Сутність регіонально-адміністративного менеджменту

РЕГІОНАЛЬНО-АДМІНІСТРАТИВНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Київ

УДК 332.1

ББК 338(477):631.152

Регіонально-адміністративний менеджмент: Навчальний посібник під ред. д.ф.н., проф. В.Г. Воронкової. – Київ: ВД „Професіонал”, 2008. – 542 с.

Авторський колектив:

РЕЦЕНЗЕНТИ:

Дорофієнко В.В. – доктор економічних наук, професор, зав. кафедрою менеджменту у невиробничій сфері Донецького державного університету управління;

Корженко В.В.– доктор філософських наук, професор, зам. директора з наукової роботи Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України;

Салига С.Я. – доктор економічних наук, професор, декан економічного факультету Класичного приватного університету.

В навчальному посібнику сформовано концепцію регіонально-адміністративного менеджменту, зокрема дається аналіз економічних політичних, соціальних, соціокультурних, правових засад регіонально-адміністративного менеджменту; децентралізації як механізму територіально-адміністративної реформи та стабілізації регіонального розвитку; управління фінансовими, природними ресурсами та охороною довкілля; аналіз шляхів та напрямів антикризового адміністративно-регіонального менеджменту; формування механізму державного регулювання інвестицій в людський капітал на рівні регіону; державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в України та формування нової парадигми регіонально-адміністративного менеджменту в Україні Навчальний посібник буде корисним для студентів, магістрів, аспірантів, викладачів, державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, всіх тих, хто цікавиться проблемами регіоналістики.

©ВД „Професіонал”, 2008

©Колектив авторів, 2008

ISBN

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність дослідження регіонально-адміністративного менеджменту заключається в тому, що для стабільного розвитку суспільства і ефективного функціонування держави необхідно забезпечити баланс загальнодержавних інтересів з інтересами населення регіонів і територіальних одиниць, базуючись на принципах унітарності держави і цілісності територій. В сучасних умовах повинно бути досягнуто оптимальне співвідношення децентралізації і централізації влади, забезпечена збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів, враховані їх історичні, економічні, екологічні, географічні і демографічні особливості та збережені етнічні і культурні традиції.

Повільні темпи ринкових перетворень і незадовільний стан вирішення соціально-економічних проблем свідчать про відсутність ефективної державної політики щодо регіонів та місцевого самоврядування, що породжує багато чисельні конфлікти між різними рівнями влади, негативно відбивається на економічному розвитку регіонів, приводить до поглиблення диспропорцій в територіальній структурі національної економіки і в соціальній сфері регіонів. Все це в значній мірі є наслідком структурної кризи влади в Україні, яка знаходить своє виявлення в централізації державної влади, відсутності матеріальної фінансової основи і державної підтримки регіонального і місцевого самоуправління, недосконалості розподілу повноважень між різними рівнями влади на основі принципу субсидіарності. Крім того, ще не створена нормативно-правова база для забезпечення взаємного представництва інтересів центру і регіону. Особливу увагу слід приділити вивченню проблем, пов’язаних з формуванням організаційних, правових, економічних і фінансових важелів, які б сприяли підвищенню ефективності функціонування системи територіальної організації влади на місцях, формуванню державної регіональної політики, головною метою якої є забезпечення оптимального узгодження загальнодержавних цілей та інтересів з особливостями розвитку окремих регіонів.

Державна регіональна політика представляє собою комплекс заходів, які повинні забезпечити, з однієї сторони, унітарність і цілісність Української держави як єдиного політичного, соціально-економічного і правового простору, з іншої – необхідну децентралізацію, вирівнювання економічних і соціальних умов розвитку різних регіонів, розвиток міжрегіональних відносин, ефективну реалізацію функцій місцевого самоуправління. Об’єктом дослідження є аналіз регіонального самоуправління як форми здійснення місцевого самоуправління на регіональному рівні, у форматі якого реалізується право територіальних общин (асоціацій територіальних общин) відповідного регіону безпосередньо чи через органи регіонального самоуправління вирішувати в загальних інтересах питання регіонального значення в межах, визначених Конституцією України і законами України; процес досягнення державних цілей і завдань через територіальні органи влади. Предметом дослідження є пошуки оптимізації регіонально-адміністративного менеджменту, направленого на покращення соціально-економічного стану в країні і, відповідно, зростання життєвого рівня населення на основі: розвитку місцевої демократії, підвищення самостійності і відповідальності територіальних громад та їх асоціацій у вирішенні питань соціально-економічного і культурного розвитку територіальних громад і регіонів; забезпечення регіонального впливу територіальних громад та їх асоціацій на процес формування і здійснення загальнонаціональної державної політики; повного та ефективного використання економічного та інтелектуального потенціалу територіальних громад і регіонів; оптимізації управління на всіх територіальних рівнях на принципах субсидіарності і забезпечення ефективності його управління шляхом законодавчого встановлення оптимального розподілу повноважень між різними територіальними рівнями місцевого самоврядування; введення єдиних загальнодержавних мінімальних соціальних стандартів і дієвих механізмів соціального захисту населення, незалежно від економічних можливостей територіальних громад і регіонів. Предметом теорії регіонально-адміністративного менеджменту слід вважати наукове обґрунтування процесу досягнення ефективного менеджменту як на центральному, так і регіональному рівнях. У науковій літературі теорію регіонально-адміністративного менеджменту розглядають як науку (як теоретичний напрям виникла на перетині теорій політики та менеджменту); до його розвитку активно долучалися досягнення інших соціально-гуманістичних , економічних та управлінських наук – філософії, соціології, психології, політології, державного регулювання економіки, інноваційного та державного менеджменту, макро -та мікроекономіки, теорії організації, правових дисциплін. Регіонально-адміністративний менеджмент як наука, дисципліна і науковий напрямок дослідження ефективної системи територіальної організації влади використовує такі принципи, що сприяють підвищенню ефективності адміністративно-територіальних одиниць: економічного – наявність економічної основи для створення самодостатньої територіальної громади; політичного – в межах однієї самоуправляючої території може існувати тільки одна територіальна громада і не допускається можливість існування однієї територіальної громади в складі іншої; адміністративного – в межах самоуправляючої території створюються загальні для всієї території органи місцевого самоуправління; компліментарності – адміністративно-територіальна одиниця складається із адміністративно-територіальних одиниць нижчого рівня; не може бути випадків, коли адміністративно-територіальні одиниці «вкрапляються» в адміністративно-територіальні одиниці більш високого рівня.

Теоретичне і практичне значення формування концепції регіонально-адміністративного менеджменту заключається в тому, що в даному навчальному посібнику: обґрунтовано концептуальну парадигму регіонально-адміністративного менеджменту в сучасних умовах державотворення і модернізації українського суспільства; розроблено поняття, суб’єкти, мету та основні задачі державної регіональної політики; виявлено підходи до реформування адміністративно-територіального устрою; розкрито моделі територіальної організації влади; показано сутність організації влади на загальнодержавному та регіональному рівнях; проаналізовано функції і повноваження рівнів та органів влади; досліджено матеріальну і фінансову основу місцевого самоуправління; виявлено механізми і засоби реалізації концепції державної регіональної політики України в контексті регіонально-адміністративного менеджменту. Процес регіоналізації через децентралізацію є досить тривалим у часі, супроводжується передачею не лише повноважень, але і ресурсів кадрового та інформаційного забезпечення. Ефективне вирішення питань децентралізації вимагає наявності таких принципових умов: політичної стабільності у державі, досить високого рівня соціально-економічного розвитку стабільного законодавства й інституційного забезпечення, довіри суб’єктів до договірних відносин. За таких умов децентралізація стає необхідною умовою внутрішньої стабільності держави та адміністративно-територіальної реформи, яка поки що є тормозом на шляху перебудови всієї управлінської системи. Адже природною метою реформи є деконцентрація і децентралізація влади. При чому населення повинно відчувати себе не просто повноцінним, а головним учасником майбутнього реформування, так як перетворення повинні відбуватися заради громадян і заради відродження місцевого самоврядування.

Безперечно, що адміністративно-територіальна модель реформування місцевого самоврядування має ще багато недоліків: 1)не може вважатися дієздатною така модель територіального влаштування території, при якій роль базової одиниці виконує село з декількома сотнями жителів; 2) з формальної точки зору ради наділені великим об’ємом повноважень, але фактично першими особами в районі чи області залишається керівництво адміністрації; 3) інститут голів адміністрацій зруйнував перспективи розвитку самостійності регіонів, а все, що відбувалося потім слід визначити як війну між місцевими керівниками і тими, хто намагався керувати з центру; 4) маючи недемократичну державу, неможливо побудувати систему демократичного управління, в тому числі і низову, а тільки побудувавши демократичну владу в цілому, зможемо говорити про перспективи перебудови місцевої влади; 5) проблему територіально-адміністративної реформи, не можливо вирішити без внесення відповідних змін в Конституцію України; 6) територіальна реформа і реформа адміністративна – це різні процеси, хоча і взаємопов’язані, які потребують системного вирішення. Зміни не можуть здійснюватися у відриві один від одного: неможливо здійснити територіальний перерозподіл, не здійснивши реформування місцевого самоуправління,реформа місцевого самоуправління передбачає максимальну децентралізацію і забезпечення дійсного народовладдя, а потім здійснення територіальної реформи, яка повинна розпочинатися з базового рівня. Першим етапом повинно бути створення умов для нормального функціонування місцевої, сільської і селищної громади.

Наукова новизна формування концепції регіонально-адміністративного менеджменту базується на тому, щоб сформувати концепцію державної регіональної політики, яка направлена на більш повне і якісне задоволення потреб населення шляхом забезпечення стабільного соціально-економічного розвитку регіонів і територіальних громад на основі належного матеріального і фінансового забезпечення, підвищення ефективності функціонування владних структур всіх територіальних рівнів місцевої демократії. Наукова новизна концепції регіонально-адміністративного менеджменту обумовлена вибором таких принципів: децентралізації – принцип, що означає процес передачі частини функцій і повноважень центральних органів виконавчої влади органам місцевого самоуправління; субсидіарності – принцип, згідно якому надання соціальних послуг здійснюється на максимально наближеному до населення територіальному рівні, на якому є необхідні організаційні, матеріальні і фінансові ресурси, які забезпечують їх об’єм і якість у відповідності із загальнодержавними стандартами; самодостатність – принцип, згідно якому територіальна громада володіє матеріальними і фінансовими засобами, достатніми для здійснення задач і функцій місцевого самоуправління в об’ємі, що забезпечує належну якість соціальних послуг, що надаються населенню в системі місцевого самоуправління; адміністративний контроль – нагляд місцевих державних адміністрацій і відповідних органів виконавчої влади за законністю діяльності органів і посадових осіб місцевого самоуправління, який здійснюється в межах, визначених законом.

Для створення ефективної системи територіальної організації влади адміністративно-територіальний устрій України необхідно реформувати, передбачивши оптимізацію низової ланки адміністративно-територіального устрою з метою забезпечення самодостатності територіальних громад. Регіональний рівень є територіальною основою для організації місцевого самоуправління на регіональному рівні і побудови системи регіональних органів виконавчої і судової гілок державної влади, а також регіональних органів прокуратури і місцевих державних адміністрацій. Як свідчить аналіз, за роки існування і розвитку Української держави суспільство почало політично структуруватися, набувати рис, характерних для багатьох європейських держав. Особливо успішно ці процеси відбуваються в останні роки, проте з’явилась низка нових проблем, як перед владою, так і політиками: на місцевому рівні особливо складно досягти узгодження трьох самостійних, різноспрямованих політичних векторів: а) вектора вертикальної централізованої влади, що пов'язаний із зміцненням та ефективним впливом на всі процеси, що протікають в суспільстві; б) горизонтального вектора самоврядування, що відображає множинність горизонтальних інтересів; в) вектора політичних партій, суспільних угруповань, який відображає широкий спектр інтересів від «горизонталі до вертикалі». Україна зможе стати дійсно лідером перетворень, якщо владні й управлінські структури оберуть стануть на шлях критичного аналізу і конструктивної підтримки тих тенденцій розвитку регіонально-адміністративного менеджменту, які будуть сприяти оптимальному виходу з кризи. Такий шлях буде відповідати принципам: «до глобальних завдань – через локальні дії», «до високих ідей – через конкретну діяльність», «до загальнолюдських цінностей – через повсякденну практику». Серед напрямків діяльності, які повинні оптимізувати концепцію регіонально-адміністративного менеджменту слід назвати: децентралізацію влади; розмежування функцій та повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування; реформування адміністративно-територіального поділу країни; забезпечення органів самоврядування необхідними ресурсами для виконання делегованих повноважень; проведення реформи житлово-комунальної сфери; судовий захист самоврядування.

Нова стратегія, що орієнтується на проведення кардинальних змін у системі політичної влади і місцевого самоврядування, актуалізує необхідність адекватного осмислення сучасних проблем регіонально-адміністративного менеджменту. На новому етапі державотворення зростає потреба в ідеологічному та чіткому програмно-цільовому забезпеченні процесів адміністративної реформи та ефективних механізмів управління ними. З метою розвитку демократії і місцевого самоврядування в Україні необхідно встановити раціональні взаємовідносини між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування має зберегти свої права з одночасним здійсненням частини функцій виконавчої влади. Межі взаємодії між цими органами та способи вирішення між ними конфліктів має встановлювати законодавство та судова практика. Подальшого всебічного дослідження потребує питання комплексної реформи територіальної організації влади .У зв’язку з цим винятково важливою є роль держави, яка шляхом регулювання регіонального розвитку забезпечує гармонізацію відносин « центр-регіони» та міжрегіональних відносин. Дальше здійснення реформ в Україні, перш за все адміністративної, вимагає системності, комплексності, ефективності при здійсненні державного впливу на регіональний розвиток, На жаль, доводиться констатувати, що незалежна Україна через нестабільність внутрішньої ситуації досить довго не здійснювала виваженої і послідовної регіональної політики, а державне регулювання державного розвитку зводилось до короткострокових надзвичайних втручань у ситуацію в тому чи іншому регіоні. Водночас проблема розробки і реалізації організаційно-правових заходів, здатних реально впливати на регіональні проблеми в інтересах всього у українського народу є вкрай нагальною.

Головною метою навчального посібника є системний і комплексний аналіз основних теоретично-методологічних проблем, на яких ґрунтується регіонально-адміністративний менеджмент, в основі якого державне регулювання регіонального розвитку та нове вирішення проблем територіально-адміністративної реформи. Навчальний посібник підготовлений авторським колективом: тема 1, вступ, післямова - д. філософ. н., проф. Воронкова В.Г.; тема 2 - к.т.н., доц. Беліченко А.Г.; тема 3 - д.с.н., проф. Катаєв С.Л.; тема 4,5 - к. політ. н., доц. Зуєва В.О; асистент Обущак О.О.; тема 6, 7 - асистент Бабарикіна Н.А.; тема 8 - к. філософ. наук., доц. - Рєзанова Н.О.; тема 9 - к. філософ. наук, проф. - Кіндратець О.М.; тема 10 - ст.викл. Романенко Т.П.; тема 11 - к.с.н., доц. Кулик Т.П. ; тема 12 - к.т.н., доц.Попов О.М., асистент Венгер О.М.; тема 13 – канд. наук з держ. управ., ст.викл. Ажажа М.А.; тема 14 - д. філософ. н., проф. Воронкова В.Г., к.с.н., доц. Швець Д.Є.; тема 15 - д. філософ. н., проф. Воронкова В.Г., к.ф.н., доц. Мельник В.В.; тема 16 - к.п.н., доц. Сергієнко Т.І.; тема 17 - д.філософ.н., проф. Воронкова В.Г.; д.політ.н., проф. Алєксєєнко І.В.; тема 18 - кандидат наук з держ. управ., доц.Бабич О.Б.

ТЕМА 1

ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ЦІЛІ І ФУНКЦІЇ ДИСЦИПЛІНИ “РЕГІОНАЛЬНО-АДМІНІСТРАТИВНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ”

1.1. Сутність регіонально-адміністративного менеджменту

1.2. Цілі та функції регіонально-адміністративного менеджменту

1.3. Регіональна політика держави та її основні компоненти

1.4. Мета, завдання та цілі державної регіональної політики

1.5. Синергетична парадигма дослідження регіонально-адміністративного

менеджменту в умовах глобалізації

Висновки

Питання для самоконтролю знань

Література

Ключові слова і терміни: регіонально-адміністративний менеджмент, регіон, регіональне управління, місцеве самоврядування, регіональна політика, державна регіональна політика, регіоналізація, синергетична парадигма.

Цілі та завдання:

· проаналізувати сутність і основні напрями розвитку регіонально-адміністративного менеджменту;

· дати визначення об’єкта і предмета дослідження регіонально-адміністративного менеджменту;

· дослідити сутність цілей та функцій регіонально-адміністративного менеджменту;

· проаналізувати основні компоненти регіональної політики;

· систематизувати сутність і напрямки розвитку державної регіональної політики;

· дати визначення регіону як цілісного соціального і економічного феномена;

· розкрити проблеми державної регіональної політики;

· обґрунтувати синергетичну парадигму регіонально-адміністративного менеджменту.

Сутність регіонально-адміністративного менеджменту

Регіонально-адміністративний менеджмент - одна з найважливіших галузей економічних знань, що знаходиться на стику трьох дисциплін - економічної географії, економіки та менеджменту, а також тісно пов'язана з багатьма науковими дисциплінами, такими як статистичні методи аналізу економічної політики, державні фінанси і бюджетна політика, мікроекономіка та макроекономіка, філософія управління. Регіональне управління здійснюється на різних рівнях: загальнодержавному, місцевому та місцевого самоврядування згідно із політичним та адміністративно-територіальним устроєм країни. Цей устрій передбачає наявність відповідних територіальних органів управління, у тому числі й органів місцевого самоврядування. Терміни «територіальне управління» та «регіонально-адміністративний менеджмент» в широкому смислі є синонімами. Проте слід мати на увазі, що регіон у національній економіці розглядається як окрема самостійно господарююча система, що має чітко означені межі своєї території, власні органи управління, матеріальну та фінансову основу і визначається в більшості випадків законодавчими актами держави. Термін «регіонально-адміністративний менеджмент» є вужчим за термін «регіональне управління». Появі регіонально-адміністративного менеджменту передував розвиток регіональної економіки, яка сформувалася в 50-х роках, коли відомим американським економістом Уолтером Ізардом було засновано Асоціацію регіональної науки (Філадельфія, 1954 р): «Розміщення і просторова економіка» -(1956 р.); «Методи регіонального аналізу і вступ до науки про регіони» - (1961 р.); «Еколого-економічний аналіз для регіонального розвитку» - (1971 р.). Значний внесок у розвиток регіональної економіки зробив також французький економіст Ф. Перру - автор концепції «полюсів зростання» - нерівномірного і поляризованого розвитку окремих територій. Серед радянських авторів перше фундаментальне узагальнення економічних проблем регіону було зроблено академіком М. М. Некрасовим у монографії «Регіональна економіка», яку присвячено питанням розміщення продуктивних сил. Серед українських вчених-економістів відомі роботи В. А. Поповкіна «Регіонально-цілісний підхід в економіці» - (1993 р.); Чумаченка М. Г. «Очерки по экономике региона» - (1995 р.); Топчієва О. Г. «Теоретичні основи регіональної політики» - (1997 р.); Симоненка В. К. «Регіони України: проблеми розвитку» - (1997 р.); Зайцевої Л. М. «Региональная система управления (организационно-методологический аспект)» - (1997 р.).

В останні роки за умов переходу України до ринку значимість регіонально-адміністративного менеджменту зростає. Кожний регіон, займаючи конкретне місце в господарському комплексі країни, в той же час становить разом з іншими регіонами єдине економічне ціле. У процесі виробничоїдіяльності на територіїрегіону пересікаютьсяінтереси як окремих підприємств, галузей господарського комплексу, так і самого регіону, однією із задач якого є формування пропорцій,таких, що найбільш повно відповідають потребамйого ефективного функціонування.З точки зору регіональногоуправління необхідно виявлятипротиріччя, що виникають урезультаті такого пересікання, щоб попереджати конфлікти і пов'язані з ними негативні наслідки. Управління в широкому значенні слова означає вплив на процес, об'єкт, систему для зберігання їхньої сталості або переведення з одного стану в інший відповідно до поставлених цілей. У реальному світі управлінські впливи здійснюються на різні за характером і особливостями процеси, системи, об'єкти. Відповідно до цього визначаються і різні галузі управлінні: • управління діяльністю живих несвідомих організмів; • управління процесами функціонування і взаємодії неживих, технічних і технологічних систем; • управління процесами, пов'язаними з діяльністю людей, в якій головним об'єктом управління є суспільство в цілому, а також ті процеси, явища, предмети, зв'язки між ними, на які спрямовані керуючі впливи. Управління, пов'язане з діяльністю людей, називається управлінням суспільними соціально-економічними процесами. Управління суспільними соціально-економічними процесами є системою взаємозалежних важелів, які забезпечують спрямовуючий, координуючий і стимулюючий вплив суспільства на учасників виробництва.Основною підсистемою управління соціально-економічними процесами є управління господарським комплексом території, яке здійснюється на всіх стадіях його розширеного відтворювання і є механізмом реалізації та організації реалізації вимог усієї системи об'єктивних економічних законів. Управління господарським комплексом служить формою прояву глибинних відносин суспільства, в остаточному підсумку - відносин власності на засоби виробництва. Основна мета управління господарським комплексом - забезпечення безперебійного функціонування виробництва і підвищення його ефективності. В управлінні соціально-економічними системами, до яких належать держава, регіон, місто (село, селище), підприємство, об’єктом є не тільки рух майна і фінансів, але й люди, відносини між ними та різними соціальними групами. На рівні регіону це відносини: людина – органи влади; людина – соціальна спільнота, людина – людина, а також відносини між юридичними особами. На ці відносини впливають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. Відносини формуються під впливом інтересів: індивідуальні інтереси як члена колективу (сім’ї, трудового колективу, політичної партії, громадського об’єднання); як мешканця міста (села, селища); як громадянина держави. Виразниками цих інтересів є різні структури – органи державної влади, місцевого самоврядування, трудові та інші колективи та сама особа; в ідеалі - місцеві інтереси представляють органи місцевого самоврядування, а державні – місцеві адміністрації. До об’єкта управління місцевими державними адміністраціями слід віднести відносини між юридичними і фізичними особами, що знаходяться на певній території, та державою; як спільний об’єкт державної регіональної політики та власних політик регіонів виступає регіон як соціально-економічна територіальна система. Втім з цієї системи мають бути відокремлені органи державної влади, що функціонують на території регіону, та органи місцевого самоврядування, бо вони відповідно є суб’єктами державної регіональної політики та політики регіону. При цьому слід розуміти, що в процесі здійснення регіонального самоуправління органи державної влади ( у т. ч. – місцеві державні адміністрації) слід розглядати як об’єкти зовнішньої складової політики регіону, а органи місцевого самоуправління як об’єкт державної регіональної політики та державного управління.

Досвід управління економікою за ринкових умов визначив схему цього управління, яка складається з трьох ланок: державного, регіонального і місцевого самоврядування,кожне з яких має свої цілі, задачі і функції. Розглядаючи правові та економічні основи регіонально-адміністративного менеджменту, слід звернути увагу на його конституційне визначені системи: місцеві державні адміністрації та місцеве самоврядування. Місцеві адміністрації здійснюють виконавчу владу відповідно до Конституції та Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Тому слід уважно вивчити ці документи, зосередивши увагу на завданнях, складі, підпорядкованості місцевих державних адміністрацій та засадах, на яких вони діють. Місцеве самоврядування є основою демократичного устрою країни. Його сутність визначена Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Вивчаючи його, слід порівняти визначення терміна «місцеве самоврядування» в цьому Законі та у Європейській хартії про місцеве самоврядування і зробити висновки щодо необхідності подальшого вдосконалення правового поля місцевого самоврядування в нашій державі.Систему місцевого самоврядування в Україні утворюють: територіальна громада; сільська, селищна, міська ради; сільський, селищний, міський голови; виконавчі органи сільської, селищної, міської рад; районні та обласні ради; органи самоорганізації населення.

Суб'єктом управліннявиступає держава в особі органів влади (представницьких органів) – рад, органів державного управління, органів суду, прокуратури й арбітражу. Слід звернути увагу на те, що первинним суб'єктом місцевого самоврядування є територіальна громада – жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Держава визначає цілі та пріоритети регіональної політики, регулює основні параметри розвитку регіонів за допомогою фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, антимонопольної та митної політики. Місцеве управління спрямоване на вирішення питань місцевого значення та узгодження галузевих, регіональних і підприємницьких інтересів на рівні адміністративних областей та районів. Місцеве самоврядування є засобом реалізації інтересів територіальних громад. Зазначені форми регіонально-адміністративного менеджменту більшою або меншою мірою використовуються в усіх країнах. Дієвість регіонально-адміністративного менеджменту залежить від реалізації його органами спеціальних функцій, пов'язаних з: узгодженням управлінських рішень різних об'єктів господарювання; можливостями маневрування фінансами, трудовими і природними ресурсами з метою отримання кращих кінцевих результатів господарювання, стимулювання всебічного розвитку підприємництва та конкуренції у сфері використання ресурсів регіону; підтримкою життєдіяльності найбільш вразливих верств населення; оптимізацією завдань розвитку регіонів з урахуванням економічної, соціальної, культурної та екологічної ефективності.

Органи регіонально-адміністративного управління мають повноваження та виконують свої функції відповідно до чинного законодавства кожної країни. Розмежування цих повноважень та функцій – одна з найскладніших проблем підвищення ефективності управління. Вона по-різному вирішується у світовій практиці державотворення, котра використовує чотири основні системи територіальної влади: англо-американська, континентальна (романо-германська або Європейська); іберійська, радянська мають істотні відмінності, зумовлені різними принципами побудови і поєднання прямого державного управління та місцевого самоврядування. Англо-американська (англо-саксонська) модель : представницькі органи діють самостійно, пряме підпорядкування вищим органам відсутнє. Контроль здійснюється посереднім (непрямим) шляхом через міністерства й суд , на місцях відсутні уповноважені центрального уряду . Англо-американська система характеризується тим, що на всіх субнаціональних рівнях управління функціонують органи місцевого самоврядування, а місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції відсутні (наприклад, Велика Британія, США, Канада, Австралія, близька до подібної системи організація влади на місцях і в Росії. Континентальна (романо-германська, або європейська) модель: місцеві органи влади підпорядковуються вищим державним органам, які здійснюють прямий контроль за їх діяльністю ; базується на поєднанні місцевого самоврядування та місцевого управління; береться до уваги різне тлумачення „природних” та „штучних” адміністративно-територіальних одиниць. Така система може мати два різновиди: а) на всіх субстанціональних рівнях, за винятком низового, одночасно функціонують виборчі органи територіальної громади (у тому числі й органи „вторично-територіальної „ громади, територіальної громади „штучної” адміністративно-територіальної одиниці) та призначені представники центральної влади ( місцеві державні адміністрації), які здійснюють адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування. При цьому на низовому рівні функціонують виключно органи первинної територіальної громади ( Франція, Італія); б) на низовому рівні – у „природних” адміністративно-територіальних одиницях створюються лише органи місцевого самоврядування, а на регіональному та субрегіональному рівнях (у „штучних” адміністративно – територіальних одиницях) функціонують призначені місцеві державні адміністрації загальної компетенції. Можливий варіант, коли і на регіональному (субрегіональному) рівні функціонують представницькі органи територіальних громад „природних” адміністративно-територіальних одиниць (Польща, Болгарія, Туреччина, Фінляндія, Іран). Іберійська модель (Бразилія, Португалія, Мексика, з певними особливостями –Іспанія) передбачає, що управління на всіх субрегіональних рівнях здійснюють обрані населенням представницькі органи місцевого самоврядування (ради) та відповідні головні посадові особи місцевого самоврядування (мери, префекти, алькади тощо). Ці посадові особи стають головами відповідних рад й одночасно затверджуються центральними органами державної влади як представники державної влади в адміністративно-територіальних одиницях. Радянська модель (система рад та їх виконавчих комітетів) базувалася на запереченні розподілу влад і визнанні повновладдя представницьких органів знизу доверху. Ця система передбачала , що всі ради, починаючи з найнижчого рівня, є органами державної влади на своїй території; всі інші органи прямо чи опосередковано підпорядковані радам. Система рад характеризується ієрархічною підпорядкованістю всіх її елементів та відсутністю будь-якої самостійності місцевих органів (КНР, КНДР). В Україні формується континентальна (її другий різновид) модель управління на місцях.

Аналіз існуючих моделей дає змогу встановити, що системи територіальної влади усіх країн мають три рівні: загальнодержавний (національний), проміжний (область, район) і низовий (село, селище, місто). На кожному з рівнів діють відповідні управлінські структури, зумовлені політико-адміністративним устроєм кожної країни. Організація територіальної влади в Україні в основному відповідає європейській змішаній злитій (континентальній або французькій) системі. Загалом Україна та Франція подібні за площею території, чисельністю населення, політичною системою та іншими ознаками. Аналіз існуючих у світі систем територіальної влади та організації її в Україні показує, що в нашій державі ради стоять осторонь від органів виконавчої влади, не мають законодавче визначеного підпорядкування, делегують переважну частину своїх повноважень місцевим державним адміністраціям, не несуть відповідальності за стан справ на місцях. Це не сприяє демократизації управління, наближенню його до засад, визначених Європейською хартією про місцеве самоврядування. Не повною мірою сучасним принципам регіонального управління відповідає й організаційна структура місцевих державних адміністрацій. Вона зберігає централізм в управлінні, притаманний командно-адміністративній економіці, що заважає ефективному вирішенню локальних проблем і вдосконаленню економічних важелів у регулюванні відтворювальних процесів на регіональному рівні. Ці вади покликана усунути адміністративна реформа, котра провадиться нині в Україні і має на меті застосування таких методів управління, які б, зокрема, забезпечили ефективне функціонування місцевих органів влади. Методи управління суспільним виробництвом класифікуються за змістом (економічні, соціально-психологічні, правові) і за впливом на працівників з урахуванням мотивів їхньої діяльності (організаційно-адміністративні та засновані на матеріальному і моральному стимулюванні працівників).

Регіон – (лат. redio (redionis) – область, округ) – територія країни із специфічними природно-кліматичними та економічними умовами та характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил з урахуванням демографічних, історичних, соціальних особливостей, розвиток якої здійснюється на основі законів національної економіки і регіональних, у результаті чого формуються регіональні економічні відносини. Основний критерій відокремлення регіону – спільність народногосподарських регіональних завдань, техніко-економічні особливості розвитку промисловості та сільського господарства, наявність суб’єктів господарювання, об’єднаних регіональними економічними, соціальними, культурно-етнічними інтересами, у результаті яких утворюється регіональний тип відтворення соціальної системи. Регіон це: 1) простір, обмежений фізико-географічними, адміністративними або будь-якими іншими межами; 2) велике територіальне утворення, що охоплює декілька країн, або значна адміністративна частина однієї країни, яка відрізняється від інших територій сукупністю природних чи/або історично сформованих, відносно стійких економіко-географічних чи інших особливостей, що сполучаються з особливостями національного складу населення; 3) сукупність країн, що являють собою окремий економічно-географічний, або близький згідно національного складу, культури або суспільно-політичному устрою район світу; 4) велика частина Світового океану, наприклад, Тихоокеанський регіон. Регіон – 1)область, район; частина країни, що відрізняється від інших областей суперечністю природних і (чи ) таких, що історично склалися, відносно стійких економіко-географічних та інших особливостей, що нерідко сполучаються з особливостями національного складу населення; 2) група прилеглих країн, що являє собою окремий економіко-географічний , або близький за національним складом і культурою, або однотипний за соціально-політичним ладом район світу. Всі області України можна умовно поділити на три групи. До першої групи входять області, що мають рівень основних соціальних показників на 15-20% нижче за середній по Україні (Черкаська, Чернігівська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Рівненська, Житомирська, Закарпатська, Вінницька, Чернігівська, Волинська, Тернопільська). До другої групи – ті області, що мають рівень аналогічних показників на 15-20% вищий за середній (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області; м. Київ, м. Севастополь). До третьої групи – області, які мають зазначені показники на рівні середнього. Це – Київська, Луганська, Одеська, Полтавська, Миколаївська, Сумська, Львівська, Херсонська, Хмельницька області. Класифікація соціальних індикаторів сталості економіки регіону:Індикатори життєвого рівня – характеризують номінальні та реальні доходи населення, рівень його добробуту; Індикатори стану трудових ресурсів – характеризують стан трудових ресурсів, рівень зайнятості та безробіття населення, попит та пропозицію робочої сили; Індикатори здорів’я населення – відображають рівень захворюваності населення, середню тривалість життя; Індикатори демографічної ситуації характеризують рівень репродукування населення, смертності, народжуваності, а також зовнішньої міграції; Індикатори криміногенної ситуації – характеризують рівень злочинності у регіоні, в т. ч. економічної. Основною метою управління економікою на державному рівні є створення економічно потужної незалежної держави на базі високоефективного господарського комплексу і високорозвиненої ринкової інфраструктури.

Виходячи з цього, у перехідний до ринкових відносин період на державному рівні вирішуються такі основні задачі управління країною як єдиним цілим: визначення стратегії економічного розвитку, цілей і пріоритетів; проведення в життя єдиної економічної, технічної, структурної та інвестиційної політики; розробка правового і господарського законодавства (правового статусу регіональних і місцевих органів управління, правової основи підприємництва, оподаткування, банківської системи і т. ін.); забезпечення функціонування ринкового механізму: підтримка загальної збалансованості економіки; зміна монопольного становища окремих виробників; стимулювання конкуренції; регулювання соціально-економічних проблем :соціальний захист населення; розвиток фундаментальних наук; підвищення екологічної безпеки території; розв'язання міжрегіональних проблем; раціональне використання природних ресурсів; підтримка боєздатності Збройних сил України. Таким чином, однією з основних ланок єдиної вертикалі органів державного управління є регіональний рівень, інтереси якого пов'язані, в першу чергу, з турботою про людину і сферу її життєдіяльності. Тому вплив на економічні процеси, що відбуваються в регіоні, слід розглядати з цих позицій, чим і визначаються основні принципи формування регіональної системи управління, функції її органів, організаційна структура, що здійснює процес управління.

Слово „регіональний” походить від латинського слова region – регіон – це територія, що представляє собою народне господарство як екологічно і соціально-економічно збалансовану систему, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю , взаємопов’язаністю складових і цілісністю ; має спільну характеристику природно - географічних, соціально-економічних, демографічних, національно-культурних, історичних ознак ; представляє собою єдність природного, матеріального (створеного людьми) та соціального середовища. Регіонально-адміністративний менеджмент – це таке управління регіоном (територіальною громадою) , яке спирається на людський потенціал регіону як її основу, орієнтує виробничу діяльність на запити споживачів регіону, здійснює гнучке регулювання і своєчасні зміни (перетворення) в регіоні, адекватні впливу навколишнього середовища і дозволяють домагатися конкурентних переваг, що в кінцевому рахунку сприяє конкурентоспроможності регіону і досягненню цілей регіону в довгостроковій перспективі. Регіонально-адміністративний менеджмент концентрує увагу на проблемах як зовнішнього, так і внутрішнього оточення, на пошуках можливостей у конкурентній боротьбі, на адаптації до змін в оточенні; на проблемах, що виникають усередині регіону, зв’язаних з більш ефективним використанням ресурсів. Регіонально-адміністративний менеджмент направлений на ефективне управління регіоном, пошуки шляхів його оптимізацій ; основними факторами побудови системи управління є люди, система інформаційного забезпечення і ринок, його ефективність виражається в тому , наскільки вчасно і точно регіони в стані реагувати на нові запити з боку ринку і змінитися в залежності від зміни оточення.

Поиск по сайту: