Конкурентна політика держави як складова державного регулювання економіки

Державна політика щодо обмеження монополізму і розвитку конкуренції є невід`ємною складовою внутрішньої економічної та соціальної політики держави. До найважливіших завдань держави належить врівноваження тенденції до монополізації механізмами конкуренції, цілеспрямоване сприяння з боку державних органів розвиткові конкурентних засад в економіці.

У країнах із розвинутою економікою уже давно і ефективно функціонує система державного регулювання, спрямована, перш за все, на створення сприятливих умов для розвитку конкурентного середовища. Основу такої системи становлять: конкурентна (антимонопольна) політика; конкурентне (антимонопольне) законодавство; державні органи з питань конкуренції.

Існує два напрями антимонопольної політики: структурний та регулятивний. Звідси і виникнення двох систем антимонопольного регулювання: американської (США, Канада, Аргентина, Японія) та європейської (країни – члени ЄЕС, Австралія). За антимонопольного регулювання американського типу реалізується політика, спрямована проти монополії як структурної одиниці (структурний напрям). Політика конкуренції в ЄЕС є регулятивною за змістом і базується на контролі та регулюванні організаційних структур монопольного типу (протидія негативним проявам ринкової влади монополії) [31, c. 168].

Реалізація антимонопольної політики будується на конкурентному (антимонопольному) законодавстві, тобто сукупності нормативно-правових актів, які регулюють відносини, пов’язані з економічною конкуренцією.

Спеціальні державні органи з питань конкуренції (антимонопольні, антитрестовські, картельні відомства) здійснюють контроль за дотриманням відповідного законодавства, проводять роботу з підготовки пропозицій щодо його удосконалення та розробки рекомендацій стосовно активізації конкуренції в усіх сферах економіки. Структура, компетенція, організація діяльності та підзвітність таких органів визначаються в кожному конкретному випадку змістом антимонопольної політики та правовою формою її реалізації, яка закріплюється в конкурентному законодавстві.

Отже, завдяки інституціональним перетворенням, сьогодні в економіці нашої країни в цілому створено основні елементи інституціонального середовища, що покликані захистити і підсилити розвиток конкуренції. Сукупність інститутів і організацій, що чинять безпосередній або опосередкований вплив на конкурентне середовище у нашій країні, представлена на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Структура інститутів і інституцій конкуренції в Україні [76, c. 87]

Відмінності в економічній структурі та правових системах впливають на оптимізацію системи обмеження монополізму і захисту конкуренції в різних країнах. За зовнішньої різниці форм таких органів їм властива єдність змісту діяльності – запобігання монополізації товарних ринків, протидія негативним проявам ринкової влади окремих суб`єктів господарювання, сприяння розвитку конкуренції [67, c. 167].

Основні завдання реалізації конкурентної політики в Україні, методи антимонопольного регулювання відображено на рис. 1.3.

Рис. 1.3. Завдання і методи реалізації конкурентної політики в Україні [35, c. 59]

На сучасному етапі конкурентна політика передбачає здійснення комплексу заходів щодо формування ефективного конкурентного середовища, зменшення частки монопольного сектора в економіці України, удосконалення правил конкуренції, впровадження сучасних методів державного регулювання діяльності суб`єктів природних монополій, зменшення частки монопольного сектора у внутрішньому валовому продукті, розвитку інституційного забезпечення конкурентної політики [31, c. 139].

Сьогодні об’єктами демонополізації є: – монополізовані ринки у визначених територіальних і товарних межах; – господарюючі суб’єкти, що займають монопольне становище на ринках.

Об’єктами демонополізації можуть також бути:

– державні організаційні структури монопольного типу;

– центральні органи державної виконавчої влади, рішення або дії яких негативно впливають або можуть вплинути на конкуренцію.

Суб’єктами демонополізації є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції:

1) Президент України приймає рішення з питань демонополізації економіки і розвитку конкуренції у межах своїх повноважень.

Верховна Рада України приймає законодавчі акти з питань демонополізації економіки і розвитку конкуренції.

2) Кабінет Міністрів України забезпечує розробку Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції, приймає рішення з питань забезпечення процесу демонополізації; делегує повноваження щодо демонополізації міністерствам, відомствам, іншим центральним, а також місцевим органам державної виконавчої влади.

3) Антимонопольний комітет України бере участь у проведенні демонополізації окремих об’єктів; здійснює державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, забезпечує захист інтересів підприємців від його порушень; приймає розпорядження про примусовий поділ монопольних утворень у разі зловживання ними монопольним становищем; вносить до відповідних органів пропозиції відповідно до його компетенції.

4) Фонд державного майна України, місцеві органи приватизації здійснюють приватизацію майна державних підприємств з урахуванням вимог законодавства про захист економічної конкуренції і вимог Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції.

5) Центральні та місцеві органи державної виконавчої влади розробляють і реалізують заходи щодо демонополізації економіки та розвитку конкуренції, які є складовою галузевих і регіональних програм ринкових перетворень; виходять з ініціативою щодо демонополізації конкретних об’єктів; вживають заходів щодо регулювання відповідних ринків і діяльності монопольних утворень [44, c. 175].

Демонополізація економіки відбувається різними шляхами і залежно від особливостей монополізованих ринків для її проведення застосовують такі способи:

1) децентралізацію управління, що передбачає: розмежування функцій між різними органами державної виконавчої влади; обмеження і регламентацію функцій органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування стосовно господарюючих суб’єктів; позбавлення зазначених органів не властивих їм функцій, а також права втручатися в господарську діяльність підприємств (крім випадків, передбачених законодавством України); зменшення кількості галузевих органів виконавчої влади;

2) зниження або усунення бар’єрів, які обмежують вступ господарюючих суб’єктів на існуючі ринки, що передбачає: скорочення переліку видів підприємницької діяльності, які ліцензуються або є державною монополією; зниження або скасування митних тарифів; скасування або обмеження податкових, кредитних та інших пільг, бюджетних дотацій і субсидій, які надаються монопольним утворенням; припинення шляхом застосування законодавства про захист економічної конкуренції антиконкурентних дій господарюючих суб’єктів, внаслідок яких виникають бар’єри вступу на ринки; інші дії, що знімають обмеження вступу господарюючих суб’єктів на існуючі ринки;

3) стимулювання вступу на монополізовані ринки нових господарюючих суб’єктів, що передбачає: надання за рішенням Кабінету Міністрів України господарюючим суб’єктам, що вступають на монополізовані ринки, податкових пільг, а також пільг в одержанні кредитів, державних замовлень, у забезпеченні ресурсами, які централізовано розподіляє держава; заохочення інвестицій, у тому числі іноземних, спрямованих на зниження монополізації ринків; створення нових підприємств, здатних конкурувати з існуючими монопольними утвореннями;

4) поділ державних монопольних утворень, що передбачає: розукрупнення з метою зниження рівня монополізації ринку державних монопольних утворень шляхом створення самостійних підприємств на базі структурних підрозділів державних підприємств або об’єднань, статус яких не відповідає чинному законодавству;

5) ліквідація державних організаційних структур монопольного типу, що передбачає: ліквідацію державних організаційних структур монопольного типу як юридичних осіб взагалі або з наступним створенням на їх базі нових господарюючих суб’єктів (підприємств). При цьому господарюючі суб’єкти-засновники структури зберігають статус самостійних підприємств.

Але проблема демонополізації і донині все ще залишається невирішеною. За даними Антимонопольного комітету, досі існує 103 потенційно конкурентних ринки, де демонополiзацiю з різних причин не завершено. Це ринки хліба i хлібобулочних виробів, борошна, нафтопродуктів у деяких регіонах. Обмеження конкуренції на 79 ринках пов’язане зі збереженням неринкових органiзацiйних структур і розподільних систем. До них належать, зокрема, ринки послуг роздрібної торгiвлi у сiльськiй мiсцевостi, де в багатьох регіонах зберігається монопольне становище споживкооперацій, послуг будівництва, ремонту й утримання доріг загального користування [67, c. 112].

Це свідчить, що здійснення демонополізації на сьогодні не втратило свою актуальність, а тому при належному обґрунтуванні має здійснюватися у відповідних сферах виробництва. Одночасно з заходами демонополізації і підтримки малого та середнього бізнесу в країні був запроваджений контроль за процесами економічної концентрації, що мало протидіяти виникненню нових монополістів Але цей напрямок державної політики теж виявився недостатньо ефективним, що призводить до виникнення нових проблем у сфері конкуренції. На жаль, слід констатувати, що попри всі зусилля держави проблеми подальшої монополізації суспільного виробництва залишаються надзвичайно гострими.

Процедура надання дозволу Антимонопольного комітету на здійснення концентрації є достатньо тривалою і витратною. Інвестори змушені витрачати чимало часу та коштів на отримання такого дозволу. Водночас, ця обтяжлива процедура, на жаль, далеко не завжди попереджує створення монополістів. Нові монопольні структури продовжують таємно виникати в тих чи інших сферах. Часто підприємства скуповуються через підставних осіб; антимонопольного контролю уникають шляхом розпорошення акцій (їх купують окремі особи, в розмірах, які не досягають порогових показників, а потім ці особи домовляються про спільне управління підприємством). У результаті, майже ні для кого сьогодні не є секретом, що певні впливові групи вже скупили цілі галузі виробництва. Монополізація відбувається не тільки через приватизацію і фондовий ринок, а й через процедури банкрутства, процеси корпоративного управління державними підприємствами тощо [63, c. 41].

Отже, монополізм у явному чи прихованому вигляді сьогодні процвітає в Україні. Серед монополізованих загальнодержавних ринків переважають тi, для яких характерні високі бар’єри входження внаслідок значної фондомiсткостi, а також обмеженості ресурсів. Це ринки продукції машинобудування, металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості. На регіональному рівні – це ринки водопостачання й водовідведення, теплопостачання, а також ринки комунальних послуг. Монополізованою є також значна кількість ринків послуг, пов’язаних із здійсненням функцій держави й самоуправління. Причому, надзвичайно загрозливою є тенденція до швидкого зростання монополізації таких послуг та високого рівня корупції при їх здійсненні, що є результатом недофінансування державних органів та низького рівня контролю за цими питаннями з боку держави.

Причина цього криється, на наш погляд, у тому, що в постсоціалістичних країнах, зокрема й в Україні, система інститутів конкуренції була скопійована з більш вдалих західних економік. Через це західні формальні зразки не приживаються на перехідному ґрунті, вступаючи у конфлікт з правилами, що залишилися від попереднього господарського режиму. Недосконалість інституціонального середовища призводить до різного роду викривлень у конкурентному середовищі, створює нерівні правила гри для різних суб’єктів господарювання, викликає зростання трансакційних витрат [45, c. 145].

В економічній літературі виділяють п’ять блоків проблем інституціонального середовища в Україні:

1. Нестабільність системи формальних правил. З одного боку у формальних правилах недостатньо визначено права власності, що призводить до зростання трансакційних витрат. З іншого – формальні правила не завжди доповнюють вже існуючі формальні та вступають у конфлікт з неформальними правилами.

2. Викривлення системи неформальних правил. З одного боку правила професійної етики конкуренції ще не встоялися, з іншого – серед неформальних правил чільне місце займає корупція.

3. Недосконалість системи санкцій за невиконання правил. По-перше, система санкцій за невиконання правил не здатна до правового забезпечення відносин власності і договірних відносин, по-друге – залишається залежною від впливу політичних організацій.

4. Проблеми політичних організацій. З одного боку, створювані державою інституційні адміністративні бар’єри відволікають ресурси, необхідні для повноцінного розвитку підприємництва. З іншого – державна допомога певним галузям економіки призводить до порушення рівності ведення конкурентної боротьби, часто є неефективною з економічної точки зору і служить засобом відмивання грошей.

5. Нерозвиненість соціально-економічних організацій. Недостатньо розвинуті профспілки підприємців і покупців, що не захищають права ринкових учасників від свавілля неформальних правил і впливу політичних організацій.

Аналіз та узагальнення зарубіжного досвіду розбудови ефективного конкурентного середовища дозволяє виділити наступні передумови розвитку та удосконалення інституціонального забезпечення конкурентної політики в Україні.

1. Періодичний комплексний перегляд конкурентного судочинства. Зокрема це стосується: сфер поширення впливу конкурентної політики; перевірки адекватності чинним правовим нормам і засобам правового захисту; соціальних наслідків; ступеня забезпечення захисту приватних прав та інтересів; структури та адміністрування правоохоронних органів. Подібне оцінювання повинно обов’язково відбуватись за участі не лише державних службовців, а й підприємницьких об’єднань, спілок по захисту прав споживачів, науковців.

2. Ретроспективний аналіз. Всі, без виключення, державні антимонопольні органи повинні проводити оцінювання минулих правочинів та перевірку якості процесу адміністрування. Щороку, у ході складання відповідних бюджетів, кожна інституція повинна виділяти певну суму коштів для проведення постфактумного дослідження власних дій правового характеру. Окрім того, необхідно чітко виділяти об’єкти та методику такого аналізу. У випадку, коли точні кількісні підрахунки результативності функціонування органів із захисту конкуренції неможливі, важливо визначити, чи отримали практичне підтвердження припущення, якими керувалися відповідні інституції у своїй діяльності [97, c. 136].

3. Поліпшення та забезпечення доступу до статистичних даних. Кожен компетентний орган повинен здійснювати підготовку та формувати повне статистичне забезпечення своєї діяльності. На жаль, постійно поновлювані, актуальні бази даних, які були б доступні широкому загалу, практично неможливо знайти в даній сфері. Тому акумулювання загальнодоступної статистичної інформації, яка б ілюструвала всі випадки порушення антимонопольного законодавства в ретроспективі та надавала змогу прослідкувати їх динаміку повинно стати одним із пріоритетних завдань антимонопольних органів. Це також надасть можливість антимонопольним інституціям проводити порівняльний аналіз своєї діяльності з операціями аналогічних структур.

4. Пояснення вчинених або не вчинених дій. Конкурентні органи повинні намагатися якомога більш повно пояснювати всі свої важливі рішення стосовно порушення або не порушення антимонопольної справи. При цьому важливим вважається рішення, яке стосується проведення ретельного широкомасштабного розслідування [46, c. 143].

5. Оцінювання людського капіталу. Постійне удосконалення інституціонального забезпечення неможливе без регулярного оцінювання якості людського фактору. Компетентність та професіоналізм кадрів безпосередньо впливають на спроможність антимонопольних інституцій виконувати свої обов’язки. Це вимагає постійного моніторингу відповідності професійних якостей працівників таких органів поставленим завданням. При цьому позитивними повинні бути відповіді на такі запитання: чи проводяться спеціальні тренінги для підвищення кваліфікації кадрів; чи є в штаті високоосвічені спеціалісти вузького профілю, необхідні для розгляду специфічних для певної інституції питань (наприклад, чи є в складі установи, яка спеціалізується на інтелектуальній власності, спеціаліст з патентного права); чи передбачена чинним законодавством з питань зайнятості в державному секторі можливість своєчасного залучення відповідних експертів [62, c. 124].

6. Інвестиції в розробки та розвиток. Важливим елементом інституціонального забезпечення формування якісного конкурентного середовища є вдосконалення інтелектуального базису антимонопольних інституцій. Задля генерування нових ідей та демонстрування емпіричної обґрунтованості специфічних рекомендацій у сфері конкурентного права, відповідні органи повинні здійснювати інвестиції в розробки та розвиток конкурентної політики. Регулярні витрати на дослідження та аналіз допоможуть вирішити проблему, пов’язану з постійною критикою того, що заходи антимонопольної політики неприпустимо запізнюються із вирішенням проблеми, для вирішення якої вони й були розроблені.

7. Визнання директивних взаємозалежностей. Зусилля щодо розбудови якісного конкурентного середовища в Україні можуть виявитися марними без усвідомлення тісного взаємозв’язку між діями всіх органів державного управління. Юрисдикційна діяльність часто нагадує «архіпелаг», в якому роль «островів», окрім конкурентних інституцій, виконують інші органи державної влади, здійснюючи тим самим суттєвий вплив на стан конкурентного середовища в країні. Найчастіше кожен політичний «острівок» діє відносно ізольовано від інших, не маючи жодних уявлень, яким саме чином його діяльність впливає на стан «архіпелагу» конкурентного судочинства в цілому. Тому, стає очевидним, що антимонопольні інституції повинні використовувати несудові інструменти з метою розбудови інтелектуальної та політичної інфраструктури, яка б поєднувала такі «острови», та формування загальнодержавної етики розвитку конкуренції. Це вимагає від конкурентних органів докладання зусиль задля виявлення та усвідомлення відповідних взаємозалежностей та налагодження взаємозв’язків з іншими політичними інституціями. Особливо важливо при цьому враховувати можливість негативного державного впливу на соціально-економічну сферу та ризик утиску приватних прав та інтересів [67, c. 87].

8. Врахування зарубіжного досвіду. У ходу реалізації всіх вище перелічених заходів, неможливо переоцінити значення світового досвіду розвитку конкуретного середовища, у тому числі: аналітичної методології, техніки розслідування, кадрової політики тощо.

Поиск по сайту: