Суть, цілі та напрямки конкурентної політики держави

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ КОНКУРЕНТНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Суть, цілі та напрямки конкурентної політики держави

Стратегічною метою конкурентної політики є державна підтримка ефективної конкуренції і створення рівних умов для всіх агентів ринкових відносин. Стратегічна мета конкурентної політики відбиває її взаємозв’язок з іншими складовими економічної політики в Україні. Головне завдання конкурентної політики – формування такого середовища, за яким дії ринкових агентів, що порушують конкурентні правила, стають економічно невигідними.

Мета і завдання конкурентної політики повинні бути поєднані з усім комплексом проблем соціально-економічного розвитку в Україні. Більшість питань у сфері конкурентної політики мають системний характер і потребують комплексних заходів та повсякденного контролю.

Мета конкурентної політики в Україні не може не бути двоєдиною: по-перше, сприяння розвиткові ефективної економічної конкуренції; по-друге, обмеження монополістичних зловживань в економіці.

Втручання держави у конкурентні відносини здійснюється, як правило, у трьох випадках:

- у разі порушення чинного законодавства про захист економічної конкуренції;

- у разі необхідності попередження (запобігання) порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

- у разі відсутності конкуренції з об’єктивних причин, насамперед, на ринках суб’єктів природних монополій [44, c. 176].

Конкурентна політика включає дії держави, спрямовані на припинення, попередження та обмеження антиконкурентної діяльності. Важливо стимулювати конкурентну поведінку суб’єктів господарювання, сприяти прийняттю ними більш ефективних ринкових рішень, кращому захисту прав та інтересів споживачів.

Кінцева мета конкурентної політики – підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва. Це досягається на основі диверсифікації, зниження бар’єрів для вступу на ринок, залучення інвестицій для модернізації виробництва тощо. Важливе значення має подолання негативного впливу тіньової економіки на стан конкуренції.

Вирішальним завданням конкурентної політики є створення рівних умов у здійсненні підприємницької діяльності. Реалізація дієвої конкурентної політики забезпечує рівні умови здійснення підприємницької діяльності для всіх суб’єктів господарювання незалежно від форми власності. Цього неможливо домогтися без розвитку конкурентного середовища, що передбачає, зокрема: усунення бар’єрів доступу підприємців на окремі потенціально привабливі ринки, удосконалення правил надання послуг суб’єктами природних монополій та механізмів формування цін на них, упорядкування процесу надання платних послуг органами влади та наближеними до них структурами та ін. Важливою складовою конкурентної політики має стати регулювання державної допомоги (підтримки).

Чималого значення має забезпечення умов для ефективного функціонування національних товарних ринків. Необхідним є налагодження постійного моніторингу найважливіших ринків, стану конкуренції на них, вивчення реальних проблем попиту та пропозиції, що виникають на цих ринках. Державне втручання на монополістичних і олігополістичних ринках повинно бути активним і цілеспрямованим. Особливої гостроти набуває необхідність вжиття рішучих заходів з обмеження антиконкурентних дій на найбільш соціально важливих ринках (житлово-комунальних послуг, хліба, молока тощо) [95, c. 48].

Серед завдань конкурентної політики є: запобігання монополізації товарних ринків, протидія негативним проявам ринкової влади з боку окремих суб’єктів господарювання, сприяння розвитку конкурентного середовища та ін. Важливим є визначення, недопущення та припинення суспільно загрозливих форм шкідливого використання об’єктів права власності. Йдеться про регулювання відносин приватної власності як інституту ринкової конкуренції.

В Україні більш ефективно з конкурентною політикою мають бути поєднані процеси приватизації. На практиці часто-густо приватизація використовується як один із методів активної боротьби з конкурентами. Завдання полягає в тому, щоб на основі приватизації створити ефективне конкурентне середовище на відповідних ринках.

Основними формами конкурентної політики держави вважаються:

- боротьба зі зловживанням монопольним (домінуючим) становищем;

- надання дозволу на узгоджені дії та концентрацію;

- заборона антиконкурентних узгоджених дій;

- захист від антиконкурентних дій органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;

- заборона обмежувальної та дискримінаційної діяльності суб’єктів підприємництва;

- контроль за економічною концентрацією, якщо це призводить до обмеження конкуренції [46, c. 103].

Контроль за рівнем економічної концентрації об’єктів господарювання – це, насамперед, контроль за злиттям підприємств (фірм), яке призводить до зайняття домінуючої позиції на ринку.

Основними напрямками реалізації конкурентної політики в Україні у сучасних умовах є:

- узгодження промислової, зовнішньоекономічної, регуляторної політики та політики у сфері приватизації з конкурентною політикою;

- забезпечення ефективного розвитку конкурентних відносин та подальше зменшення рівня монополізації вітчизняної економіки;

- підвищення конкурентоспроможності національного виробництва;

- оптимізація діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування як суб’єктів конкурентних відносин;

- удосконалення регулювання діяльності суб’єктів природних монополій;

- розвиток законодавства про захист економічної конкуренції [31, c. 164].

Для ефективної реалізації конкурентної політики необхідно забезпечити: прозорість, досконалість та ефективність процесів приватизації; обмеження і подолання тіньового характеру економіки; захист інтересів України на світових ринках; сприяння узгодженим діям суб’єктів вітчизняної економіки на міжнародній арені та ін.

Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб’єктів господарювання та споживачів від його порушень здійснюються органами Антимонопольного комітету України. В організаційному плані Антимонопольному комітету України надані необхідні повноваження щодо забезпечення формування конкурентного середовища і застосування штрафних санкцій до порушників чинного конкурентного законодавства. Основними засобами реалізації конкурентної політики на практиці є розслідування та експертизи [46, c. 169].

Зміни в конкурентному законодавстві, які було введено з початку 2004 р. (Закон Укаїни «Про внесення змін до деяких законів України з питань захисту економічної конкуренції» від 20 листопада 2003 p.), визначають АМКУ як державний орган зі спеціальним статусом, який забезпечує державний захист конкуренції у підприємницькій діяльності. До цього часу Комітет мав назву «центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом». Згідно з новими змінами у законодавстві відтепер АМКУ братиме участь не лише в реалізації, а й у формуванні конкурентної політики.

Важливим є забезпечення спрямованості заходів, що вживаються Антимонопольним комітетом, на досягнення максимального соціально-економічного ефекту конкурентної політики. Вирішення такого завдання вимагає статнього поліпшення рівня аналітичної роботи в центральному апараті АМКУ та налагодження відповідної взаємодії з територіальними відділеннями, вдосконалення методологічного забезпечення конкурентної політики. Необхідним є також підвищення результативності взаємодії АМКУ з правоохоронними органами. Суспільство сьогодні зацікавлено у проведенні сильної та ефективної конкурентної політики, у потужному та впливовому Антимонопольному комітеті України.

Тільки за умов ефективної роботи інституту антимонопольної служби є можливою успішна реалізація конкурентної політики. Цьому сприяє високий професіоналізм і сумлінна праця державних службовців Антимонопольного комітету України.

Конкурентна політика – це складова частина економічної політики будь-якої сучасної держави. Конкурентна державна політика виникла наприкінці XIX ст. в США, а в подальшому – в країнах Західної Європи у зв’язку із запровадженням конкурентного законодавства. В Україні з перших років незалежності конкурентну політику було віднесено до пріоритетних напрямів державотворення.

Складність процесу функціонування та розвитку конкурентних відносин зумовлює необхідність формування державної конкурентної політики як окремого цілісного напряму економічної політики. Завдяки конкурентній політиці формуються основні правила конкурентної поведінки суб’єктів господарювання [95, c. 134].

Конкурентна політика містить певні об’єктивно зумовлені заходи і дії, які характеризуються якісною та кількісною своєрідністю. Державна конкурентна політика реалізується за допомогою системи інструментів (засобів, регуляторів). їх застосування передбачає розробку надійної законодавчої бази, яка повинна забезпечити реалізацію змістового боку конкурентної політики, контроль за здійсненням відповідних заходів у сфері конкурентних відносин.

Конкурентна політика – це система державних заходів правового, економічного та організаційно-адміністративного характеру, які спрямовані на формування конкурентного середовища, захист і підтримку конкуренції та боротьбу зі зловживаннями монопольним становищем в економіці. Конкурентна політика спрямовується на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими (насамперед, у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції»), сприяння розвиткові ефективної соціально орієнтованої економіки. Сприяння і заохочення конкуренції – основа сучасної конкурентної політики.

Правовою основою конкурентної політики є конкурентне законодавство. Слід зазначити, що досвід запровадження конкурентного законодавства в Україні не є значним порівняно з розвиненими країнами світу [45, c. 121].

Конституційне значення конкурентної політики полягає в тому, що:

- політика захисту економічної конкуренції у підприємницькій діяльності є державною політикою;

- політика захисту економічної конкуренції є обов’язковою для всіх гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової);

- вимоги конкурентної політики мають дотримувати і виконувати всі без винятку суб’єкти господарювання;

- законодавча влада приймає відповідні закони щодо реалізації конкурентної політики;

- виконавча влада здійснює заходи для виконання прийнятих рішень, розробки та реалізації державних програм;

- судова влада контролює дії законодавчої та виконавчої влади стосовно дотримання конкурентних вимог, виносить рішення щодо відповідальності за порушення, встановлює міру цієї відповідальності.

Конкурентну політику слід розглядати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні конкурентна політика – це сукупність заходів економічної політики, спрямованих на: поступальний розвиток економіки, підвищення конкурентоспроможності продукції та послуг національного товаровиробника, стимулювання прогресивних змін структури національної економіки, забезпечення ефективної зайнятості та ін. У вузькому розумінні конкурентна політика – це заходи антимонопольних органів держави у сфері здійснення контролю за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів щодо системи захисту конкуренції (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Складові конкурентної політики держави [35, c. 59]

Конкурентна політика – це діяльність держави щодо створення та розвитку конкурентного середовища, регулювання конкурентних відносин і конкурентного процесу з метою підтримки та заохочення економічної конкуренції, боротьби з негативними наслідками монополізму, захисту законних інтересів підприємців і споживачів, сприяння розвитку цивілізованих ринкових відносин, створення конкурентоспроможного вітчизняного виробництва [59, c. 137].

Складовою конкурентної політики є антимонопольно політика. Об’єктом антимонопольної політики є процес формування та діяльності монопольних структур в економіці.

Конкурентна політика містить систему заходів протидії спотворенню конкуренції з боку суб’єктів господарювання, які мають ринкову владу, а також здійснення регулювання на конкретних монополізованих ринках.

Основними принципами конкурентної політики є: принцип об’єктивності (неупередженості), принцип транспарентності (прозорості, гласності, відкритості процедур), принцип контролю, принцип заборони, принцип превентивності (запобіжного, упереджувального впливу).

При формуванні конкурентної політики необхідно забезпечити оптимальне співвідношення між діями, які обмежують (не допускають) монопольну діяльність, і діями, які спрямовані на розвиток конкуренції. У цьому зв’язку принципово важливими є три сфери реалізації конкурентної політики:

1) діяльність антимонопольних органів держави як сукупність приписів відносно заборонених дій;

2) процесуальні заходи як механізм, який забезпечує дотримання правил, включаючи механізм застосування санкцій до порушників;

3) розповсюдження антимонопольними органами держави інформації серед учасників ринку про значущість конкуренції і необхідність (можливості) її розвитку [97, c. 112].

Зміст конкурентної політики не може не враховувати особливостей національної культури, підприємницького менталітету і традицій, яких дотримуються на ринку.

Початком становлення правових засад конкурентної політики в Україні можна вважати ще Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР», який визначив, що держава заохочує конкуренцію та усуває монополізм у виробництві товарів і наданні послуг. До проголошення державної незалежності Україна в умовах командної соціалістичної економіки не могла проводити власної конкурентної політики, основи якої довелося закладати зі здійсненням ринково-трансформаційних процесів, на яких позначилися і глобалізаційні тенденції світової економіки.

На початку 90-х pp. XX ст. головний наголос у вітчизняній конкурентній політиці робився на подоланні й обмеженні монополізму, що було пов’язано з пануванням у тодішній українській економіці монополій як спадку колишнього соціалістичного народного господарства. Конкурентна політика України в той період закономірно набула форми антимонопольно! політики. її законодавчу основу склали Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (лютий 1992 р.) та Закон «Про Антимонопольний комітет України» (листопад 1993 p.) [31, c. 171].

Після проведення приватизації і демонополізації ситуація в сфері конкурентних відносин в Україні кардинально змінилася. У нових соціально-економічних умовах корінною проблемою конкурентної політики стало не просто формальне усунення монополізму, а створення ефективного конкурентного середовища, здатного забезпечити стале економічне зростання і стабільне підвищення життєвого рівня народу. Наголос у здійсненні конкурентної політики в Україні на початку XXI ст. переноситься з подолання та обмеження монополізму на захист економічної конкуренції. Захист економічної конкуренції передбачає захист ринкових агентів від влади монополій, антиконкурентних узгоджених дій, зловживання домінуючим становищем та ін. [97, c. 194].

Основним змістом сучасного етапу конкурентної політики в Україні є захист уже створеного конкурентного середовища, підвищення ефективності функціонування існуючих конкурентних відносин.

Отже, можна виділити три основні етапи розвитку конкурентної політики в Україні:

- І етап (1992-1995 pp.), який передбачав «запуск» конкурентних механізмів ринку; включення ринкових регуляторів (попит, пропозиція), лібералізацію цін, проведення демонополізації товарних ринків, намагання застосувати адміністративну модель регулювання цін монопольних утворень, започаткування антимонопольного законодавства;

- II етап (1996-2000 pp.), який передбачав трансформацію економічних відносин власності, структурну перебудову економіки, масову демонополізацію економіки, реструктуризацію монополізованих ринків, організацію постійного антимонопольного контролю, подальший розвиток антимонопольного законодавства;

- III етап (з 2001 p.), який передбачає налагодження ринкових механізмів для досягнення світового рівня соціально-економічної ефективності, становлення реальної конкуренції, дію ефективного механізму запобігання монополізму товарних ринків, набуття чинності Закону України «Про захист економічної конкуренції», який сформував основи національного конкурентного законодавства [63, c. 137].

Таким чином, конкурентна політика є важливим стимулюючим засобом підвищення соціально-економічної ефективності та створення сприятливого клімату для сталого інноваційного розвитку країни. Конкурентні правила ринкової поведінки для всіх суб’єктів господарювання сприяють встановленню більш прозорих відносин між ними, а отже, стимулюють процеси детінізації та дебюрокра-тизації вітчизняної економіки. Лише в умовах повноцінної конкуренції буде підвищуватися конкурентоспроможність національних товаровиробників [25, c. 123].

Основна суперечність конкурентної політики в умовах трансформаційної економіки полягає у протиріччі між використанням переваг великомасштабного виробництва, яке забезпечує високу ефективність, та необхідністю обмеження негативних наслідків великих монопольних об’єднань, пов’язаних з ослабленням або з усуненням конкуренції. Стимулююча спрямованість конкурентної політики пов’язана зі сприянням діяльності великих вітчизняних підприємств (фірм), яка спрямована на підвищення їх конкурентоспроможності на світових товарних ринках. Ефективна національна конкурентна політика в умовах глобалізації світової економіки є невід’ємною від розширення співробітництва України з членами міжнародного співтовариства у сфері конкурентних відносин.

Ефективна конкурентна політика сприяє створенню належних засад для функціонування соціально орієнтованої економіки, громадянського суспільства і правової держави, що забезпечує конституційні права і свободи людини [45, c. 143].

Реалізація конкурентної політики є справою всіх державних органів, які регулюють соціально-економічний розвиток. Створення та розвиток ефективного конкурентного середовища повинно бути в числі повсякденних пріоритетів у діяльності не тільки Антимонопольного комітету України та Міністерства економіки України, а й інших центральних органів управління, обласних та міських державних адміністрацій. У цьому плані необхідно перейти від системи управління підприємствами до системи управління ринками як складними економічними утвореннями. Першим кроком на цьому шляху має стати створення системи постійного моніторингу стану ринків, насамперед соціально важливих.

Спеціальні державні органи з питань конкуренції в усіх країнах здійснюють контроль за дотриманням відповідного законодавства, проводять роботу з підготовки пропозицій щодо його удосконалення та розробки рекомендацій стосовно активізації конкуренції на товарних ринках. Структура, компетенція (повноваження), організація та підзвітність таких органів визначаються змістом конкурентної політики [59, c. 131].

В межах конкурентної політики повинен забезпечуватися ефективний зв’язок між органами державної влади з питань конкуренції та органами влади, що здійснюють регулювання в секторах економіки.

Поиск по сайту: