Історія економіки та економічної думки

1. На третьому періоді європейського феодалізму, відбуваються значні зміни в усіх сферах життя. Поступово створюють­ся умови для переходу від феодального до індустріального су­спільства, що було пов'язано з розвитком товарно-грошових відносин, особливо в містах; початком руйнування натураль­ного феодального господарства; зростанням обсягів торгівлі; наближенням спеціалізації ремесла до рівня мануфактурного поділу праці. Набуває поширення ідеологія меркантилізму.

Теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм (монетарний) і розвинутий меркантилізм (мануфактурний) . Ранній меркантилізм ґрунтувався на теорії грошового балансу.

Ранній меркантилізм ґрунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. В країні була політика максимального зменшення імпорту.

Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою пізнішого меркантилізму. Властиві заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, встановлення високого імпортного мита не дали очікуваних результатів

У другій половині ХVІ ст. система монетарного меркантилізму змінюється системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у ХVІІ ст.

Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. 3 цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт. На перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів.

Ранні меркантилісти вважали, що будь-яка купівля зменшує їхню кількість, а будь-який продаж — збільшує. Пізні ж меркантилісти розуміли, що гроші «породжують» гроші і для цього вони мають бути в постійному русі.

2.Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу у сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн.

Теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву "класичної".

Класична політична економія була започаткована у кінці XVII - на початку XVIII ст. В. Петті в Англії та П. Буагільбером у Франції.

Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному.

Перший підхід був започаткований К. Марксом і набув широкого розвитку в марксистській літературі. Саме К. Маркс першим вжив термін "класична політична економія". Згідно з марксистською думкою, класичний період завершився у першій третині XIX ст., а його визначальною рисою було дослідження "внутрішніх залежностей буржуазних відносин виробництва", що сприяло виявленню антагоністичних суперечностей капіталізму та підводило до концепції безкласового комуністичного майбутнього.

Другий підхід набув найбільшого поширення у науковому світі. Класична політична економія еволюціонувала у першій половині XIX ст., знайшовши відображення у працях Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та Ф. Бастіа та ін., а її завершителем став видатний вчений другої половини XIX ст. Дж.С. Мілль.

Третій підхід характеризує позицію, яку займав у трактуванні цього питання відомий англійський економіст початку XX ст. Дж. М. Кейнс та його прихильники. Згідно з цим підходом до складу класичної школи слід віднести послідовників Д. Рікардо аж до 30-х років XX ст., у тому числі А. Маршалла, Ф. Еджуорта, А. Пігу та ін.

Однак аргументація такого розширення хронологічних меж класичної школи викликає сумніви у дослідників, які розрізняють класичну політичну економію та неокласичну економічну теорію.

Водночас можна узагальнити деякі спільні теоретико-методологічні підходи.

Основні етапи еволюції класичної політичної економії: 1-й етап (кінець XVII - середина XVIII ст.) - започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція). 2-й етап (друга половина XVIII ст.) - формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Англія). 3-й етап (перша половина XIX ст.) - розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками в Англії (Д. Рікардо, Т. Мальтус, В.Н. Сені-ор), Франції (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа), США (Г.Ч. Кері), збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками. 4-й етап (друга половина XIX ст.) - завершення класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (Англія).

3.Первинне накопичення капіталу - історичний процес перетворення суспільних засобів виробництва і життєвих засобів у капітал, а безпосередніх виробників - на найманих робітників.

Прискорювачем розглянутого процесу стала держава, яка здійснювала активну економічну політику, спрямовану на утвердження капіталістичних відносин і створювала сприятливу кон'юнктуру для їх розвитку. Первинне накопичення капіталу, за влучним зауваженням К. Маркса, було записано в літопис людства мечем і вогнем. Це проявилося в існуванні особливої ​​системи джерел і методів підтримки підприємницької діяльності несформованого капіталізму.

Характер джерел і методів: -Зовнішній:1.Джерела - колоніальна система. 2.Методи - нееквівалентна торгівля, колоніальні війни, работоргівля, морські перевезення. -Внутрішній:1.Джерела - податкова система, система державних позик,система протекціонізму,аграрний секторекономіки.

2.Методи - податки, відкупу, підряди; кредити і позики; митні мита та торгові бар'єри; вигнання селян із землі та ін.

А. Сміт - найбільший представник класичної політичної економії (1723-1790гг.). Він народився в Шотландії в місті Керкольді в сім'ї митного чиновника. З дитячих років А. Сміт виявляв прагнення до знань. Чотирнадцятирічним юнаком він вступив до м.Глазго, по закінченні якого в 1740 році як один з кращих випускників був удостоєний стипендії для завершення освіти в Оксфорді. З 1751 року О. Сміт почав професорську діяльність в м.Глазго, яка тривала до 1764 року. У 1759 році він опублікував великий філософський працю «Теорія моральних почуттів», в якому простежувався інтерес автора і до питань економічної теорії. Залишивши кафедру моральної філософії.

А. Сміт був сучасником широкого розвитку мануфактурного виробництва в Англії, передодня промислового перевороту. Він досліджував і узагальнив ті зміни, які відбувалися в економіці Англії в той важливий період її підйому. У формі мануфактур тут розвивалися різні галузі промислового промисловості, особливо текстильна - вовняна і бавовняна. Виникають великі міста та промислові округу, швидко зростає міське населення. У XVIII столітті в Англії в основному завершуються процеси первісного нагромадження капіталу, становлення ринкової системи господарства. У селі тривало обезземелення селян шляхом обгородження земель, здійснюється на основі актів про обгородження, які приймалися парламентом. У сільському господарстві зростало і зміцнювалося фермерське виробництво.

4. Промисловий переворот — це перехід від мануфактури з її ручною ремісничою технікою до великого машинного фабрично-заводського виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У соціальному плані головну роль почали відігравати фабриканти та люди найманої праці. Завершення промислового перевороту знаменувало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над аграрною (феодалізмом).

Промисловий переворот — це світовий процес, що визначався загальними законами і одночасно мав свої особливості у кожній країні. Першою його здійснила Великобританія в останній третині XVIII ст. — середині XIX ст. Хоча передумови промислового перевороту визріли вже в середині XVIII ст., буржуазна революція вказала шлях швидкому розвиткові індустріального суспільства. Аграрний переворот і політика обгороджування створили резерв робочої сили, необхідної для розвитку фабричної промисловості. Протягом XVIII ст. було обгороджено 3,3 млн, за два десятиліття XIX ст. — 3 млн акрів землі; без землі залишилося 1,5 млн селян. Економічне життя країни визначав єдиний широкий національний ринок, що стимулював розвиток промисловості, сільського господарства. Мануфактурний процес досяг високого рівня спеціалізації, диференціації, удосконалилися знаряддя праці. З'явилися спеціалізовані мануфактури для виробництва знарядь праці. Однак мануфактура грунтувалася на технічній базі ремесла та ручній праці.

Значні кошти, які англійська буржуазія отримувала внаслідок панування у світовій торгівлі, експлуатації колоній і работоргівлі, вкладалися в промисловість. Вони забезпечували застосування винаходів, їх швидке поширення. Сільське господарство успішно годувало міста і промислові селища. Одночасно воно було споживачем промислових виробів.

Отже, промисловий переворот, що почався в останній третині XVIII ст. і завершився в 60—80-х роках XIX ст., охопив Великобританію, США, Німеччину, Францію, інші європейські країни. Було сформовано аграрно-промислове господарство, створено економічні передумови для утвердження індустріальної цивілізації.

Д. Рікардо (1772—1823) — видатний представник класичної політичної економії. Його перші економічні праці було присвячено проблемам грошового обігу. 1827 р. було опубліковано його головну працю «Основи політичної економії та оподаткування». У цій праці (і не тільки в цій) Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Він розробляє економічну програму буржуазного розвитку, бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії із землевласниками.

Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу багатства між класами. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (тобто економічного зростання), то Рікардо — розподіл багатства на заробітну плату, прибуток і ренту і вплив його на зростання багатства. Отже, розподіл він уважає фактором зростання. Вихідним пунктом дослідження в нього, як і в Сміта, є мінова вартість.

5.В останній третині ХІХ — на початку ХХ ст. у техніці промислового виробництва провідних індустріальних країн світу відбулися суттєві зрушення, які мали великий вплив на всі сторони життя людства. Наслідки їх ми відчуваємо і сьогодні. Підкреслюючи глибину та значення цих зрушень у галузі науки і техніки, багато істориків та економістів кажуть про нову промислову революцію, про новий промисловий переворот, який поклав початок сучасному промисловому виробництву. Саме в останній третині ХІХ ст. відбувається заміна парової енергії на електричну. Електрична енергія була поставлена на службу виробництву, знайшла своє застосування в промисловості, на транспорті, у зв’язку, у побуті людей, у культурі. Винахід динамомашини та електродвигуна, вирішення проблеми передачі електроенергії на відстань дали можливість підвести електроенергію до окремого верстата та машини, що забезпечило нарощування швидкості верстатів, продуктивності праці, підготувало передумови для автоматизації виробничих процесів та створення електротехнічної промисловості.
Технічні зрушення відбулися і в металургійному виробництві, у виплавці сталі. Одним із суттєвих досягнень у промисловості стала організація поточного виробництва — масове виготовлення стандартизованих виробів шляхом установки машин за технологічним процесом. Технічний прогрес у кінці ХІХ — на початку ХХ ст. активно вплинув на процес утворення великих промислових підприємств, які впроваджували у виробництво нову техніку та технології. Впровадження нової техніки вимагало великих капіталів. Це штовхало підприємства до об’єднання капіталів з метою організації виробництва з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу.

На кінець ХІХ ст. спеціалізація країн уже чітко визначалася. Так, Англія займала провідне місце в експорті різних машин і механізмів; Німеччина — сільськогосподарських машин, паровозів, верстатів, спирту, цукру, виробів електротехніки, хімічної промисловості; Франція — дорогих шовкових тканин, парфумів, одежі, взуття, текстильних машин; США — виробів чорної металургії, машин, тканин, сільськогосподарських продуктів, особливо пшениці.

Маржинальна революція - перехід від концепції класичної економічної школи до неокласичної теорії (маржиналізму).

Основні положення маржиналізму такі:o використання граничних величин як інструментів для аналізу змін економічних явищ;o основа вивчення - поведінка окремих фірм і поняття потреби споживача;o дослідження раціонального розподілу ресурсів і знаходження оптимального використання цих коштів;* предмет аналізу - досягнення економікою стійкого стану не тільки на макро-, а й на мікрорівні;o широке застосування математичних методів для оптимального розв'язку статистичних задач;o гедонізм, тобто життя заради щастя.

Становлення неокласичної традиції пов'язане з другим етапом «маржи-нальної революції», який припадає на 90-ті pp. XIX ст. Визначаючи цілі економічної науки, неокласики казали про вплив різних факторів на економічний добробут. На перший план висувалася корисність благ і попит на них з боку споживачів. На цьому етапі «маржинальної революції» — етапі формування неокласичного напряму — найбільший науковий внесок у економічну теорію зробили англієць А. Маршалл, американець Дж. Б. Кларк та італієць В. Парето. А. Маршалл (1842—1924) був засновником і главою кембриджської школи, яка сформувалася у 90-х роках XIX ст. в Англії. Ця школа за своїм впливом на економічну науку не поступалася австрійській і започаткувала неокласичний напрям в економічній теорії. Основна праця А. Маршалла — «Принципи економікс» («The Principles of Economics», 1890). У цій та інших своїх працях він намагався розробити універсальну економічну теорію, поєднуючи різні концепції. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка об'єднувала елементи трудової теорії вартості і теорії граничної корисності.

6.Середовище МЕВ може бути визначене як система умов і факторів існування міжнародних економічних зв’язків. Таке середовище можна розділити на внутрішнє і зовнішнє середовище.

Внутрішнє середовище МЕВ—це внутрішня будова системи МЕВ разом з її внутрішніми законами існування, функціонування і розвитку.(ЗЕД, управління, суб’єкти, форми і види, внутрішні закони)

Зовнішнє середовище МЕВ—це зовнішні по відношенню до суб’єктів МЕВ умови реалізації форм і видів різних видів МЕВ: 1.За сферами впливу : природно-географічне, політико-правове, економічне, соціально-культурне середовище. 2.За безпосередністю впливу, дії: а)умови і фактори прямої(безпосередньої) дії – міжнародні організації, міжнародні правові норми, торговельні представництва, комунікаційні мережі— це все становить інфраструктуру МЕВ. б)умови і фактори непрямої(посередньої) дії;

Найголовніші умови і фактори, що впливають на розвиток МЕВ, пов’язані з нерівномірністю розташування природних ресурсів, з наявністю чи відсутності тих чи інших ресурсів у різних країнах. Наявність ресурсів тісно перекликається з різноманітністю кліматичних умов, яка сприяє розвитку міжнародного поділу праці, а відповідно, грає значну роль у розвитку МЕВ.

Світове господарство склалося наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. в результаті тривалого історичного процесу поглиблення міжнародного поділу праці, поступового включення національних економік у систему світогосподарських зв'язків. Це стало наслідком розвитку суспільного виробництва, розподілу та закріплення територій світу між певними державами.

Історично першими формами міжнародних економічних відносин були світова торгівля, міграція робочої сили, валютно-кредитні відносини, які зародилися ще за рабовласництва. В цей час вже сформувалися регіональні центри торгівлі в Середземномор'ї, Південній та Південно-Східній Азії, де гроші різних країн обмінювалися між собою і самі ставали об'єктом купівлі-продажу (міняйли); великі торгівельні общини застосовували комерційний кредит, пов'язаний із заморськими експедиціями; трудова міграція існувала переважно у примусовій формі (работоргівля).

У другій половині ХХ ст. процес розвитку світового господарства отримав новий імпульс під впливом розвитку НТП та зростання ролі держави: зниження, а подекуди і ліквідація митних та адміністративних бар'єрів на шляху переміщення товарів, капіталів та робочої сили; посилення тенденції до створення інтеграційних об'єднань у всіх регіонах світу; розширення масштабів та сфер діяльності транснаціональних корпорацій та перетворення їх у провідну ланку розвитку світових продуктивних сил; підвищення ролі міжнародних фінансових, кредитних і торговельних організацій; посилення взаємозалежності між країнами світу в цілому, що проявляється у постійному зростанні частки зовнішньоторговельного обороту у національному продукті всіх країн.

7.Для монополістичної системи властиве різке загострення боротьби між найбільшими компаніями світу й між урядами національних держав, які підтримували їх, за контроль над джерелами дешевої сировини та ринками збуту. Це призвело до значного посилення ролі мілітаристських кіл (військово-аристократичної партії), особливо в Німеччині, Японії, Великій Британії, Італії, Австрії та Росії, а також до розв'язання двох світових воєн і безлічі регіональних конфліктів.

В епоху монополістичної конкуренції поліпшилися рівень і якість життя всіх без винятку соціальних груп населення. Це відбулося завдяки успіхам медицини і поширенню освіти, з одного боку, та значному розвитку виробництва — з іншого. Збільшення обсягів виробництва забезпечили шляхом упровадження в промисловість досягнень так званої другої хвилі науково-технічної революції (двигун внутрішнього згорання, турбогенератор, електрика, синтетичні матеріали та ін.), а також наукової організації праці (хронометраж, конвеєр, раціоналізація).

Монополістична конкуренція, на думку Чемберліна, — це конкуренція, що відповідає таким вимогам: кількість продавців однорідного товару є достатньо великою, щоб їхня економічна діяльність не справляла особливого впливу на інших конкурентів, на відміну від недосконалої конкуренції не зачіпала їхніх економічних інтересів; продукт і справді якісно різнорідний, диференційований, і покупець може вільно вибрати конкретного продавця; будь-хто має право безперешкодно виробляти товар даної групи, ринок не є закритим. Економіка саморегулюється і за умов монополії, але врівноважуючі сили з часом трансформуються — управління попитом і пропозицією поступово витискає колишній саморегулятор — об’єктивне співвідношення попиту і пропозиції.

Як і Е. Чемберлін, Дж. Робінсон поставила перед собою першочергове завдання: з'ясувати механізм установлення цін у ситуації, коли виробник є монопольним власником створюваної продукції, тобто чому ціна має саме таку величину і чому покупець погоджується купувати товар за визначеною продавцем ціною, що приносить йому монопольний прибуток. Дж. Робінсон, розглядаючи недосконалу конкуренцію, вбачала в ній насамперед порушення і втрату нормального рівноважного становища конкурентної господарської системи, а також "експлуатацію" найманої праці.

У "Теорії недосконалої конкуренції" сутність монополії розглянуто як чинник, що дестабілізує соціально-економічні відносини ринкового середовища.

Загальний висновок Дж. Робінсон такий: переважання у реальному світі умов недосконалої конкуренції сприяє виникненню тенденції до експлуатації факторів виробництва і посилює її завдяки виникненню великих об'єднань, котрі поглинають багато фірм, які конкурують. До того ж збільшення обсягів одиниці (фірм, їх підрозділів) управління приведе до ще більшої несправедливості в розподілі багатств. В суспільстві кожен виробник є наперед визначеним монополістом. На її думку, диференціація продукту є не єдиною і не визначальною умовою влади монополіста на ринку. Робінсон підкреслює, що передумовою виникнення олігополії і недосконалої конкуренції є концентрація виробництва, що «скрізь можна спостерігати тенденцію до монополізації, яка проявляється у програмах обмеження, системах квотування, раціоналізації, зростанні гігантських компаній».

Й. Шумпетер (1883-1950 рр.). Австрійський економіст, міністр фінансів Австрійської республіки. Головні твори: "Економічні цикли", "Капіталізм, соціалізм, демократія", "Історія економічного аналізу". Основні ідеї: 1) висунув план фінансової стабілізації на основі жорстких антиінфляційних заходів; 2) розробив теорію походження, функціонування і занепаду капіталізму на основі якої побудував ряд гіпотез про виробничий цикл, гроші, відсоток і ціни; 3) розробив модель рівноваги, заснованої на понятті граничної корисності, яка примушує економічну людину балансувати між задоволеннями і стражданнями; 4) концепцію динамічної рівноваги господарства доповнив концепцією підприємця-інноватора, який завжди прагне отримати великий прибуток. Діяльність інноваторів є причиною коливань економічної активності; 5) вважав, що нововведення дають поштовх розвитку. Впровадження нововведень характеризується скачками і ривками. Як тільки один передовий підприємець долає технологічні і фінансові утруднення і відкриває нові шляхи отримання прибутку, інші поспішно слідують за ним; 6) вважав, що причини загибелі капіталізму криються в образі думок людей, що визначають його культурну надбудову.

8.Економічна криза 1929-1933 рр. була світовою. Вона порушила економічні зв’язки, призвівши до значного скорочення промислового виробництва. В1929 році вона почалася в США, далі поширилася на Латинську Америку, Західну Європу, інші країни Азії та Африки.

Першою ознакою кризи вважають різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929р. Насамперед, криза охопила важку індустрію. Все промислове виробництво, торгівля, національний доход знизилися вдвічі, відбувалося масове банкрутство фірм, росло безробіття. Це була криза перевиробництва, щоб стримати падіння цін, скоротити запаси товарів по всій країні, було вжито заходів щодо їх фізичного знищення. Спалювали пшеницю, каву, бавовну; молоко виливали в річки.

Внутрішньою причиною кризи вважають відсутність державного контролю за промисловістю і сільським господарством. Тільки в 1932 році новообраний президент США Ф.Д.Рузвельт впровадив ефективну антикризову програму. Його „новий курс” на оздоровлення країни підтримали всі верстви населення. Цей план, насамперед, приділяв увагу сфері торгівлі та кредиту. Одночасно зі скороченням обсягів виробництва підвищувалися ціни на виготовлену продукцію. За допомогою позик і державних субсидій були оздоровленні: банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства. Передбачалося ліквідувати безробіття за рахунок „повної зайнятості". Усі галузі промисловості були поділені на 17 груп. Вони прийняли „Кодекс чесної конкуренції”, згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва, ціну, ділили між собою ринки збиту, визначали рівень заробітної плати робітникам та службовцям.

У сфері сільського господарства „новий курс” був спрямований на припинення процесу розорення дрібних фермерів, планувалося підвищити ціни на їх продукцію, скорочуючи обсяги виробництва та площі посівів. За тимчасові збитки фермери одержували від держави відповідну компенсацію. За допомогою цих дотацій вони впроваджували новітні технології, техніку.

У Великобританії криза не була такою катастрофічною, однак занепад господарського життя теж був дуже відчутний. Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків кризи. Він підтримував процес концентрації виробництва, встановлення галузевих єдиних цін. Держава намагалася контролювати випуск продукції, її реалізацію за допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв, гарантій. У 1931р. змінилася зовнішня позиція Великобританії у зв’язку зі створенням "стерлінгового блоку” 25 держав, до якого входили англійські колонії, домініони (крім Канади ), країни Скандинавії, Португалія, Голландія, Бразилія, Аргентина та інші. Країни „стерлінгового блоку„ зберігали свої золоті резерви в лондонських банках. Оскільки під час кризи ціни на сировину знижувалися значно швидше, ніж на промислові товари, це сприяло виходу Великобританії з тяжкої економічної кризи. Таким чином, британська колоніальна імперія надала метрополії неоціненну допомогу.

На початку 30-х рр. ХХ ст. колоніальну систему офіційно почали іменувати Британським співтовариством націй. Ця спільнота в 1932р. на конференції в Оттаві (Канада) утворила регіональний закритий митний союз.

Щоб вивести метрополію з кризи, застосовувались пільгові тарифи на експорт англійських товарів до Австралії, Нової Зеландії, Канади, Південно-Африканського Союзу, Індії. Англійський уряд зі свого боку дав змогу безмитно експортувати з країн „Співдружності націй” продукцію добувних галузей та сільського господарства. Завдяки цим заходам наприкінці 1933—на початку 1934р. з економічною кризою у Великобританії було покінчено.

Франція відчула симптоми кризи в 1930 році. Спочатку її стримували значні державні субсидії, що витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Уряд Франції встановив контроль над Французьким банком, націоналізував ряд галузей промисловості, в тому числі - воєнну. Велике значення для виходу Франції з кризи мали колонії, де вона могла збувати в обмін на дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію свої промислові товари.

Для Німеччини економічна криза була катастрофічною. Досягнувши за допомогою плану Дауеса в промисловості довоєнного рівня, країна знову опинилася в глибокій господарській розрусі. Уряди США, Великобританії, Франції та інших країн вирішили надати їй допомогу. Під керівництвом американського банкіра Юнга був вироблений новий репараційний план для Німеччини. План дав змогу достроково припинити окупацію Рейнського регіону в 1930р. У фашистській Німеччині здійснювали державно-монополістичне регулювання сільського господарства. З цією метою створили "Імперський стан з продовольства", в якому об'єднали сільськогосподарських робітників, селян, юнкерів, торговців сільськогосподарськими товарами, власників харчової промисловості.

Японія опинилася в епіцентрі світової кризи в середині 1929 р. Сама розвинена галузь – торгівля – зазнала значного удару. Експорт товарів скоротився більше ніж у 2 рази. Знизилось виробництво сільськогосподарської, промислової продукції, у тяжкому становищі опинились суднобудівна, текстильна, металургійна, машинобудівна галузі. Налічувалось до 10 млн. безробітних. В 1931р. японська армія захопила північно-східну частину Китаю, утворивши там маріонеткову Маньчжурську державу. Капітали вкладались в ті галузі промисловості, які були пов’язані з воєнною промисловістю.

Кейнсіанство – виникає як реакція на світову економічну кризу 1929-1933 рр., коли капіталізм постав на грань катастрофи. Головна ідея кейнсіанства полягала в тому, що ринкова система не є досконалою і саморегульованою, тому забезпечення повної зайнятості та економічного зростання можливе лише за умови активного державного втручання.

Кейнс Джон Мейнард (“Індексний метод” , “Грошовий обіг і фінанси Індії”, “Економічні наслідки Версальського мирного договору”, “Трактат про ймовірності”, “Трактат про грошову реформу”, “Трактат про гроші”, “Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей”) на перший план поставив проблему формування ефективного попиту і його основних компонентів – споживчого та інвестиційного попиту.

Кейнс розглядає два основних інструменти державного впливу на сукупний попит – фіскальну та грошово-кредитну політику. Можливість грошово-кредитного регулювання безпосередньо впливає із кейнсіанської теорії проценту. Фіскальною політикою: збільшення урядових видатків здатне виповнити недостатність споживчого та інвестиційного попиту приватного сектора економіки.

Економічна теорія Дж. М. Кейнса була підтверджена підчас подолання кризи 1929-1933 pp. у заходах господарської політики, зокрема США. Однак це аж ніяк не дає підстав говорити про кейнсіанську революцію, бо, по-перше, революції в історії економічної теорії не відповідають природі поступального розвитку; по-друге, чимало з того, що запропонував Дж. М. Кейнс, було відоме раніше, можливо, не з такою науковою аргументацією і прозорістю.

Дж. М. Кейнс не заперечував впливу меркантилістів на концепцію державного регулювання економічних процесів, яку він створив. Вони мають такі спільні риси: — намагання збільшити масу грошей у країні (як засіб їх здешевлення і відповідно зниження ставок позичкового відсотка і заохочення інвестицій у виробництво); — схвалення зростання цін (як спосіб стимулювання розширення торгівлі і виробництва); — визнання того, що брак грошей спричиняє безробіття; — надання економічній політиці державного характеру.

9.Повоєнний, період пов'язаний із змінами методів регулювання ринкового господарства. Ринок виявився вже не в змозі грати роль єдиного автоматичного регулятора економіки (поза криз і воєн держава вважалося «нічним сторожем» при ринку). У повоєнний час, мабуть, головним засобом економічної політики на Заході стала націоналізація. З одного боку, вона являла собою як би природне продовження небувалою мілітаризації економіки в період війни, коли всім практично розпоряджалася держава. З іншого, вважалася найпростішим методом вишукування коштів для прискореної модернізації економіки. Нарешті, перемога

Радянського Союзу породила в світі соціалістичні ілюзії.

У 1940-1960 рр.. власністю британської держави стала вугільна, металургійна, енергетична, в значній мірі електротехнічна і автомобільна промисловість, а також банківська система. Ще більш рішуче проходила націоналізація у Франції, відмовилася після війни від політики Міжнародного лихварства. В кінці 1950-х рр.. державі належали майже повністю вугільна, газова, авіаційна та автомобільна галузі, частково нафтова, оборонна, залізничний транспорт, банки тощо Загалом, держава володіла близько 40% національного багатства і справляла на своїх підприємствах 13% ВВП.

Створення обширного держсектора економіки не могло не спричинити за собою застосування державного середньо-і довгострокового народногосподарського планування. Пальма першості належала Франції, що здійснила в1947-1980 рр.. сім народногосподарських планів. Якщо держсектор цих держав (як в СРСР) отримував прямі планові завдання, то планування приватного сектора зажадало непрямих заходів (фіксування цін, надання сировини і кредитів, нормування іноземної валюти, а також різноманітні заходи фінансового контролю). Ось як, наприклад, здійснювалися інвестиції в економіку Франції відповідно до планів 1960-х рр..: Держава інвестувала електроенергетику (приблизно наполовину), сільське господарство

(близько 1/5), транспорт (на чверть), сферу освіти та побуту (на третину).

Неолібералізм став реакцією на ідеологію етатизму. Прихильники неолібералізму вже в самій назві напрямки підкреслювали свою прихильність принципам економічної свободи і конкуренції.

Неолібералізм - напрям в економічній науці і практиці господарської діяльності, що має в основі з'єднання принципу саморегулювання економіки з обмеженим державним регулюванням. Отже, неолібералізм вирішує два завдання: з одного боку, розробляти стратегію і тактику державного впливу на економічне життя, а з іншого - активно захищати основи ринкової економіки від силового, руйнівного втручання в неї. Це означає, що неолібералізм зберігає прихильність принципам економічної свободи і конкуренції, що беруть початок від А. Сміта, але допускає допомогу із боку держави в регулюванні ринкової економіки, що йде від Дж. Кейнса. Проте в неолібералізм в більшій мірі, ніж у кейнсіанстві, державне регулювання поєднується з природним ринковим механізмом.

З 1970-х років в більшій частині держав світу намітився серйозний поворот у бік неоліберальної економічної політики і мислення. Дерегулювання, приватизація та відхід держави зі сфери соціального забезпечення стали повсюдною практикою. Майже у всіх країнах - від нових держав, що утворилися в результаті розпаду Радянського Союзу, до таких країн з соціальною демократією старого зразка, як Нова Зеландія і Швеція, - в тому чи іншому вигляді, свідомо чи під тиском світових сил, були сприйняті ідеї неолібералізму. За цим послідували реальні зміни економічної політики. ПАР, звільнившись від апартеїду, швидко перейнялася ідеями неолібералізму, більше того - навіть сучасний Китай, як ми побачимо надалі, практично став на чолі руху до неоліберальної політики.

10. Терміни «світова економіка», «світове господарство», «всесвітнє господарство» розглядаються в даній роботі як синоніми. Світовій економіці (світовому господарству, всесвітньому господарству) можна дати широке і вузьке визначення. По широкому визначенням, світова економіка - це сума всіх національних економік світу. По вузькому визначенням - це сукупність тільки тих частин національних економік, які взаємодіють із зовнішнім світом. Однак відмінність між двома визначеннями стає все менш помітним, тому що в будь-якій країні дається все менше галузей і підгалузей, які не взаємодіють із зовнішнім світом прямо або побічно, наприклад, через ті галузі національної економіки, які активно торгують на зовнішньому ринку.

Все почалося з міжнародної (світової) торгівлі, тобто руху товарів і послуг між країнами. Жителі першого в світі держави - Єгипту - ще п'ять тисяч років тому торзі сусідніми племенами, купуючи у них деревину, метали, обмін на продукти єгипетського ремесла і землеробства, а також організовуючи експедиції для господарського освоєння нових земель. В цей же час живуть на території сучасної Росії племена вже обмінювалися товарами з сусідніми і навіть віддаленими від них регіонами світу. Так, мідні та бронзові вироби Кавказу і Південного Уралу і Сибіру розходилися по всій Євразії, перепродуючи одним плем'ям іншому. До міжнародної торгівлі товарами стали підключатися торговці послугами. Фінікійські та грецькі купці не тільки торгували по всьому Середземномор'ю власними і реекспортуються, надавали послуги, перевозячи чужі вантажі й іноземних пасажирів.

Період 50-70-х рр.. був часом, коли виникали інтеграційні угруповання (ЄС, РЕВ), бурхливо йшов процес транс націоналізації і на цій основі активно рухалися між країнами знання (технологія), підприємницькі здібності і підприємницький капітал, відновився світовий ринок позичкового капіталу, на свою особливу роль у світовому господарстві стали претендувати соціалістичні і країни, що розвиваються.

Період 80 - 90-х рр..характеризується насамперед тим, що для найбільш розвинених країн він став часом переходу в еру пост індустріалізації, багатьом відстали країн - часом активного подолання свого економічного відставання рр. і нові індустріальні країни, для колишніх соціалістичних країн - часом повернення в лоно ринкової економіки, для всіх країн - періодом лібералізації внутрішньої і зовнішньої господарської життя і її глобалізація.

У концепції неокласичного синтезу П. Самуельсон вперше представив економічну систему сучасного ринкового господарства як дворівневу. Перший рівень - ринки попиту та пропозиції, де механізм ціноутворення вирішує три основні питання ринкового господарства: що, як і для кого виробляти. Щоб досягати рівноваги потрібно дотримуватися неокласичні принципи оптимуму: ціни на товари повинні бути рівні граничної корисності, заробітна плата - граничної продуктивності праці, відсоток - граничної продуктивності капіталу, рента - граничної продуктивності землі. Другий рівень - це грошово-кредитна і фінансова системи. Для нормального безкризового розвитку економіки необхідно досягнення рівноваги на товарному і на грошовому ринку.

Синтез, по Самуельсона, полягає в узгодженні теорії трудової цінності і теорії граничної корисності, аналізу на мікро - і макрорівні, підходів до вивчення статики і динаміки, взаємопов'язаного аналізу рівноваги і відхилення від нього, плавного і дискретного розвитку.

"Неокласичний синтез" передбачає пошуки узгоджень, взаємоприйнятних висновків різних, що борються концепцій, представників різних шкіл і напрямків.

Макроекономіка

1.Економічна теорія є системою наукових поглядів на господарське життя суспільства, які дають всебічне уявлення про закономірності його розвитку.

Предмет політичної економії – це наука про виробничі відносини і закони, що управляють виробництвом, розподілом, обміном та споживанням благ на різних етапах розвитку людського суспільства.

Економічна теорія в широкому розумінні включає такі розділи: основи економічної теорії (політекономія), мікроекономіка, мезоекономіка, макроекономіка, мегаекономіка.

Метод політичної економії має складну структуру, в якій зазвичай виділяють три рівні: філософський, загальнонауковий, специфічний. Перший рівень включає в себе прийоми і способи, яким користуються всі науки на всіх етапах пізнавального процесу. Другий - прийоми та способи, які також приймаються всіма науками, але лише на певному етапі кожного конкретного пізнавальної акту. Третій - прийоми та способи, призначення для політ. економічного дослідження.

Мікроекономіка вивчає, як в умовах ринкової економіки організовано взаємодію економічних агентів, за допомогою яких здійснюється розподіл ресурсів для виробничої діяльності та подальшого споживання.

Макроекономіка вивчає національне господарство як єдине ціле з точки зору забезпечення умов стійкого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізація рівня інфляції та рівноважного платіжного балансу

У своєму аналізі макроекономіка використовує ті ж методи що і мікроекономіка:

- абстрагування, (використання моделей для дослідження та пояснення економічних процесів і явищ);

- поєднання методів дедукції та індукції;

- поєднання нормативного і позитивного аналізу;

- використання принципу «за інших рівних умовах», припущення про раціональність поведінки економічних агентів та ін..

Особливість макроекономічного аналізу полягає в тому, що його найважливішим методом виступає агрегування.

Агрегування являє собою об'єднання окремих елементів в одне ціле, в агрегат, в сукупність. Агрегування завжди ґрунтується на абстрагуванні, тобто відволіканні від несуттєвих моментів і виділення найбільш значущих,

2.Україну можна вважати країною з національною економікою. Національній економіці притаманні ознаки: 1) наявність тісних економічних зв'язків між суб'єктами на основі поділу праці, 2) єдиний відтворювальний контур, 3) загальний економічний простір, який створюють: а) єдине економічне законодавство, б) загальну грошову одиницю, в) загальну грошову-кредитну і фінансову систему; 4) наявність загального економічного центру, який виконує регулюючу і координуючу роль за допомогою засобів економічної політики; 5) територіальна визначеність.

Розуміння сутності національної економіки вимагає і визначення її суб'єктів. Головними з них є домогосподарства, господарюючі одиниці і держава.

Національну економіку змішаного типу іноді розглядають з позицій приватного та державного секторів.

До сфери приватного сектора відносять: 1) домогосподарства як одержувачів доходів і витрат групу; 2) ділові одиниці - підприємства, фірми галузі; 3) регіональні комплекси (економічні регіони).

До державного сектора відносять все, що не знаходиться у приватній власності. У такому випадку державний сектор може бути представлений державними підприємствами, державними виробничими структурами і тому подібним.

Економічна діяльність здійснюється національними діловими одиницями і за межами держави. З іншого боку, в кожній країні економічну діяльність здійснюють іноземні ділові одиниці. Тому кордони національної економіки окреслюються не державницькими кордонами, а кордонами діяльності саме національних ділових одиниць у країні та за її межами.

Всі ці ознаки властиві Україні, тому економіку України можна вважати національною.

3.Валовий випуск (ВВ) — це сукупна ринкова вартість товарів та послуг, вироблених за рік резидентами країни в базових цінах.

ВВ = РП + З₁ – З₂

де РП — вартість реалізованої продукції; З₁ — вартість продукції, що спрямована у запаси, включаючи і незавершене виробництво, за цінами на момент спрямування її у запаси; З₂ — вартість продукції, що була використана із запасів, за цінами на момент її використання.

ВВП – сукупна вартість кінцевої продукції, виготовленої на території даної країни за певний проміжок часу (за рік), незалежно від того, знаходяться фактори виробництва у власності громадян даної країни чи належать іноземцям

Способи розрахунку ВВП: 1)за витратами підсумовуються витрати всіх економічних агентів, що використовують ВВП: домашніх господарств, фірм, держави та іноземців :

ВВП = C + I + G + Nx

С – особисті споживчі витрати

І – валові внутрішні приватні інвестиції

G – кінцеві видатки органів державного управління

Nx – чистий експорт

С - витрати домашніх господарств на товари тривалого використання та поточного споживання, за виключенням витрат на купівлю житла

2)за доходами (розподільчий метод): відображає первинні доходи домашніх господарств, підприємств та державних установ, які складають національний доход (НД).

НД = зарплата + позичковий процент + прибуток + доходи від власності

ВВП = НД+ непрямі податки на бізнес + амортизація - чисті надходження доходів від решти світу

Валовий національний доход вимірює потік первинних доходів, отриманих її резидентами як у своїй країні, так і за кордоном. (Відповідає валовому національному продукту (ВНП), розрахованому за старою методикою).

ВНД = ВВП + сальдо первинних доходів із-за кордону

4.Реальний ВВП вимірюється вартістю виробленого продукту за різні роки, яка виражена у постійних цінах базового року.

Розрахунки ВВПр передбачають обчислення рівня цін за допомогою індексу цін.

Індекс цін відображає співвідношення між сукупною ціною визначеного набору товарів і послуг для певного періоду часу й сукупною ціною групи товарів (послуг) у базовому періоді.

Існує багато різновидів індексу цін: індекс споживчих цін (IСЦ), індекс цін ВВП (ІцВВП або дефлятор ВВП) та інші.

ІСЦ=Ціна (набору продуктів в даному році/ ціна аналогічного набору продуктів базового року)*100

ІцВВП враховує окрім цін споживчих товарів (послуг) ще й ціни інвестиційних товарів, благ, що купує держава, то товарів (послуг), що купуються (продаються) на світовому ринку.

Набір індексів цін різних років дає змогу зіставляти рівні цін у різні роки й виявляти певні процеси. Наприклад, підвищення ІцВВП поточного року в порівнянні з попереднім свідчить про інфляцію, а зниження – про дефляцію.

ВВП (ВНД) є насамперед показником «потужності» ринкового функціонування національноє економіки, а не економічного добробуту суспільства. Використання ВВП (ВНД) в якості мірила останнього перешкоджає те, що він не враховує: - купівлю проміжних товарів; - купівлю (продаж) товарів, що були у вжитку (реалізація потриманих авто будинків тощо); - трансферти (допомога по безробіттю, соціальна допомога та інше); - чисто фінансові операції (купівля/продаж цінних паперів); - види діяльності, що здійснюються в межах домогосподарств (ремонтні роботи самого власника будинку, робота домогосподарки тощо); - проблеми збільшення вільного часу значної частини населення (для якісного відпочинку тощо).

5.Модель макроекономічної рівноваги AD= AS

AD AS

P

Y

Сукупний попит (AD) - сума всіх витрат на кінцеві товари і послуги, вироблені в економіці. Він відображає залежність між сукупним випуском (реальним обсягом продукції), який готові придбати економічні агенти, і загальним рівнем цін в економіці.

Чим нижче рівень цін у національній економіці, тим більший реальний обсяг продукції захочуть придбати покупці, і навпаки. Тобто, існує обернена залежність між рівнем цін та обсягом продукції.

Негативний нахил кривої AD пояснюється ціновими факторами. Їх вплив характеризується зміною в обсязі сукупного попиту і відображається рухом вздовж кривої AD.

Чим вищий рівень цін, тим менші реальні запаси грошових коштів, і, відповідно, тим меншу кількість товарів і послуг, які побажають придбати споживачі

Від’ємну залежність можна також пояснити ефектами багатства, відсоткової ставки та імпортних закупок.

Ефект багатства (реальних касових залишків) або ефектом Пігу. При підвищенні цін зменшується купівельна спроможність фінансових активів (або майна в грошовій формі), що змушує споживачів скорочувати свої витрати на споживчі товари, тому величина сукупного попиту теж скорочується, і навпаки.

Ефект відсоткової ставки або ефектом Кейнса. При зниженні рівня цін споживачам знадобиться менша кількість грошей на необхідний обсяг благ.

Ефект імпортних закупівель (обмінного курсу). Існує обернена залежність між зміною рівня цін у національній економіці, у порівнянні з іншими країнами, і зміною чистого експорту в національному сукупному попиті.

Нецінові фактори сукупного попиту - все що впливає на зміну споживчих, інвестиційних, державних витрат і зміна чистого експорту.

6. Циклічність ек розвитку – це періодичні коливання економічної активності суспільства.

Економічний цикл – проміжок часу між 2-ма однаковими станами ек. кон’юнктури. Фази класичного циклу: 1. Спад, криза – збільшення обсягу нереалізованої продукції. Зростає % ставка по кредитам, скорочуються обсяги кредитів, зростає криза неплатежів, масове банкрутство, зростає безробіття, зменшується основний капітал. 2. Дипресія – зменшується темп падіння виробництва, починається застій, закінч..запаси не реалізованої продукції, низький рівень цін. 3. Пожвавлення – характеризується ростом вироб-ва до попереднього рівня, збільшується попит на фактори вироб-ва, зростають ціни, зменшується безробіття. 4. Зростання – дзеркальне відображення фази спаду.

Характеристика довершеного типу: * 4-х фазна модель змінилась на двофазову; *повні цикли суттєво відрізняються між собою по тривалості; *зменшується фаза економічного спаду і збільшується фаза експансії; * більш часта повторюваність криз при зменшенні їх глибини.

Епіцентр циклічного руху - економічна криза, в якому позначається межа і в той же час виявляється імпульс зростання економіки. Криза, таким чином, при всіх його руйнівних проявах виконує стимулюючу, «очисну» функцію, даючи початок переважно інтенсивному типу економічного зростання, служить найважливішим елементом саморегулювання ринкової економіки.

Глибинним процесом, що впливає на тривалість і глибину циклічних коливань, є рух інвестицій. Криза утворює вихідну базу для нових масових капіталовкладень. По-перше, тому, що він, знецінюючи основний капітал, створює тим самим умови для відновлення виробничого апарату. По-друге, він примушує до того, щоб таке оновлення відбувалося на новій технічній базі, що дозволяє витрати виробництва і відновити докризовий, а потім забезпечити і більш високий рівень прибутку. Розчищаючи шлях для масових інвестицій на новому технічному рівні, криза «штовхає» економіку до переходу в нову, що перевершує колишню, фазу.

Криза, таким чином, завершує період обороту більшості індивідуальних капіталів і дає початок новому циклу обороту.

7. Переважна частина населення країни, щоб забезпечити себе необхідними засобами існування, змушена пропонувати свої послуги з праці за певну грошову винагороду, зване заробітною платою. Ця частина населення продає особливий товар - робочу силу. Для торгівлі нею існує особливий ринок - ринок праці.

Безробітні – це непрацюючі особи, що входять до складу робочої сили, які активно шукають роботу за наймом (зареєстровані на ринку праці) і готові почати працювати в будь-який момент.

Форми зайнятості класифікуються за багатьма ознаками.

За способом участі працівника в суспільній праці розрізняють зайнятість за наймом і самозайнятість (підприємництво).

За формами власності підприємств розрізняють зайнятість на державних, колективних і приватних підприємствах.

За легітимністю працевлаштування розрізняють формальну (законно зареєстровану в офіційній економіці) зайнятість на підприємствах і в організаціях реального сектору та неформальну (не зареєстровану в офіційній економіці) — вулична торгівля, домашнє виробництво, особисте підсобне господарство з реалізацією продукції без реєстрації, зайнятість на підприємствах тіньового сектору економіки і т. ін. Неформальний сектор ринку праці виникає внаслідок зростання безробіття, коли формальний сектор не може забезпечити роботою всіх бажаючих, а соціальна підтримка непрацюючих слабка. Між тим масове зубожіння населення за роки економічної кризи призвело до того, що абсолютна більшість людей не може залишатися без роботи, яка є єдиним джерелом засобів існування.

За формами організації розрізняють стандартну зайнятість, що характеризується стабільністю трудових відносин, стаціонарністю робочого місця, повною нормою робочого часу, та нестандартну зайнятість, що характеризується протилежними ознаками: нестабільністю трудових відносин, нестаціонариістю робочого місця, неповною нормою робочого часу і виявляється як робота вдома, вторинна зайнятість (сумісництво), маятникова трудова міграція, робота за тимчасовими контрактами, випадкова робота і т. ін.

За українським законодавством безробітними визнаються громадяни працездатного віку, що не мають роботи і заробітку, зареєстровані в органах служби зайнятості, шукають роботу і готові до неї приступити. Як бачимо, офіційна система обліку безробіття в Україні занижує реальні показники, оскільки велика частка безробітних такими не вважаються, тому що вони з різних причин не реєструються в службі зайнятості.

До основних форм безробіття належать:1) фрикційне безробіття;2) структурне безробіття;3) циклічне безробіття.

Фрикційне безробіття. Така форма безробіття пов'язана з пошуками та очікуванням роботи в найближчому майбутньому.

Структурне безробіття. Така форма безробіття пов'язана зі змінами в технологічному розвитку виробництва в країні. Це безробіття серед осіб, професії яких опинилися морально застарілими або стали менш затребуваними.

Циклічне безробіття. Така форма безробіття пов'язана з циклічним характером розвитку економіки країни. Наприклад, коли економіка країни перебуває у фазі спаду виробництва, то попит на товари та послуги зменшується, зайнятість скорочується, а безробіття зростає.

8. Безробіття – вимушена незайнятість працездатного і економічно активного населення, яке за незалежних від нього обставин не спроможне реалізувати свою робочу силу і отримати від цього трудовий дохід.

Поиск по сайту: