Посада Прем’єр-Міністра

Тим часом, в Берліні зміцнилось негативне ставлення лібералів до запланованої військової реформи. Ніхто не заперечував необхідність цієї реформи. В порівнянні з іншими великими державами, чисельність прусської армії залишалась на рівні 1815 р. Навіть в порівнянні з Австрією, військові сили Пруссії були набагато слабші. Офіційно встановлена обов'язкова служба в армії була лише на папері, і вже тривалий час точились спроби приєднати Ландвер до регулярної армії. В принципі, союз з лібералами стосовно військової реформи був можливий, однак Вільгельм I вважав, що вимушені поступки надто сильно послаблять владу короля.

Як наслідок, ліберали загострили критику, а палата депутатів відмовилась виділяти необхідні для реформи кошти. В березні 1862 р. парламент був розпущений, та сформований новий уряд. В цьому уряді найбільший вплив мали вже не ліберали «Нової ери», а консерватори, наприклад, міністр військових справ Альбрехт фон Роон. На перевиборах переможцем виявилась щойно створена Прогресивна партія, а консерватори втратили місця в парламенті.

В такій безвихідній ситуації Вільгельм I розглядав можливість зректись престолу на користь свого сина, майбутнього імператора Фрідріха III. Після наради з міністрами, уряд підготував проект акту зречення престолу.

Генерал Роон вбачав у призначенні Бісмарка прем'єр-міністром єдину можливість завадити зміні престолу та уникнути приходу до влади ліберального принца. Телеграмою «Periculum in mora. Dépêchez-vous!» («Вагання небезпечні. Поспішайте!») він покликав Бісмарка назад, 20 вересня 1862 р. Бісмарк знову був у Берліні. Через два дні король зустрівся з Бісмарком в замку Бабельсберг. Бісмарку вдалось здобути підтримку короля, показавши себе його вірним прибічником. Він обіцяв здійснити військову реформу та наголосив на фундаментальній важливості досягнення згоди стосовно неї. Йшлося про боротьбу за «правління короля чи парламентаризм». Аби завадити останньому, Бімарк попросив дозволу на «період диктатури». Король спитав, чи готовий Бісмарк здійснити військову реформу в повному обсязі, навіть всупереч рішенням більшості в парламенті. Отримавши згоду, король під впливом рішучості Бісмарка зазначив: «тоді мій обов'язок продовжити разом з вами боротьбу, я залишаюсь на престолі». Бісмарк був призначений королем на посаду прем'єр-міністра та міністра зовнішніх справ.

Інавгураційна промова лягла в основу незвичних стосунків між Бісмарком та королем в наступні десятиліття. Бісмарку вдалося завоювати надзвичайну довіру Вільгельма I. Попри те, що за наступні роки траплялись розбіжності в поглядах, але вони не зруйнували взаємну довіру між королем та Бісмарком.

В деяких випадках Бісмарку вдалось отримати надзвичайні повноваження, якими він згодом скористався. Зокрема, йому було гарантовано, що його міністри доповідатимуть королеві лише за його згодою.

Бісмарк залишався консервативним та, передусім, прагматичним політиком не обмеженим ідеологічними доктринами. Ідеали, теорії, принципи не відігравали для нього першорядного значення; все, що мало для нього значення, це інтереси держави. Тому зміцнення влади Пруссії було важливою метою. З точки зору Бісмарка, статус наддержави Пруссія могла здобути лише здобувши панівне положення в Європі за рахунок Австрії та інші держави з цим мусили б змиритись. Для нього йшлося не про націоналізм в загальновизнаному значенні, а про реалізм в міжнародних відносинах. Бісмарк хотів зберегти монархію та авторитарну державу так само, як і особливе положення військових та аристократії. Однак, на першому місці стояла сила держави. Цьому служив і тимчасовий союз з націоналістичним та ліберальним рухами.

Спочатку, в широких політичних колах, навіть серед консерваторів, ставлення до Бісмарка було обережним, його все ще сприймали як радикального реакціонера. Йому виявилось складно знайти міністрів для свого уряду: «нам пощастить, якщо вдасться знайти та втримати восьмеро чоловік». Перший уряд Бісмарка складався переважно з другорядних постатей, зокрема Карл фон Бодельшвінх, Генрих Фрідріх фон Іценпліц та Густав фон Ягов. У своїх спогадах Бісмарк визнав, що деякі з міністрів його кабінету «були неспроможні керувати своїми міністерствами». За винятком Роона вони не мали розуміння загальноїполітичної ситуації. На цьому тлі Бісмарк виступав тим, хто мав вирішувати всі питання. За повідомленням одного міністра, Бісмарк відігравав головну роль в розв'язанні суперечок з лібералами.

Спочатку Бісмарк спробував послабити опозицію не лише через погрози, а й через врівноваження її впливу. Ці спроби виявились невдалими, оскільки своїми заявами він відновив свою славу радикального консерватора. Поширеним став фрагмент його промови: «Німеччина дивиться не на прусський лібералізм, а на її силу. Великі питання часу вирішуватимуться не розмовами і резолюціями більшості — але залізом і кров'ю».

Насправді, промова «Залізом та кров'ю» була замислена як пропозиція союзу лібералам та націоналістам. Хоча ліберальна більшість парламенту була згодна з тим, що «Німецьке питання» не може бути розв'язане без насильства, промова Бісмарка була оцінена як прямий заклик до насильства та зовнішньополітична афера. Як наслідок, за Бісмарком закріпилась слава схильного до насильницьких дій. В подальшому Бісмарк відмовився від курсу на зближення та боровся проти лібералів всіма доступними засобами. Засідання парламенту були перенесені. Через це восени 1862 р. Бісмарк урядував без офіційного бюджету. На початку 1863 р. був знову скликаний парламент. Бісмарк виправдовувався популярною, але дуже суперечливою теорією пробілу. Згідно з нею, нормальний політичний процес в державі ґрунтується на пошуку компромісів між королем, верхньою та нижньою палатою. Якщо одна зі сторін відмовляється від співпраці, виникає конфлікт, «а конфлікти, оскільки життя держави не можна зупиняти, перетворюються на питання влади; той, хто має в руках владу, має робити свою справу, оскільки за жодних обставин життя держави не має зупинятись».

Бісмарк вважав, що безвихідний конфлікт між королем та парламентом не врегульовано конституцією. І цей пробіл має бути заповнено на користь короля. Такий варіант прочитання конституції, на думку багатьох сучасників, був не конституційним. На думку Максимільяна фон Шверін-Пуцара, цей варіант означав, що «Влада понад закон». Досі прусська знать та король спирались на принцип «Закон понад владу!». Це гасло прусських монархів, а він хоче посунути якого як можна далі».

Аби змобілізувати своїх прибічників проти лібералів, Бісмарк вдався до втілення різноманітних планів. Зокрема, він пішов на союз з соціал-демократами. 1863 р. він декілька разів зустрічався з Фердинандом Лассалем, однак без практичних наслідків.

Незважаючи на сильний опір — навіть відкриту критику з боку наступника престолу — та загальне очікування відставки уряду, Бісмарку вдалось витримати кризу. До високопосадових лібералів, в тому числі депутатів, він застосував репресивні заходи. В той же час, всупереч конституції, свобода преси була практично скасована. 1865 р. Бісмарк викликав на дуель професора Рудольфа Віхрова (члена нижньої палати парламенту), яку той проігнорував, оскільки не вважав її сучасним способом з'ясування стосунків.

Конституційна криза продовжилась у 1866 р. та перетворилась на затяжну окопну війну. Бісмарк спробував знесилити опозицію. Тривалий час не відбувались засідання парламенту. 9 травня 1866 парламент знову розпущено. Спочатку Бісмарк розмірковував про державний лад без виборів та без конституції. Що далі, то більше такі ідеї здобували підтримки серед консерваторів, але не в Бісмарка, оскільки такий лад був не здатен гарантувати тривалу стабільність.

Серед іншого, Бісмарк спробував тиснути на опозицію зовнішньополітичними успіхами. Спочатку, ці плани мали відносно слабкий успіх. Перша міжнародна угода, конвенція Альвенслебена від 8 листопада 1863 на підтримку Росії в придушені повстання в Польщі, наштовхнулась на спротив серед консерваторів в Пруссії. Тиск з боку Великобританії та Наполеона III позбавили конвенцію сенсу.

Поиск по сайту: