Обговорення у форматі РЄАП

У 1995 році НАТО ініціювало Середземноморський діалог – програму за участі шести середземноморських країн, а саме: Єгипту, Ізраїлю, Йорданії, Мавританії, Марокко та Тунісу. Програма, до якої згодом, у 2000 році вступив також Алжир, має на меті сприяти розвиткові добрих відносин та взаєморозуміння з країнами Середземноморського регіону, у такий спосіб зміцнюючи регіональну безпеку та стабільність. Серед заходів, що проводяться у рамках ініціативи, – запрошення учасників з країн Діалогу пройти навчання на курсах у Школі НАТО в Обераммергау (Німеччина) та Оборонному коледжі НАТО у Римі (Італія).

У 1997 році було переведено на більш офіційну основу двосторонню співпрацю між НАТО та Росією та НАТО і Україною. З кожною з цих двох країн Альянс підписав двосторонні угоди, які мали регламентувати відносини у майбутньому. Так, були створені Постійна спільна рада Росія – НАТО та Комісія Україна – НАТО, покликані полегшувати процес регулярних консультацій та обговорень з питань безпеки. Тематика засідань цих органів різноманітна: від проведення миротворчих операцій на Балканах, врегулювання криз та запобігання поширенню зброї масового знищення до оборонної конверсії, охорони довкілля та планування на випадок надзвичайних станів цивільного характеру.

А у 2002 році країни – члени Альянсу та Росія суттєво поглибили та зміцнили свої відносини, утворивши Раду Росія – НАТО, яка стала наступницею Постійної спільної ради Росія – НАТО. Йдеться не лише про зміну назви, але про піднесення відносин на якісно новий рівень. Новоутворений форум, у межах якого усі країни співпрацюють на засадах рівноправного партнерства, засідає під головуванням Генерального секретаря Альянсу. Ключовими галузями у полі зору цього органу були визначені такі: боротьба з тероризмом, врегулювання криз та недопущення поширення зброї масового знищення. Як і у випадку Північноатлантичної ради, усі рішення Ради Росія -- НАТО ухвалюються на основі консенсусу.

Розширення НАТО

На початку 1990-х рр. окремі східноєвропейські країни визначили для себе, що їхнім інтересам у галузі безпеки найліпше відповідає вступ до НАТО і задекларували свій намір претендувати на членство в Альянсі. Три колишніх країни-партнера -- Чеська Республіка, Угорщина та Польща -- вступили до НАТО у березні 1999 року, довівши кількість членів Альянсу до 19. Під час Празького саміту НАТО у листопаді 2002 року ще семи країнам -- Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, Румунії, Словаччині та Словенії -- було запропоновано розпочати переговори щодо приєднання. Наприкінці березня 2004 року ці країни офіційно стали членами НАТО.

Сім нових країн -- членів та інші держави-кандидати були учасницями програми НАТО “План дій щодо членства”, яку було впроваджено у 1999 році з метою надання допомоги заінтересованим країнам-партнерам щодо їхньої підготовки до можливого вступу до Альянсу. У рамках цього Плану країни-кандидати отримують практичні консультації та цільову допомогу. У свою чергу країни-кандидати мають досягти певних політичних цілей, як-то мирне розв’язання територіальних суперечок, забезпечення поваги до демократичних процедур та верховенства права, встановлення демократичного контролю над збройними силами тощо. Участь у Плані не є автоматичною гарантією майбутнього вступу, проте значною мірою сприяє проведенню адаптації збройних сил та підготовці до виконання обов’язків та зобов’язань, що випливають із членства в Альянсі.

Уряди країн НАТО чітко заявили, що розширення Альянсу не є метою як таке. Цей процес вбачається способом поширити безпеку, якою користуються члени НАТО, на ширший регіон та укріпити стабільність у Європі загалом. Процес розширення допомагає запобігти конфліктам, оскільки сама перспектива можливого членства спонукає країн-кандидатів намагатися врегулювати будь-які суперечки з сусідами мирним шляхом та просувати вперед процес реформ та демократизації. До того ж вступ до НАТО не лише принесе новим країнам - членам переваги від членства, але й потребуватиме від них здатності робити внесок щодо гарантування загальної безпеки усіх інших членів. Тобто вони мають бути “постачальниками”, а не лише “споживачами” безпеки.

Роль НАТО на Балканах

Після розпаду колишньої Югославії Альянсу довелося приділити Балканам чимало уваги та зусиль. НАТО тричі вдалося до військового втручання з метою припинення або запобігання конфліктам у цьому регіоні – у 1995 році у Боснії та Герцеговині, 1999 року у Косові та 2001 року у колишній Югославській Республіці Македонія(1) – а нині проводить дві миротворчих місії, здійснюючи управління Силами стабілізації (СФОР) на території Боснії та Герцеговини та Силами у Косові (КФОР) у південно-сербському краї Косово. Обидві місії спрямовані на підтримання безпечного середовища, у якому усі громадяни незалежно від етнічної приналежності могли б жити в мирі і де за допомогою світової спільноти могла б розвиватися демократія.

Розгортання миротворчої місії НАТО у Боснії та Герцеговині розпочалося у грудні 1995 року, а у Косові – у червні 1999 року. До цих місій залучалися військовослужбовці з багатьох країн-партнерів, зокрема Росії та України. В обох випадках НАТО було активно залучене до проведення кампаній, які мали на меті покласти край широкомасштабним бойовим діям. У серпні та вересні 1995 року на території Боснії та Герцеговині союзницькі сили провели повітряну операцію проти угруповань боснійських сербів. Завдяки цій операції вдалося змінити розстановку сил між сторонами конфлікту та переконати керівництво боснійських сербів пристати на умови мирної угоди, яку було вироблено внаслідок переговорів у Дейтоні, Огайо.

Згідно з мандатом ООН, сили СФОР уповноважені не лише підтримувати мир у Боснії та Герцеговині, але й встановлювати його, коли це потрібно. Внаслідок поліпшення ситуації у галузі безпеки чисельність військ, які розгорнуті на території Боснії та Герцеговини, була скорочена. Водночас змінився характер місії. Сьогодні контингент СФОР сприяє поверненню біженців та переміщених осіб до їхніх рідних місць та розшукує підозрюваних у скоєнні воєнних злочинів з метою передачі їх до рук правосуддя. Сили СФОР також надають допомогу стосовно втілення оборонної реформи в країні з метою реструктуризації армії, яку внаслідок бойових дій було розділено на три угруповання за етнічною ознакою (боснійських мусульман, хорватів та сербів), щоб запобігти найменшій можливості відновлення конфлікту.

Поиск по сайту: