Викривальний пафос твору

З моделлю тоталітарного суспільства безпосеред­ньо пов'язаний яскраво виражений у творі викриваль­ний пафос. Він не в численних викривальних деклара­ціях, розсипаних по всьому тексту оповіді, якими по­стійно діляться селяни, що швидко розібралися в дій­сному стані речей. Найпотужніше і "найхудожніше" ви­кривальний пафос звучить у самому реалістичному, до натуралістичних подробиць, зображенні трагічних по­дій у Кленотичах, у родині Катранників, в описах вика­чування хліба, голодних мук, смертей, пошуків їжі, по­хмурих пейзажів вимираючих сіл тощо. Що може красномовніше розповісти про те "процвітаюче радянське суспільство", розвінчати міф про нього, ніж ці правдиві його картини? Василь Барка нещадно "зриває" всілякі маски зі ставлеників режиму, відверто називає при­звідців лиха. Кожна така сцена є реалістично-конкрет­ною і водночас алегорично-узагальнюючою, кожен об­раз-символ (видіння на місяці, жовтий князь, мертві птахи, зупинений годинник, сонце тощо) органічно впи­сується в реалістичне зображення, конкретизується в реальних подіях, вчинках, відчуттях.

Згадаймо для прикладу один З перших трусів хлі­ба, що відбувається відразу по розмові селян про міс­тично-символічне видіння на місяці. "Це на місяці на­мальовано: один одного вилами підкинув", — пояснює Мирон Данилович своїм односельцям, ніби не вірячи, що подібне може відбуватися в реальному житті, в рід­них Кленотичах. Йому суперечить Стадничук:

Наслано біснуватих, і вони в немовлят з губи крихту хапа­ють. Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках... дітей викидають просто додолу і дошу­куються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на каш­ку; все чисто забирають. Ви собі мріть із немовлятами! Так це — що, скажіть! Всі ж головні начальники обшуків і грабун­ків, хто? — саранча з столиці.

Ця сцена, передана селянськими вустами, є конк­ретизованим розшифруванням образу-символу, про який мовилося вище. Можна згадати й інші "викри­вальні історії", у яких ідеться про братовбивчі безчин­ства ставлеників режиму.

Але умовно-символічний план зображення в ро­мані існує також і в підтексті і, не порушуючи основ­ного тону реалістичного опису, зсередини підсилює його викривальність, узагальнюючий зміст. Вражаю­чим картинам розорених селянських подвір'їв (як мінімодель духовної руйнації українського селянства), історії з церковною чашею притаманна прихована, внутрішня алегорія. Одна з найсильніших алегорич­них сцен, яка несе символічний, узагальнюючо-викривальний підтекст, —та, де Мирона Катранника та інших таких самих беззахисних і змучених голодом людей викинуто з поїзда разом зі "шпалами і обапо­лами, облитими смолою".

Отже, в романі викривальний пафос присутній скрізь: у реалістичних описах, психологічному зануренні в почування героїв, їхніх розмовах між собою, у внут­рішніх монологах, символічних сценах, умовних карти­нах. Однак зауважимо: у "Жовтому князі" Василь Бар­ка викриває, розвінчує, але не береться судити. Він; як справжній християнин, пише про це в передмові до роману, називаючи себе "свідком для суду: розповіда­ти, що сталося в житті". Та це не означає, що автор залишається абсолютно байдужим до зображуваного, хоч і відступає від давньої народовської традиції "пла­кати" разом зі своїми героями над їхньою гіркою до­лею, співчувати їм. У середині XX ст. він розумів, що цього надто мало, що "загублену українську людину", як назвав цю загальну філософсько-психологічну тен­денцію Шлемкевич, ще не пізно повернути, відродити, воскресити. Цю мету, до речі, переслідувало все модерністичне мистецтво. Отже, авторська антибайдужість проявляється передовсім у тому, що, всупереч загальній песимістичності реально-конкретного мате­ріалу, Барка робить оптимістичним і обнадійливим за­кінчення свого загалом досить похмурого "Жовтого кня­зя". Тобто вселяє людині надію в перемогу добра над злом.

"ЖОВТИЙ КНЯЗЬ" ВАСИЛЯ БАРКИ

Добро і зло в романі

Уся композиційно-образна структура "Жовтого кня­зя" має наскрізну стрижневу антитезу: Добро і Зло, що часом переростає в конкретніший ,вияв — Бог і диявол чи Правда і Кривда, про які читає Миколка Катранник у забороненій книжці. Зображення реальних подій у ро­мані повністю підпорядковане створенню картини урів­новажуючого існування цих двох сил, на яких споконвіку тримається світ. Згадаймо обговорення Андрійком та Миколкою біблійної притчі про ворона і змія, тобто про доцільну урівноваженість у світі добра і зла. У реальне існування її письменник настільки щиро вірить, що й причини самої драми українців як нації намагається знай­ти не в соціальній, політичній чи класовій сфері, а в ме­тафізичній, що притаманно для письменників-модерністів. Як пише Л.Плющ, "Жовтий князь" є першим твором, що художньо усвідомлює Мегатруп і Мегавбивцю"'. То­му він не ставить традиційного і для модерністів питан­ня: що є Добро і що є Зло в житті і в людині? Він худож­ньо демонструє існування Добра і Зла, "розтинаючи" цю антитезу в численних епізодах і життєвих ситуаціях.

Мабуть, тому й наскрізний образ жовтого князя є багатоаспектним, символічним образом, що має кілька значень.

Найперше, це уособлення якогось вищого містично­го зла, "чортової сили", "диявола", що тепер "князює в воздусі", де "він і демони його, над душами, мов шуліки і яструби над курчатами. Тепер злетілися в двір, близько до кожного: хапають і розкльовують". Конкретне втілення одного з таких демонів — Отроходін. Недаремно Барка кілька разів наголошує на жовтому кольорі його обличчя. Інший демон, мабуть, найголовніший —Сталін, "вусатий бузувір", який "завів пекло". До речі, радгоспний рахів­ник вважає, що вся причина лиха —саме в ньому. "Дріб­ніших" демонів багато, вони є "сторожею, поставленою владою", що "охороняє кривду".

Про жовтого князя-звіра говорить дід Прокіп (по­путник Мирона Катранника в пошуках хліба). Він розу­міє його як звіра, що зараз "виліз ... із багна в образі компартії", але переконаний, що таких звірів ще буде багато, вони всіх "вірних Христу викликатимуть і ви­гризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих пта­хів — огнем, залізом, голодом..." Барка ще не раз повернеться саме до цього образу жовтого князя, як до золотаво-червоної потвори — досить прозорий натяк на втіленні в образі звіра компартії. Як апофеоз єднан­ня держави й антихриста — жовті стіни державних ус­танов, жовті шибки їхніх вікон...

Василь Барка не перший у світовій літературі, хто активно використовує символічне значення жовтого кольору як уособлення біди, смерті, жаху (роман "1984" Дж. Оруелла, "Майстер і Маргарита" М.Булгакова). У "Жовтому князі" цей колір присутній постійно: самежовтими засохлими бур'янами заросли колись гамірливі від дитячого щебету сільські вулиці, жовті мертві тіла, жов­тіє перед очима голодних людей, жовта пелена засту­пає згасаючу свідомість... Один з дитячих спогадів Мирона Даниловича — розповідь дорослих про Зміїв яр, з якого ящур вилазив хапати людей і домашніх тварин. Зображення того ящура висіло й на стіні в школі, ним , "вкошкували" неслухняних учнів. Тепер Катранник ло­вить себе на тому, що подумки його постійно переслі­дує той страшний ящур. Але звернімо увагу, скільки але­горичного і прямолінійного підтексту вкладає письмен­ник, передаючи внутрішній стан свого головного героя:

Мирон Данилович, напружуючи думку до судоми в ший­них м'язах, проганяє привиддя і звертається до навкружності: дерев, грунту, погоди (шукає захистку в природних силах, яким по-справжньому можна довіритися. — P.M.), що несподівано погіршала, бо з півночі хмари темними купа­ми...! знов обвівся обрис: знов! — от, закляття! — з розпуки, мов скрикнула вся душа до когось невидимого поблизу: та відійди геть, нечиста кров! — геть відійди!..

З цього уривка бачимо, що Барка залишається вір­ним своєму поетичному чуттю, стилю: вловлювати і пе­редавати суть явища через окрему деталь, штрих, об­раз, а не описувати його.

Отже, зло в "Жовтому князі" настільки всебічне, що складається враження, ніби воно розливається вогнен­ною поглинаючою жовтою рікою по всіх сторінках тво­ру. Панування жовтого князя, як символічного втілення містичного тотального Зла і водночас конкретного йо­го вираження в системі та її реальних носіях, поширю­ється скрізь. Воно повсюдне й невитравне, воно вічне. Так само, як і вічне Добро, що завжди протистоїть Злу як у житті, так і в самій людині.

Але з будь-якими абстрактними поняттями Барка поводиться досить обережно, послідовно позбавляючи їх абстрактності і вбираючи в цілком реалістичні, матеріально відчутні "шати" (портретні характеристи­ки, детальні описи, картини, поведінку дійових осіб, їхні взаємохарактеристики, роздуми тощо). Це стосу­ється так само і понять Добра та Зла.

У романі Добро втілюється насамперед в образі сон­ця. Але цей образ в індивідуальному стилі письменника має водночас конкретний і загально-символічний зміст. Сонце теж має жовтий колір, як і стигле колосся довго­очікуваного хліба, але іншого, яскравого відтінку — ко­льору тепла, вогню. Ця "гра" жовтим кольором у рома­ні не випадкова: Добро, як і Зло, може перемагати, воно так само вічне і всюдисуще. Прикметно, що з'яв­ляється в тексті цей образ суголосно внутрішнім настро­ям і почуттям героїв, синхронно до поступового утвер­дження ідеї перемоги Добра над Злом. Усупереч наростанню трагічності подій (Кленотичі обезлюднюються, руйнуються, заростають бур'янами, серед яких на­віть не блукають поодинокі пси) сонце як природне сві­тило з'являється дедалі частіше. Цей образ добра, на­дії, рятівного тепла, урожаю вічний, недосяжний ніяким силам, хоч часом його і заступають хмари (Мирон озир­нувся, "підвів очі: сиплеться світло сонця над пусткою, як завжди"). Сонце постійно присутнє у свідомості людей як остання надія, як втілення Бога, вічного життя. Настає момент, коли на грані останнього зблиску свідо­мості одному з героїв здається, що лише воно може зцілити, допомогти, порятувати.

Поиск по сайту: