Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Судження про конституцію.



Цікаві судження де Местра щодо конституції. Кожен народ – це живий організм. І кожній нації притаманні свої визначальні риси, свій характер, який позначається на своїй конституції. Стосовно ж походження конституцій, то воно, як і походження старих династій, сягає глибини століть, губиться у пітьмі часів Конституції зароджуються і вивершуються у незбагненних потаємнах людського життя. З рештою, їх творить саме Провидіння. І, звичайно, конституції якобінського Конвенту чи Директорії не мають до цього ніякого стосунку. Ці конституції годяться для всіх народів і держав – від Китаю до Женеви, тобто “не годяться ні для кого”. Тому такі конституції, згідно з висновками філософа, цілком закономірно перетворюються на клапоть паперу. Паперові (надумані) конституції є “бездушні, тоді як вся сутність справи у народному дусі, яким і тримається держава”.

Таким чином, суспільство і державу неможливо бо будувати на засадах розуму. У суспільному житті існує така сфера, яка не кориться ні розуму, ні волі людини. Це сфера підсвідомого, сфера традиції. Вона зриває усі спроби заздалегідь раціоналізувати людське життя. І цього аж ніяк не можна не враховувати в політичній діяльності.

Сповідуючи абсолютизм, де Местр, однак, у більш зрілий період своєї творчості, з одного боку, схвально відгукувався про англійську Конституцію, а з другого, - висловлював низку різких зауважень на адресу французької королівської влади і навіть папи римського Пія VII.

13.

Жозеф-Марі де Местр “Роздуми про Францію”.

Критика революції.

Чильне місце у творчості Жозефа де Местра належить осмисленню французької революції, причин її виникнення, ролі її вождів тощо. На його думку, якщо уважніше придивитися до найдіяльніших осіб революції, то легко віднайти в них щось пасивне та механічне, і навіть більше: “Якщо глянути на них зовсім зблизька, то виявляється, що вони – нікчеми.” Він висновував, що ці люди виявилися пішаками в грі сил стихії, яка все більше й більше захоплювала їх, що вони пливли за течією. Мислитель підкреслює, що не вони керують революцією, а вона ними, і таким чином, у революційні часи виявляється потаємна стихія суспільного життя.

революція – це справа Божественного Провидіння.

Жозеф де Местр переконаний в тому, що винуватцем революції є весь французький народ, бо посягнув на суверенну владу, на її носія. За бунт, який завершився царевбивством, Французи понесуть тяжку відповідальність: “убивці почнуть самознищувати себе, виконуючи невідому для них волю Провидіння”. Цікаво, що ці слова, сказані де Местром на початку революції, виявилися, як відомо, пророчими. Пізніше він знову повертається до цієї теми: революція – це всім кара.

Судження про конституцію.

Цікаві судження де Местра щодо конституції. Кожен народ – це живий організм. І кожній нації притаманні свої визначальні риси, свій характер, який позначається на своїй конституції. Стосовно ж походження конституцій, то воно, як і походження старих династій, сягає глибини століть, губиться у пітьмі часів Конституції зароджуються і вивершуються у незбагненних потаємнах людського життя. З рештою, їх творить саме Провидіння

Для Франції тієї доби республіканська форма правління, за де Местром, була чимось зовнішнім. Вона не мала коріння в природі французького народу. Створена під час війни, вона мала загинути щойно настане мир. Такою була воля Провидіння.

У своїй книзі “Роздуми про Францію”, що вийшла у 1796 році і принесла автору широке визнання, Жозеф де Местр виклав своє бачення тієї катастрофи, яка струсонула не тільки Францію, але й всю Європу. З цієї праці стає зрозумілим, яке гігантське значення має для державної політики історична традиція. На думку філософа, раціоналістичні потуги “ перебудувати суспільство” – наївні, однобічні і безпорадні. Народ – “це політичний організм” , який живе за своїми внутрішніми законами і не мають нічого спільного з абстрактними теоріями.

Таким чином, суспільство і державу неможливо бо будувати на засадах розуму. У суспільному житті існує така сфера, яка не кориться ні розуму, ні волі людини. Це сфера підсвідомого, сфера традиції. Вона зриває усі спроби заздалегідь раціоналізувати людське життя. І цього аж ніяк не можна не враховувати в політичній діяльності.

Безсумнівно, Бональд - ідейний представник консерватизму. На користь цього твердження говорять багато положень філософа, зокрема: обгрунтування необхідного єдності народу, розгляд сучасності з позицій історизму, затвердження колективного типу раціональності, нарешті, захист традиції, забобонів як центрального нерва громадського стану. Його життєвий шлях - свідоцтво боротьби за свої погляди, за життя Бональд мав безліч своїх прихильників, а велике літературна спадщина багато в чому визначило хід розвитку консервативно - традиціоналістських настроїв.

Держава Бональд розглядає як організм, зі своєю складною незбагненною динамікою. Свої сили Держава черпає з минулого, з енергії традиції. Традиції народу покояться на забобонах, необхідному матеріалі всякого майбутнього. Суть критики Бональд Великої Французької Революції і полягає в неприпустимість нехтування цих самих забобонів, неможливості, з одного боку, досягнення tabula rasa, з іншого боку, будівництва чого або з чистого листа.

Фундаментом ж суспільства може бути лише релігія (Бональд скрізь має на увазі християнство). Так людина крім її соціального походження, зобов'язаний своєму існуванню ще й зумовленої проведення. Свободу Бональд розглядає двояко: з одного боку людина вільна фізично, з іншого, релігійно. Іншими словами людина знаходить свободу в своєму тілі і в Бозі. Але ця двоєдина свобода завжди щось притаманне лише суспільству, вона громадянська. Людина, отже, може бути вільний тільки в суспільстві.

 

14.

Феодальна роздрібненість і міжконфесійна релігійна ворожнеча гальмували становлення в Західній Європі сильних централізованих держав. У боротьбі за формування такої держави у Франції в останній третині XVI ст. склалося вчення видатного політичного мислителя Жана Бодена (1530—1596). Погляди на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної влади він виклав головним чином у праці «Шість книг про республіку» (1576), назва якої не суперечить змістові, бо під «республікою» автор мав на увазі державу взагалі.

Ж. Боден визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права. Осередком держави у нього виступає сім'я (домогосподарство). За своїм статусом глава сім'ї є прообразом і відображенням державної влади. Держава як організація виникає в результаті угоди, і вища її мета полягає не в забезпеченні зовнішнього благоденства людей, а в тому, щоб, гарантуючи мир у спільноті й захищаючи її від зовнішнього нападу, піклуватися про істинне щастя індивідів. Не повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна.

Розробка теорії державного суверенітету є найвагомішим внеском Ж. Бодена у розвиток політичної думки. Суверенітет він розуміє як абсолютну, постійну й неподільну владу. Абсолютність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності. Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада існуватиме незмінно невизначено тривалий час. Неподільність суверенної влади проявляється в тому, що вона ні з ким не ділить своїх прерогатив, не може бути ніяких органів, які стояли б над або поряд з нею. Ж. Боден виокремлює такі п'ять основних ознак суверенітету: видання законів, обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції; помилування.

Проте Ж. Боден не вважає суверенітет державної влади абсолютно необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на відносини, зумовлені божественними і природними законами, приватною власністю. А тому держава не повинна втручатися у справи сім'ї, порушувати принцип віротерпимості, особливо збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників. Правитель, який посягає на приватну власність, втручається в сім'ю, нехтує природними й божественними законами, є тираном і заслуговує на смерть.

Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона є найприроднішою з усіх форм. Подібно до того, як у Всесвіті над усім панує Бог, а на небі — Сонце, так і в людської спільноти має бути один правитель. Проте це зовсім не означає категоричного заперечення мислителем окремих елементів аристократичного й демократичного правління за умов монархізму. Аристократичні елементи можливі, зокрема, тоді, коли правитель призначає на посади лише знатних і багатих. Демократичні елементи з'являються в державному управлінні у разі відкриття монархом доступу до посад практично всім вільним і розумним індивідам. Найкращою, за Ж. Боденом, є така держава, в якій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний і демократичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.

Таким чином, доводячи необхідність державного суверенітету, сильної монархічної влади, Ж. Боден водночас накреслював межі діяльності державної влади.

 

15.

Либертариська течія в консерватизмі, на думку його представників, успадковує класичну ліберальну традицію 18-19 вв. як єдино справжню. Лібералізм з цих позицій покликаний, з одного боку, сприйняти і продовжити прагнення до свободи, що склалося в минулі епохи, а з іншого боку виключити поширення соціалістичних ідей, що одержали широке поширення на Заході з середини 19 ст., Викликаних економічним підйомом повоєнних років. Провідні представники лібералізму Ф. Хайєк, М. Фрідман, Дж. Гилдер, І. Крістол, Л. Бауер доводять, що ерозія вільного підприємництва, індивідуальної та сімейної відповідальності веде до стагнації і бідності, що необхідно відродження класичної традиції ліберального індивідуалізму та вільної ринкової економіки . На їхню думку на зміну "умираючому соціалізму" прийшов відроджений класичний лібертаризм. Либертаризм, як і консерватизм в цілому, розглядав людину перш за все як "недосконалу істоту", стиснутий рамками природних "кордонів". Лібертарісти виступили захисниками традиційних принципів вільного підприємництва, вимоги порядку і законності, висунули аргументи проти ідеї держави загального благоденства і зв'язали їх з ідеєю "універсального морального закону". Корінь багатьох сучасних зол, на думку лібертарісти, - в порушенні природних, богом даних принципів, вільного підприємництва і вільного ринку, в першу чергу з боку держави. Відкидаючи тезу ліберал-реформізму про необхідність планування або регулювання економіки, лібертарісти стверджували, що державне насильство над економікою, збільшення ролі державного сектора, програмування окремихгалузей промисловості і т.д. підривають самий розумний і найприродніший спосіб регуляції людського життя.

Либертаристское розуміння питання про людські права найбільш повно виражено у філософсько-політичному вченні Дж. Локка. Висунуті британським філософом право індивідуальної безпеки, право захисту власності та інші права є непорушними для либералистов. При цьому вони підкреслюють, що природні права - права "негативні". На їхню думку в 20-му столітті марксизм і соціал-демократія спотворили справжню концепцію прав людини. Вони затвердили у свідомості так звані "позитивні права": право на працю, на відпочинок, дах над головою, право на справедливу заробітну плату і т.п. Соціальне рівність в марксистському розумінні, вважали либералистов, втратило гуманістичний сенс, тому що проголошує рівність умов (а це є посягання на право приватної власності), а не рівність можливостей. Либералистов всюди виступали за мінімальну соціальну політику держави, що дозволяє лише розряджати небезпечну соціальну напруженість, і закликали уряд спиратися виключно на ринок в реалізації та здійсненні своїх програм. При цьому значну частину відповідальності за програму допомоги бідним вважається доцільним перекласти на місцеві органи влади та проміжні суспільні інститути: сім'ю, церкву, школу, благодійні організації, благодійність і пожертвування з боку багатих і т.п.

Либералистов переконані в тому, що основою суспільної свободи служить приватна власність, що необхідні соціальна ієрархія і визнання як єдиного можливого тільки "морального рівності", що повага і віра в традиції народу є істотною рисою державної політики.

 

16.

Традиціоналістська течія консерватизму, яка історично було першою, що поклала початок консерватизму, пов'язують з такими іменами, як Е. Берк (1729-1797), Ж. де Местр (1753-1821), Л. де Бональд (1754-1840). У 20-му столітті головним провісником цього напрямку став Р. Керк, який опублікував в 1953 році книгу "Консервативне мислення". Батьківщину консерватизму, як політичної ідеології, що стала певною реакцією на ідеї Просвітництва і французької буржуазної революції, стала Англія. Саме тут в 1790 році вийшла в світ книга Е. Берка "Роздуми про революцію у Франції". До батькам-засновникам консерватизму відносять також Л. де Бональда і Ж. де Местра, своєрідних класиків феодально-аристократичного консерватизму. Для Е. Берка, були характерні двоїстість і неузгодженість феодально-аристократичних і буржуазних компонентів системи його політичних поглядів, що, втім, його не дуже турбувало. Більш того, саме завдяки протиріччям і неув'язка багато положень Берка можуть бути витлумачені дуже широко і в різних контекстах знайти підтримку у більш широких соціальних груп.

У політичну ідеологію консерватизму увійшли багато категорій, розроблені цими мислителями. Однією з найважливіших в ній є поняття "природна аристократія", до якої включаються, по Берку, не тільки дворяни, а й багаті комерсанти, освічені люди, законники, вчені, артисти. Багатство з міркувань розуму і політики заслуговує привілейованого суспільного становища. В іншому випадку можливі "рецидиви революції".

Важливу роль грає поняття "традиціоналізм". На противагу ідеям Просвітництва традиція протиставляється розуму й ставиться над ним, оскільки підкорення їй означає дію відповідно природним ходом речей і вікової мудрістю. Традиціоналізм лежить в основі розуміння зміни, відновлення, реформи, проведення яких не повинно порушувати природного ходу речей. При цьому виділяють два основних види реформ: реформи, спрямовані на відновлення традиційних прав і принципів, і превентивні реформи, націлені на запобігання революції. При цьому розмежовують "зміна" та "реформу". Зміна змінює сутність об'єкта, реформа - її не зачіпає і є вимушеним засобом, який доводиться застосовувати. Ж. де Местр і Л. де Бональд, відкидаючи республіку, яку реформу і протиставляючи їй традицію і авторитет, вбачали шлях до порятунку в посиленні політичної ролі релігії. Ядром політичних ідей де Местра явилась ідея еквілібр, що розуміється як створення стратегічної рівноваги в політичному та духовному житті на базі теократичного підходу. Де Бональд, не віддаючи пріоритет ні світської ні релігійної владі, висунув ідею союзу релігійного і політичного суспільства.

В цілому політична ідея традиціоналізму включає в себе органічну концепцію суспільства, згідно з якою воно існує спочатку, подібно органічної природи, а не виникає в результаті соціальної еволюції: трактування участі індивіда як не представляє ніякої самостійної цінності, але цілком залежить від підтримки консервативного порядку; ідеї елітизму і антидемократизму, згідно з якими нерівність людей є аксіомою політики, оскільки "рівність - ворог свободи" (Берк), свободи для родовитих і заможних;

неприйняття ідеї прогресу і протиставлення йому провіденціоналізма та ідей історичного круговороту (Міттерніх).

У 20-му столітті Р. Керк, розвиваючи традиціоналістські принципи, писав, що в революційні епохи люди бувають захоплені новизною, але потім вони втомлюються від неї і їх тягне до старих принципів. Історія трактується ним як циклічний процес. Тому на певному витку консервативний порядок повертається знову. Період після Другої світової війни розглядався ним як найбільш сприятливий для консерваторів. На них лягло тягар відповідальності за долі християнської цивілізації і вони в силах впоратися з цим завданням. Великі консерватори, на переконання Керка, це пророки і критики, але аж ніяк не реформатори. Стверджується, що оскільки природа людини невиправно пошкоджена, то світ не можна поліпшити за допомогою політичної діяльності. Консерватори-традиціоналісти прагнуть забезпечити широкий національний консенсус, апелюючи до традиційних уявленням і забобонам, авторитету і релігії. Соціальну та економічну проблематику вони не рідко переводять у релігійно-етичну площину. Так, у 80-ті роки Р. Керк виділив наступні принципи традиціоналістського консерватизму: віру в порядок більш високого рівня, ніж людська здатність пристосовуватися, і переконання в тому, що економіка переходить в політику, політика в етику, етика в релігійні поняття. Важливим союзником традиціоналістського консерватизму виступають в останні десятиліття "нові праві".

 

17.--+

18.

Консерватизм в Англії, в подальшому іменований торизм, виник в період Реставрації (1660-1688). Він грунтувався на ієрархії людей в суспільстві, на чолі якого стоїть монарх, що володіє необмеженою владою. Однак, що відбулася Славна революція, головними завданнями якої були встановлення конституційної форми правління, призвела до іншої формулюванні торизма. Зараз основою торизма є суверенітет, закріплений в 3-х станах: королівська сім'я, палата лордів і палата громад. Історики консерватизму вважають основоположниками консерватизму Річарда Хукера та Едмунда Берка - провідного раннього теоретика. Маркіз Галіфакс схвалював його прагматизм, Девіду Юму імпонувало те консервативне недовіру, з яким Хукер ставився до раціоналізму в політиці. Але пізніше їх звинуватили в упередженому підході до вибору захищають консерватизм авторів.

Так, Хукер народився задовго до виникнення консерватизму, Галіфакс не належав до будь-якого політичного течією, Юма політика не цікавила, а Берк і зовсім був лібералом. Берк виступав за емансипацію католиків і з цієї причини в XIX столітті консерватори відійшли від його теорій, тепер їх надихали ідеї Болінгброка. Джона Рівза також не брали до уваги. Консерватори негативно поставилися до підтримки американської революції Берком, яку потім розкритикував Семюел Джонсон.

Консерватизм розвинувся з роялізму і укорінився в Англії в період Реставрації. Роялісти підтримували абсолютну монархію, розвиваючи теорію божественного походження королівської влади. Вони відкидали теорію, що незалежність виходить від народу, влада парламенту і свободи віросповідання. Ще до громадянської війни в Англії Роберт Філмер написав твір «Патріарх: або влада королів», це і стало формулюванням їх доктрини. Після Славної революції 1688 року, консерватори, відомі як торі, визнали, що суверенітет тримається на трьох станах: королівської сім'ї, палаті лордів і палату общин. Але під час тривалого правління вігів британський консерватизм відійшов на дальній план. В якості головної політичної сили знову повернулася вже перейменована в 1830-х роках консервативна партія, поєднавши в собі непростий союз аристократів і ринкових капіталістів.

Едмунд Берк був особистим секретарем маркіза Рокінгема і офіційним памфлетистом рокінгемской боку партії вігів. В кінці XVIII століття разом з торі вони утворили партію консерваторів Сполученого Королівства. Погляди Берка представляли собою змішання консерватизму і лібералізму, з різницею в тому, що ідеї в той період часу істотно відрізнялися від популярної концепції справжніх днів. Він підтримував американську революцію, але зневажав жорстокість французької. Берк допускав ліберальні ідеали приватної власності та економіки Адама Сміта, але вважав, що економіка повинна підкорятися консервативної соціальної етики, що над капіталізмом повинні стояти соціальні традиції середніх віків, а на чолі ділового класу повинна знаходитися аристократія. Він наполегливо стверджував, що норми моралі сталися з аристократичних традицій середньовіччя, і брав аристократію як природженого лідера держави. Берк зрозумів, що парламент має більшу інформацією в порівнянні з призначеними виконавчою владою комітетами, а це веде до обмеженості влади корони.

Надаючи підтримку державної церкви, він враховував ступінь віротерпимість. Берк виправдовує соціальний порядок на основі традицій.

Практичне втілення неолібералізм дістав у політиці «нового курсу» Президента США Франкліна Рузвельта, який обстоював необхідність державного регулювання в економіці, консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють; участі мас у прийнятті управлінських рішень. Теоретиками неолібералізму вважаються американські політологи Дж. Гелбрейт — автор теорії конвергенції двох суспільно-політичних систем і Д. Белл, який обґрунтував доктрину постіндустріального, або інформаційного, суспільства.

 

19.

Неоконсервативна (ліберал-консервативне) течія сучасного консерватизму - є порівняно новою. Об'єктивною основою його появи вважається структурну кризу, що охопила світову економіку в 70-і роки. Він виявив недостатність колишніх реформ ринкової системи і зажадав більш радикальних засобів. Була поставлена ​​під сумнів віра в те, що "наукова цивілізація" сама стабілізує суспільство в силу раціональності свого механізму, що вона не потребує моральному підкріпленні, легітимації і володіє якимось внутрішнім регулятором. Передбачалося, що не тільки економіка, але соціальні відносини, духовний стан суспільства мають якийсь автоматично діючий стабілізатор, укладений в самій

системі.

Неоконсерватизм виходить з ідеї свободи ринкових відносин в економіці, але категорично проти перенесення подібних принципів у політичну сферу і тому представляється і як спадкоємець і як критик лібералізму. У його політичній доктрині виділяється ряд центральних положень: пріоритетність підпорядкування індивіда державі і забезпечення політичної та духовної спільності нації, готовність використовувати в своїх відносинах з противником в крайньому випадку і досить радикальні засоби. Полемізуючи з лібералами, неоконсерватори звинувачують їх у тому, що ті висувають політичні гасла чисто декларативного характеру, не здійсненні в реальному житті. Вони вважають, що в умовах наростання маніпулятивних можливостей засобів масової інформації воля більшості не може бути останнім аргументом в політиці, її не можна абсолютизувати. Основний зміст кризи вони побачили в некерованості держави, що йде від неслухняності громадян, розбещених лібералізмом, і у кризі управління, що виникає від бездіяльності влади, оскільки неприйняття адекватних рішень призводить до переростання соціальних конфліктів у політичні. В умовах, коли, на думку неоконсерваторів, потрібно більш активна і ясна політика, ефективної і прийнятної може стати модель елітарної, або обмеженої демократії.

 

20.

Неоконсерватизм - сучасна политична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства

Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних цінностей спричинилися до відродження, особливо після Першої світової війни, консерватизму, який почали називати неоконсерватизмом.

Значного поширення набули праці Е. Еволи, який синтезував різні неоконсервативні ідеї та концепції, висунувши свою "доктрину пробудження". Головним її положенням був імператив Консервативної революції, побудова Анти-Європи. Е. Евола твердив про необхідність відновлення нордичної імперії з абсолютною владою верховного суверена, відродження станової ієрархії, твердих порядків.

Кінець XX ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що певною мірою відмовився від імперських амбіцій, узяв на озброєння окремі ліберальні ідеї та цінності. Характерними його рисами лишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних і розподільно-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо суспільного прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів, збереження традиційних інститутів влади та архаїчних політичних цінностей..

У більшості національних варіантів сучасного консерватизму можна виокремити неоконсерваторів, нових правих, традиціоналістів чи патерналістів, прихильників елітарної демократії, елітарного авангардизму, контр влади тощо.

Отже, слід констатувати, що в оцінці науково-технічного прогресу та сцієнтизму консерватизм і лібералізм (лівий лібералізм), а також ліві помінялися місцями. Але в соціокультурному та релігійному аспектах сучасний консерватизм лишився в межах традиційної парадигми консерватизму.

сучасний консерватизм — надзвичайно суперечливе явище. З одного боку, він виступає за відновлення вільної конкуренції та відповідних соціально-економічних відносин, з другого — підтримує традиційні цінності з акцентом на сім'ю, громаду, церкву, які руйнуються внаслідок функціонування вільноринкової економіки. Водночас консерватизм є прибічником сильної влади й держави, прав і свобод людини. Але в будь-якому разі сучасний консерватизм, з його поміркованістю, зваженістю та здоровим глуздом, є доволі привабливим, особливо для країн, що переходять від тоталітаризму до демократії.

 

21.

Український консерватизм грунтувався на засадах пріоритетності держави, нації над правами особи; монархічної форми державного правління; територіального патріотизму; провідної ролі аристократії у державотворчому процесі; непорушності приватної власності як основи господарювання, вирішальної ролі моральних, релігійних чинників у суспільному поступі; українського історичного легітимізму.

Консервативна думка започаткована «Історією русів» — історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці сформульовано концепцію українського історичного легітимізму, згідно з якою Україна має право розірвати договір з Росією і повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським договором українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.

Консервативну традицію в Україні продовжив Пантелеймон Куліш, який критично переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання і вихваляння руйнівної стихії селянських і козацьких заворушень, недовіру до еліти як провідної верстви в політичному житті цивілізованого суспільства. Однак він не зміг протиставити конструктивну альтернативу народництву.

Консервативні погляди характерні також для Миколи Міхновського, який у брошурі «Самостійна Україна» закликав до відновлення самостійної України на підставі Переяславської угоди, порушеної російським царизмом. Погляди М. Міхновського також збігалися з ідеями національно-державницького напряму, зокрема з ідеями про широкі політичні й громадянські права, самоврядування земель, про суд присяжних, а також з ідеєю національно-демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом). Думки М. Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології. Погляди М. Міхновського грунтувалися на консервативному, національно-державницькому й націоналістичному ідеологічних напрямах.

 

22.

Український консерватизм грунтувався на засадах пріоритетності держави, нації над правами особи; монархічної форми державного правління; територіального патріотизму; провідної ролі аристократії у державотворчому процесі; непорушності приватної власності як основи господарювання, вирішальної ролі моральних, релігійних чинників у суспільному поступі; українського історичного легітимізму.

Консервативна думка започаткована «Історією русів» — історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці сформульовано концепцію українського історичного легітимізму, згідно з якою Україна має право розірвати договір з Росією і повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським договором українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.

Консервативну традицію в Україні продовжив Пантелеймон Куліш, який критично переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання і вихваляння руйнівної стихії селянських і козацьких заворушень, недовіру до еліти як провідної верстви в політичному житті цивілізованого суспільства. Однак він не зміг протиставити конструктивну альтернативу народництву.

Консервативні погляди характерні також для Миколи Міхновського, який у брошурі «Самостійна Україна» закликав до відновлення самостійної України на підставі Переяславської угоди, порушеної російським царизмом. Погляди М. Міхновського також збігалися з ідеями національно-державницького напряму, зокрема з ідеями про широкі політичні й громадянські права, самоврядування земель, про суд присяжних, а також з ідеєю національно-демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом). Думки М. Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології. Погляди М. Міхновського грунтувалися на консервативному, національно-державницькому й націоналістичному ідеологічних напрямах.

 

23.

Процес становлення ідейно-політичної доктрини українського консерватизму був складним і довготривалим. Це пояснювалося особливостями історичного розвитку України, зокрема тривалим бездержавним статусом, а також відмінностями у менталітеті українців сходу і заходу, що посилювало роз’єднувальні тенденції в українському суспільстві. Як наслідок – велика неоднорідність соціальної бази консервативного руху та її часта зміна, розвиток окремих консервативних ідей і постулатів, які важко оформити у чітку політичну доктрину. Окрім того, розвиток консерватизму не був неперервним, особливо в часи тоталітаризму. Характерними рисами українського консерватизму є його національна спрямованість, історична та просторова поліваріантність форм і напрямів, недостатня внутрішня організація консервативної доктрини на початках її становлення.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. став переломним етапом у розвитку українського консерватизму, адже саме в цей час виникають перші політичні партії, програми окремих з яких базуються на консервативних позиціях. Український консерватизм отримав реальне втілення у документах політичних організацій, і, таким чином, закріпився у політичній сфері суспільства. Для порівняння – в країнах Західної Європи такі партії з’явилися на 50-70 рр. раніше. Лише в першій половині ХХ ст. з’являються перші спроби теоретичного обгрунтування українського консерватизму як ідейно політичної доктрини

У структурі українського консерватизму 1900-1930-х рр. можна виділити три напрями: поміркований, традиційний і радикальний. Поміркований напрям українського консерватизму включав національно-демократичну і християнсько-демократичну гілки. Основними завданнями політичних організацій національно-демократичного спрямування, які виникли переважно в Галичині, були захист прав української мови, освіти, культури, вимога автономії краю, а в майбутньому – відродження соборної національної держави у формі конституційної монархії. Ці консервативні засади поєднувалися з ліберальними принципами поділу влад, федеративного устрою, основних свобод тощо. До національно-демократичної гілки поміркованого консерватизму можна віднести певні кола Національно-демократичної партії, Союзу Визволення України, Головну Визвольну Раду, Українську Національну Раду.

Християнсько-демократична гілка характеризувалася меншою політичною заангажованістю і опиралася на демократичні засади гармонійного розвитку українського народу в дусі християнської етики і моралі, піднесення ролі релігії в житті суспільства, утвердження національної ідеї як основи національної свідомості українців. Ця гілка об’єднувала Християнсько-суспільну партію, Українську Християнську Організацію, Український Католицький Союз.

 

24.

25.

Близькою до політичних поглядів В. Липинського була консервативна концепція українського державотворення відомого галицького історика Стефана Томашівського (1875—1930), викладена ним, зокрема, у працях «Українська історія», «Під колесами історії» (1925), «Про історію, героїв і політику» (1929).

Державницька концепція С. Томашівського грунтується на ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні. Якщо М. Грушевський витоки української державності вбачав у Київській Русі, В. Липинський — у козацько-шляхетській державі Б. Хмельницького, то С. Томашівський відносив їх до Галицько-Волинської держави XIII—XIV ст. Основними чинниками, на яких базується його концепція, є земля, нація і держава.

Томашівський вважав, що про Україну як про певну цілісність упродовж усієї історії можна говорити тільки як про землю в географічному розумінні. Українська земля як чинник історії України — це історичний процес здобування українським народом землі. Другим важливим чинником історії українського державотворення є процес формування української нації, в якому поєднані дві протилежні тенденції — консолідуюча і роз'єднуюча. Третім чинником державотворення є перетворення української народності в націю і становлення першої української національної держави — Галицько-Волинського князівства, що утворилося після остаточного розпаду Київської держави та об'єднало вже тільки суто українські землі.

Становленню сучасної самостійної української держави, на думку С. Томашівського, мають сприяти територіальний патріотизм і національна ідея. Територіальний патріотизм має слугувати приєднанню польського населення Галичини до спільних з українцями політичних цілей. Відсутність об'єднуючої національної ідеї була однією з важливих причин втрати Україною державності. Державність — це та форма, в якій національні сили можуть найкраще розвинутися. Якщо ця форма є недосяжною, то необхідно спрямувати всі зусилля на формування національної ідеї, яка містила б такі економічні, соціальні, культурні й моральні цінності, котрі дали б можливість утворити незалежну державу.

С. Томашівський доводив, що традиції українського народу, наявність внутрішніх розбіжностей між провідниками та станами українського суспільства зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління як такої, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку.

С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава повинна формуватися на основі політичної автономії західноукраїнських земель, мати власне законодавство, адміністрацію, армію, систему освіти. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства, а також політичний досвід Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.

Таким чином, у державотворчій концепції С Томашівського українська державність виступає у формі клерикальної монархії.

Певний вплив на розвиток консервативного напряму української політичної думки мав Василь Кучабський(1895— 1945). Свої політичні висновки, зокрема у працях «Більшовизм і сучасне завдання українського народу» (1925), «Україна і Польща» (1933), він робив на основі дослідження розвитку української державності у 1917—1920 pp. Основні причини занепаду Західноукраїнської Народної Республіки В. Кучабський вбачав у відсутності єдиного об'єднавчого керівництва й непродуманості питань державного будівництва на західноукраїнських землях. Однією з найважливіших суперечностей гетьманщини, що призвела до занепаду української держави, він вважав «сили української демократії». Вони хоч і були переповнені патріотизмом, проте не мали властивостей, притаманних лише правлячій верстві, — політичних традицій і досвіду. Демократія стала в опозицію до гетьманщини. Остання не могла утвердитися, оскільки не спиралася на підтримку народу.

найбільш придатною формою державного правління для України В. Кучабський вважав монархію. Особливу роль у заснуванні монархічної держави в той період, на його думку, була покликана відіграти провідна верства, сформована з «людей військового духу і організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення. Ця концепція, на формування якої не в останню чергу справило вплив те, що її автор сам був військовим, дістала назву «позитивний мілітаризм».

В. Кучабський поділяє ідеї В. Липинського й С. Томашівського про те, що справу створення української держави може вирішити не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а формування психологічного складу нації на певній території її проживання. Необхідною умовою цього є державотворча національна ідея. Для початку потрібен своєрідний український П'ємонт*,

 

26.

Як зазначив під час круглого столу на тему «Консерватизм в Україні: минуле, сучасне, майбутнє» Павло Гай-Нижник, «нові політичні умови, суспільний лад, новий соціально-демографічний стан країни та нова структуризація її населення, новітня форма економічних рушіїв, плинність духовності, глобалізаційні процеси та достеменно інший ритм життя і його зміни, що відбулися й відбуватимуться за нового століття, вимагають і новітнього розвитку, збагачення консерватизму. В тому числі й політичного. І саме над цими викликами мали б і мають замислюватися політики-консерватори та партійні ідеологи, власне, кожної політичної сили. А на думку Галушка, існує ще одна суттєва проблема консерватизму, так як «це світоглядна настанова, яка, скажімо так, усвідомлюється людиною в процесі свого життя. Наприклад, молода людина навряд чи може бути консерватором за своєю природою, якщо вона не історик, не фахівець, який у сконцентрованому вигляді перетравлює історичний досвід своєї країни. Людина стає консерватором, коли у неї з‘являються власні діти. І тому консерватизм треба якимось чином пропагувати як певну ідеологію добробуту, але його не можна вивчити у школі, як радянське суспільствознавство. Оскільки консерватизм не виріс на прогресистській науці ХІХ століття, як лібералізм чи соціал-демократія, то в нього мають бути інші, специфічні форми масової політичної самореалізації». Під час круглого столу він також зазначив, що «в нашої політичної еліти бракує консервативного ставлення до світу, натомість має місце інфантилізм, як за часів Центральної Ради. Реалізація консервативного політичного проекту може відбутися лише тоді, коли є ідейно-творчі групи, науковці, що розробляють консервативну модель у політичній, соціальній, економічній сферах, та масовий політичний рух, який би забезпечував охоплення мас цією ідеєю, не створюючи при цьому орденської організації. Будь-яка політична діяльність зорієнтована на оволодіння владою, що в демократичному, чи нашому квазідемократичному, суспільстві може відбуватися лише через охоплення мас певними ідеями.»

Отже, однією з найбільших вад діяльності багатьох політичних сил у сучасній Україні слід визнати недорозвиненість їх ідеологічної бази. Значним чином це дається взнаки у відсутності цілісного концептуального бачення загальнонаціональних політичних процесів, їх нездатності сформулювати реальні цілі політичного розвитку для всієї нації. Результатом цього є домінування тимчасових, ситуативних чинників, які, детермінуючи діяльність окремих політичних сил, відсувають на далекий другий план загальні політичні цінності.

Галушко, в свою чергу, акцентує увагу на декількох моментах: консерватизм має певні перспективи в Україні, оскільки він обов‘язково з‘являється у той момент, коли комусь щось треба зберегти, тобто, коли є що втрачати. Можна розуміти це як збереження культурних традицій, або в банально-матеріалістичному сенсі: людина, що досягла принаймні якогось добробуту, хоче щонайменше стабільності і певних гарантій на майбутнє. Отже, консерватизм виступає за стабілізацію суспільства, надійний ґрунт під ногами і впевненість у тому, що ряд надійних, справжніх, конструктивних речей збережеться й далі.

 

27.

В Україні спектр консервативних політичних партій поки що не склався. А ті політичні партії, що вважають себе консервативними, зокрема Українська національно-консервативна та Українська консервативно-республіканська, якіцо проаналізувати весь комплекс їхніх програмних вимог, радше тяжіють до правого радикалізму, ніж до консерватизму.

Найближче підходить до власне консервативних ідей Українська республіканська партія, ідейне коріння якої можна відшукати в Українській Гельсінській спілці.

Консервативні партії в Україні, враховуючи наявний стан суспільно-політичних відносин, всупереч консервативним тра-диціям, виступають за кардинальні й рішучі зміни в усіх сферах життя суспільства. Тому консерватизм в Україні неминуче буде не правим, а лівим, оскільки гостро відчувається потреба інтенсифікувати інноваційну діяльність, спрямовану на трансформацію суспільства, виведення його на шлях загальнолюдської цивілізації.

 

29.

Щодо консервативних політичних сил у сучасній Україні, то сьогодні політологічна наука розрізняє власне консерватизм та неоконсерватизм. Більший вплив на сьогоднішній день мають неоконсервативні партії, як Українська республіканська партія "Собор" (УРП "Собор"), партія Християнсько-демократичний союз (ХДС) , Українська народна партія (УНП) та партія Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина" (ВО "Батьківщина"), до якої 2001 року влилася Українська консервативна республіканська партія (УКРП).

Його головними носіями виступають політичні партії та громадсько-політичні організації, основні критерії приналежності яких до послідовників консерватизму виділити доволі важко. Тим не менше, найбільш прийнятним є ідеологічний критерій, який предбачає використання певного набору цінностей, розробку пріоритетних напрямів партійного курсу в різних сферах суспільного життя. В Україні політичні організації консервативного спрямування займають позицію на правому фланзі партійно-політичної структури, між ліберальними та праворадикальними об’єднаннями. В структурі сучасного українського консерватизму можна виділити три напрями: консервативно-демократичний або неоконсервативний, традиційний або традиціоналістський і консервативно-радикальний. Найширше представлений перший напрям, в якому можна виокремити ряд гілок: християнсько-демократичну (РХП, ХДПУ, УХДП, частково ВОХ, ХНС, ХЛС), національно-демократичну (НРУ, УРП до 1995 р., частково СДПУ, ДемПУ), реформістську (ПРП), екологічну (ПЗУ). Хоча політичним програмам цих організацій, крім консервативних і неоконсервативних ідей, притаманні окремі принципи лібералізму та неолібералізму, їхнім основним завданням є побудова парламентськими методами демократичної правової Української держави.

Авангардними методами користуються представники консервативно-радикального напряму, куди можна віднести УКРП та УРП після 1995 р. Найбільш характерними рисами їхньої політики є вимога конституційного закріплення державної ідеології, надання пріоритету представникам української нації в кадровій політиці, орієнтація на власні модель і сили при реформуванні суспільства, що зближує ці організації з праворадикальними об’єднаннями.

 

30.

Неоконсервативна (ліберал-консервативне) течія сучасного консерватизму - є порівняно нова. Об'єктивною основою його появи вважається структурний криза, яка охопила світову економіку в 70-і роки. Він виявив недостатність колишніх реформ ринкової системи і зажадав більш радикальних засобів. Була поставлена ​​під сумнів існувала віра в те, що "наукова цивілізація" сама стабілізує суспільство в силу раціональності свого механізму, що вона не потребує моральному підкріпленні, легітимації і має якимось внутрішнім регулятором. Передбачалося, що не тільки економіка, але соціальні відносини, духовний стан суспільства мають якийсь автоматично діючий стабілізатор, укладений у самій системі. Криза підірвала ці ілюзії. Неоконсерватизм, на думку одного з його провідних представників у Німеччині Г. Рормозера, знову і знову відтворюється кризою сучасного суспільства. Його породжують ослаблення моральних підвалин людського суспільства і криза виживання, в умовах яких він постає як один з механізмів збереження системи. Неоконсерватизм виходить з ідеї свободи ринкових відносин в економіці, але категорично проти перенесення подібних принципів у політичну сферу і тому представляється і як спадкоємець і як критик лібералізму. У його політичній доктрині виділяється ряд центральних положень: пріоритетність підпорядкування індивіда державі і забезпечення політичної та духовної спільності нації, готовність використовувати у своїх відносинах з противником в крайньому випадку і досить радикальні засоби. Полемізуючи з лібералами, неоконсерватори звинувачують їх у тому, що ті висувають політичні гасла суто декларативного характеру, не здійсненні в реальному житті. Вони вважають, що в умовах наростання маніпулятивних можливостей засобів масової інформації воля більшості не може бути останнім аргументом в політиці, її не можна абсолютизувати. "Партіціпаціонной демократії", яка була в певних історичних умовах, в умовах кризи легітимності вираженням нової політичної культури протесту з боку лівих, неоконсерватори протиставили ідеї елітарної демократії. Основний зміст кризи вони побачили у некерованості держави, що йде від неслухняності громадян, розбещених лібералізмом, і у кризі управління, що виникає від бездіяльності влади, оскільки неприйняття адекватних рішень призводить до переростання соціальних конфліктів у політичні. В умовах, коли, на думку неоконсерваторів, потрібно більш активна і ясна політика, ефективної і прийнятної може стати модель елітарної, чи обмеженою, демократії

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.