Проза Барки. Передісторія роману

Василь Барка, безперечно, передусім поет, мо­дерний і елітний. Його ідеалістично-містичний світо­гляд знайшов найповніший і найглибший вияв у по­етичній творчості. Саме нею він значно розширив сти­льові горизонти української літератури. Щоправда, ті горизонти розкрилися лише наприкінці XX ст., коли са­ма література стала іншою, і поезія Барки змогла по­ступово повертатися в її різнобарвний контекст. І.Фізер зазначав:

...Він (Барка) синтезував або творчо перетопив вели­кі традиції європейської по­езії, зокрема символізму, з українською літературною традицією. Барка сьогодні — либонь, єдиний український поет, який трансформує свою глибоку зачудованість світом (а то і всесвітом) в по­езію, яка, хоч і надто глибо­ко межує з сакральними, зокрема християнськими, текстами, але не приводить його до слухняного епігон­ства. І нарешті, Барка є од­ним з небагатьох митців сло­ва, що з'ясовує трагедію, хи­мерність і чар життя люди­ни, зокрема української, своєрідно філософською, а то й теологічною спрямованістю своєї поезії.

Прикметно, що ці слова відомого вченого так само стосуються і прози Василя Барки, бо його художній світ, яким би різножанровим і багатоаспектним він не був, є цілісним і викінченим, як дім, збудований люди­ною, що добре знає свої можливості, має глибокі знан­ня про довколишній світ, власну думку про нього й чіт­ко уявляє свою місію на цій землі.

Проза Василя Барки несе на собі "печать" поетич­ності його світобачення. Вона не просто описує, роз­повідає, фіксує щось — ці іманентні родові ознаки епо­су в ній порушені, митець торкається важливих екзистенційних, буттєвих проблем, намагається всебічно й по-філософському, крізь призму одвічних загально­людських цінностей, пізнати, осмилити навколишній світ у зіставленні з внутрішнім світом людини, свого сучас­ника, запропонувати власну версію-розуміння цих двох світів, виділити в ній не саме явище, а його суть, ідею, що стає художньою ідеєю, тобто такою, що втілена в образі. Епічний, а саме романний, жанр дає змогу ав­торові говорити про все непоспішливо й прозоро, по­ступово переконуючи в чомусь читача, схиляючи його до власних висновків. У романах "Рай", "Жовтий князь", "Спокутник і ключі землі", "Душі едемітів" Василь Бар­ка значно "матеріальніший", ніж у поезії, бо звертаєть­ся до світу духовного через зображення світу реально існуючого. Однак дійсність, особливо в Україні, а не­вдовзі й в еміграції, не відповідала його духовним за­питам і спричиняла викривальність, розвінчання (в ху­дожньому образі) або відверту критику (в публіцистич­них відступах). Така "полемічність приречених" прита­манна майже всім українським митцям-емігрантам (зга­даймо І.Багряного, Т.Осьмачку, Є.Маланюка, Д.Гуменну, У.Самчука). Для них найболючіші душевні рани по­в'язувалися насамперед з понівеченою долею своєї да­лекої Вітчизни.

Усе, про що писав Барка, обов'язково мало місце в його житті. Це стосується й "Жовтого князя". Перед­історія роману почалася ще в 1932—1933 pp., коли в Україні лютував голод, що знищив мільйони людсь­ких життів. У той час Василь Барка перебував на Ку­бані, працював у Краснодарському художньому му­зеї, був уже одружений. На Кубані, за його свідчен­нями, вимерла третина населення. Голод "зачепив" безпосередньо і його:

Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровонос­них судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до пе­редсмертної лінії жахлива... то щось таке, що спалювало всю істоту. І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в "Жовтому князі" відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті. Ось, значить, як біда часом виходить на добру поправу.

У ті ж роки він їздив на Полтавщину провідати бра­та, бачив і там страшні картини голодних смертей. Усе це тяжіло в пам'яті, помножувалося чужими історіями, які Василь Барка збирав і записував упродовж 25 на­ступних років, особливо під час Другої світової війни, перебуваючи в одному з німецьких таборів "ді-пі", де були й українці. Письменник назбирав велику кількість свідчень, які після написання роману знищив. Серед них найбільше вразила історія однієї вимерлої під час голоду української родини, переповідана земляком, кот­рий виїздив до Австралії. Саме вона стала пізніше "ске­летом" сюжету "Жовтого князя".

Поиск по сайту: