Суд у процесі виконання судових рішень

Зважаючи на те, що рішення суду, яке набрало законної сили,вимагає виконання сторонами та іншими особами, щодо яких воно ухвалене, суд не завжди є суб'єктом цих правовідносин, а останні не завжди є цивільними процесуальними.

Відповідно до ст. 368 ЦПК за кожним рішенням, яке наб­рало законної сили або допущене до негайного виконання, за заявою особи, на користь якої воно ухвалене, видається один виконавчий лист. Підставою для виконання є також ухвали про забезпечення позову, визнання мирової угоди. Силу вико­навчого документа має і судовий наказ.

Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що є в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих лис­тів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним листом. Виконавчі документи про стягнення виконав­чого збору направляються до органів податкової служби, які у подальшому виступають стягувачами.

У порядку, встановленому цивільним процесуальним зако­ном, можуть розглядатися справи з приводу:

• видачі дубліката виконавчого листа або судового наказу
(ст. 370 ЦПК, ст. 11-1 Закону);

• поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконав­
чого документа до виконання (ст. 371 ЦПК, ст. 23 Закону);

• відстрочки або розстрочки виконання, зміни чи встановлен­
ня способу і порядку виконання (ст. 373 ЦПК, ст. 33 Зако­
ну);

• розгляду питання про затвердження мирової угоди та від­
мови від примусового виконання рішення (ст. 372 ЦПК,
ст.ст. 11 -1, 37 Закону);

• вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до
дитячого або лікувального закладу (ст. 374 ЦПК, ст. 78 За­
кону);

• вирішення питання про оголошення розшуку боржника або
дитини (ст. 375 ЦПК, ст. 42 Закону);

Глава 25.

• вирішення питання про примусове проникнення до житла
чи іншого володіння особи (ст. 376 ЦПК, ч. З ст. 5 Закону);

• вирішення питання про звернення стягнення на грошові ко­
шти, що знаходяться на рахунках (ст. 377 ЦПК);

• заміни сторони виконавчого провадження (ст. 378 ЦПК,
ст. 11 Закону);

• визначення частки майна боржника у майні, яким він воло­
діє спільно з іншими особами (ст. 379 ЦПК, ч. 6 ст. 50 За­
кону);

• роз'яснення судового рішення (ст. 221 ЦПК, ст. 28 Закону);

• розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність державного
виконавця (судового контролю за виконанням судових рі­
шень) (розд. VII ЦПК, ст. 85 Закону);

• вирішення питання про поворот виконання (ст.ст. 380-382
ЦПК).

Втрачений оригінал виконавчого листа чи судового наказу може бути поновлений шляхом видачі дубліката за заявою стягувача або державного виконавця. Справа розглядається су­дом, який видав виконавчий документ, з викликом сторін та заінтересованих осіб, причому їхня неявка у судове засідання не є перешкодою для вирішення питання. За видачу дубліката виконавчого документа справляється плата (ст. 370 ЦПК).

У разі пропуску строку пред'явлення виконавчого докумен­та до примусового виконання (виконавчої давності) стягувач може звернутися до суду із заявою про його поновлення. Зая­ва про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі, проте їх неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк (ст. 371 ЦПК).

За наявності обставин, що ускладнюють або унеможливлю­ють виконання рішення за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у де­сятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розст­рочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку ви­конання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і, У виняткових випадках, може відстрочити або розстрочити вико­нання, змінити спосіб і порядок виконання рішення (ст. 373 ЦПК).

Процесуальні питання виконання судових рішень 265

Мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стягу-вача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем вико­нання рішення для визнання.

Суд має право перевірити і не визнати мирову угоду або не прийняти відмову стягувана від примусового виконання, якщо це суперечить закону або порушує права чи свободи інших осіб.

За результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє ухвалу відповідно до загальних правил щодо розпорядження матеріальними правами сторін цивільного процесу (ст.ст. 174—175, 372 ЦПК).

Питання щодо тимчасового влаштування дитини до дитячо­го або лікувального закладу вирішується судом за поданням державного виконавця у десятиденний строк з викликом в су­дове засідання сторін та за обов'язковою участю представни­ків органів опіки та піклування. Проте неявка сторін не є пе­решкодою для вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу (ст. 374 ЦПК).

Розшук у виконавчому провадженні оголошується за міс­цем виконання рішення або за останнім відомим місцем про­живання (перебування) боржника чи місцезнаходженням його майна, або за місцем проживання (перебування) стягувача.

Суд має право витребувати від державного виконавця всі необхідні документи для вирішення питання про оголошення розшуку Подання державного виконавця розглядається у де­сятиденний строк (ст. 375 ЦПК).

Для забезпечення конституційного принципу недоторканос­ті житла державний виконавець у разі проведення виконавчих дій, пов'язаних із примусовим проникненням до житла чи ін­шого володіння особи, повинен звернутися до суду. Заявником У справі виступає державний виконавець, який подає до суду заяву, погоджену із начальником відділу державної виконавчої служби. Ці питання вирішуються судом негайно за участю дер­жавного виконавця, без виклику чи повідомлення сторін або інших заінтересованих осіб (ст. 376 ЦПК).

Законом допускається можливість звернення стягнення на належні боржникові від інших осіб грошові кошти, що знахо­дяться на поточних, депозитних чи інших рахунках цих осіб.

Глава 25.

Вирішення такого питання, а також можливості звернення стя­гнення на грошові кошти, які знаходяться на рахунках самого боржника, здійснюється судом за поданням державного вико­навця, погодженим з начальником відділу державної виконав­чої служби, за участю державного виконавця без виклику чи повідомлення сторін чи інших заінтересованих осіб (ст. 377 ЦПК).

Питання про правонаступництво у виконавчому проваджен­ні судом розглядається у десятиденний строк за поданням дер­жавного виконавця або за заявою особи, яка бажає вступити правонаступником. Суду повинні бути представлені докумен­ти, що підтверджують правонаступництво у матеріальних пра­вовідносинах (ст. 378 ЦПК).

У разі звернення стягнення на майно, яке перебуває у спільній власності, постає потреба визначення у ній частки бор­жника. Тому державний виконавець повинен звернутися до су­ду із відповідним поданням, яке розглядається судом у десяти­денний строк з повідомленням сторін та заінтересованих осіб, їхня неявка не перешкоджає вирішенню питання (ст. 379 ЦПК).

§ 3. Судовий контроль за виконанням судових рішень

Низкою норм законодавства про виконавче провадження (ст.ст. 7, 8³, 11- 1, 17, 24, 26, 32, 36, 37, 40, 40^і, 42, 45, 46, 57, 59, 87, 88 Закону) передбачене право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця та інших посадо­вих осіб Державної виконавчої служби. Процесуальний поря­док розгляду та вирішення цієї категорії справ визначений розд. VII (ст.ст. 383- 389) ЦПК.

Предметом оскарження є рішення, дії або бездіяльність дер­жавного виконавця чи іншої посадової особи державної вико­навчої служби з виконання лише судових рішень у цивільних справах, однак відповідно до ст. 85 Закону до судової юрис­дикції належать справи за скаргами на будь-які рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців, незалежно від того, що є підставою виконання. У такому разі слід керуватися положен­нями ст. 15 ЦПК щодо цивільної юрисдикції суду. Отже, не належать до цивільної юрисдикції суду справи щодо контролю за виконанням рішень господарських та адміністративних су-

Процесуальні питання виконання судових рішень

дів, оскільки щодо них встановлений інший порядок судового вирішення (ст. 121² ГПК, ст.ст. 181, 267 КАС).

Правом на звернення до суду наділені учасники виконавчо­го провадження та особи, які залучаються до проведення вико­навчих дій, якщо вони вважають, що їх права порушені (ст. 383 ЦПК).

Цивільним процесуальним законом встановлено правила альтернативної юрисдикції у цій категорії справ, тобто відпо­відно до ст. 384 ЦПК скаргу може бути подано до суду безпо­середньо або після оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної ви­конавчої служби до начальника відповідного відділу держав­ної виконавчої служби. Однак інколи рішення державного ви­конавця можуть оскаржуватися виключно до суду, як, наприк­лад, постанова державного виконавця про стягнення виконав­чого збору (ст. 46 Закону).

Право на звернення до суду строкове. Скаргу може бути подано до суду:

• у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або по­
винна була дізнатися про порушення її прав чи свобод;

• у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна
була дізнатися про порушення її прав чи свобод, у разі ос­
карження постанови про відкладення провадження виконав­
чих дій.

Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом (ст. 385 ЦПК).

Скарга на дії (бездіяльність) державного виконавця або на­чальника відділу державної виконавчої служби з виконання судових рішень подається до суду, який видав виконавчий до­кумент. Скарги на виконання інших рішень подаються до суду за місцем знаходження відповідного відділу державної вико­навчої служби, крім скарг на дії (бездіяльність) державних ви­конавців та посадових осіб Департаменту державної виконав­чої служби Міністерства юстиції України та відділів держав­ної виконавчої служби Головного управління юстиції Мініс­терства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, які подаються до апеляційного суду за місцем знахо­дження відповідного органу державної виконавчої служби (ст. 85 Закону).

Глава 25.

Про подання скарги суд має повідомити відповідний відділ державної виконавчої служби не пізніше ніж наступного після прийняття її судом.

Скарга розглядається у десятиденний строк у судовому за­сіданні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржується.

Якщо заявник, державний виконавець або інша посадова особа державної виконавчої служби не можуть з'явитися до суду з поважних причин, справу може бути розглянуто за уча­стю їхніх представників.

Якщо суд встановить, що особа, рішення, дія чи бездіяль­ність якої оскаржуються, не працює на попередній посаді, він залучає до участі в справі посадову особу, до компетенції якої належить вирішення питання про усунення порушення прав чи свобод заявника (ст. 386 ЦПК).

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржу­вані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної ви­конавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути по­рушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи.

Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прий­няті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби і права чи свободи заявника не було пору­шено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скар­ги (ст. 387 ЦПК).

Окрім вирішення справи по суті, судове рішення має дати відповідь на питання про розподіл судових витрат у справі. Суд покладає їх на заявника, якщо було ухвалене судове рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на відділ державної виконавчої служби, якщо було ухвалене судове рішення про задоволення скарги заявника (ст. 388 ЦПК).

Про виконання такого судового рішення відповідний орган державної виконавчої служби повідомляє суд і заявника не пізні­ше місячного строку з дня одержання ухвали суду (ст. 389 ЦПК).

Процесуальні питання виконання судових рішень

§ 4. Поворот виконання

Поворот виконання — це спосіб захисту майнових прав від­повідача, який полягає у поверненні позивачем (стягувачем) відповідачеві (боржникові) всього одержаного за скасованим рішенням.

Загальних правил, які б передбачали поворот виконання, немає, що примушує знову звертатися до процесуального, про­цедурного чи іншого законодавства, яке регламентує винесен­ня і виконання юрисдикційного рішення, що підлягає виконан­ню у порядку ст. З Закону.

Питання про поворот виконання вирішує суд, який перегля­дає судові рішення (постанови) і до компетенції якого нале­жить скасування рішення, закриття провадження в справі, за­лишення позову без розгляду, відмова у позові повністю або частково, зміна рішення (ст. 380 ЦПК). Якщо питання не було вирішене цим судом, то його може вирішити місцевий суд, в якому перебуває справа, у межах позовної давності. Така заява розглядається у судовому засіданні з повідомленням сторін і вирішується постановленою ухвалою (ст. 381 ЦПК).

Якщо рішення після його виконання скасовано і справу по­вернено на новий розгляд, а при новому розгляді справи в по­зові відмовлено або позовні вимоги задоволено в меншому роз­мірі, суд, ухвалюючи рішення, повинен зобов'язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з нього за ска­сованим рішенням. У разі неможливості повернути майно в рішенні чи ухвалі суду передбачається відшкодування вартості цього майна в розмірі суми, одержаної від його реалізації (ст. 380 ЦПК).

Чинним цивільним процесуальним законом встановлено спеціальні правила про поворот виконання в окремих катего­ріях справ.

Наприклад, у разі скасування у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень у справах про відшкодування шкоди, зав­даної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, поворот виконання допускається, якщо скасо­ване рішення було обґрунтоване повідомленими позивачем не­правдивими відомостями або поданими ним підробленими до­кументами. Відповідно до ст. 382 ЦПК та ст. 238 КЗпП у справах про стягнення аліментів, а також у справах про стяг­нення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з

■ ■

Глава 25

трудових правовідносин, поворот виконання не допускається незалежно від того, у якому порядку ухвалене рішення, за ви­нятком випадків, коли рішення було обґрунтоване підроблени­ми документами або на завідомо неправдивими відомостями позивача

СПЕЦІАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 26. МІЖНАРОДНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС

§ 1. Поняття та джерела міжнародного цивільного процесуального права

Процеси міжнародної інтеграції, налагодження тісних міжна­родних зв'язків, уніфікація норм матеріального права обумов­люють необхідність створення ефективного механізму захисту прав та інтересів учасників правовідносин, розгляду та ви­рішення правових спорів між ними та забезпечення можливос­ті виконання відповідних судових рішень за участю іноземно­го елементу. Під "іноземним елементом" розуміють:

1) суб'єкта, який має іноземну належність (громадянство, міс­
це проживання — щодо фізичних осіб; "національність" —
щодо юридичних осіб);

2) об'єкта, який перебуває на території іноземної держави;

3) юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном.

Порядок провадження в цивільних справах з іноземним еле­ментом та вирішення питань, пов'язаних з наданням правової допомоги судам інших країн, врегульований нормами різно-ліанітних систем права (внутрішньодержавного та міжна­родного), має назву міжнародного цивільного процесу.

Регулювання порядку розгляду цивільних справ за участю іноземного елементу, визначення правил підсудності, питань правової допомоги нормами ЦПК не вирішує всіх проблем, що виникають у правозастосовній діяльності. У правовідноси­нах з іноземним елементом взаємодіють різні національні пра-вопорядки, врегульовані внутрішньодержавними нормами різ­них держав. В сучасних умовах одним із найефективніших за­собів правового регулювання порядку вирішення цивільно-правових спорів за участю іноземного елементу є укладення міжнародних двосторонніх та багатосторонніх договорів. Це, своєю чергою, зумовило виникнення в юридичній науці диску­сії з приводу місця правових норм, які регулюють порядок відправлення правосуддя у цивільних справах з іноземним елементом, у системі права. Наприклад, одні дослідники від­носять міжнародне цивільне процесуальне право до міжнарод­ного приватного права, інші — виходять з концепції його внутрішньодержавної природи.

Систему міжнародного цивільного процесуального права складають норми щодо:

Міжнародний цивільний процес

• компетенції судів України відносно цивільних справ за
участю іноземного елемента: міжнародної підсудності та
підвідомчості (юрисдикції);

• процесуально-правового становища учасників цивільного
судочинства — іноземних фізичних та юридичних осіб,
держав, їх дипломатичних представництв та консульських
установ, посадових осіб міжнародних організацій, осіб без
громадянства;

• допустимості тих чи інших засобів доказування або судо­
вих доказів у цивільних справах з іноземним елементом;

• правової допомоги у цивільних, сімейних, трудових спра­
вах, в тому числі судові доручення, виконання іноземних
доручень;

• визнання та виконання рішень іноземних судів;

• порядку визначення змісту іноземного (матеріального та
процесуального) права та його застосування та ін.

До міжнародного цивільного процесуального права не на­лежать правові норми, які визначають порядок розгляду справ у різноманітних міжнародних юрисдикційних органах, наприк­лад Європейському суді з прав людини. Ці норми належать до міжнародного публічного права, оскільки одним з суб'єктів відносин є не національний суд, а міжнародна організація, в тому числі суди, які діють за спеціальною процедурою.

Міжнародним цивільним процесуальним правом є сукуп­ність норм різноманітних систем права (внутрішньодержав­ного та міжнародного), які регулюють цивільні процесуальні правовідносини щодо відправлення правосуддя в цивільних справах між національними судами та іншими учасниками процесу, один з яких є іноземним елементом.

Джерелами міжнародного цивільного процесуального пра­ва є:

• норми національного законодавства:

1) Конституція України, яка поширила національний право­
вий режим на іноземців та осіб без громадянства (ст. 6);

2) Цивільний процесуальний кодекс України (розд. III), який
визначає порядок здійснення правосуддя в цивільних спра­
вах;

3) закони України. "Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства", "Про біженців", "Про правовий статус за­
кордонних українців", "Про дипломатичні ранги України",

Глава 26.

"Про дипломатичну службу", "Про правонаступництво Ук­раїни", "Про виконавче провадження", "Про міжнародні до­говори України", "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів" та ін.;

4) підзаконні нормативно-правові акти: укази Президента Ук­раїни (наприклад, "Про заходи щодо вдосконалення ко­ординації діяльності органів виконавчої влади у сфері зов­нішніх зносин", "Про Перелік посад, приписаних до дипло­матичних рангів України"), постанови Кабінету Міністрів України ("Положення про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру") тощо;

• міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, що відповідно до Конституції України складають частину національного законодавства. До міжнародних норм належать:

1) двосторонні договори України про правову допомогу та
правові відносини в цивільних і кримінальних справах: з
Республікою Грузія (підписано 9 січня 1995 р., ратифікова­
но Україною 22 листопада 1995 р.). з Естонською Респуб-

лікою (відповідно 15 лютого 1995 р., 22 листопада 1995 р.)

3 Республікою Молдова (13 грудня 1993 р., 10 листопада
1994 р.). з Республікою Польща (24 травня 1993 р.,

4 лютого 1994 р.). з Китайською Народною Республікою
(31 жовтня 1992 р., 5 лютого 1993 р.); про правову допомогу
та правові відносини у цивільних, сімейних та криміналь­
них справах із Литовською Республікою (7 липня 1993 р.,
17 грудня 1993 р.); про правову допомогу та правові відно­
сини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних
справах із Латвійською Республікою (23 травня 1995 р.,
22 листопада 1995 р.); про правову допомогу в цивільних і
кримінальних справах із Монголією (27 червня 1995 р.,
1 листопада 1996 р.); про правову допомогу та правові від-

- носини в цивільних і сімейних справах із Республікою Уз­бекистан (19 лютого 1998 р., 5 листопада 1998 р.) та ін.;

2) багатосторонні угоди: Угода про порядок вирішення спо­
рів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності під­
писана урядами держав-учасниць Співдружності Незалеж­
них Держав (м. Київ, 20 березня 1992 р.) та ін.;

3) конвенції: Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іно­
земних офіційних документів (5 жовтня 1961 р., набула

Міжнародний цивільний процес

чинності для України з 22 грудня 2003 р.); Конвенція про отримання за кордоном доказів по цивільних та торгових справах (18 березня 1970 р., Україна із заявами і засте­реженнями приєдналася 19 жовтня 2000 р.); Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (15 листопада 1965 р., Україна із заявами і застереженнями приєдналася 19 жовтня 2000 р.); Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах укладена державами-членами Співдружності Незалежних Держав (м. Мінськ, 22 січня 1993 р., ратифікована із засте­реженнями 10 листопада 1994 р.)-

Згідно зі ст. 7 Закону України "Про правонаступництво Ук­раїни" на реалізацію положень Віденської конвенції про пра­вонаступництво держав щодо договорів (23 серпня 1978 р., Україна приєдналась 17 вересня 1992 р.) Україна відповідними нотами у січні 1994 року визнала для себе обов'язковими ряд двосторонніх договорів, які були укладені СРСР (наприклад, із Народною Республікою Албанія (30 червня 1958 р.), Алжир­ською Народною Демократичною Республікою (23 лютого 1982 р.), Народною Республікою Болгарія (19 лютого 1975 р.), Угорською Народною Республікою (15 липня 1958 р.), Соціа­лістичною Республікою В'єтнам (10 грудня 1981 р.), Грецькою Республікою (21 травня 1981 р.), Фінляндською Республікою (11 серпня 1978 р.), Італійською Республікою (25 січня 1979 р.) та ін.

У зв'язку з офіційним оформленням правонаступництва Ук­раїни для неї залишається чинною Конвенція з питань цивіль­ного процесу (м. Гаага, 1 березня 1954 р., набула чинності для СРСР 26 липня 1967 р.)- Крім того, 14 липня 1993 р. Україна приєдналась до Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства (7 червня 1968 р.).

§ 2. Право на судовий захист та правовий статус
іноземців, осіб без громадянства, іноземних

Поиск по сайту: