Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Поняття політичного режиму



Учення про політичний режим посідає надзвичайно важливе місце в системі державознавства. Воно сполучає і об'єднує у собі характеристики соціальної сутності держави та її політичної форми. Ось чому поняття "політичний режим" є досить складним і є вельми значущим для визначення сучасної держави. Звичайна річ, саме на характеристиці політичного режиму конкретної держави наголошують численні дослідники з питань держави — соціологи, юристи, політологи. Проте не всі однаково усвідомлюють дане поняття. Отже, виникає потреба з'ясувати його зміст і обсяг.

Під політичним режимом слід розуміти особливості політичного панування певних соціальних сил, що здійснюється правлячими угрупованнями, які з допомогою спеціальних методів, засобів та заходів безпосередньо управляють державою.

У навчальних і наукових виданнях породжує заперечення поширений погляд на політичний режим тільки як на один (поряд з формою правління і формою державного устрою) з елементів форми держави, на його характеристику, виключно як сукупність методів, форм і засобів здійснення політичної влади, не торкаючись її соціальної основи, на протиставлення політичного режиму державному.

Щоб детермінувати характер державного режиму в окремих країнах, користуються різноманітними термінами. Йдеться про режими: конституційно-демократичний і одноособової влади, ліберальний і поліцейський, монархічний і республіканський, парламентський і диктаторський, дво- і багатопартійний, тоталітарний і режим законності, теократичний і військової диктатури, верховенства права і расистський. Така різноманітність пов'язана з тим, що в певних країнах режими відрізняються один від одного за численними ознаками. До них належать: методи впливу державної влади на економічні, міжкласові, міжнаціональні, міжконфе-


48


Глава 5


Політичний режим


49


 


сійні, ідеологічні відносини; ступінь державної захищеності особи; характер соціальної бази державної влади; становище законності; ступінь централізації або децентралізації і в цілому характер організації влади; характер партійного спектра і роль партій, взаємодії держави з правом, державного управління і державного устрою і т. ін.

Політичний режим, по-перше, не може розглядатися як відокремлений елемент форми держави, він має значно ширший зміст. Методи, які застосовуються пануючими соціальними угрупованнями, містять встановлення певних форм правління та державного устрою, щоб полегшити здійснення державних завдань. Згаданим методам властиві особливості політичного режиму в конкретних країнах. Так, безумовно, існують відмінності у політичних режимах за умов президентської і парламентарної республіки, конституційної та абсолютної монархії, унітарної та федеративної держави. Звідси випливає висновок, що слід погодитися з тими, хто розглядає політичний режим не як елемент форми держави, а, навпаки, вбачає у формі держави складову частину політичного режиму.

По-друге, поняття "політичний режим" взагалі виходить за межі властивостей методів і засобів здійснення влади і поняття "форма держави" в цілому, тому що має більш глибокий зміст, оскільки характеризується крім застосованих державною владою засобів ще й тим, які соціальні групи або прошарки опинилися при владі. Від того, на яку соціальну базу безпосередньо спирається і в чиїх інтересах діє державна влада, залежать методи її здійснення. Це стосується тих, хто безпосередньо (політичне угруповання, партія, суспільний прошарок, особа, колегія) здійснює державну владу.

Як відомо, ще за античності державну владу класифікували на різновиди залежно від того, хто саме її здійснював. Йшлося, насамперед, про ступінь участі населення у здійсненні даної влади. Відповідно до цього критерію розрізняли демократію, аристократію, олігархію, тиранію, охлократію і т. ін., тобто владу всіх, більшості, меншості, особи, натовпу тощо. Розподіл держав згідно з кількістю правлячих осіб, здійснений ще Арістотелем, зберігає своє значення і за наших часів, оскільки дозволяє розрізняти держави за широчінню їх соціальної бази. Владі народу, бюрократії — кожному властиві свої засоби здійснення влади. Останні перебу-


вають у прямій залежності від соціальної бази держави. Встановлення, наприклад, теократичного режиму ісламського фундаменталізму в Ірані невід'ємне від приходу до влади верхівки мусульманського духовенства.

Методи здійснення державної влади, що разом з її соціальною базою становлять основу характеристики політичного режиму, досить різноманітні. Більшість їх використовується у діяльності держави сукупно, окремі з них можуть превалювати. (До методів здійснення державної влади належать організаційна і виховна робота, застосування примусу (силового тиску), пряме насильство (у тому числі зовнішня агресія), заохочення, переконання, соціальна демагогія. Держава може спиратися на методи парламентської боротьби, впливати на громадську думку через засоби масової інформації, встановлювати режим терору, використовувати набір політичних прав і свобод людини і т. ін. Державні методи можуть бути законними (конституційними), незаконними, загальновизнаними (звичайними) і надзвичайними.

На характер політичного режиму суттєво впливає існування чи відсутність у країні системи партій і ставлення до них державної влади, а також інших політичних і релігійних угруповань. В окремих країнах партії відсутні у зв'язку з державною забороною на їх існування, яка може тривати постійно (Саудівська Аравія, ОАЕ, Йорданія) або тимчасово через призупинення діяльності партій (Гана, Мавританія). Однопартійність має місце в деяких авторитарних країнах, особливо в тих, що схиляються до тоталітаризму (Куба, КНДР, КНР при режимі Мао Цзедуна, Камерун, Габон). Поширеними є двопартійні (США, Велика Британія, Нігерія) та багатопартійні (Італія, Франція, Індонезія, Японія) системи, кожна з яких має певні різновиди.

Політичні партії є недержавними структурами. Проте вони суттєво впливають на здійснення політичної (державної) влади. Політичний режим визначається методами діяльності як державних, так і недержавних політичних організацій (партій, рухів, суспільних утворень). Але діяльність цих організацій відбувається у межах, визначених державними законами, пов'язана із здійсненням державної влади (прагнення до її захоплення, боротьба за державну владу, опозиційна діяльність щодо існуючої влади, участь у різних формах у здійсненні державної влади; вирішення питань, що мають


50


Глава 5


Політичний режим


51


 


державне значення і т. ін.). Саме вплив на фракції політичних партій, особливо тих, що складають парламентську більшість, є найважливішим засобом проведення державної політики головою уряду через парламент, спрямування його законодавчої та інших форм діяльності.

Щоб визначити характер політичного режиму, слід з'ясувати, яка партія є правлячою і саме в чому виявляється її провідна роль. Прихід до влади нової політичної партії так чи інакше певною мірою відбивається на характері політичного режиму. Тому немає сенсу відокремлювати такі два поняття, як політичний і державний режими. Здійснення політичної влади розуміється як державна монополія, завдяки чому політичний режим є завжди режимом державним.

Політичний режим — це динамічне явище. У жодній країні він не може залишатися незмінним. Оскільки режим залежить від соціальної бази і методів здійснення державної влади, а також від характеру влади безпосередньо пануючої групи, то зміна кожного з цих факторів неминуче вносить певні зміни в характер політичного режиму або навіть може привести до зміни режиму. Тому, щоб визначити політичний режим будь-якої країни, до уваги слід брати конкретно-історичний етап її розвитку. Основне значення для встановлення характеру режиму має в усякому разі властива йому соціальна база та наявність безпосередньо владної структури. Саме від них залежать засоби і методи здійснення влади, властиві тому чи іншому режиму.

Усі види політичних режимів, що існують у різних країнах, можна розбити на дві великі групи: режими демократичні та режими авторитарні.

Демократичний режим

Демократичному режиму як одному з величезних завоювань світової цивілізації притаманна широка соціальна база державної влади та відповідні методи її здійснення: чим ширше його соціальна база, тим демократичнішим він є. У розвинених демократичних державах цю базу становить весь народ, але, так чи інакше, за умов демократичного режиму влада завжди підтримується більшістю населення. Легітимація влади (її визнання громадською думкою) у даних державах відбувається під час проведення загальних, заснова-


них на демократичних принципах виборів. Легітимною влада стає внаслідок делегування її від одного суб'єкта — народу — іншому суб'єкту — державі. Отже, влада сприймається суспільством не тільки як законна, а й як така, що відповідає його прагненням. Шляхом виборів народний суверенітет перетворюється на суверенітет держави, обмежений лише необхідністю дотримуватися основних прав людини.

Наявність певних ознак громадянського суспільства зумовлює створення демократичного режиму. Необхідно та-кож,и щоб у країні склалися конкретні форми самоврядування. Його існування й розвиток є однією з ознак і важливим напрямом функціонування та поширення демократії.

За умов демократії має бути виключене зловживання владою. Свобода кожної людини поєднується зі свободою всіх громадян. У суспільстві право панує як міра свободи, загальної і рівної для всіх.

У сучасному розумінні демократичний режим базується на додержанні й гарантованому захисті невід'ємних прав людини, на участі населення у формуванні і діяльності державних органів, прямої його участі у вирішенні державних справ. За сучасних умов головними ознаками демократичної держави є визнання найвищої цінності особистості, захищеність її природних і невід'ємних прав, належне забезпечення всіма економічними, політичними, ідеологічними та юридичними гарантіями, у тому числі судовим захистом проти будь-яких порушень, охоплюючи ті, що мають бути з боку суто державних структур. Демократичний режим, що діє в' інтересах громадян, є обов'язково конституційним. Належить, щоб його функціонування було засноване на визнанні примату права перед державою, обмеженості останньої правом, неухильному дотриманні законності, спрямованості на додержання принципів правової держави (наприклад, верховенство правового закону, відповідальність не тільки людини перед державою, а й держави перед людиною).

Винятково важливим для демократичного режиму є здійснення принципу поділу влади. Він не обмежується констатуванням існування законодавчої, виконавчої, судової та наглядово-контрольної гілок влади.

Кожна гілка здійснює певні функції. Відносини між ними засновані на взаємних стримуваннях і противагах, що гарантує певну рівновагу між владами. Це виключає узурпацію


52


Глава 5


Політичний режим


53


 


влади будь-якою з її гілок і забезпечує захист інтересів кожної особи.

Демократичний режим характеризується економічною, політичною та ідеологічною різноманітністю (плюралізмом), не допускає монополізації в будь-якій з цих сфер. Рівень демократії при цьому безпосередньо не залежить від кількості існуючих і конкуруючих політичних партій і організацій, від однопартійного чи коаліційного складу уряду. Він залежить від рівня політизації населення і свідомої підтримки суспільством окремих партій, рівня політичної культури партійних функціонерів і громадян.

Політичне життя у країнах з демократичним режимом має проходити на засадах гласності та врахування громадської думки. Дуже важливо, щоб поряд з підкоренням меншості рішенням, прийнятим у конституційному порядку більшістю проводились консультації і дебати між окремими суб'єктами політичних відносин з метою узгодження різних точок зору, досягнення компромісу або консенсусу, запобігання конфронтації, гарантування миру і злагоди у суспільстві.

За умов демократичного режиму слід забезпечити охорону прав усіх громадян, включаючи тих, хто складає меншість. Тому більшість не повинна тиснути на меншість. За меншістю — етнічною, політичною, релігійною — зберігаються визначені законом права. На неї поширюється принцип рівності всіх перед законом. Меншість має право висувати- власні ініціативи, бути репрезентованою у різних державних органах (наприклад, парламентських комісіях), мати у процесі дебатів своїх співдоповідачів, може критикувати виконання прийнятих рішень і т. ін. Більшість не уповноважена просто ігнорувати меншість, а зобов'язана уважно розглядати і обгрунтовано відповідати на її критичні зауваження. Саме в інтересах меншості найважливіші політичні рішення приймаються кваліфікованою більшістю голосів.

Звичайно, демократичний режим існує і за відсутності тих чи інших властивих йому ознак. Наприклад, під час буржуазної революції в Англії і після неї, коли виникла вкрай обмежена елітарна цензова демократія, така її важлива ознака, як конституційність режиму, складалася і реалізувалася без наявності системи партій, що, як вже підкреслювалось, є однією з головних ознак демократії.


Можливі різні рівні і зміст демократизму і, безперечно, є значні відмінності між режимами розгорнутої або обмеженої так званої елітарної демократії, де владним є невеликий прошарок суспільства, а державне керівництво здійснюється вузьким колом осіб (аристократія, верхівка бізнесу, фахівці та ін.). Рівень демократизму залежить від питомої ваги примусу в процесі здійснення державної політики.

Щодо розвинутої демократії, то її виникнення можна очікувати лише тоді, коли влада здійснюється безпосередньо або через представницький орган широкими верствами населення і коли права кожної особи надійно захищені, незалежно від того, хто саме у даний момент при владі. Ця захищеність має спиратися, в першу чергу, не на державний примус, а на високу свідомість представників державного апарату й усього населення.

Від філософів Просвітництва (Ж.-Ж. Руссо) до політичних ідеологів сучасності (Ш. де Голль) наголошується на перевазі демократичного режиму, що спирається, головним чином, на пряме здійснення народовладдя всім населенням через референдуми, петиції, народні обговорення і т. ін., порівняно з таким, основою діяльності якого є народне представництво, тобто парламентський режим, деякі переваги якого слід, однак, визнати. Лише він уможливлює прийняття рішень на належному професійному рівні, узгодження в рамках представницького органу, різноманітних поглядів з допомогою компромісу. Парламентаризм дозволяє враховувати в ході державного управління переконання і права меншості. Саме тому представницьке правління більш сприяє формуванню корисного, обгрунтованого, ефективного законодавства і становить вищий рівень демократичного режиму. Усе це не виключає корисності, а в деяких випадках і необхідності сполучати парламентське правління з безпосереднім народовладдям. Останнє є пріоритетним тоді, коли вирішуються особливо важливі державні питання, прямо віднесені до компетенції суверенного народу, проведення референдуму з яких визначено законом як обов'язкове. Уможливлюється й те, що з появою сумнівів стосовно відповідності волі вищого представницького органу до волі народу, виникає необхідність проведення референдуму за народною ініціативою. У зв'язку з цим воля народу фактично перевершує над волею народного представництва.


54


Глава 5


Політичний режим


55


 


Одним з різновидів демократичного режиму є ліберально-демократичний режим, в умовах якого передбачається суворе обмеження міри втручання держави в суспільні і, особливо, економічні відносини. Так, на ранньому етапі розвитку капіталізму державна влада фактично виконувала функцію "нічного вартівника" суспільних відносин. За останні роки певні зрушення в бік лібералізму спостерігаються у США. У Великій Британії поворот до лібералізму був пов'язаний з правлінням консервативного на чолі з М. Тетчер уряду, який розгорнув активну діяльність щодо денаціоналізації націоналізованих лейбористським урядом підприємств. Через зменшення політичної ваги лівих сил у Франції за наших часів там розпочалися аналогічні процеси. Ряд авторів, констатуючи існування ліберальних режимів у розвинених країнах у XIX ст., зазначає їх виникнення за сучасних умов у деяких країнах, що розвиваються (Індія, Філіппіни). Як ознаки цього режиму вони підкреслюють наявність вузької соціальної бази правлячої еліти, неспроможність більшості населення користуватися демократичними інститутами внаслідок його культурної відсталості. У певних країнах, що розвиваються, політичні режими дійсно мають згадані особливості, але навряд чи це є підставою для їх належності до ліберально-демократичних режимів.

Особливо слід підкреслити, що найважливішою рисою демократичного режиму є те, що він характеризується одночасно як режим законності. Жодні зміни державного керівництва не дозволяють відмовитися від цього режиму, відхилитися від дотримання чинного, правового за змістом, законодавства.

Безумовно, навряд чи можна стверджувати про існування в сучасному світі моделі ідеальної демократії. За наших часів в окремих країнах спостерігається відсутність тих чи інших перерахованих вище ознак і принципів демократії чи відхилення від них. Це, наприклад, порушення власного законодавства, спроба занадто обмежити окремі права людини, вводити без істотних підстав режим президентського правління тощо. Наявність згаданих явищ в умовах збереження переважної частини ознак і принципів, притаманних демократичному режиму, не може розглядатися як знищення цього режиму, не виключає його існування, хоча й у більш вузьких рамках.


Авторитарний режим

Авторитарний режим суттєво відрізняється від демократичного. Він характеризується такими головними ознаками, як підвищений ступінь централізації влади; обмеження або повна відсутність автономії особи; широке застосування в державному управлінні силових методів; обмеження плюралізму; формальність або недостатній рівень гарантування прав особи; пріоритет держави перед правом. В умовах авторитарного режиму провідне місце посідають примусові методи державного керівництва, завжди панує надмірно жорстка державна дисципліна, регулярно застосовуються надзвичайні методи державного керівництва, відкрите насильство. У системі державних органів немає поділу влади, знецінюється значення народного представництва, встановлюється пріоритет виконавчої або навіть партійної влади чи об'єднання останньої з владою державною, спостерігаються слабкість і відсутність дійсної незалежності судових органів. Відомі численні засоби переходу від демократичного режиму до авторитарного. У деяких випадках такий перехід відбувається легальним шляхом, включаючи законний прихід до влади антидемократичних угруповань внаслідок їх перемоги на загальних виборах. Класичним зразком цього є прихід до влади в умовах Веймарської республіки у Німеччині націонал-со-ціалістичної фашистської партії на чолі з Гітлером. Авторитарний режим установлюється шляхом державних переворотів (режими Піночета у Чілі, Перона в Аргентині, Аюб-Хана у Пакистані, так званих "чорних полковників" у Греції). В Іспанії 1930-х років авторитарний тоталітарний режим, очолений генералом Франко, було встановлено через антидержавний заколот і громадянську війну.

Авторитарний режим може встановлюватися поступово з огляду на загарбання влади антидемократичними силами на основі створення в союзі з деякими політиками правлячого демократичного режиму нового коаліційного уряду. У результаті утворення такої коаліції можуть скасовуватися інститути колишньої демократичної системи. У такий спосіб може скластися режим авторитарності державної влади відносно низького рівня. Згодом цей рівень легалізується з прийняттям нової, антидемократичної за змістом конституції країни.


56


Глава 5


Політичний режим


57


 


Соціальна база авторитарної держави значно вужча, ніж демократичної і завжди становить меншість населення. При владі перебувають представники державно-партійної бюрократії; верхівка так званої номенклатури, релігійної, фінансової або земельної аристократії, расової меншості, група заколотників тощо. Залежно від соціальної основи влади серед авторитарних режимів розрізняють режими одноособової влади (С. Хусейна в Іраку, М. Каддафі у Лівії), расистські (тривалий режим апартеїду у ПАР), воєнної диктатури (численні режими, що виникали у країнах Південної Африки й Азії внаслідок військових переворотів) і т. ін. За авторитарного режиму повністю або здебільшого відсутні ознаки громадянського суспільства.

Деякі прояви авторитаризму іноді спостерігаються ще в умовах демократичного режиму. Це, наприклад, концентрація влади, обмеження плюралізму, посилення центральних державних органів, надмірні вимогливість до державної дисципліни та відповідальність за її порушення. У цілому ця тенденція є негативною. Але поява цих ознак далеко не завжди перетворює демократичний режим на авторитарний. Більш того, вимоги до підвищення рівня авторитарності державної влади нерідко висуваються переконаними прихильниками демократії і можуть бути корисними, навіть необхідними, для поліпшення організаційних основ державного керівництва. Із застосуванням у рамках демократичного режиму відповідних заходів нерідко складаються сприятливі умови для посилення ефективності впливу держави на розвиток економіки країни, підвищення відповідальності виконавчої влади, зміцнення громадського порядку і законності, здійснення революційних перетворень. Отже, згадані заходи за деяких умов можуть стати необхідними і корисними. Це має особливо велике значення за так званих перехідних періодів або після здобуття країною політичної незалежності (прикладом є існування однопартійного політичного режиму Ататюрка в Туреччині, а також стан справ у ряді сучасних африканських країн).

Якщо елементи авторитаризму, виконавши своє завдання, поступово зникають, це сприяє розвитку демократичного політичного режиму. Отже, наявність елементів авторитаризму не завжди свідчить про існування власне авторитарного режиму. Авторитарний режим, як і демократичний, мо-


же перебувати на різних рівнях. Обмежений авторитаризм поєднує елементи демократичного й авторитарного режимів і, спираючись на існуючі в його рамках демократичні інститути, хоч і не розвинені й належним чином не гарантовані (вибори, народне представництво, права людини), він здатний перерости у демократію.

Іноді у країнах розвиваються більш жорсткі форми авторитаризму, який можна назвати твердим, або передтоталі-тарним. Ці, досить різноманітні форми засновані на підвищеній концентрації державної влади, пріоритеті держави, відсутності установ, що мають самоврядування; на відвертій ліквідації політичного плюралізму і створенні однопартійних систем; відкиданні або, принаймні, значному обмеженні ряду демократичних принципів і свобод (гласності, свободи інформації тощо); поширеному застосуванні репресивних заходів щодо противників існуючого режиму і т. ін. Якщо деякі інститути демократії формально зберігаються за такого режиму (легальна опозиція, представницькі установи тощо), то вони є не більш як своєрідною вітриною державної влади. Властиві авторитарному режиму негативні риси сягають крайнощів при тоталітаризмі — найбільш жорстокому його різновиді. Не можна погодитися з тими, хто вважає, що тоталітаризм є, поряд з демократичним і авторитарним режимами, самостійним видом політичного режиму. Насправді йому властиві ті самі вкрай негативні риси, що характеризують авторитаризм у цілому. Але за тоталітаризму вони набувають гіпертрофованого вигляду, і в той самий час зникають окремі властивості, притаманні режиму демократії.

Соціальною основою тоталітарного режиму є панування партійної (іноді релігійної) верхівки, державно-партійної номенклатури, верхівки чиновницької та військової бюрократії. В умовах тоталітаризму народ повністю відчужений як від власності на засоби виробництва, так і від політичної влади. Відсутні будь-які ознаки громадянського суспільства, небачено підвищується роль держави і фактично керуючих нею партійних структур. Держава поглинає суспільство, панує над ним. Разом з партією вона виступає в ролі адміністративно-командної системи, яка має необмежену владу.

Найважливішою ознакою тоталітарного режиму є здійснення цією системою монопольного керівництва і контролю над усіма сферами життя суспільства — економікою, політи-



Глава 5


Політичний режим



 


кою, соціальним життям, ідеологією, культурою, навіть над приватним життям.

Роль особистості зводиться нанівець і людина розглядається як знаряддя досягнення мети, проголошеною правлячою верхівкою. Інтереси особи повністю підпорядковані інтересам партії і держави. Ті мізерні права людини, що формально проголошуються, вбачаються як подаровані державою. Держава намагається контролювати навіть думки підданих, широко пропагуючи лише програмні положення панівної верхівки у сфері суспільного розвитку (націоналістичні та теократичні теорії, програмування "соціалістичних" перетворень). Великого розмаху набуває соціальна демагогія, яка є однією з типових ознак тоталітаризму.

Державна ідеологія, сформульована правлячою партією, має загальнообов'язковий характер (ідеологія націонал-соціалізму у фашистській Німеччині, сталінізму у колишньому СРСР, мусульманського соціалізму в Іраку, Лівії, ісламського фундаменталізму в Ірані). Правлячі структури здійснюють монополію на інформацію. Будь-які думки, незбіжні з офіційною ідеологією, розглядаються як інакомислення, що переслідується законом.

Тоталітаризму притаманне зосередження влади в руках однієї особи — своєрідного некоронованого абсолютного монарха. За умов крайніх виявів тоталітаризму, наприклад у Південній Кореї, є навіть тенденція фактичної передачі влади за спадщиною. Одноособова влада ідеологічно підтримується пропагандою культу особи.

Відомі два основних різновиди, що існували у XX ст., тоталітарних держав — класичний фашизм (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія) та панування адміністративно-командної системи в колишніх країнах так званого соціалістичного табору (Північна Корея, КНР за режиму Мао Цзедуна, колишній СРСР та ін.). У деяких країнах останнім часом тоталітарні режими складаються також на базі панування верхівки мусульманського духовенства.

Тоталітарні держави характеризуються широким застосуванням насильства. Воно спрямовано на створення атмосфери загального страху, проти потенціальних ворогів усередині країни. За тоталітаризму особливо широко розвинута система каральних органів, що мають великі повноваження, в'язниць і концентраційних таборів. Характерним є створен-


ня розвинутого ВПК із сучасним озброєнням армії. У більшості таких країн складається мілітаризована й контрольована державою економіка, провадиться агресивна зовнішня політика.

Насильство в умовах тоталітаризму сягає велетенських масштабів. Здійснюється політика фізичного знищення цілих народів, тобто розгортання масових незаконних вбивств, ув'язнення, примусового переселення і довголітньої примусової, фактично рабської, праці мільйонів людей. У Кампучії режимом Пол Пота було запроваджено політику відкритого геноциду навіть проти власного народу — фізично було знищено понад мільйон кампучійців. Усе це викриває антинародну сутність тоталітаризму як режиму відвертого свавілля. Держава за таких умов стоїть над правом, не обмежена ним. Закони закріплюють свавілля, мають здебільшого ан-типравовий характер, вони виконують роль простого знаряддя здійснення державної (партійної) політики, встановлюють суворі покарання за відхилення від офіційної ідеології і усталеного способу життя.

Але головну роль у суспільстві відіграє навіть не держава, а партія, лідер якої (вождь, фюрер, дуче, каудильйо, аятола) концентрує у своїх руках усю повноту влади. Партійне керівництво має такий характер, що держава нібито відсувається на другий план, стає своєрідним придатком партії. З другого боку, відбувається змішування партійних і державних функцій, фактичне ототожнення партії і держави. Одержавлена правляча партія безпосередньо через свій апарат застосовує державний примус. Держава передає у разі необхідності кошти зі свого бюджету, фінансує партійну діяльність, безпосередньо підпорядковує партії державні структури тощо.

Отже, в умовах тоталітаризму складається своєрідна діалектична суперечність в розвитку суспільства. З одного боку, спостерігається небувале зростання ролі держави, що має тотальний характер, її управлінського апарату. Особливо поширюється роль каральних органів і армії. Але, з другого боку, держава втрачає функцію одноособового керівника, оскільки цілком перетворюється на знаряддя в руках правлячої партійної (або релігійної) верхівки.

У цілому тоталітарний режим не може бути зведений до набору стандартних ознак. У певних країнах спостерігається


к


60


Глава 5


Політичний режим


61


 


різноманітність у рамках цього режиму і за характером його виникнення, і за соціальною базою, і за роллю у керівництві економікою, і за методами здійснення насильства тощо. Так, у сфері економіки тоталітарна держава лише інколи провадить повну або часткову націоналізацію засобів виробництва. Тому в умовах тоталітарної економіки в одних країнах в основу була покладена керована державою велика приватна власність, у других — так звана змішана приватно-державна власність, у третіх — відбувалося повне усуспільнення засобів виробництва. Проте тоталітарна держава прагне замаскувати свою антинародну сутність. Зберігається суто формальне існування деяких демократичних установ (насамперед, парламенту), проголошення тих чи інших прав людини, урочисте прийняття "демократичних" конституцій. Провадиться широка, безмежна соціальна демагогія щодо нібито здійснення принципів народовладдя у будь-якій країні.

Слід зважати на те, що історично режими розвивалися від авторитаризму в умовах необмеженої монархії до демократичного конституційного парламентського правління. З цієї точки зору установлення за сучасних часів таких режимів, як фашистський, расистський, теократичний, військової диктатури і т. ін. є поверненням у новій формі від демократії до авторитаризму, тобто прояв соціального регресу.

Після ліквідації тоталітарного режиму і проголошення мети перебудови суспільства на демократичних засадах настає посттоталітарний перехідний період, коли поступово формується громадянське суспільство, відбувається перехід до демократії. Посттоталітаризм у державній сфері поєднує ознаки авторитарного і демократичного режимів з поступовим нарощенням елементів демократизму і зменшенням елементів авторитаризму.

У "чистому" вигляді окремі режими взагалі не існують. Розвиток в межах демократичного режиму деяких ознак авторитаризму або, навпаки, у межах авторитарного режиму — окремих ознак демократії є свідченням більшої або меншої можливості зміни політичних режимів, їх взаємопереходів. Як уже зазначалося, в умовах перехідного періоду для демократичних перетворень корисними можуть бути навіть такі елементи авторитаризму, які здатні сприяти забезпеченню більшої організованості, порядку й ефективності реформаторської діяльності держави і які поступово зникатимуть з


вирішенням головних завдань цього періоду. Так, саме існування тих чи інших демократичних інститутів і установ за авторитарного режиму відкриває певні можливості переходу до демократичного режиму шляхом поступового реформування старої системи під тиском громадської думки і політичних конкурентів або з власної ініціативи державної влади. У цілому перехід від вищого ступеню авторитаризму до нижчого і далі — до демократичного режиму може відбуватися мирним шляхом, як це було з переходом від фашистського до демократичного режиму в Іспанії, з ліквідацією на конституційній основі расистського режиму в ПАР.

Об'єктивною основою демократизації влади є поступове формування елементів громадянського суспільства, розширення соціальної бази держави. Можливе й протилежне, коли дії скомпрометованої державної влади заходять у гостру суперечність з волею народу, тобто влада втрачає легітим-ність. У таких випадках на базі різкого загострення політичної боротьби на порядку денному може стати питання про повалення старого режиму шляхом застосування насильницьких методів. Саме так розгорталися події при поваленні режиму Чаушеску в Румунії, Гамсахурдія — у Грузії.


Глава 6. Конституційно-правовий статус людини і громадянина

У сучасному розумінні громадянство є основним об'єктивним визначенням усталеності правового взаємозв'язку окремої особи і держави. Головна ознака громадянства — стабільний зв'язок, який не може пориватися ні тимчасовим, ні навіть постійним проживанням на території іншої держави. Права і обов'язки громадянина закріплюють, як правило, конституція і закон про громадянство країни. Громадянство встановлює стійкий правовий зв'язок людини зі своєю державою, який зумовлює їх взаємні права та обов'язки згідно з національним правом країни і міжнародним правом. Громадянство офіційно визнає правову належність особи до певної держави, звідси й випливає обов'язок держави забезпечувати й охороняти права кожного громадянина як на національній території, так і за її межами. У свою чергу, громадянин зобов'язаний додержуватися законів держави і виконувати обов'язки, встановлені державою.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.