Горицвіт весняний Adonis vernalis

Омела зустрічається в південно-західних областях європейської частини СНД, в Криму і на Кавказі. Паразитує на листяних деревах – тополі, клені, вербі, липі, березі, дубі, яблуні, груші, рідше на хвойних – сосні і ялиці.

Останнім часом омела біла стала справжнім лихом для зелених насаджень Західної та Східної Європи. Ураження дерев омелою знижує їхню довговічність, а ландшафти втрачають декоративність. Окрім того, омела є однією з головних причин суховершинності дерев.

У той же час гілки омели використовують при гіпертонії і як тонізуючий засіб при атонії кишечника.

Рідкий екстракт з молодих листків застосовують при легеневих і носових кровотечах.

У народній медицині омела широко застосовується як протиконвульсивний засіб при епілепсії, істерії, запамороченні, як кровоспинний засіб при маткових і гемороїдальних кровотечах. Водний відвар п'ють при підвищеному тиску крові, головних болях, хворобах серця і нервових захворюваннях, астмі, ревматизмі, при проносах, туберкульозі легень і пухлинах, при тривалих менструаціях і як глистогінний засіб. Зовнішньо листки і плоди омела використовують при ревматизмі, подагрі, набряках лімфатичних вузлів, для пом'якшення наривів.

У гомеопатії використовують есенцію з свіжих ягід і листків. Взимку ягоди є улюбленою їжею деяких птахів. Із ягід добувають клей, який застосовують для боротьби з шкідниками плодових порід та проти мух.

Чорнокорінь лікарський – Cynoglossum officіnale L.

Дворічна, невибаглива до грунтових і кліматичних умов рослина. Алкалоїди, що містяться в нім, є сильною отрутою, тому чорнокорінь уживається головним чином зовнішньо – при фурункулах, опіках, болях в суглобах. У минулому чорнокорінь використовували в медичній практиці як засіб, що заспокоює болі і знімає судоми.

Сік рослини і коріння застосовуються як інсектициди, а також для боротьби з щурами і мишами, які не переносять запаху цієї рослини.

Зібране восени прикореневе листя і стебла з насінням, покладені в льох, де зберігається картопля і т. д., захищає від щурів.

Гризуни зникають з цих льохів, перестають гризти дерев'яні стіни і рити ходи у ґрунті.

Рекомендують сіяти цю рослину поблизу пасік, а восени коріння і стебла з листям розкидати біля вуликів, щоб миші не проникали в них.

Чорнокорінь висаджують в садах для захисту дерев і квітників від мишей.

Чорнокорінь на пасовищах і в травостої тваринами не поїдається, тому тривалий час не вважався отруйним.

У подальшому були описані випадки отруєння овець і великої рогатої худоби сіном та іншими кормами, засміченими чорнокоренем.

При розтинах полеглих тварин виявляли ураження печінки. Спроби лікування тварин були безуспішними.

Вороняче око звичайне Paris quadrifolia L.

Усі частини рослини отруйні для людини і тварин. У кореневищах, плодах і листках містяться неприємного гіркого присмаку отруйний сапонін паристифін і глюкозид паридин. Відмічено, що окремі частини рослини по-різному діють на організм: ягоди — впливають на серце, листки — на нервову систему (антиспазматично), кореневища — викликають блювоту. Паристифін має інсектицидні властивості. Ознаки отруєння тварин такі: розлад серцево-судинної системи, пронос, коліки, судома, параліч.

У народній медицині використовують усі частини рослин як сильний блювотний засіб при отруєннях, туберкульозі, для збудження апетиту і посилення перистальтики кишок, ягода — при туберкульозі, грижі, від чиряків. У ветеринарній практиці відваром висушених ягід напувають коней, хворих на ящур. При лікуванні воронячим оком слід пам'ятати, що всі його частини дуже отруйні, тому необережне і неправильне вживання його призводить до тяжких отруєнь.

В середні віки вірили, що із "зачарованих" людей можна зняти «чари» за допомогою воронячого ока.

Ягоди носили на тілі або зашивали в одяг, щоб уберегтися від чуми та інших заразних хвороб, для чого збирали їх від 15 серпня до 8 вересня.

Але, загалом, воронячого ока побоювалися і тому застосовували рідко.

Бруслина європейська Euonymus europaea L.

У народній медицині плоди бруслини бородавчастої застосовують як блювотне і сильне проносне, при хронічній малярії. Плоди і листки проти глистів, корости, олія з насіння — для знищення комах. Плоди мають властивість збуджувати діяльність статевих органів. У корі, плодах і коренях обох видів бруслини міститься глюкозид евонімін, в олії з насіння є тріацитин. Евонімін діє на організм як проносне, а також впливає на серце подібно наперстянці. При поїданні кори і листя бруслини вівці і кози отруюються, з'являються кольки, блювота і пронос.

Паслін солодко-гіркий Solanum dulcamara L.

У народній медицині з лікувальною метою застосовують молоді трав'янисті пагони з листками при хворобах шкіри, особливо сверблячих екземах і запаленнях, при бронхіальній астмі, простудних захворюваннях, запаленнях сечового міхура, проносах, як ранозагоювальний і глистогінний засіб.

У гомеопатії есенцію із свіжих молодих пагонів використовують при грипі, кропив'янці, ревматизмі, отруєннях ріжками, корчах.

Листки та ягоди пасльону солодко-гіркого отруйні, лікуватися ними треба лише під наглядом лікаря. Вовк містять гліокоалкалоїд соланін, глюкозид дулкамарин, крохмаль, смолу, білкові речовини. Дулкамарин за своєю дією подібний до атропіну. Відомі випадки отруєння тварин і птахів. Отруєння ним порушує координацію рухів у великої рогатої худоби, викликає пронос, серцебиття.

Стебла і листки мають інсектицидну дію, відвар з пих (5-6 кг свіжих стебел на відро води) застосовують для обприскування проти гусені і личинок різних видів комах. Пагони і листки містять таніди (до 11 %), придатні для дублення шкур.

Рослина декоративна як у період цвітіння, так і в період достигання плодів, придатна для вертикального озеленення на зволожених місцях.

Барвiнок малий Vinca minor L.

У науковій медицині використовують траву барвінку малого. З неї виготовляють препарат девінкан (містить алкалоїд вінкамін у таблетках і ампулах, який застосовують при гіпертонічній хворобі першої і другої стадій та серцебитті неврогенного характеру і вегетативних неврозах.

З барвінку виготовляють препарати, які застосовують при головних болях як засіб, що розширює судини головного мозку. Трава барвінку малого містить алкалоїди вінин, пубесцин, мінорин ізовінкамін, віназид.

У народній медицині траву барвінку малого використовують як кровоочисний, в'яжучий, легкий проносний і кровоспинний засіб, при кровоточивості ясен і зубному болі, хворобах горла, а також при бронхітах, запаленні тонкого і товстого кишківника.

Слід пам'ятати, що барвінок малий є отруйною рослиною, тому препарати з неї треба точно дозувати. Тварини її не поїдають.

Пижмо звичайне Tanacetum vulgare L.

У науковій медицині використовують кошики пижма. Препарати з них застосовують я для збудження апетиту, поліпшення травлення, при хворобах печінки і кишечника, при бронхіальній астмі, ревматизмі, як глистогінний засіб і засіб, що підвищує кислотність шлункового соку, при запорах. У квітках містяться ефірна олія (до 0,8%), алкалоїди, гіркі й дубильні речовини, органічні кислоти, смола, вітамін С, каротин.

У народній медицині застосовується також як глистогінний, шлунковий, жовчогінний, потогінний, протигарячковий засіб, при жовтусі, епілепсії, головних болях, проносах, водянці, недокрів'ї, порушенні серцевої діяльності, подагрі, ревматизмі, хворобах ніг, нервових хворобах, при болісних і нерегулярних менструаціях. Зовнішньо квітки пижма використовують при лікуванні ран, виразок, корости, вивихів, ударів, пухлин, напари — при болях у суглобах і ступнях, для миття волосся при себореї, спринцювання при білях.

У гомеопатії есенцію з свіжих квіток застосовують при епілепсії і маткових судорогах. У ветеринарії використовують як глистогінний засіб, при кривавій сечі у великої рогатої худоби.

Є дані, що рослина пригнічує розвиток гнильних бактерій і бактерій, що викликають рак тютюну. Фітонцидну і глистогінну дію зумовлює ефірна олія пижма, яка в той же час досить токсична для людей і тварин, тому користуватися препаратами з пижма потрібно дуже обережно і тільки під наглядом лікаря. Вони протипоказані вагітним жінкам.

Поїдання пижма тваринами викликає отруєння, особливо y корів і ягнят, надає молоку неприємного запаху і гіркого присмаку. Невелика домішка його до сіна має дієтичну дію.

Інсектицидні властивості пижма відомі здавна. У стародавньому Єгипті його використовували для бальзамування трупів. Препарати з пижма (порошки, екстракти, аерозолі) згубно діють на багато видів комах ї кліщів, використовуються для знищення паразитів людини і тварин, шкідників сільського і лісового господарства, а також продовольчих запасів.

Чемериця Лобелієва Veratrum lobelianum Bernh.

Чемериця - дуже отруйна рослина, її корені містять п'ять-шість алкалоїдів, з яких найбільш отруйний протовератрин, що здатний пригнічувати центральну нервову систему, шкідливо діє на шлунково-кишковий тракт ї серцево-судинну систему.

Інсектицидна і ратицидна дія коренів чемериці була відома ще за часів Римської імперії. З цією метою використовували настої кореневищ з коренями, або водні відвари. Обприскуванням ними знищують гнізда плодової молі, кільчастого шовкопряда, псевдогусінь вишневого слизистого пильщика, попелиці, капустяного білана тощо.

Настої ефективні не тільки проти личинок, а й проти дорослих комах. Особливо цінна чемериця тим, що її можна використовувати і в період достигання плодів.

У науковій медицині використовують висушені кореневища з коренями при неврологічних і ревматичних болях.

У народній медицині корені та кореневища використовують при екземі, внутрішньо - як жарознижуючий засіб, при запаленні легень, ревматизмі, тифові.

У ветеринарії досить часто застосовують настій чемериці як протипаразитний засіб (від вошей, ґедзів); як засіб, що поліпшує травлення (для посилення ремиґання у великої рогатої худоби), як блювотний засіб для свиней і собак; при гіподерматозі рогатої худоби.

Екстракт коренів має протикоростяну дію. Чемерицею отруюються навесні коні, велика рогата худоба, вівці.

При вдиханні навіть малої кількості пилу чемеричного кореня спостерігається сильне чхання та сльозотеча. При потраплянні соку чемериці на шкіру спочатку відчувається тепло, потім печіння, що змінюються відчуттям холоду, після чого виникає майже повна втрата чутливості.

При надходженні частин рослини всередину виникає печіння і поколювання в горлі, рясна слинотеча, сльозотеча, нежить, блювота, пронос, головний біль, запаморочення, загальне збудження, судоми, ослаблення серцевої діяльності (різка брадикардія), гіпотонія і шок.

При особливо сильних отруєннях смерть може настати через 3 години після потрапляння токсинів рослини в організм.

Борщівник Сосновського Heracleum sosnowskyi Manden.

Небезпека борщівника в тому, що всі частини рослини містять фурокумарини - речовини, які різко підвищують чутливість організму до ультрафіолетового випромінювання.

Зіткнення із стеблами, листками, квітками борщівника призводить до того, що на шкірі з'являються опіки. Ділянки тіла, на які потрапив сік, незабаром починають свербіти і червоніти. Шкіра набрякає, а через два тижні починає лущитися. На пам'ять залишаються темні пігментні плями, що зберігаються до шести місяців, а в більш важких випадках і на все життя.

Найсильніші фітоопіки борщівник викликає, стикаючись з вологим тілом в спекотні сонячні дні. Але щоб отримати опік, достатньо і нетривалого і несильного опромінення сонцем ділянки шкіри, забрудненого соком рослини.

Лікарі кажуть, що пухирі від зіткнення з борщівником можуть з'явиться як через кілька годин, так і через кілька діб. Основними жертвами борщівникових заростей були і залишаються діти.

Інтерес до борщівника в нашій країні припадає з’явився у кінці 40-х років ХХ століття. У цей час перед вченими КПРС поставила завдання: вирішити проблему кормовиробництва в країні, а особливо в північних районах, де традиційна бобово-вівсяна кормосуміш не забезпечувала тварин достатньою кількістю кормів.

Вчені багатьох ботанічних установ брали участь в цій широкомасштабної і багаторічної програми.

Найпершим серед інших видів був відібраний борщівник Сосновського .

В результаті було показано, що Нечорноземна і Чорноземна зони СРСР є придатними для вирощування цієї культури.

Незабаром з’ясувалося, що борщівник – настільки агресивна рослина, що одного разу потрапивши на поля і опинившись без належного догляду, поширюється і займає всі вільні місця. Уже через 15 років борщівник став справжньою загрозою для полів і садів.