Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ЧОГО СТОЇТЬ ШЕВЧЕНКО ЯКО ПОЕТ НАРОДНИЙ

ЛИСТ III

Чуємо й ми по хуторах, що вмер Тарас Шевченко. Тяжке горе, що немає вже на світі великого поета, і свята перед Богом усяка сльозина, що впала на його домовину: слізьми своїми зложили ми ціну подвижникові рідного слова, которе одно становить нашу народну силу, нашу народну славу,— одно дає нам право на дільницю між іншими народами. Поки між нами жив Шевченко, оддавали ми йому шанобу, яко високому поетові, і очі одвертали од усякої хиби його і упадку на тяжкій, одинокій дорозі; яке ж велике було його діло, що він зробив для нас, українців, І що були б ми без Шевченка,— се вже тепер тілько уповні нам одкрилося.

Занедбали здавна вже письменні городяне наш сільський неписьменний люд з його недрукованою мовою; до чужих людей розумом пригорнулися, До тих людей, що серед великої громади темного люду невеликою купою держаться і самі тілько один одного, мов у кагалі, розуміють, і байдуже •м, що покинули далеко позад себе незчисленні тисячі неписьменних. Слідом за ними й наші письменники поплентались і вкупі з ними узялись до роботи — книжки академічним якимсь складом писати, і вже своєю славою величалися, що одну книжну академічну мову од моря до моря, мов який невід, на людські душі закинули. Великим сим писатслям і строїтелям речі книжної було байдуже, що весь наш простий люд крізь той невід здавався недорікою, байдуже й на те, що не було сьому людові іншого ходу в письменство, тілько мусив рідного простого і виразного свого слова зректися. Оддаючи тоді в школи дітей, наші хуторяне все одно, шо в москалі оддавали, бо через те письменство химерне меншало в нас людей, которі по-нашому розмовляли і по-нашому на Божий мир дивилися, і по-нашому між селянами оберталися.

Тут же нам городяне здоровий розум і чистий смак своїми книжками каламутять, а тут — сусіль! увійшов до нашої простої хати чоловік, по-нашому прибраний, наших ніби й звичаїв, нашої й мови, та й почав якісь вірші про якогось Енея слебезувати. То-то б, здається, треба нам зрадіти! по-нашому чоловік віршує! Та ба!-бодай так і не віршувати! Зараз декоторі постерегли, що воно за проява. «Придивітесь лишень,— кажуть,— до сього чоловічка зблизька: се городянський панок по-нашому прибрався. Гляньте: у його й панська хода і вся удача панська, а мовою своєю він тілько нас передражнює і на сміх підіймає. Се він глузує з наших звичаїв, з нашої батьківщини, з нашої простоти, що ми, бач, панських присмаків не знаємо та панських фухів не заводимо, та панських річей солодких цураємость. Гляньте: у його Еней про рідну матір перед громадою такі речі говорить, що хоч втікай із хати; слухайте, як він нашими звичаями ганьбує, як він українське слово перековерзує. Се нам пани таке дзеркало подарували, що як погляне в його простий чоловік, то й сам себе не пізнає.»

От такий дали тому віршуванню суд наші розумні люде, І одвернулась усяка ясна душа од перекуйовдженого не знать по якому Енея. Аж тут Маруся Квітчина до нас у хату завітала. Серденько кохане! Яке ж ти любе нам та поважне після того цигана троянського здалося! Се наша душа на Божому лоні по-нашому заговорила. Се перва була книжка, котора тим же духом, що й слово Учителя благого, дихала. Тим самим поглядом Квітка на нас, простих людей, подивився, що й той великий чоловіколюбець. Здивувалися ми, як ясно засіяв наш народний образ, дарма що йому па-харський піт густим пилом припав. Глибоко глянули ми з Квіткою в душу свого простого люду і самі загадалися, звідкіля в його та глибина неска­занна...

Загадались, аж тут Шевченко голосно на всю Україну озвався, мов усі співи народні і всі людські сльози разом заговорили. Підняв він з домовин німу нашу пам'ять, визвав на суд нашу мовчазну старосвітщину і поставив перед нею українця, який він єсть тепер, яким він через свою історію стався. Хто ж би тут не домислився або душею не почув, що, викупавшись у своїй крові, перебувши незчисленні руїни і пожежі, мусили наші предки багато у свою душу од давніх часів зачерпнути! Намалювавши сам себе у твоїх думах, намалювавши старого Перебендю, батька й матір Катерини й саму Катерину з її щирим коханням і великими муками, Шевченко зараз явив високий історичний спосіб словесної живописі; бо й його власний образ духовний і вся та сім'я рідних йому душ — всі вони були історичні чада нашої старосвітщини. Узяв він голос і склад своєї речі високої од тих пісень і дум, що вже тільки ми, хуторяне, слухали і серцем розуміли; душа поезії нашої народної неписьменної сталась душею його музи. Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні. Його устами весь наш народ заспівав про свою долю: тим його слово голосною луною розляглось усюди, де лилась наша кров, де лежать наші кості,— усяке серце од його співу стрепенулося.

Квітка первий зрозумів поезію наших народних звичаїв, яко сем'ї благої, праведно людської. Шевченко нам явив поезію нашої жизні народної. Квітка здивував нас усіх, показавши велику героїчну душу в тихому, смирному образі пахарському, в сільському житті простому. Шевченко дав нам збаг­нути її глибиню таємничу: визвав він перед наші очі забуту давнину ук­раїнську, і побачили ми, що ся душа смиренна не днями, не годами, а цілими віками, в бідах і напастях пробувала та й не знікчемніла, не знітилась, нечестивій волі слугою не вчинилася, а глибоко сама в себе входила і, понуро серед лукавих людей стоячи, своєї пори, своєї даті мовчки виглядала. Отже, як осіяла Квітку, з його простодушними творами огненная поезія Шевченкова, тоді розумно стало нам, що Наум Дрот — той же Кішка Самійло народний, бо видержав він пробу не меншу од Самійлової, живучи дома на чужині і вік за віком бідуючи, не погнувся, не знизився духом твердим і високим.

Шевченко — наш поет і первий історик. Шевченко перше всіх запитав наші німі могили, що вони таке, і одному тілько йому дали вони ясну, як Боже слово, одповідь. Шевченко перше всіх додумався, чим наша ста-росвітщина славна і за що проклянуть її грядущі роди. Так, як йому самому пісня народна дала тон до високої речі, так і він дав нам усім праведний тон, як нам своє слово строїти. Високо над нами підняв Шевченко поетичне світло своє — і стало видно по всій Україні, куди з нас кожен мусить простувати. При сьому світлі всякому стало розумно, який справді славет­ний та величний у своїй простоті той сільський мир, з которого Квітка вибрав свою Марусю з її сем'єю поетичною. При сьому світлі всяке поба­чило, що наші звичаї народні — та ж сама історія народного духу нашого, що й народна пісня, що й народна дума, тілько не всякому, а вищому, поетичному погляду одкривається їх краса і повага. Всяке розумне зрозуміло, що нам у своїй словесності ні за ким слідом іти, як тілько за своїм генієм народним, которий мовчить у наших панських та чернечих літописях, нишком живе в звичаях і голосно говорить тілько в народній думі та пісні. Був на світі Кониський – і своєю «Історією русов»,мов якою завісою мальованою, закрив од нас старосвітщину, аж поки Шевченко не розідрав,не роспанахав її завіси. Прийшов слідом за ним Котляревський — і своєю «Енеїдою» ізробив з нашої простої жизні з її звичаями розумними мов би якийсь смітник за панським задвірком. Одвернулись од того смітника обидва наші поети і появили інших українців з українками в «Марусі», в «Сер­дешній Оксані», в «Козир-дівці», в «Катерині» і в інших праведних утворах поетичних.

Квітка первий довів українців до сліз мовою українською і тим нам показав, що ми ще не звелись ні на що: єсть-бо в нас що розказати по-свойому, єсть над чим заплакати. І великого, мабуть, стоїть народ наш простий у своїх домотканих свитинах, коли, ввійшовши в його сем'ю, най­розумніший, найученіший з нас має собі ту сем'ю за свою рідну,— самий могущий і прославлений з нас, самий високий і чистий духом не одцурався би Марусю рідною сестрою звати, і її матір — рідною матір'ю, і її батька — рідним батьком. Отаким-то людом убогим і смиренним Квітка наш перед усім світом похвалився: чи є мов такий другий на всьому світі великому?

Скупились ми коло Квітки скїлько нас було тоді однії віри, одного розуму. Мало було нас, бо інших невірна городянська наука знівечила, а тих нужда до землі прихилила; а все ж почули ми глибоко в серці, що ми — ми, і справив се велике діло Квітка. Шевченко застав нас уже гото­вими слухати його думи смутні і до невеличкої громади нашої почав зем­ляків зо всього світу скликати.

Озвались до кобзаря з рідним вітанням на Кавказі, на Сибірі, за Бен­дерами, за Случчю й за Дунаєм. Що тілько живе було з українського роду по всьому світові, все стрепенулося, нашорошило уші І в серце прийняло благові ству ванн я своєї народности. Шевченко став мов би високим корогвом серед розпорошеного на тисячах миль нашого люду, І з того часу всі в нас поділились на живих і на мертвих та й довго ще ділитимуться. Слово його животворяще сталось ядром нової сили, про котору не думали й не гадали за Котляревського найрозумніші з наших земляків, а та нова сила — на­родність. Вона нас родичами поміж собою поробила, у братню сем'ю з'едночила і наше українське суть на віки вічні утвердила. Шевченко чистим подвигом словесним докінчав діло, за которе гетьмани наші нечистим серцем бралися. Шевченко, воздвигши із упадку голосну мову українську, назна-менав широкі границі нашому духу народному. Тепер уже не мечем наше народне право на вражих твердинях зарубане, не шпаргалами і печатьми супротив лукавства людського ствержене: у тисячах вірних душ українських воно на самому дні заховане і тисячолітніми споминками запечатане.

Слово, не що інше, як рідне слово, вернуло нам повагу між народами і нову підвалину під нашу жизнь історичну підкинуло. Взяв-бо Шевченко свою чудотворну річ не з городів великих, не з академій самопрославлених, не з-між товариства блискучого і всевладного: все те минув він, занедбав І покинув, тілько хуторська й сільська мова йому до його великого діла здалася; тілько по селах, по простих хатах шукав він для своїх поем людей духом великих, серцем чистих, поважних, високих. Через сих-то людей, через їх душі поетичні, праведні, вся тайная в старосвітщині нашій йому одкрилася; сі-то люде, забуті історією панською, надали йому сили древні могили розкривати і по скривавленій землі, як по пергаментах, правду святу вичитувати. їх самостайним духом виріс він до тих творів високих, то без друкарні по всьому світу ширяться, що на всіх щирих серцях українських огненними словами надруковані. Вони дали йому крила піднятись над землею якимся образом несьогосвітнім, величним і з вишини всі людські душі оглядіти і оплакати. Вони — наша історія живая, наші голосні літописі— поставили перед його очима й Прометея, в которого криваве серце щогодини вмирає і щогодини оживає. їх нескінченно живі душі навчили його говорити і до мертвих, і до нснарождених.

Провівши нашу історію через простий, здоровий розум народний, він дав їй новий образ,— не той, що в Кониського; а провівши наш народ по його історії, не тим він нам його явив, що в Котляревського. Очистив він історію од усякої омани правдивим і високим духом народним і споминками старосвітськими перед розумними людьми вповажнив. З того часу новую жизнь почала Україна, і хто брався до роботи громадської не сліпуючи, той добре знав, з якого боку вхопитись і куди простувати. Широким ходом пішло наше народне діло — не казав би то во ім'я всіх земляків, во ім'я всіх вірних душ українських. Під корогвом Шевченковим ми ніби вернулись до домівки святої з чужої чужоземщини, і рідна словесність сталась для нас службою Господу правди. Після його величної, святої речі, котлярев-щина зневагою святині нашої здалася, і благенькі вірші наших пустоцвітів тілько той лепетав, мов дитина, кому не страшно дрібний свій гомін піднімати серед народної молитви. Замовкла була наша словесність на якийсь час, прислухаючись до поважного благовіствування поезії Тарасової, і благодатна була тиша, серед которої пост давав нам нові закони слова українського. Не мале творив він діло тим благовіствуванням: він іззивав забутих у рідну сем'ю, між ті люде, которих ми праведно людьми вели­чаємо. Слово було пробою забутим, чи достойні вони такого товариства, чи воскреснуть із свого сну, которим вони мусили спати десятки і сотні років. Слово було їх правом віковічним на володіння тим, чого, мовляв, ніхто не додбає і не розруйнує. Словом скріплявсь новий союз братерський, нова сем'я українська...

Ото ж Шевченкове діло! Ото місце Тарасове в нашій народності. По­ставивши собі за найвищий взір творчества велику душу народну, назна-мснав він нашим письменним людям дорогу просту, ні в кого не питану. Іепер уже тілько той у нас буде робітник не нікчемний, хто йтиме вперед великої народної громади, знаючи її нужду духовну, маючи її смак чистий, Дивлячись її поглядом праведним. Тим-то не хто, як хуторяне та селяне, з-ають і чують душею, чого стоїв Шевченко. Він їх вивів, наче Ізраїля, 3 книжної неволі, в котору були городяне взяли всякий розум письменний; 1Н скинув з них ганьбу всесвітню, що вони люде — ні до чого; він возвеличив їх образ духовний і виставив його на взір перед цивілізованим миром: дивітесь, землі і панства просвіщенні: тисячу років сей люд убогий себе пам'ятає, і тисячу років у своїй темноті і недостатках тілько мужу гро­мадському він корився; хто з його вгору вибивався і панською пихою од людей одрізнявся, він йому не кланявся; він його, мов порчену кров, ізвергав із себе; він тілько громаду величав «великим чоловіком». Се возвістив я людям сим простим і вбогим слово велике, праведне, вовіки і віки непохибне, і вони його зрозуміли, гарячими слізьми своїми його скро-пили-освятили, і слово моє станеться в них силою необоримою. Не збавить йому сили ніяка сила земная, і поки світу сонця, поти воно не забудеться. Підуть колись в непам'ять славні діла і тріумфи великих городян, що з високої високості на вас, мої сиротята, позирають, а ваш образ духовний через моє слово ніколи не забудеться. Сотворив я вам словом своїм вічную пам'ять, а самих вас учинив собі самому вічною пам'яттю міждо живими. Так промовляє сумній душі нашій душа Тарасова. Його смерть якусь нову, свіжую силу надала його поезії, і в нас по хуторах і по селах почали її заново читати. Усяке слово його тепер якимся новим світлом сіяє, і дивом нам здається, що такий поет недавнечко ще жив між нами. Невелика книжка з його писання вийде, а про ту книжку можна вдесятеро більш написати. Нехай же сю працю візьмуть на себе люде дотепніші, а з нас буде й того, що ми, як думали, як серцем чули, так про Тараса попросту й написали. Слава тобі, Тарасе, поки на Вкраїні хоч одно дівча рідну пісню співатиме, поки хоч одна мати по-своєму дитину голубитиме, поки хоч один батько не чужим словом про давні могили сину говоритиме!

Хуторянин

ДО БРАТІВ НА ВКРАЇНУ

Хто мене не знає —

Сам себе питає:

Чи то вечір погасає,

Чи ранок світає?

Хто мене не знає —

Віри не діймає,

Що старий дід голос мас,

Під кобзу співає.

Ой мовчав я, браття,

Словом не озвався,

Поки Батько український

Піснею впивався.

 

 

Хоч мовчав устами,

Співав я душею,

Та боявся з ним різнити

Кобзою моєю.

Настала година,

Що вся Україна

Заридала по Тарасу,

Як мала дитина.

Настала година —

Ні одна людина

Не взялася за бандуру

Мужицького сина.

Задзвонили сумно

По Вкраїні дзвони.

Висить мовчки старосвітська

Бандура в коморі.

Уже ж на їй струни

Та й пообвисали,

Голоснійші, вимовнійші

Вороги порвали.

Чи довіку ж, браття,

Будемо мовчати?

Благословіть мені кобзу

Німую узяти!

Підтягну я струни

На голос високий,— Не сумуй,

Тарасе-батьку, В могилі глибокій!

Почіплю я, браття,

До старих струн нові,—

Не доказуй, загребущий,

З Москви козакові!

Нехай горда шляхта

З жалю омліває,

Що козак вельможних предків

На суд визиває!

Гірко ж мені тая

Слава довелася,


Що рука моя знялася.

За кобзу взялася!

Ой хто мене судить,

Хто мною гордує,

Нехай правду, нехай щиру

Від мене почує.

Сусіде лукаві,

Загребущі руки!

Не до суду приймать буду

Од вас тяжкі муки.

Годі вам у серце

Сіяти отруту!

Я посіяв по отруті

Крутоверху руту.

Посходила рута

Барвінком хрещатим,

Буде серце застилати,

Рани закривати.

Із ран, мов з криниці,

Рідне слово рине...

Розливайся, рідне слово,

По всій Україні!

Нехай всяке мляве

Серце стрепенеться —

І новою, здоровою

Думою заб'ється.

Росла моя дума

Понад берегами,

Де славетний Гарібальді

Бився з ворогами.

Цвіла моя дума

Над водою тихо,

Де вік чесний доживає

Мати Гоголиха.

Ой його ж то сила

Мене звеселила

І співати про святую

Воленьку навчила.


Ой її ж то серце

Тихе-голубине

Мене вчило тихесенько

Плакать по Вкраїні.

«Цвіте мій,— мовляла,—

Холодом прибитий!

Отепер би тобі, сину,

Треба в світі жити!

На рідному полі,

Сину, ти орав би,

Рідну сем'ю ти насущним

Тепер годував би.»

Ой шкода нам, мати,

Про те сумувати,

Що сусіде загарбали

Із рідної хати.

Нехай із чужого

Хліба розживуться;

В нас на нивах нові жнива,

Дасть Господь, начнуться.

Ой уродить жито—

Буде всяке сите;

Занедбаєм, що забрано,

Холодом побито.

Порожні засіки

Гарно налаштуєм,

Ще й сусід своїх насущним

Хлібом нагодуєм.

Хай німець сміється

З нашого звичаю,

Що ми справді хлібом-сіллю

Ворога караєм .

Ой тим ми на світі

Здавна держимося,

Що втеряти тільки правду

Одну боїмося.

Процвітає цвітом

Давняя руїна:


Переходить свята правда

Від батька до сина.

Правдо, наша мати!

Поки ще жива ти,

Поти будем навкруг хати

Своє жито жати.

 

П. Куліш

 

Основа. – 1862. – Ч. 3. – С.29-32.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.