Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

МІСЦЕ ІТАЛІЇ У СЕРЕДЗЕМНОМОРСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ НАТО

Крутій Г.В.,

студентка ІІ курсу спеціальності «Міжнародні відносини»Маріупольського державного університету

Версія для друку

На сьогоднішній день НАТО є найважливішою структурою забезпечення міжнародної безпеки. В період «холодної війни» виконував функції військово-політичного блоку, найголовнішою метою якого було забезпечення безпеки. Італія є членом НАТО з 1949 року, тобто з моменту його створення. Після завершення Другої світової війни і аж до кінця ХХ століття зовнішня політика Італії залишалася досить пасивною, на міжнародній арені вона виступала в якості спостерігача або простого виконавця, а гарантію безпеки бачила в США, що цілком влаштовувало уряд як Сполучених Штатів, так і їх союзників по НАТО. Але в той же час, саме Італії відводилася важлива роль плацдарму на Півдні Європи, що дозволяло контролювати такий стратегічно важливий регіон як Середземномор'я. На території Італії було розміщено бази НАТО і США, їхні кораблі спільно охороняли кордони Європи. Із завершенням Холодної війни сталося руйнування біполярного світу, а в зв'язку з цим змінилася і геополітична обстановка, в тому числі і на Європейському континенті, В таких умовах у Італії з'явилася можливість зайняти нове положення, чим вона і скористалася. Таким чином, з кінця 80х років уряд Італії позиціонує країну як «державу протогоніста» і ставить основним завданням зовнішньої політики - зайняти лідируючу позицію на континенті, що стало можливим після розпаду Радянського Союзу та краху соціалістичного табору.

Одночасно зі зміною зовнішньополітичного курсу Італії, у 1990-ті рр.. сформувалася нова військово-політична стратегія НАТО, складовою частиною якої була концепція врегулювання регіональних криз .. Так, про значення Середземномор'я для НАТО і реальних кроків, які в цьому зв'язку потрібно зробити в світлі змін в Європі, на Середньому та Близькому Сході, говорилося на засіданнях Північноатлантичної Союзу на рівні міністрів закордонних справ в Афінах в 1993 р., на зустрічі на вищому рівні в Брюсселі в 1994 р. і зустрічах міністрів закордонних справ в тому ж році в Стамбулі і Брюсселі [6].

Активізацію пошуків вирішення проблеми середземноморської безпеки в 1990-і роки можна пояснити збільшенням вірогідності конфліктів в регіоні, причинами виникнення яких є: 1) агресивна політика деяких країн - Ірану, Іраку, Лівії, 2) поширення ісламського фундаменталізму, 3) розвиток військових технологій і змагання в озброєнь серед окремих агресивно налаштованих країн, 4) тероризм. Тим часом Італія, через своє географічне положення, була найближчою точкою доступу в Європу політичних біженців та економічних мігрантів, а також ісламських терористів. Тому в 1990-і рр. Італія ставить перед собою завдання вийти на міжнародну арену в якості реального генератора безпеки, а не тільки її споживача - пасивного учасника блоків і угод [4].

До цього моменту Італія не особливо поспішала (всупереч бажанню НАТО) в реалізації програми з модернізації збройних сил, проведення військової реформи і переведення армії на контрактну систему. Проте з відродженням єдиної Європи, Рим, зацікавлений у посиленні свого військового та політичного впливу, почав приймати активну участь у вирішенні питань стандартизації зброї і військової техніки держав блоку, в спільних розробках і виробництві нових зразків систем озброєння. Також докладалося значних зусиль для поступового переводу армії на контрактну систему. Дуже важливою подією стало створення 15 травня 1995 нових військових угруповань Західноєвропейського союзу: наземної (Eurofor) і морської (Euromarfor), складених спочатку з підрозділів Італії, Франції та Іспанії, з генштабом у Флоренції. Потім бажання приєднатися до цих сил висловили Португалія та Греція. У 1999 році була скасована обов'язкова військова повинність, і італійська армія повністю перейшла на професійні рейки [9].

На сьогоднішній день на території Італії розміщено кілька десятків військових баз і полігонів США й НАТО, а також декілька командних органів альянсу, серед яких: штаб Спільного військового командування (ШСВК) і Командування морськими силами під управлінням ШСВК в Неаполі. Є в Італії і кілька навчальних закладів альянсу і дослідницький центр НАТО: Військовий коледж (в Римі), Школа зв'язку та інформаційних систем (в Латина), Центр підводних досліджень (в Ла Спезі) [7].

Італія приймає активну участь у військових операціях НАТО. Так, до натовських місій у Косово, Іраку, Афганістані було залучено близько шести з половиною тисяч італійських солдатів. Кораблі ВМС Італії беруть участь у морській операції НАТО «Активні зусилля» в Середземномор'ї. На початку військової операції в Лівії проти режиму Муаммара Каддафі Італія надала в розпорядження НАТО третю за чисельністю авіаційне угруповання. Ця країна займає п'яте місце за величиною інвестицій в Північноатлантичний союз [6].

Таким чином, після завершення «холодної війни» уряд Італії приймає рішення про необхідність зміни ролі країни на політичній арені. У зв'язку з виникненням потенційної небезпеки з боку Середземномор'я, Італія скористалася відмінним шансом, реалізуючи себе як провідну країну в цьому регіоні, що так само було обумовлено новою військово-політичною концепцією НАТО. Все це призвело до значної трансформації політики Італії і допомогло в становленні як держави-протогоніста. На сьогоднішній день Італія зберігає свою монополістичну позицію в середземномор’ї, реалізуючи там програми НАТО.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.