Вищі органи державної влади. Законодавча владау країні належить Королеві (голові держави) в особі

Законодавча владау країні належить Королеві (голові держави) в особі генерал-губернатора та парламенту. Кожний закон схвалює уряд від імені Королеви, але повноважен-

ня щодо втілення законів надаються йому від імені канадського народу. Парламент складається з Палати громад (нижній) та Сенату (верхній).

Зазвичай Сенат складається із 104 членів: 24 — з Приморських провінцій (10 — з Нової Шотландії, 10 — з Нью-Брансвіка, 4 — від острова Принца Едуарда); 24 — з Квебека, 24 — з Онтаріо, 24 — із західних провінцій (по 6 —з Манітоби, Саскачевана, Альберти та Британської Колумбії); 6 — з Ньюфаундленда та по одному з Території Юкон та Північно-Західних територій. Передбачено також наявність чотирьох або восьми спеціальних сенаторів — по одному чи по двоє з Приморських провінцій, з Квебека, з Онтаріо та із Заходу. Проте скористалися з цього лише одного разу — у 1990 році. Сенатори призначаються на посаду генерал-губернатором за рекомендацією прем'єр-міністра і залишаються на посту до 75-річного віку, за умови, що, перебуваючи на посту, жодного разу не пропустили двох послідовних сесій парламенту. До 1965 року сенатори перебували на посаді довічно, лише кілька з них, що зайняли посади до цієї дати, зберігають сьогодні свої місця. Сенатором може стати особа, якій виповнилося 30 років, вартість реального майна, а також розмір загального чистого банківського активу мають складати щонайменше 4400 доларів. Сенатори, як правило, мешкають у провінції або на території, де вони призначені на посаду. Що стосується Квебека, сенатори повинні мешкати або мати свій виборчий ценз в одному з 24 сенаторських округів Квебека, де вони призначені на посаду. Сенат має право пропонувати до прийняття будь-які законопроекти, за винятком тих, що стосуються витрат народних коштів та оподаткування. Він може доповнити та відхилити будь-який законопроект, причому стільки разів, скільки вважає за потрібне. Жоден законопроект не стане законом, якщо не буде схвалений Сенатом. Такі повноваження видаються на перший погляд завеликими, що робить верхню палату сильнішою, та протягом майже 40 років Сенат жодного разу не відхилив законопроекту, що його прийняла Палата громад. Але траплялися випадки, коли Сенат вимагав внесення поправок, з якими Палата громад не погоджувалася. Так, у 1989—1990 роках Сенат наполягав на внесенні поправки до законопроекту про страхування безробітних, з якою Палата громад не погоджується й дотепер. Та більшість поправок,

Глава 19

Основи конституційного права Канади

внесених Сенатом до законопроектів, має роз'яснювальне значення чи спрямована на спрощення, і здебільшого Палата громад їх приймає. Основна робота Сенату зосереджується у комісіях, де опрацьовуються статті законопроекту з урахуванням розбіжностей думок та доказів, що надійшли від різних груп та окремих людей. Комісії працюють ефективно, адже чимало членів Сенату є компетентними спеціалістами і мають багаторічний досвід роботи в юриспруденції, бізнесі та управлінні. Членами Сенату стають колишні міністри, прем'єри провінцій, мери, видатні юристи та досвідчені фермери. Це люди, як правило, забезпечені, мають сталий доход і складають постійний укомплектований штат Сенату. Тому Сенат дос яг значних успіхів у вивченні таких злободенних суспільних проблем, як бідність, безробіття, інфляція, становище літніх людей, використання землі, наукова та освітня політика, справи корінного населення, зв'язки зі Сполученими Штатами, а також ефективність діяльності урядових установ. За цими матеріалами зроблені важливі доповіді, що спричинили зміни у законодавстві та політиці уряду. Робота Сенату в цій галузі менш витратна, аніж зусилля королівських комісій або спеціальних загонів особливого призначення.

Палата громад — основний орган, що створює законопроекти. Він складається з 301 члена, і кожен з них представляє виборчий округ. Від кожного виборчого округу обирається той кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів, навіть якщо це складає менше половини загальної кількості (за мажоритарною системою відносної більшості). Депутати обираються шляхом загальних прямих виборів терміном на п'ять років. Кількість округів змінюється після загального перепису населення, згідно з Конституцією та Законом про регулювання меж виборчих округів, за якими кількість парламентських місць визначається з урахуванням щільності населення. Кожна провінція може мати стільки членів у Палаті громад, скільки мала у Сенаті до 1982 року. Виборчі округи часом відмінні за розмірами, але у визначених межах.

Основна боротьба за місця у Палаті громад ведеться серед кількох політичних партій, незважаючи на те, що Канаді властива багатопартійна система без домінування однієї або двох партій. Серед них прогресивно-консервативна партія, яка була заснована 1854 року. Вона представляє інтереси

крупних і середніх власників та фермерських кіл заходу Канади та виступає за передачу державних підприємств власному капіталу, обмеження державного втручання в економіку і скорочення соціальних програм, підтримує курс на тісне співробітництво із США. Ліберальна партія заснована 1873 року, вона висловлює інтереси крупних власників, захищає принцип "вільного підприємництва" з використанням обмеженої регулюючої функції держави. Ця партія найкон-сервативніша, підтримує ідеї обмеження проникнення іноземного капіталу до економіки Канади, здійснює політику "канадизації" економіки. Постійного партійного членства вона не має, тобто організаційно не оформлена. 1961 року була утворена нова демократична партія. її базою були соціал-демократична організація (Федерація кооперативної співдружності) і частини профспілок, які входили до Канадського робітничого конгресу. Виникнення цієї партії — результат прагнення канадських трудівників мати свою окрему партію. На даний час вона являє собою типову соціал-реформістську партію, яка входить до Соціалістичного Інтернаціоналу. Необхідно згадати немалозначну на політичній арені сепаратистську партію — Квебекську партію, яка функціонує з 1968 року тільки у провінції Квебек, де не припиняються спроби одержати статус самостійності аж до відокремлення від Канади. Ця позиція посилилася у провінції з приходом до влади Квебекської партії, яка дістала на виборах 12 вересня 1994 року більшість місць у парламенті провінції. Але на референдумі про самоврядування Квебеку, який відбувся у листопаді 1995 року, більшість учасників висловилася за єдину Канаду, і провінція залишилася у складі федерації. Крім зазначених, у Канаді діють ще кілька політичних партій: Партія соціального кредиту — заснована 1935 року, примикає до консерваторів і висловлює інтереси торговельно-промислових кіл, тісно пов'язаних з капіталом США. Комуністична партія Канади, заснована 1921 року (раніше мала назву "Робітнича партія Канади", "Робітнича прогресивна партія Канади"), виступає за проведення Канадою самостійної зовнішньої політики, бореться за консолідацію усіх демократичних та антивоєнних сил.

Зазначимо деякі особливості діяльності парламенту, або законодавчого процесу Канади. Початок роботи щойно обраного парламенту ознаменовується традиційним відкриттям

320

Глава 19

Основи конституційного права Канади

321

сесії. За сигналом великі двері Палати з гуркотом зачи--няються. Вони відчиняються знову, коли пролунають три удари і з'явиться церемоніймейстер Чорного Жезла, посланий Сенатом, щоб сповістити, що Його Честь, заступник Його Превосходительства генерал-губернатора запрошує вельмишановних членів Палати громад зайти до високого Сена^ ту. Члени Палати заходять до Сенату, де спікер Сенату проголошує: "Мені доручено довести до вашого відома, що Його Превосходительство генерал-губернатор не вважає за доцільне повідомити вам про причини скликання Парламенту Канади доти, поки не буде обрано спікера Палати громад". У відповідь члени Палати повертаються на робочі місця, де обирають спікера. Спікеру Палати громад у діяльності парламенту відводиться особлива роль. Він разом із головуючим Палати вирішує усі питання щодо регламенту і процедури, здійснює контроль над штатом Палати. З 1985 року він обирається таємним голосуванням у самій Палаті після загальних зборів. Ним має бути будь-який член Палати, за винятком королівських міністрів, лідерів партій та осіб, які обіймають посади у Палаті громад. До нього ставляться вимоги бути нейтральним, безпартійним, стійким у контролі за дотриманням усіх правил з боку прем'єр-міністра. До 1985 року спікер Палати громад обирався зазвичай серед членів партії, яка була правлячою, хоча траплялися й випадки (останній — у 1970 році), коли спікер від однієї партії продовжував виконувати свої обов'язки після зміни уряду, або (у 1957 році), коли уряд був готовий підтримати члена однієї з партій меншості. Іноді спікер припиняє своє членство у. партії і бере участь у наступних загальних виборах як незалежний кандидат. Нова процедура зробила крок у напрямі страхування спікера від "виснажливої" підозри, що він, нібито, — лише обранець уряду та що "спікерство" взагалі -^ лише одне з призначень прем'єр-міністра. Вона також поклала край традиції поперемінного обіймання посади спікера франкомовними та англомовними членами Палати громад (хоча це ще зустрічається у Сенаті). У Палаті громад, якщо спікер — англомовного походження, його заступник має бути франкомовним. І навпаки. А буває так, що заступник спікера є представником опозиції. Спікера Сенату призначає генерал-губернатор за рекомендацією прем'єр-міністра.

Після обрання спікера Палати громад у Сенаті з'являється генерал-губернатор. Чорний Жезл знову скликає членів Палати громад, які збираються натовпом, щоб постояти біля бар'єру вищої палати. Спікер сповіщає генерал-губернатора про обрання і просить затвердити традиційні права та привілеї Палати громад. Затвердження вручає спікер Сенату. Надалі генерал-губернатор виголошує тронну промову частково англійською, частково французькою мовами, в якій викладається позиція уряду щодо економічного становища у країні та політична концепція, якої уряд буде дотримуватися, повідомляється про важливі законопроекти, які він хоче винести на обговорення. Згодом члени Палати громад вертаються на робочі місця, де прем'єр-міністр вносить на обговорення так званий Законопроект №1. Це — фіктивний законопроект, який далі не слухається до відкриття наступної сесії і тільки формально підтверджує право Палати громад заслуховувати справу за її розсудом до того, як розглядатиметься тронна промова. Цю традицію виробила ще Палата громад Англії понад 300 років тому, її.дотримуються й донині. Але це форг мальне право іноді давало Канаді практичну користь. Так, 1950 року, у зв'язку з національним страйком залізничників, після повернення членів Палати громад із Сенату, прем'єр-міністр виніс на обговорення законопроект №1 про припинення страйку і повернення залізничників до роботи. Він пройшов всі етапи слухання, був схвалений обома Палатами і дістав королівську підтримку до розгляду у Палаті тронної промови. Така практика має дуже важливе значення. Якби Палата громад не мала права перед розглядом промови робити те, що вважає за доцільне, траплялися б серйозні зволікання зі схваленням нагальної законодавчої ініціативи, тому що підготовка звернення-відповіді на тронну промову — найперша відповідальна справа кожної сесії. Сесія триває місяцями, а то й більше року у зв'язку із складною традиційною процедурою дебатів, у ході яких порушується дуже широке коло злободенних проблем.

Діяльність Палати громад протягом усієї сесії складається з робочих днів. Засідання відкриває спікер, далі парламентський пристав кладе жезл (позолочену військову палицю — символ влади Палати) на довгий стіл перед спікером, який промовляє щоденну молитву. Прибічники уряду сидять праворуч від спікера, члени опозиційних партій — ліворуч.

322

Глава 19

Основи конституційного права Канади

323

Поблизу центра розташовується прем'єр-міністр зі своїм Кабінетом. Навпроти сідають лідер офіційної опозиції та члени головної партії. Лідери менших опозиційних партій сидять у передньому ряду Палати навпроти спікера. За довгим столом сидять секретар Палати, його заступник та інші чиновники палати, що офіційно протоколюють ухвали Палати. За конторками на великій відстані між урядом та опозицією розташовуються англійські та французькі протоколісти, які складають офіційний звіт про засідання Палати та нотують слово в слово промову для опублікування наступного дня. Промови синхронно перекладаються на англійську чи французьку мову, всі засідання транслюються телебаченням. Після рядових засідань Палата розглядає розпорядження уряду. Щоденно виділяється час для проведення опитування ("період запитань"), коли члени палати (переважно опозиція) ставлять міністрам запитання щодо дій та політики уряду. Опитування триває протягом 45 хвилин, що дає змогу підтримувати відповідальність уряду і дає змогу швидко відкликатися на важливі події. Наступні робочі години присвячуються вивченню законопроектів, які пропонуються. Кожен член Палати може внести свій законопроект, але основний час займає розгляд урядових законопроектів.

Щодня одна година виділяється на розгляд справи "приватного" члену Палати (того, хто не належить до Кабінету). Пропонуючи той чи інший законопроект, міністр Кабінету або рядовий член просять дозвіл Палати, який вони дістають без дебатів. Пропозиція щодо проведення першого читання і друкування законопроекту майже завжди приймається автоматично і знову ж таки без проведення дебатів. Згодом подається пропозиція щодо другого читання. Це вже стадія принципового обговорення законопроекту. Якщо він приймається у другому читанні, його передають до законодавчої комісії Палати. Кожна комісія заслуховує різні докази, розглядає законопроект пункт за пунктом, перед тим як повернути до Палати (з поправками або без них). Кожна з комісій складається приблизно з 10 членів, де партії представлені пропорційно їх впливовості у Палаті. Фінансові законопроекти (на основі проекту державного бюджету), метою яких є вилучення грошей з Об'єднаного фонду державних зборів, підлягають розгляду всією Палатою, яка при цьому працює як комісія. Комісії вивчають законопроекти пункт за пунк-

том. Кожен член комісії має право вносити поправки. Після розгляду голова доповідає про законопроект з усіма прийнятими поправками Палати. Після того, як законодавчою комісією законопроект викладено у Палаті, її члени можуть вносити поправки до різних пунктів. Далі законопроект проходить третє читання. Пропозиція про третє читання вимагає, щоб законопроект був переданий до Сенату, де він проходить ту саму процедуру. Законопроекти, запропоновані та схвалені Сенатом, передаються до Палати громад і проходять аналогічні етапи. Законопроект не стане законом доти, поки не буде схвалений обома палатами Парламенту і не дістане підтримки генерал-губернатора або заступника (як правило. Верховного судді). Тут важливо зазначити, що королівська влада у даному випадку традиційна, вона має англійські корені. Згода-санкція на прийняття федерального законопроекту ще не відхилялась, і вважається, що відхилення — явище застаріле і стало нині неконституційним. У Великобританії королівська санкція не відхилялась з 1707 року. Після закінчення обома палатами усіх сесійних справ Парламент оголошує перерву в роботі до наступної сесії, яка, згідно з законом, має відбутися не пізніше як через рік. Генерал-губернатор заходить до Сенату, Чорний Жезл запрошує членів Палати громад завітати до Верховної палати, де генерал-губернатор підбиває підсумки роботи сесії.

У діяльності парламенту велике значення мають як тимчасові, так і постійні комісії, яких близько двадцяти. Наприклад, сільськогосподарська, у справах зв'язку та культури, транспорту тощо. Постійні комісії формуються у лерші дні роботи парламенту, а також на початку кожної сесії для розгляду проблем, переданих Палатою, та складання концептуальної доповіді, що заслуховуватиметься у Палаті. Вони розглядають також Основний проект державного бюджету, що має бути направлений сюди до 1 березня кожного року і повернутий до Палати не пізніше 31 травня. Загалом, постійні комісії розглядають певні справи, що надходять до них. Це можуть бути доповіді, що подаються згідно із статутом, щорічний звіт певних королівських корпорацій. Вони постійно знаходяться перед комісіями, розглядаються та доповідаються у такий спосіб, який комісія вважає за доцільне. Палата громад може створювати спеціальні комісії для з'ясу-

324

Глава 19

Основи конституційного права Канади

325

вання окремих питань, а також спільно із сенатом утворювати об'єднані комісії від обох палат.

Глава держави.Єлизавета II, Королева Англії, є також офіційною главою канадської держави. Влада Королеви пронизує всі гілки державної влади. За англійською традицією верховна влада канадської держави належить Суверену, 1867 року засновники закону про Британську Північну Америку добровільно передали офіційну виконавчу владу Королеві. На практиці це означало створення відповідального уряду, який в особі Кабінету підзвітний У своїй діяльності Палаті громад, а Палата громад відповідальна перед народом. Уряд виконує свої функції Іменем Королеви. Однак насправді влада монарха суворо обмежена. Сучасні функції монархії є переважно церемоніальними та неполітичними. Королева тримає владу, але не править. Королева не живе у Канаді постійно. Тому, якщо королева не перебуває у Канат ді, вся повнота королівської влади лягає на представника Королеви — Генерал-губернатора, якому Королёва делегує свої повноваження. Генерал-губернатор призначається її Величністю за рекомендацією прем'єр-міністра Канади і Кабінету. Генерал-губернатор перебуває на посаді протягом 5 років, хоча цей термін може бути продовжений ще на один рік або більше. На вимогу глави уряду Генерал-губернатор може бути також відсторонений від посади. За винятком надзвичайного стану він наділяється всією повнотою влади з боку Кабінету, що отримав підтримку більшості членів обраної народом', Палати громад. Генерал-губернатор має бути обов'язково канадцем. Перший канадець був призначений на цю посаду 1952 року, і відтоді ця посада була передана канадським громадянам на майбутнє. З того часу, за традицією, англомовний канадець змінює франкомовного на цій посаді. У випадку смерті, нездатності, зміщення або відсутності Генерал-губернатора на посаді його обов'язки виконує Головг ний суддя Верховного суду Канади, який діє як Адміністратор офісу.

Генерал-губернатор представляє монарха на федеральному рівні, на провінційному — лейтенант-губернатори. Федеральні закони, а також закони більшості провінцій розпочинаються формулою: "її Величність, за порадою та згодою Сенату і Палати громад, наказує...". Парламент (або провінційна законодавча установа) збирається лише за королівським

викликом; палати парламенту (законодавчі установи) "не обладнані автоматичним стартёром". Жоден з федеральних і провінційних законопроектів не стане законом без королівської санкції. Були випадки, коли монарх особисто давав дозвіл на введення в дію федеральних законів, але, як правило, ці санкції дають Генерал-губернатор або його заступник, а санкції на введення у дію провінційних законів — лейтенант-губернатор або адміністратор. Генерал-губернатор і лейтенант-губернатори отримують консультації у своїх міністрів і мають право заохочувати їх до певних дій або застерігати від чогось. У своїй діяльності вони здебільшого покладаються на поради міністрів, хоча в окремих випадках поступають самостійно чи навіть усупереч думці Кабінету міністрів.

Конституція також заснувала Королівську Таємну Раду Канади, щоб надавати поради Генерал-губернаторові. Це формальний заклад, який складається, в основному, із сучасних та колишніх державних міністрів. На практиці комітет Таємної Ради (відомий як Кабінет), до складу якого входять сучасні міністри, є реальною виконавчою владою у Канаді. Повноваження Прем'єр-міністра та міністрів грунтуються не на існуючій Конституції, а на конвенції. Термін "Губернаторська Рада" означає формальну виконавчу владу Генерал-губернатора, яка виконується за порадою комітету Таємної Ради (Кабінету). Рішення, які Кабінет приймає з окремих питань, що мають юридичну силу, називаються розпорядженнями ради. Кажучи просто, Прем'єр-міністр і Кабінет діють як радники Королеви. Однак насправді влада належить Кабінету, і голова держави (Генерал-губернатор) діє за його порадами. Генерал-губернатор зобов'язаний конвенцією офіційно схвалювати фактично будь-яке рішення або законопроект, прийняті Парламентом. Деякі функції виконує тільки Генерал-губернатор. Наприклад, він має повноваження від Королеви "скликати, відкликати або розпускати Парламент Канади". Одним із найважливіших повноважень є призначення прем'єр-міністра. Коли є лідер будь-якої партії, який має підтримку від безумовної більшості місць у Палаті громад, Генерал-губернаторові не залишається нічого іншого, як обрати очевидну кандидатуру.

Виконавчу владув Канаді, яка належить Королеві в особі Генерал-губернатора, здійснює уряд — Кабінет мініст-

326

Глава 19

Основи конституційного права Канади

327

рів. Ще Конституційним актом 1867 року проголошується продовження діяльності виконавчого уряду Канади, який наділяється Іменем Королеви владою та правами. Виконавча влада формально належить Британській Королеві, але фактично здійснюється урядом, який несе відповідальність перед парламентом. Уряд формує партія, що отримує найбільшу кількість місць на загальних виборах. Друга за величиною партія стає офіційною опозицією, а лідер займає загаль-новизвольне становище лідера опозиції. Він отримує платню, таку саму, як і міністр. Лідер партії, що утримує принаймні 12 місць, одержує вищу платню, ніж звичайний член парламенту. Цим партіям також виділяються громадські кошти для проведення дослідницьких робіт.

Якщо під час виборів партія, що була в опозиції до діючого Кабінету, здобуває переважну більшість місць у Палаті громад або Законодавчих зборах, Кабінет подає у відставку, і Генерал-губернатор чи лейтенант-губернатор запрошують голову партії, яка отримала перемогу на виборах, зайняти посаду прем'єр-міністра і сформувати новий Кабінет. Прем'єр-міністр робить заміни серед міністрів, яких потім офіційно призначає на посади генерал-губернатор, а у провінціях — лейтенант-губернатор. Якщо жодна з партій не отримує явної більшості, Кабінет може або піти у відставку (і в такому разі Генерал-губернатор і лейтенант-губернатор запросять голову найбільш опозиційної партії сформувати Кабінет, або ж, залишаючись при владі, негайно розпочати роботу з новообраною Палатою. При зволіканні вирішення питання про те, чи залишиться при владі уряд "меншості", чи його буде відправлено у відставку, його буде розв'язано представниками народу в новообраній Палаті. Якщо Кабінет отримує вотум недовіри у Палаті громад, він має піти у відставку (і тоді Генерал-губернатор звернеться до лідера опозиції з проханням сформувати новий Кабінет) або зажадати розпуску парламенту та проведення нових виборів. Через складні обставини Генерал-губернатор може відхилити питання перевиборів. Наприклад, якщо на виборах жодна з партій не отримала явної більшості і прем'єр-міністр зажадав проведення нових виборів, не дозволяючи новому парламенту зібратися, Генерал-губернатор має сказати "ні". Це випливає з того, що формула "парламентське урядування" має реальний зміст, а відтак необхідно, щоб новообраний парла-

мент мав змогу зібратися і визначитися, чи спроможний він вирішувати питання державного управління. Буває й так, що Кабінет меншості усувається на підставі вотуму недовіри відразу — на першій сесії нового парламенту; тоді випадає нагода сформувати уряд іншої партії, який має здобути підтримку з боку Палати громад. За таких обставин генерал-губернатор може заблокувати прохання щодо нових виборів. Таким самим чином діють і лейтенант-губернатори провінцій.

У Канаді кожен з новообраних чиновників на посаду, яка за рангом вища від мера, не перебуває на ній обов'язково протягом визначеного "терміну". Кабінет теж не має встановленого "терміну" щодо власних повноважень. Початок діяльності Кабінету пов'язується з приведенням прем'єр-міністра до присяги, а завершення — з виходом його у відставку або смертю.

Якщо прем'єр-міністр умирає чи виходить у відставку, Кабінет сходить з політичної арени. Якщо партія, до якої належав прем'єр-міністр, все ще має більшість у Палаті громад або Законодавчих зборах, Генерал-губернатор або лейтенант-губернатор мають одразу призначити нового прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр, який іде у відставку, не має права пропонувати Губернатору наступника на свою посаду, хіба що його про це попросять. Навіть "в останньому випадку його рекомендація не є обов'язковою для виконання. Якщо він виходить у відставку через поразку на виборах, губернатор зобов'язаний звернутися до лідера опозиції з проханням сформувати уряд. Якщо прем'єр-міністр умирає або виходить у відставку добровільно, губернатор радиться з провідними членами партії більшості на предмет того, хто найбільш спроможний сформувати дійєвий уряд, що зміг би вплинути на більшість у Палаті. Згодом Губернатор запрошує на посаду людину, яка, на його думку, найбільше відповідає цій посаді. Звичайно, цей прем'єр-міністр перебуватиме на чолі Кабінету тимчасово, доки партія більшості не обере нового лідера на національному або провінційному з'їзді. Тоді новообраний голова партії одержить запрошення сформувати новий уряд.

До складу Кабінету міністрів входять прем'єр-міністр, міністри — глави окремих міністерств та міністри без портфелів. Міністрів призначає прем'єр-міністр. Прем'єр-міністра

328

Глава 19

Основи конституційного права Канади

329

призначає Генерал-губернатор із лідерів парламентської більшості. Це призначення відбувається автоматично. Прем'єр-міністр є членом Палати громад (історія знає двох прем'єрів, що були членами Сенату: 1891 —1892, 1894— 1896 роки). Хоча прем'єр-міністром може стати особа, що не є членом Палати громад, але за звичаєм буде обрана членом Палати як лідер партії більшості у ній. Прем'єр-міністр може на виборах втратити місце, але залишатиметься на посаді доти, поки його партія утримуватиме більшість у Палаті громад, хоча, знов-таки за традицією, він таке місце одразу отримає. Це, як повелося, відбудеться таким чином: член партії більшості йде у відставку, залишаючи по собі вільне місце, що дає змогу прем'єр-міністрові, що зазнав поразки, чи лідерові партії, який не є членом Палати, виставити свою кандидатуру на додаткових виборах. Якщо внаслідок виборів опозиція здобуде більше половини місць або уряд у Палаті громад зазнає поразки і піде у відставку, Генерал-губернатор має звернутися до лідера опозиції з проханням сформувати новий уряд. Прем'єр-міністра колись називали "першим се-, ред рівних" у кабінеті, або "місяцем серед менших зірок". Тепер про нього так не кажуть. Нині він має незрівнянно більшу владу, ніж будь-хто з його колег. Передусім прем'єр-міністр обирає міністрів і може сам звернутися до будь-якого міністра з проханням піти у відставку. Коли ж міністр відмовиться, прем'єр має право порадити Генерал-губернатору звільнити цього міністра, і ця порада неодмінно буде виконана. Ухвали Кабінету приймаються не обов'язково більшістю голосів. Прем'єр-міністр, зваживши думки, може проголоси-ти власну точку зору політикою уряду, навіть, коли більшість міністрів його не підтримує. Ті з міністрів, хто, виступаючи проти того чи іншого рішення, не збираються іти у відставку, зрештою мають йому підкоритися.

Членів Кабінету міністрів, як зазначалося, обирає прем'єр-міністр. Усі вони мають входити до Королівської Таємної Ради Канади. "Таємні радники" призначаються Генерал-губернатором за порадою прем'єр-міністра, їхнє членство у Раді довічне, якщо вони не будуть звільнені Генерал-губернатором за порадою того ж прем'єра. Нинішні, як і колишні, міністри Кабінету назавжди залишаються членами Ради так само, як і Верховний суддя Канади та колишні верховні судді, і, звичайно, екс-спікери обох палат. Інших видзт-

них громадян також може бути включено до складу Ради на знак пошани до них. У повному складі Таємна рада ще не збиралася. Лише міністри та невеличка купка "не-міністрів" часом бувають присутні на таких важливих церемоніях, як вступ на престол нового короля (королеви). Діючим органом Ради є Кабінет, а також комісії Таємної ради. Майже всі члени Кабінету міністрів, за традицією, мають бути членами палати громад, або поступово зайняти у ній належні місця. За всю історію федерації 70 чоловік, що не були членами однієї з палат, стали членами Кабінету, проте вони повинні були вибороти місця у Палаті громад або у Сенаті протягом певного часу чи залишити Кабінет. Щодо сенаторів, то у першому в історії Кабінеті, що складався з 13 членів, було 5 сенаторів. Але з 1911 року, як правило, до складу Кабінету входив лише один міністр'з Сенату, та й той без портфеля. (Двічі між 1979 та 1984 роками три або чотири сенатори входили до складу Кабінету. 1979 року від партії консерваторів було обрано дуже мало членів парламенту в провінції Квебек, а 1980 року від партії лібералів було обрано лише два представники у чотирьох західних провінціях. Таким чином, обидві партії були змушені поповнити обов'язкове представництво у Кабінеті відповідних провінцій за рахунок включення до складу Кабінету більшої кількості сенаторів.) Звичайно, сенатори не мають права засідати у Палаті громад, так само, як і члени Палати громад — у Сенаті. Проте міністр з Палати громад має право бути прийнятим до Сенату на його запрошення і виступити там без права голосу. Такі самі можливості має й сенатор. За традицією, кожна провінція повинна мати принаймні одного свого міністра у Кабінеті. Звичайно, якщо у провінції не буде обрано прибічника уряду, це спричинить певні труднощі. За цих умов прем'єр-міністр має право включити до складу Кабінету сенатора з цієї провінції, або примусити члена кабінету з іншої провінції відмовитися від свого місця, а потім спробувати домогтися, щоб особу з "відсутньої" провінції було обрано. Але найменша провінція, острів Принца Едуарда, часто лишається без представника у Кабінеті упродовж кількох років. Як повелося, принаймні один міністр з Квебека має бути англомовним протестантом, також принаймні один міністр має належати до франкомовної меншості з Нью-Брансвіка чи Онтаріо або з обох провінцій. Вважається також за необхідне ма-

330

Глава 19

Основи конституційного права Канади

331

ти хоча б одного англомовного (як правило, ірландця) міністра римо-католицького віросповідання. А останнім часом розмаїття культур Канади знайшло своє відображення також у представництві у Кабінеті єврейської та інших неанглійських та нефранцузьких етнокультурних меншин.

Кількість міністрів у Кабінеті не регламентується. Сьогодні національний Кабінет складається з ЗО міністрів, провінційні Кабінети нараховують у своєму складі від 10 до 26 членів. Більшість міністрів має "портфелі" (це означає, що вони очолюють окремі департаменти: фінансів, зовнішніх справ, охорони навколишнього середовища, охорони здоров'я, соціального забезпечення тощо), вони відповідальні перед Палатою громад і Законодавчими зборами за роботу своїх департаментів.

Призначаються ще міністри без портфелів, які не очолюють департаменти; державні міністри, що завідують відділами департаменту або "міністерствами", які не охоплюють усіх функцій установи державного управління (наприклад, державне міністерство фізкультури і аматорського спорту).

Міністри колективно відповідають перед Палатою громад або Законодавчими зборами за політику Кабінету і здійснюване ним керівництво. Якщо міністр не згоден з певним напрямом у політиці або діях уряду, він має прийняти загальні дії, якщо це потрібно, втілювати їх у життя або ж вийти у відставку. "Колективна відповідальність Кабінету" являє собою фундаментальний принцип існуючої форми урядування. Кабінет відповідальний майже за все законодавство. Лише він уповноважений розробляти і виносити на обговорення законопроекти, пов'язані з державним бюджетом та оподаткуванням населення.

Федералізм Канади,

Поиск по сайту: