Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Особливості входження до НАТО країн Східної Європи



На початку нашого століття засновник геополітики Маккиндер висловив ідею про те, що володіння Східною Європою є ключем до світового панування.

З давніх часів проблема східноєвропейських країн полягає в тім, що, маючи великий економічний потенціал і значні людські ресурси, вони в силу ряду цивілізаційних, релігійних, географічних, політичних і етнічних причин не можуть об'єднатися й відігравати самостійну роль у світі. Історично склалося так що внаслідок своєї роздробленості вони неминуче попадають у залежність від суміжних з ними держав. Сторіччя знаходження під чужим впливом сформували своєрідний менталітет народів країн Східної Європи, що полягає у потребі постійного блокування з потужними світовими державами.

Після другої Світової війни, такі країни Східної Європи як Болгарія, Угорщина, Чехословаччина, Польща, Румунія входили до Організації Варшавського договору, на противагу якому і було створено НАТО, тобто фактично перебували під впливом СРСР. Розпад СРСР, а разом із ним ОВД поставило перед країнами Східної Європи питання про обрання нового зовнішньополітичного курсу та національної стратегії безпеки. Більшість східноєвропейських країн взяло курс на євроінтеграцію - «возєднання з європейською родиною», як називали цей курс політичні еліти.

Європейським стратегам необхідний був час для вироблення нової стратегії, яка б допомогла поширити свій політичний та військовий вплив на Схід. Тут треба відзначити роль ЄС, який у перші роки після падіння Берлінської стіна проводив економічну експансію та виділяв великі кошти для підтримки різних прозахідних глобалістичних партій та організацій. Це заклало основи для пізнішого європейського політичного проникнення, яке неможливо було уявити у 1991 році, коли у Східній Європі ще перебували російські війська. Північноатлантичний альянс не міг використовувати країни Східної Європи, що перебувають в глибині континенту, так само, як західноєвропейські. Угорщина, Чехія та Словаччина країни з традиційним німецьким впливом, які не мають жодних контактів з морем, мали відігравати у новому союзі зовсім іншу роль. Тому була впроваджена абсолютно нова стратегія НАТО "Партнерство заради миру", головною метою якої є трансформація та пристосування Східноєвропейських країн до стандартів НАТО. Існувала ціла система, що мала крок за кроком змінити не лише збройні сили, а також політичну систему та національний дух країн Східної Європи, щоб підготувати їх до подальшої інтеграції з трансатлантичними партнерами.

Країни Центральної й Східної Європи остаточно зробили вибір на користь стратегії інтеграції в НАТО замість зміцнення НБСЄ після вільнюських подій січня 1991 р., серпневого путчу й остаточної дезінтеграції СРСР. Проте розмова про можливість членства в Північноатлантичному альянсі країн Східної Європи на тому етапі був ще неможливий.

На початку 1990-х років у ході пошуку альянсом рішення виникла ідея установи Ради північноатлантичного співробітництва(РПАС) й програми “Партнерство заради миру” (Причому напрямки розвитку обох інститутів аж ніяк не були визначені заздалегідь. РПАС був заснований у грудні 1991 р. на зустрічі міністрів оборони країн - членів НАТО в Брюсселі. У той момент НАТО лише запросила країни Центральної й Східної Європи до поглиблення співробітництва з альянсом у рамках РПАС. Міністри запропонували посткомуністичним країнам “досвід і експертні послуги” у питаннях “демократичного контролю над збройними силами”. До березня 1992 РПАС, крім центрально і східноєвропейських держав-колишніх членів ОВД, були прийняті всі нові незалежні держави - колишні радянські республіки за винятком Грузії.

З жовтня 1993 по січень 1994 на тлі “політичної, дипломатичної й пропагандистської боротьби між Вишеградською групою і Росією за найбільш вигідну для них розв'язку самміту НАТО в січні 1994 розгорнувся гострий диспут про доцільність відкритого переходу до політики розширення НАТО.

Після Брюссельського самміту єдиного підходу до розширення альянсу на Схід серед його західноєвропейських членів не існувало. У цілому за розширення як “питання принципу” після закінчення холодної війни виступав християнсько-демократичний уряд Німеччини

Росія значно пом'якшила свою позицію по розширенню НАТО на російсько-американському самміті в Хельсінкі 20-21 березня 1997 року. НАТО заявляла, що не має “намірів, планів і причин” розміщати на території нових країн-членів ядерна зброя, а також істотно збільшувати арсенал звичайних озброєнь у Центральній і Східній Європі. Замість Росія визнала відсутність у неї права вето на рішення НАТО, однак не знімала заперечення із приводу розширення альянсу.

Під час «першої хвилі» розширення на схід Альянс планував обмежитися в перший раз трьома центральноєвропейськими кандидатами, залишаючи поза НАТО як мінімум два досить підготовлених у військовому відношенні держави (Словенію, а також Словаччину, де в той момент на пості прем'єр-міністра перебував Володимир Меч’яр, який жорстко критикувався Заходом). Таке рішення дозволяло порушити питання про “другий раунд” незабаром після першого. Як вважали прихильники такого підходу, при включенні в “першу хвилю” Словенії або Румунії, негайно виникло би питання також і про країни Прибалтики, прийняття яких, здавалося тоді, було здатна викликати велику кризу у відносинах НАТО з Росією.

З погляду колективної безпеки, в ході “першого раунду” розширення альянсу приділялася значна увага військовій заможності нових кандидатів і їхньої здатності зробити відчутний внесок у безпеку країн НАТО

І хоча Італія, Канада, Іспанія, Португалія й Франція виступили на підтримку прийняття в складі “першої хвилі” Румунії й Словенії, на самміті в Мадриді в липні 1997 р. було вирішено прийняти тільки три країни - Угорщину, Польщу й Чехію.

Офіційно Угорщина, Польща й Чехія стали членами НАТО на Вашингтонському самміті альянсу 23-25 квітня 1999 г. після ратифікації країнами НАТО виправлень до Вашингтонського договору. На цій же зустрічі було оголошено про прийняття “Плану дій по вступу” в альянс що описував кроки по підготовці країн-кандидатів до вступу в НАТО в складі другої «хвилі» розширення на Схід.

Друга «хвиля» розширення початку всерйоз розглядатися на вищому політичному рівні НАТО з початку літа 2001 року. На спеціальному самміті НАТО 13 червня 2001 р. за участю Дж. Буша-Мол. було заявлено, що про другий раунд розширення НАТО керівництво альянсу офіційно оголосить на празькому самміті НАТО в 2002 році

Однак саме на рубежі між першим і другим розширеннями докорінно змінився характер інтересів альянсі, що привело до зміни порядку денного для НАТО й обумовило рішення про прийом семи нових країн-кандидатів.

У складі “першої хвилі” розширення в альянс були прийняті найбільше економічно успішні країни Центральної Європи, які могли виконати хоча б частину з дорогокоштуючих програм приведення своїх збройних сил у відповідність із натовськими стандартами. Угорщина, Польща й Чехія до 2002 р. випередили, як мінімум, трьох “старих” членів НАТО в ступені підготовленості збройних сил за натовськими стандартами, здатності до взаємодії із силами союзників, а також по якості озброєнь і застосовуваних військових технологій. Таким чином, коли в 1996-1997 рр. обговорювався склад “першої хвилі”, спостерігачам було складно представити, яким образом у НАТО можуть бути інтегровані держави накшталт Румунії або Болгарії, чиї збройні сили по боєздатності навіть віддалено не нагадували угорські або чеські. Останньою “краплею”, що обумовила зміну у політиці розширення на Схід стала розробка сценарію й підготовка операції проти Іраку в 2002-2003 роках. В самому НАТО не було згоди по питанню про доцільність даної операції, на яку твердо вирішили йти США й Великобританія. Таким чином, інтерес Вашингтона до НАТО як блоку військових союзників США було багато в чому загублено.

Така зміна мети призвела до зміни порядку денного для НАТО. Тепер доцільним стало “лавиноподібне” розширення альянсу. Тому на самміті в Празі в альянс були запрошені відразу сім держав: Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія й Естонія – багатьом з яких належало пройти величезний шлях, перш ніж вони зуміли б “підтягтися” хоча б до рівня нових членів НАТО “першої хвилі”. У цьому сенсі сценарій 2002-2003 рр., у якому розширення НАТО передувало операції проти Іраку, нагадував 1999 р., коли косовська кампанія проводилася одночасно з офіційним включенням у НАТО Польщі, Угорщині й Чехії. Різниця лише в тім, що тоді у квітні 1999 р. відбувся вже офіційний прийом у НАТО трьох нових країн після процедури ратифікації, у той час як в 2002 р. сім держав тільки одержали запрошення почати остаточні процедури приєднання до альянсу, що відбулося у квітні 2004 року. Разом з тим з новачків 1999 р. Угорщина, наприклад, внесла істотний вклад у югославську операцію, в основному, завдяки своїй географічній близькості до Югославії. В 2002 р. від семи новачків була потрібна тільки підтримка дій антиіракської коаліції й висування деяких політичних ініціатив, спрямованих на сприяння коаліції. Така підтримка була тим більше важлива для адміністрації Буша, оскільки ряд європейських союзників по НАТО - і в першу чергу Німеччина, відносини США з якою серйозно погіршилися з вересня 2002 р. - не готові були повною мірою розділити американські цілі у відношенні Іраку й, найбільше, засобу їхнього досягнення. Після закінчення фази активних бойових дій американо-британської коаліції в Іраку туди були спрямовані військові контингенти більшості країн - учасниць “другої хвилі” розширення.

Російська протидія другому розширенню була практично нейтралізована зближенням Москви із Заходом в області боротьби з міжнародним тероризмом після вересня 2001 р., а також підписаною у травні 2002 р. угодою про створення Ради “Росія - НАТО” у рамках якого Росія одержала доступ до процесу прийняття рішень альянсом по ряду питань, що представляли спільний інтерес.

3.Позиція основних членів НАТО щодо розширення

Позиція Франції

Позиція Франції, її роль у європейському будівництві відображає боротьбу національних інтересів держави з імперським минулим з необхідністю враховувати існуючі реалії, шукати своє місце в нових умовах, будувати партнерські відносини з " сусідами-конкурентами" (Німеччина, Великобританія) на взаємовигідної, нерідко компромісній основі. Починаючи з 1945 європейське будівництво становить основу зовнішньої політики Франції, що переслідувала наступні цілі: відновити мир і гарантувати безпеку держав, закріпити демократичну форму керування, створити єдиний економічний і валютно-грошовий простір.

Необхідно відзначити трансформацію основних цілей Франції в даному питанні наприкінці XX століття. Якщо до 90-х років превалювали національні інтереси, які завжди були найважливішим пріоритетом Франції, то із приходом до влади Ж. Ширака, завдання перетворити Європу в економічно сильного й шанованого гравця на політичній арені стали реальністю й для Франції (франко-германська вісь, посилення європейського вектора НАТО, розширення ЄС).

З 1990 р. Франція примножує число ініціатив для створення інститутів, що дозволяють гарантувати безпеку й стабільність на європейському континенті. Франція в особі екс-прем'єр-міністра Э. Балладюра, надала своїм партнерам по Європейському Союзі проект Договору про стабільність у Європі з метою запобігання потенційних конфліктів на європейському континенті. Ця ініціатива дозволила країнам Центральної й Східної Європи, також як країнам Балтії, укласти угоди із сусідніми державами, зміцнюючи границі й дотримуючи інтересів національних меншостей. Франція запропонувала також прийняття устав по забезпеченню колективної безпеки для членів ОБСЄ.

Франція не є активним прихильником розширення НАТО, але в теж час не знаходить досить причин противитися цьому розширенню. Французи більше зацікавлені в створенні європейської ідентичності в сфері оборони й безпеки, яку, на їхню думку, повинен супроводжувати діалог з Росією. Париж виступає за те, щоб стратегічний курс НАТО формувався у відповідності й з урахуванням подій у РФ, а питання розширення альянсу на Схід залишається засобом тиску на Росію. Разом з тим Франція наполягає на тому, що рішення проблеми розширення НАТО повинне бути пов'язане із прийняттям довгострокової концепції співробітництва з Росією, у тому числі в справі європейської безпеки. Франція вважає, що без РФ було б неправильно вживати які-небудь конкретні кроки.

Франція виступає проти розгляду можливості приєднання Росії до НАТО, тому що, на думку французів, це позбавить блок оборонного змісту, розширить його функції, і в остаточному підсумку перетворить у безальтернативну основу загальноєвропейської безпеки.

Двоїстий підхід Франції до НАТО диктує необхідність розгортати співробітництво між Парижем і Москвою в конкретних областях і з урахуванням сфер підвищеної зацікавленості Франції: кризи й конфлікти в Європі, погрози європейської безпеки, проблеми нерозповсюдження ЗМУ, запуски й керування євросупутниками, подвійні технології, контроль за торгівлею зброєю, єдина система попередження про ракетний удар, досвід військового будівництва, військово-технічне співробітництво. Французи солідарні зі своїми євроатлантичними партнерами в тім, що в сформованих умовах її реальною опорою є НАТО.

Однак, вони не вважають натоцентристську модель єдино можливою й повністю відповідаючи інтересам Парижа. Тому, на противагу США, Франція просуває західноєвропейський варіант архітектури безпеки, заснованої на збереженні провідної ролі ООН і її Ради Безпеки при рівноправній взаємодії всіх регіональних організацій Європи. Французьке керівництво виступає за надання більше вагомої ролі ОБСЄ, що, на його думку, могла б розширити формат співробітництва між НАТО й Росією.

У той же час така позиція Франції цілком влаштовує як США, так і Німеччину, які, у свою чергу, досить часто остерігаються робити різкі критичні зауваження у відношенні Парижа.

Війна в Іраку трохи змінила позицію США. Стала проводитися більш жорстка політика відносно країн, що виступили проти адміністрації Буша. США розглядали ряд мір, покликаних покарати Францію за її протидію американській політиці у відношенні Іраку. Серед можливих кроків, покликаних "покарати" Париж за його норовистість в іракському питанні, фігурувало виключення Франції з участі у форумах, які США будуть вести зі своїми європейськими союзниками, а також із процесу прийняття рішень у рамках НАТО. Однак держдепартамент США неодноразово після цього підкреслював, що США й Франція як і раніше залишаються союзниками незважаючи на наявність серйозних розбіжностей.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.