Модель тоталітарного суспільства

Проблема "розвінчання "процвітаючого" радянсь­кого суспільства" хвилювала багатьох українських письменників-емігрантів. Занурюючись у страшні ре­алії штучного голодомору 1932-1933 pp., Василь Бар­ка не міг оминути проблеми антигуманної сутності всієї тоталітарної системи, що породжує подібні явища, фальшивості проголошуваних нею гасел соціальної рівності, вселюдського братерства, щастя для всіх. Згадаймо, вже на перші сторінки роману прориваєть­ся болючий контраст у поділі людей на господарів становища і безправних рабів, на ситих і голодних. Цей поділ є узагальнюючим, найточнішим і по-справ­жньому "модерністичним".

У "Жовтому князі" митець створює модель підрадянського українського суспільства з відповідною ієрархією справжніх та уявних цінностей, з його стро­катістю виконавців дуже різних ролей (будівничих, охоронців-руйнівників, підсобників, катів, жертв) уто­му фантасмагоричному дійстві, яке зветься радян­ським життям. Цією моделлю служить невелике село Кленотичі, що одним з перших на Полтавщині (за ху­дожньою версією Барки) потрапляє в епіцентр голо­домору, а тому й приречене на знищення. Усе, що від­бувається з жителями Кленотичів під час голодомору, розкриває моторошну сутність тоталітарної держави, яка своїх громадян, селян-хліборобів з діда-прадіда зу­мисне штовхає в голодну прірву, з якої їм, здається, вже ніколи не вибратися.

Є в романі вражаюча алегорична сцена: Мирона Катранника, котрий вирушив у пошуках хліба на Воронежчину, та інших, таких же беззахисних і знесилених голодом людей, жорстоко викидають з поїзда разом зі "шпалами і обаполами, облитими смолою" у прірву. Цією деталлю підкреслюється зведення до абсурднос­ті, обезцінення життя людини, абсолютна нівеляція її індивідуальності. Усе це (люди і шпали) єдиною масою з високого насипу котиться донизу у страшну вогненну прірву, яка асоціюється з безоднею, пеклом. Лише дивом Катранникові вдалося зачепитися за дерево й не впасти до тієї прірви, хоч більшість потрапила туди відразу. Він вибрався, один з небагатьох (також суттє­ва сюжетна деталь!), навіть повернувся додому — і ли­ше на порозі власної хати його наздогнала смерть. У цій невеликій, але вражаючій експресивній сцені мета­форично втілено загальний передапокаліпсичний стан усього радянського суспільства. Згадаймо, що голодні діти Мирона Даниловича не відразу кинулися їсти роздобутий такою ціною — батьківською смертю — хліб. Ця друга сцена є логічним продовженням першої — вона поглиблює думку, що це — не стихійний тимчасо­вий голод. Трагічні події ляжуть важким тягарем недо­віри, розпачу,-страху, застороги українському селян­ству на майбутнє, безповоротно зруйнують глибинне ментальне коріння, що зв'язувало упродовж багатьох століть його з землею. Щодо цього прикметно також: порятунок жителі Кленотичів шукають у місті — там, де не вирощується хліб. Після страшних і повчальних 30-х українське селянство буде дедалі настирливіше тікати в міста, а радянське суспільство боляче переживатиме чимало кризових не лише економічних, а й морально-етичних наслідків тих масових міграцій. По­ступово мілітиме, висихатиме духовне джерело наці­ональної мови, традицій, звичаїв, історичної пам'яті, культури загалом. Той голодомор 30-х був продума­ний далекоглядно і спрямований на довготривалу пер­спективу.

Отже, цей існуючий у такому вигляді світ — аб­сурдний, усі правічні закономірності в ньому поруше­но, селяни-хлібороби вмирають голодною смертю — постійно підкреслює письменник. Наприкінці твору ця думка ще більше підсилюється у довгожданній сцені збору нового врожаю, щедрого й великого, але (па­радоксально!) його вже, немає кому збирати, та й у тих, хто з великими фізичними зусиллями вийшов на поле, зовсім немає впевненості в тому, що цей новий хліб знову хтось не відбере... На краю прірви висів не лише Мирон Катранник — є небезпека потрапити до прірви всьому суспільству.

Мотив передапокаліпсичності цього суспільства, краху міфу про нього, як про земний рай, ілюзорності його процвітання є наскрізним. На нього "працює" ба­гато різних художніх засобів. Це й докладні, до натура­лістичних подробиць описи спустошених селянських подвір'їв, обезлюднених сіл, які спостерігають герої. Це й височезні бур'яни в гнітючому густому тумані, мо­році, з якого герої, наче зі складного лабіринту, довго не можуть потрапити на рятівну стежку. Це й симво­лічно-містичне видіння на місяці — брат підняв на ви­лах брата, що означає розбрат між людьми, підозрі­лість, люту помсту, підміну істинних цінностей хибними. Та найточніше напружену, протиприродну атмосферу в суспільстві передає символічне пророкуюче видіння, що спостерігають над Кленотичами селяни, — падіння з неба мертвих птахів. Варто звернути увагу на контекст, у якому подається це останнє видіння: він теж несе в собі при­хований зміст. Мертвих птахів спостерігає пічник, тобто будівничий житла, а отже, життя, а потім розмірковує про те, що "про небо забули", "живемо в кінці часів" — тобто на початку апокаліпсису.

Взагалі прийом парадоксальності Василь Барка за­стосовує в романі дуже часто, за допомогою значеннєво оксюморонних сполучень він щоразу підкреслює абсурдність цього фантасмагоричного радянського життя, в якому селянин не має хліба, млин не дає людям рятівного борошна, а несе смерть, криниця наповнена не джерельною водою, а трупами... Снопи пшениці асоціюються також із. трупами, тобто живе перетворюється на неживе, містично страшне. Десь у ті самі роки, коли писався "Жовтий князь", Василь Стус у книжці "Веселий цвинтар" продемонструє образ корабля з трупів, що уособлюватиме символ його Вітчизни, "протрухлого українського материка". А згадаймо образ зупиненого годинника в хаті Катранників — також апокаліпсичне передбачення. Так само варто сказати про ще одну деталь, яка повторюється в романі: червоний прапор над сільрадами обезлюдне­них сіл. Колір того прапора незрозумілий, бо, як каже Мирон Катранник, "то тільки видається, що їх прапори червоні, вони темні". Чи не парадоксальна і водночас символічна ситуація: село вимирає дощенту, а прапор майорить і тріпоче на вітрі.

Як бачимо, Барка, алегорично змальовуючи тоталі­тарне суспільство, моделює процес його руйнації, передапокаліпсичний стан. Кульмінацією цієї моделі є іс­торія життя селянської родини Мирона Катранника, в якій поступово вимерли всі: бабуся Харитина Григо­рівна (берегиня матріархального українського роду), мати й батько, їхні діти Миколка й Оленка. Залишився лише наймолодший пагінець сім'ї — Андрійко. Ця ве­лика дружна родина, в якій завжди панував лад, взає­морозуміння, культ праці й любові, втілила у своїй тра­гічній історії долю всього українського селянства, яко­му судилося у XX ст. витримати важке випробування на міцність не лише фізичну, а й духовну. Звернемо увагу: ця трагічна історія родини пов'язана й з істо­рією їхнього гнізда — селянської хати, на яку і припав перший удар "саранчею з столиці". Хату спустошують до невпізнання вже відразу. В цьому є підтекст: для українського селянина руйнування хати означає поча­ток смерті його самого. Повернулася з церкви мудра й розважлива Харитина Григорівна, охоронниця родин­ного затишку, давніх традицій, звичаїв, віри — й не впізнала завжди білу, чепурну їхню хату:

А ось — гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Попере­риване все і поперекидане, позмішуване і потоптане. Сльоза збігла по щоці. Здогадалася стара — вже кінець настав. На старість побачила: знищено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі.

Автор докладно спиняється на цьому описі не­спроста. У світобаченні українського селянства хата завжди була надійною запорукою життя, миру, до­статку, втіленням душевної гармонії і захисту ("вдо­ма й рідні стіни гріють"). У спустошеній, зруйнова­ній, вистудженій лютими вітрами хаті (цей символіч­ний штрих у творі підкреслюється кілька разів) лю­дина почувається беззахисною, безпорадною, її дух може вмерти разом із спустошенням хати. Надалі Василь Барка часто вдаватиметься до описів таких-ось колись затишних і чепурних родинних гнізд, а тепер залишених господарями пусток із вибитими вікнами, розчахнутими навстіж дверима, зарослих ви­сокими бур'янами. Цілі села перетворювалися на пус­тку. Думки змученої переживаннями за Андрійка, ви­снаженої голодом Дарії Олександрівни набувають узагальнюючого висновку про існуючий лад:

Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її, і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну .пусте­лю. Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю (градація виконує тут роль порівняння існуючої системи із стихійним лихом. — P.M.). Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Немає ні повіток, ні клунь, ні комор, — самі порозвалювані хати. Жоден землетрус не міг так знищити побут, як північна сарана, спряжена з золотомлицькою каганівщиною. Серед бу­р'янів чорніють, свідками страшного нещастя, самотні коми­ни — там, де були огнища родин з їх радощами при безне­винному дитячому щебеті.

Все зруйноване! Зграї гайвороння кружать скрізь, над все­народною пусткою, і через шляхи відлітають геть: на степи, обернені в океан бур'янів.

Отже, хата завжди берегла теплий і щедрий хліб, а тепер, щоб вижити, врятуватися від людоїдів, ма­лий Андрійко Катранник ховається в землянці. Що ж то за лад такий, при якому люди змушені жити без тепла і світла, як кроти — в землі? Той лад у сприй­манні малого хлопчика асоціюється з чумою, бо Анд­рійко чув колись від старших, що це вона "забирає" людей. Тепер "забрала" від нього всіх рідних якась незрозуміла новітня "чума", пояснення якій хлопець поки що дати не спроможний.

Але цей лад — не абстракція. Це неодноразово на­гадує письменник. Його принципи втілюють люди — "партійці і сільрадівці з револьверами в кишенях, а та­кож міліціонери з револьверами на поясах", "смикуни з партквитками", "круки душоїдні", "нічні кагани", "во­рожі виродки", які "нагорі царюють", "руїнники, що вдерлися з назвою будівельників світла", а діти нази­вають їх ще "хлібохапами", "хліботрусами", "хлібоберами".

У творі також підкреслюється, що всі, хто вгорі, біля державної машини, є насамперед слухняними рабами цілої системи, маленькими, але дуже потріб­ними в ній гвинтиками. Система в будь-який момент може кожного з цих гвинтиків викинути, замінити ін­шим — це підкреслюється в епізоді з партійцем Гу­диною, якого зловили під час посівної з зерном у картузі і ведуть на розправу. Мирон Катранник спо­стерігає це, згадуючи тих, які тепер "йдуть під коле­со, що самі розкрутили".

Допомагав його розкручувати ще один сільський пристосуванець, Лук'ян, якому судилася така ж сумна доля. Односельці прозвали його "Лук'яном, що голосує "за". Не порятувало його прислужницьке, бездумне виконання всіх вказівок. Він теж помирає від голоду, як і всі мешканці Кленотичів. І в смерті залишається таким самим: його вихололе тіло замі­тає сніг, з-під якого продовжує стирчати догори ру­ка, ніби вона голосує "за".

Серед жертв тоталітарного режиму Барка змальо­вує також "наївних Дон-Кіхотів комунізму", які щиро повірили в більшовицькі ідеї й намагаються на свій лад щось робити для людей. Наприклад, завідувач курорту Зінченко. Він став членом партії, щоб захистити себе, й тому щиро прагне допомогти хоч деяким своїм односельцям. Зінченка звільнили. Про подальшу його долю можемо тільки здогадуватися: за своє співчуття до скривджених він неодмінно буде репресований. Про нього Мирон Катранник скаже: "Знайдеться добрий, так не з їхнього куща виріс". Трагічно складається й доля партійного секретаря, що пустив собі кулю в скроню, коли одержав чергові директиви з цен­тру Щодо боротьби з куркулями й підкуркульниками. Звичайно, той смертельний постріл нічого не змінив, нікого не порятував, але засвідчив мужність цієї люди­ни. "По-своєму чесний був", — підсумує ще одне ска­лічене життя Мирон Данилович.

Така ж жертва системи — голова колгоспу Вартимець, що "з шкури пнеться", аби виконати партійний план по заготівлі хліба. Ми бачимо його в час болючих роздумів — мовчки бреде селом, передчуваючи свій неминучий арешт. Колись він дозволив собі повірити в обіцяний блаженний більшовицький рай і тепер розу­міє свою помилку.

Ці три історії свідчать про те, що в людині, яка ста­ла частинкою партійно-адміністративної олігархії, мо­же залишитися й щось людське. Василь Барка відтво­рює різноманітні типи суспільної поведінки в загальній моделі тоталітарного суспільства.

Звичайно, найвражаючим з-посеред тих, хто при владі, є Григорій Отроходін. На його портрет письменник не шкодує експресивно-насичених засо­бів. Символічний образ жовтого князя "входить" у твір саме в його образі. До речі, власним ім'ям він назива­ється лише вперше. Далі автор, щоб підкреслити втра­ту ним людського обличчя, даватиме різні назви: — "рудець", "рудий", "золотозубий". Говорить Отроходін, "мов крук на могилі віщує розор"; гнів його "дужий і дикий"; погляд "пронизливий" і "лютий"; "його широ­кий золотий зуб, відтінений щербинкою поруч, аж жев­ріє, одночасно з товстими скельцями окулярів без опра­ви, при самих металічних зачіпцях".

Взагалі опису зовнішності Отроходіна автор приді­ляє велику увагу, бо вона є досить промовистою. Так, він має "зеленкавий" френч такого ж покрою, як у Ста­ліна, беріївські окуляри і жовтавий колір обличчя. На цю останню деталь треба звернути особливу увагу, бо далі Барка розгорне цілу систему різноманітних обра­зів, невід'ємним атрибутом яких буде саме жовтий ко­лір, як символ смутку, жаху.

Типовим є шлях корінного городянина Отроході­на до села. Воно чуже йому й незрозуміле, так само як і проблеми хліборобів. Він, справний виконавець партійної вказівки, прагне за будь-яку ціну піднятися по драбині партійної влади. Автор мимохідь згадує і трагічну історію його сім'ї: він відцурався під час ре­пресивного слідства від своєї дружини, "виказав несамовиту". Та історія залишилася плямою на його партійній біографії, яку "рудий" прагне змити ціною життів нових жертв, безневинних селян. Особливо ненавидить Отроходін одноосібників, таких, як Кат-ранники, бо вони ще не остаточно уражені корозією всезагальної рабської покори. Полюсне протистоян­ня між Григорієм Отроходіним і Мироном Катранником підкреслюється вже з самого початку, з першо­го зіткнення, коли ставленики влади оголосили меш­канцям Кленотичів вказівку про хлібоздачу.

Отроходін — це справжній феномен, який міг з'явитися лише в тоталітарному суспіль­стві і який множиться з блискавичною швидкістю. І постають тисячі отроходіних, "одномастих", жорстоко-цинічних, бездуховних, антигуманних, що цілком ніве­люють саме звання людини.

Проблема знищення тоталітарною системою люд­ського в людині пов'язана в романі з проблемою пов­ного ігнорування владою індивідуальності, перетворен­ня всіх і кожного в безлику масу, якою легко було б керувати. Автор розповідає трагічну історію зі старим Ґонтарем, яка засвідчує цілковиту безправність, несво­боду людини в тоталітарному суспільстві.

Страх у селі дедалі більше стає панівним, витруює з людини впевненість, силу, якої від голоду й так мен­шає, перетворює на загнаного звіра, якого ніхто й ніщо вже не захистить. Красномовна з цього приво­ду картина: дві ночі, потерпаючи, мліючи від страху, Дарія Олександрівна перебувала з дітьми серед до­щок "лісного складу", коли помандрувала в пошуках хліба до міста. Та й недаремно, бо на власні очі ба­чила, як "прогуркотіли вантажні авта і, позскакувавши з них, картузники ловлять і тягнуть, як скот, всіх, що, судячи з вигляду, — обшарпані і з торбами, — пустилися села. Кидають їх на платформи, де чекає озброєна варта", її розпач вилився у крику до дітей: "На погибель беруть! Тікаймо!"

Василь Барка наголошує на тому, що тоталіта­ризм — явище позанаціональне, це вселюд­ська біда, що може прийти в кожну країну, до кожного народу, який неспроможний захистити себе.

Поиск по сайту: