулювання, створення гнучких ринків праці, товарів, капіталу. Глобалізація відображає об’єктивний закономірний процес розвитку країн світу у вирішенні спільними зусиллями начальних проблем майже в усіх галузях суспільного життя, а саме: торгівлі, інвестицій, виробництві, послугах, фінансів, ринку робочої сили, голоду, медицини, ліквідації міжнародного тероризму, техногенних катастроф, катаклізмів. Глобальна економіка формується через поглиблення взаємодії транснаціоналізації та міжнародної економічної інтеграції під впливом політичних, соціально-економічних та науково-технічних факторів. Економічний розвиток як окремої країни, так і великих планетарних регіонів відбувається синхронно до глобального руху капіталів. В сучасних умовах особливого значення набувають фактори дієздатності держави, яка повинна створювати умови для реалізації зростаючого потенціалу міжнародної взаємодії, і в той же самий час забезпечувати національні паритети економічного розвитку.

Таким чином, синергетична парадигма регіонально-адміністративного менеджменту включає:ідею синергетичного резонансу; соціосинергетику як аналіз соціальних процесів та нелінійності; методи нелінійної динаміки; хаотичні нелінійні моделі соціальних і економічних процесів; кількісне моделювання соціальних і економічних процесів; гомеостатичність та ієрархічність буття; принципи становлення – нелінійності, нестійкості, незамкненості, динамічної ієрархічності; фрактальності – здатності логіки відобразити проміжні стани; системності і структурованості тощо.

Глобалізація та її види

Становлення регіонально-адміністративного менеджменту в умовах трансформації сучасного українського суспільства - це становлення нових соціальних і економічних форм, затвердження нових принципів економічного облаштування життя, виникнення нових інститутів у напрямі до досягнення Європейських стандартів життя.

Висновки

1. Для створення системи ефективного управління соціально-економічного розвитку території необхідно: удосконалити класифікацію територій за рівнем їх соціально-економічного розвитку (вони можуть бути розвиненими, слаборозвиненими, депресивними); розробити систему економічних регуляторів, які органи державного управління могли б використовувати для вирівнювання рівнів розвитку окремих територій; схеми, що стимулюватимуть прискорений розвиток слаборозвинених територій; механізм оцінки рівня соціально-економічного розвитку територій, який би включав систему індикаторів – економічних, соціальних, екологічних, демографічних; диференційовану державну інвестиційну політику для територій із різним рівнем економічного розвитку.

2. Концептуальні основи державної регіональної політики зводяться до надання державної допомоги (підтримки) депресивним територіям; підтримка й зміцнення економік найбільш розвинених регіонів для швидкого досягнення ними конкурентоспроможності у світовому просторі. У першому випадку за мету має слугувати зменшення диференціації в рівнях розвитку окремих регіонів, нейтралізація можливого загострення соціальної напруги в найбільш вразливих територіальних утвореннях, у другому – можливість активного використання економічного потенціалу найбільш розвинених регіонів. Підтримка депресивних регіонів передбачає перерозподіл певної кількості ресурсів за рахунок регіонів – лідерів; стимулювання регіонального розвитку регіонів-лідерів навпаки передбачає, що їм створюються належні умови для прискореного розвитку.

3. Нова теорія регіональної політики – це саморозвиток регіонів на основі врахування державою їх інтересів. Стратегічна мета регіонально-адміністративного менеджменту полягає в забезпеченні необхідних організаційно-правових умов для ефективного використання внутрішнього потенціалу регіонів, а не механічному перерозподілі національного багатства між регіонами. Нова регіональна політика, яку можна назвати інноваційною чи політикою місцевих ініціатив, направлена на розвиток здатності регіонів до швидкої адаптації до умов глобалізації.

4. Необхідно запропонувати реальну модель фінансової децентралізації, яка забезпечить стабільність центральної влади і водночас надасть можливості для ініціативи реальній та місцевій владі. Фінансова децентралізація повинна починатись з чіткого розмежування компетенції і повноважень центральної, регіональної і місцевих органів влади у сфері фінансування. Наступним кроком має стати розподіл на стабільній основі дохідної бази між рівнями влади, створення прозорої системи трансфертів, тобто системи, на основі якої кошти передаються з бюджетів одного рівня до бюджетів інших рівнів. Мають бути розмежовані власні і делеговані завдання місцевих органів влади, потрібно створювати механізм фінансування делегованих повноважень органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування.

5. Державну регіональну політику мають розробляти та втілювати у життя центральні органи державної влади й місцеві державні адміністрації, а розробка та реалізація політики регіонів має бути покладена на систему органів місцевого самоврядування, дієвість яких забезпечити через створення виконавчих органів на обласному і районному рівнях та відновлення у цій системі вертикалі підпорядкування. При цьому регіональне управління має розглядатися як діалектична єдність державного управління регіонами країни та самоврядування соціально-економічних територіальних комплексів субнаціонального рівня.

6. Регіональна політика будь-якої держави складається з державної регіональної політики та сукупності політики її адміністративних регіонів, причому цілі та принципи кожної з цих політик визначаються відповідно інтересам держав та регіонів; управління розвитком регіонів має розглядатися як поєднання державного управління регіонами та самоврядування регіонів, суб’єктами яких є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що одночасно виступають як об’єкт один до одного. Подальші розробки щодо перетворень у державному управлінні регіонами України мають перш за все бути спрямовані на вирішення проблеми перерозподілу частини повноважень місцевих державних адміністрацій на користь органів місцевого самоврядування для забезпечення можливості самостійно розробляти та здійснювати політику регіону.

7. Сильними сторонами державної регіональної політики є: стабільність розвитку, відновлювання соціально-економічного розвитку; соціально-економічне забезпечення; суспільно-корисна діяльність; раціональне використання економічного потенціалу; зміцнення економічної інтеграції регіонів, структурна перебудова , збалансованість розвитку. Слабкі сторони – потенційні загрози , зниження якості прибутку, погіршення екологічної ситуації, недосконалість технологій.

8. Глобалізація виробнича – це використання міжнародного поділу праці при розміщенні виробництва, а також комплексної глобальної філософії бізнесу, яка передбачає функціонування регіону. Глобалізація економічна – формує якісно нове середовище розвитку міжнародного бізнесу, змінює масштаби, структуру і механізм міжнародної конкуренції. Існують три аспекти міжнародного бізнесу, які сприяють процесам подальшої економічної глобалізації;розширення збуту, придбання ресурсів і диверсифікації джерел постачання і збуту. Глобалізація інвестиційна як новітній процес, надає імпульси економічному розвитку, видозмінює механізми і структуру ринкових відносин. Проблеми інвестиційної глобалізації мають особливе значення для країн з перехідною економікою, у т.ч. і для України, коли можливості мобілізації внутрішніх інвестиційних ресурсів на певний час вкрай обмежені. Глобалізація впливає на розвиток регіонів та потребує вдосконалення механізмів регіонального управління.

9. Таким чином, існування двох типів управлінського процесу – поступового (еволюційного) і вибухового (революційного) з синергетичної точки зору пояснюється загальними законами еволюції дисипативних систем. Такі системи проявляють здатність до самозбереження завдяки підвищенню рівня організації. Вони досягають стійкості, втягуючи в себе речовину і енергію, використовуючи їх для упорядкування своєї внутрішньої структури; ця структура само організується, приймаючи вид ієрархії безлічі подібних один одному (фрактальних підсистем). В організованій, таким чином, системі встановлюється певне співвідношення між порядком і хаосом,а зростання упорядкованості системи має межу, при наближенні до якої її адаптація до зовнішнього середовища зменшується. Зовнішні впливи починають руйнувати організацію системи, вона стає нестійкою, в системі зростає хаос. Проте, якби не дивно вважалося, цей хаос конструктивний в своїй руйнації; в ньому „гинуть” не життєстійкі елементи системи , а це приводить до її реорганізації, в результаті чого утверджується вже інше, нове співвідношення в ній порядку і хаосу. Граничний стан , до якого прямує система, називають аттрактором, який притягує систему до себе. Коли вона потрапляє в конус аттрактора (ведучий до нього „коридор”), це визначає майбутнє системи. Намагання вибратися із конуса аттрактора марні : всі траєкторії руху всередині конусу неминуче приводять до аттрактора. Поки система рухається до аттрактора, це визначає напрямок її еволюції, так що рух її зміни в загальних рисах слід було б передбачити. Але поблизу граничних станів її положення стає нестійким і виникає ряд можливостей . Вибір будь-якої із них може залежати від незначних випадкових обставин і тому стає непередбачливим.Нестійкі стани, із яких система може еволюціонувати по-різному, називають точками біфуркації (від англ.fork – вилка), а різні шляхи подальшого розвитку – біфуркаційними гілками

Поиск по сайту: