Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Традиційно-побутова культура давньоруського населення



Процес формування ранньосередньовічних племен та племінних об'єднань як засади творення держави відбивався в особливостях розвитку традиційно-побутової культури її населення. За змістом вона є вузловою в етнічній історії східних слов'ян і визначальною у творенні української етнічності. Власне, вона вважається підгрунтям народної культури українців, становить її етнічний стрижень.

Особливо рельєфно кардинальність етносоціальних перетворень виявилась у розвитку поселень та житла. Система забудов характеризувала переломний етап суспільних процесів: перехід від родової до сусідської общини. Ключовим поняттям при цьому виступало поняття «мир» (або «верв») як показник поземельної територіальної общини. На відміну від попереднього періоду, коли верви розташовувалися на території розселення роду, а родина — на території племені, тепер на території племені вони могли розміщуватися змішано. Отже, цінність спорідненості трансформувалась у цінність сусідства, як і система родового землекористування — у систему «дворового» або індивідуального землекористування. Така система пізніше набула етнічних ознак соціального устрою українського суспільства, на відміну від систем усіх інших сусідніх народів.

Основними формами поселень тоді були село, двір та городище, розташовані «гніздами» або «околицями». Кожне гніздо складали 2—7 городищ або сіл на відстані до 5 км одне від одного. Села об'єднувались у «погост» — своєрідну адміністративно-територіальну общинну одиницю; двір та городища («замчища») були самостійними володіннями феодала або городян, укріпленими населеними пунктами. Поселення раннього середньовіччя пройшли три основних етапи розвитку відповідно до етапів формування етнічних утворень: у VI—VII ст. створювалися міжплемінні «гради» як прояв міжетнічної консолідації східних слов'ян; у VIII—IX ст. — ранньофеодальні міста, що ставали центрами племінних об'єднань, і в X—XIII ст. — «земельні» міста, княжі замки, порубіжні фортеці як ознаки дроблення Київської держави на «княжі столи» та «землі».

 
Найдавніший слов'яно-український орач

Щодо сільських поселень, то вони урізноманітнювалися не тільки відповідно до природних умов, а й до складності соціально-економічних та демографічних процесів. На противагу колишнім гніздовим забудовам, характерним для відносної осілості роду, почали здебільшого безсистемно будуватися слободи і хутори на вільних, тільки-но освоєних землях.

Поступово складалася єдина система забудови двору, віддзеркалюючи консолідаційні процеси в середовищі східних слов'ян, зокрема давньоруського населення. Основним типом ставав «відкритий двір», що пізніше одержав назву «український тип». Його суть полягала в тому, що всі господарські споруди, як правило, розташовувалися на подвір'ї окремо, незалежно одна від одної, створюючи найбільш раціональні умови для господарювання. Розмаїття ж господарських будівель свідчило про розвинуте сільськогосподарське виробництво у населення давньої Русі. Адже до комплексу господарських будівель входив хлів для корови, стайня для коней, саж для свиней, курник для домашньої птиці, іноді омшанник для бджіл, а крім того, низка споруд для зберігання снопів та зерна (клуня, стодола), сіна й соломи (оборіг), сільськогосподарського реманенту (сарай, повітка) тощо. Така система й набір господарських споруд без особливих змін проіснували в Україні майже до початку XX ст.

Серед давньоруського населення вже у VIII—X ст. сформувалося таке планування, котре пізніше також набуло українських етнічних ознак. Житло (у давньоруських текстах воно називалося «истобкою», «хлевиною» або «хороминами») розміщувалося на передньому плані, але відгороджене від дороги палісадником; нерідко віддалене і від деяких господарських споруд. Таким чином двір поділявся ніби на дві частини: основну — подвір'я і господарську — леваду.

Житлове приміщення здебільшого являло собою традиційну напівземлянку, що складалася з двох частин: хати і комори. Трикамерні житла тоді траплялися ще рідко і розвивалися переважно за рахунок господарських прибудов: сіней, кліті або підкліті, погреба. Міське житло вдосконалювалося як через збільшення кількості житлових приміщень — світлиці і кімнати, так і в напрямі розвитку двоповерхових споруд на підклітях.

Тип планування позначався на інтер'єрі помешкання; якщо воно складалося з двох частин, одне з них правило за світлицю, тобто «чисту» хату, відповідно і оздоблену. Воно білилося, підводилося фарбою або розписувалося, так само як розписувалась і піч. Проте внутрішнє оздоблення оселі залежало від типу опалення. За часів Київської Русі домашнє вогнище — піч — мало три способи виводу диму з хати: без димаря, за Допомогою «лежака» і за допомогою димаря. Відповідно до цього побутували три типи хат — курна, напівкурна та біла — кожна із своєрідним оздобленням. Біла хата тоді була ще рідкістю.

У інтер'єрі хати давньоруського періоду сталися революційні зміни, пов'язані з християнізацією населення. Християнство сприймалося ним повільно, а це створювало ситуацію двовірства — поєднання язичницьких уявлень з християнськими. Такий дуалізм уособлювався в приміщенні через піч — місцеперебування домашнього божка, домовика (хованця, годованця) та через покуть, освячену Богом. Піч у традиційному слов'яно-українському житлі виконувала не тільки притаманні їй функції — опалення і приготування їжі, але й сакральну, культову і оберегову. Через це вона була в особливій пошані й обставлялася системою ритуалів та обрядів. Розташування печі в хаті мало певне символічне значення. За давньою традицією, характерною ще для носіїв коломийської, пеньківської та празької культур, вона розміщувалася в середині хати, а пізніше — ліворуч від входу, але обов'язково щелепами до сонця. Зв'язок із сонцем, тобто з очищувальним вогнем, нерідко підкреслювався ще й підфарбуванням печі червоним кольором та оздобленням її орнаментом магічного змісту. Така піч із магічними знаками могла використовуватись і для лікувальних заходів, особливо від «наврочень»: знахарі «скидали вогонь» — і все «нечисте» разом із димом вилітало у димар.

Печі як головному сакральному елементу інтер'єру оселі відводилася в ритуальній системі родини головна роль. Але окрім неї таку роль виконували і двері, і вікна, і сволок, і димар, і поріг, магічні й оберегові дії яких підсилювалися їхнім оздобленням: підфарбовуванням, орнаментацією, прикрашанням рушниками. Останні, вишиті спеціальними символічними знаками, виконували суто оберегову функцію — захищали внутрішній простір від дії зовнішніх ворожих сил.

З утвердженням християнських цінностей поступово формувався інший сакральний центр хати — покуть, головним символом якого була ікона, а пізніше й стіл, що ототожнювався з престолом. Духовне переакцентування інтер'єру позначилося на змінах у його плануванні, регламентації поведінки домочадців та переоцінці значущості окремих елементів інтер'єру. Головну роль у ньому почав відігравати стіл, довкола якого відбувалися головні ритуальні дії та обряди; саме стіл визначав ієрархію сімейної структури, як і ступінь пошани окремих членів родини. Щодо печі, то вона залишалася культовим осередком, поступово вписуючись у нову релігійну систему.

Для часів раннього середньовіччя характерним було органічне поєднання двох світоглядних уявлень, що виявлялося, зокрема, у застосуванні при оздобленні хати символіки як язичництва, так і християнства. Скажімо, ікони, що самі по собі мали очищувальну дію, прикрашалися рушником з обереговою символікою, як і піч з магічною функцією символічного очищення вогнем, позначалися хрестиками.

 
Шкіряні постоли — взуття стародавніх слов'ян

Хоча християнство утверджувалося в народній свідомості та традиційному побуті відносно повільно, воно вже за часів Київської Русі реалізувало свою основну ідею — піднестися над другорядним та над суто земним. У побутовій сфері це особливо помітно: адже саме тоді виникають столи в нашому розумінні цього явища як певне підвищення (раніше люди їли на дощечках, сидячи на долівці); тоді ж з'явилася і постіль — одр, достатньо висока, так що на ній можна було сісти, тимчасом як первісна постіль була просто «підстилкою» на землі, або в «ямі-логові»; поступово і житло піднімалося із землянок, особливо характерних для археологічних культур, в напівземлянки, а відтак і в наземні споруди, навіть у будівлі двох рівнів з підкліттям чи сіньми.

Подібні тенденції виявлялися й в інших компонентах народної матеріальної культури, зокрема в одязі. Вбрання населення часів Київської Русі відбивало певний якісний стрибок від примітивного до ускладненого, із суто захисними функціями до творів мистецтва, від соціально індеферентного до ієрархічного знака соціальної приналежності. Нарешті, одяг саме періоду Київської Русі стає етнічною основою українського вбрання.

Досить невибагливий одяг був притаманним населенню ще за часів формування літописних племен, коли він складався з таких архаїчних компонентів, як свита, що, по суті, являла собою зшиту тканину; верета та плахта, котрі, власне, тотожні «хустці»; опанча — вид тканини; сукня та портки, гачі й ноговиці; із взуття — личниці — плетені із стебел рослин та кори дерев, шкіряні постоли. Прикрашали одяг скляні намиста, кульчики й перстні з металічного дроту, наручники-брансолети.

Більш докладні відомості про прикраси й одяг жінок тих давніх часів дають археологічні розкопки, описані, наприклад, Михайлом Грушевським: «...в сіверянських, київських та галицьких могилах дуже часто зустрічаються кістяні гребінці. З окрас — металічні, кам'яні чи шкляні намиста. На голові у жінок шапочки чи наголовники з вовняної тканини, розшиті срібними й шкляними окрасами, на вісках носили кільця, нашиті на шкіру або нанизані на ремінець; в косу впліталися також кільця — вони йдуть рядом часом від вісків на чоло, часом від вісків на груди, вказуючи тим на упліт кіс».

Пізніше, за часів Київської Русі, народний одяг урізноманітнюється, а разом з тим він оформлюється вже в певні комплекси: як жіночі, так і чоловічі. Основним елементом одягу була сорочка, зазвичай, тунікоподібна: у чоловіків глуха, без коміра: у жінок — довга, з рукавами. За поясний одяг у чоловіків слугували вузькі гачі чи ногавиці, у жінок — плахта, опанча або дерга. Чоловіки вбирали голову в'язаними, плетеними або валяними клобуками; жінки — рушниковим головним убором — повоєм та очіпком, дівчата — вінком з квітів. З верхнього одягу були поширені свита, свита-юпка, сіряк, керея, кобеняка, кожухи.

Спочатку асортимент одягу заможних верств населення мало чим відрізнявся від народного вбрання, хіба що якістю матеріалу та оздобленням; проте з часом урізноманітнювався. Щодо князівського одягу, то він детально представлений у мініатюрі Ізборника Святослава 1073 p., описаній Михайлом Грушевським. Чоловіки вдягнені в кольорові жупани, кафтани (синій на старім, вишневі — на синах) довгі, на комірі й рукавах обшиті золотим, а знизу кольоровими краями. Сини підперезані золотими поясами, з золотими ж кінцями. Старий князь має зверху синій плащ, обшитий золотом, застебнений на правому плечі застібкою; на головах шапки з тканим верхом і обшивкою з хутра, у синів вона має високий верх — синій, у батька низький, округлий, ясний. На ногах чоботи — у батька сині, у синів червоні. Княгиня убрана в ясно-червоний кафтан, обшитий якоюсь ясною обшивкою на грудях і подолі; рукави широкі, стяті навскоси, як у західних костюмах, а з них виходять вузькі рукави тієї ж барви, обшиті золотом коло руки; на голові шапка висока, як у молодих князів, і під нею біла намітка; на ногах жовті сап'янці, підперезана вона золотим поясом.

Характерною особливістю одягу (як, власне, й усіх інших компонентів традиційно-побутової культури) населення України періоду Київської Русі було його вплетения в систему звичаїв та обрядів, що регламентували поведінку і норми моралі. З огляду на це мали значення всі компоненти одягу, в тому числі і прикраси, однак головну функцію етикетного та соціально-етнічного маркування виконували головні убори та пояс.

Головні убори засвідчували не тільки статево-вікові особливості людини, її сімейний та соціальний стан, етнічну та етнорегіональну приналежність, а й систему усталених традицій і моральних норм. Зрілість, що визначалася низкою моральних правил, підкреслювалася, зокрема, наявністю головного убору: в дівчат — вінок з квітів, волосся розсипається на плечах, у жінок — на голові кичка. З'явитися на людях з непокритою головою для жінки значило «опростоволоситись», виявити неповагу до людей і громади. Так само як чоловікові з'явитися на миру без пояса — «розпоясатися», вийти за рамки усталених моральних норм.

Для чоловіка традиційного суспільства пояс у комплексі вбрання займає особливе місце, оскільки слугував не тільки за символ поважності, заможності та чоловічої гідності, але й за знак господарності. Власне, пояс чоловіків був свого роду скринькою, де зберігалися всі необхідні речі. Саме тому пояси за конструкцією і матеріалом різні: ремінні з бляшкою, ткані, шкіряні, часом золототкані. Коло пояса бували ремені для причіплювання підручних речей або шкіряні мішечки; такі мішечки містили справжній скарб: огниво, маленький брусок до гострення, кусничок сірки, гральні кістки, кремінь, ніж — тобто всі потрібні чоловіку речі. Нерідко до пояса чіплялася і зброя. Адже русин-українець — землероб за сферою діяльності — навіть ментальністю мусив захищати свою оселю від войовничих сусідів. Архаїчний образ ментальності українців замішувався на підвалинах переважно землеробської культури, утворення якої припадає на давньоруські часи, хоча її витоки сягають глиб тисячоліть. Цінності землеробської культури дійшли до сьогодення у вигляді чіткої системи історичних нашарувань, давньоруський пласт у якій становив основу власне української ментальності.

Отже, в основі ментальності давньоруського населення лежала землеробська культура і землеробство як найперша галузь господарства. Археологічні знахідки свідчать про визначальність у системі господарювання хліборобства. Недаремно продукти сільськогосподарської праці мали символічні назви — «зъбожье» (українське «збіжжя») та «обилье», тобто достаток взагалі, як і назви усіх зернових культур, поєднані в одному слові, — «жито» («рожь»), власне, жити.

На початок Київської Русі припадає той етап розвитку господарства, коли воно урізноманітнювалося, а відтак і асортимент злакових, і асортимент страв. Давньоруські літописи, згадуючи про продукти харчування, на перше місце ставлять жито («того же лета рожь не родися по всей нашей земли и дорого бысть жито» — 1229 р.), просо («И бе видети страшно, идяху къ полунощнымъ странам, ядуще траву и проса» — 1241 р.), ячмінь («хлеб ячьнь»), а вже потім пшеницю, гречку та інші злакові.

Разом з тим достатнього розвитку за часів Київської Русі досягли інші галузі господарства: городництво, садівництво, бджільництво, домашнє скотарство. Опосередкованим свідченням цього можуть бути страви на княжому столі, згадані в літописі: «Брашно много и различно: тетеря, гоуси, жеравие, ряби, голоуби, коури, заяци, елени, вепреве дичина» або: «Горохъ съ яслы, икра и медь».

Іншим свідченням розмаїтості господарських занять населення Русі є різноманітні знаряддя праці, що застосовувалися: сохи, рала, плуги, серпи, коси, лопати, верші, жорна тощо. Вони доводять багатогалузевість господарства і разом з тим його високий рівень. Яскравим показником землеробської культури є поширення на території України вдосконалених сільськогосподарських знарядь праці, зокрема «поліської» двозубої сохи, добре пристосованої до підзолистих грунтів лісостепу, рала із полозом — оптимального знаряддя праці для обробітку грунту в лісовій зоні, і плуга — головного знаряддя сільськогосподарської праці на чорноземному грунті та перелогових землях. Унікальна конструкція цього плуга, прилаштованого саме для грунтів України, визначила його етнічний образ, що пізніше виявився і у відповідній назві — «український плуг». Цей плуг, як і багато інших знарядь праці, за своєю конструкцією та функціональним призначенням становили основу аналогічних знарядь праці наступних століть, засвідчуючи спадкоємність давньослов'янської аграрної культури, зокрема української.

Господарська спрямованість давньоруського населення визначала розвиток і такого важливого компоненту матеріальної культури, як їжа і кулінарія. В її основі лежали страви, пов'язані насамперед із хліборобською діяльністю людей: «Хліб усьому голова». Звичною стравою, наприклад, ченців Печерського монастиря XI ст., як свідчить «Житіє» Феодосія, був здебільшого житній хліб, сочиво (варений горох та інші варені стручкові) або каша та варена й помащена олією городина; в скоромний день — сир, в пісний — риба, але це вже була присмака, і давали тільки «мало риб»; в свято їли часом хліб з ліпшої муки або навіть якісь тістечка («хлеби чисты зело, друзии же от них съ медомъ и съ макомъ творени»). Сухий хліб, варена немащена городина і вода — це вже була страва аскета. Хліб вважався більшою розкішшю, ніж сочиво.

Таке меню, писав Грушевський, було в цілому характерним для бідніших верств давньоруського населення. Щодо меню заможніших, то про нього дає уявлення «урок» княжих урядників, у якому перелічуються продукти, необхідні для «вирника» та його «отрока» (слуги): щодня хліб, по «уборку» пшоно й горох (в інших випадках хліба й пшона має дістати стільки, скільки з'їсть), далі дві курки, а крім того, на тиждень бичок або «полоть» м'яса, щодня «головажня» солі й відро солоду на пиво, в скоромний день — сир, а в піст замість м'яса — риба.

Набір означених страв у цілому був характерним для народної їжі, хоча траплялися і голодні роки, коли основною стравою була лобода. Лобедник, як зазначається у КиєвоПечерському патерику, «събирав таковое зелие... руками стираа, творяше хлебы и роздаваше неимущимъ отъ глада изнемогающимъ».

Кулінарія давньоруського населення складалася як кулінарія народу, котрий мав високу агрокультуру і культуру взагалі. Адже про це свідчить різноманітний і оригінальний асортимент страв, розвинена система звичаїв, пов'язаних із харчуванням.

Щодо асортименту страв, то він відзначався особливою розмаїтістю, включаючи і парену та печену ріпу, і варене м'ясо, і юшку, і варену та квашену сочевицю, і пряжений рівіфь, і печеню з курки, качки, журавля та чаплі, і сири-короваї, і млинці та вареники з сиром, і просол та суш, (солену та сушену рибу), і сковрадники, пряжьмо та опресноки — прісні хліби, а також хліби кислі, у тому числі і коврижки, і кисілі із ситою. З напоїв особливо поширеними були різноманітні кваси, сировець, мед та пиво: «Сватба пристроєна, меды изварени, невеста приведена, князи позвани», а також сити: «Ядяхом мяса, лукъ и хлебы до сыти», а в середовищі знаті — вино.

Їжа і кулінарія як компонент традиційно-побутової культури вписувалися в широку світоглядну систему та ритуалізовану сферу. Остання визначала і моральні підвалини родини, миру та суспільства. Будучи за своєю основою хліборобською, кулінарія давньоруського населення відтворювала світогляд землеробів, що включав культ землі, землеробської праці та культ хліба, котрий був вінцем цієї праці.

Оскільки кулінарія уособлювала результати саме хліборобської праці, а її творцем була жінка, природно, що жіноче начало становило єство хліборобської культури. Через жінку приводилась у рух вся обрядова система, здійснювався зв'язок із пращурами. Останній відбувався завдяки спілкуванню жінки з піччю. Адже приготування їжі та підтримування вогню в давній Русі було суто жіночою функцією, а піч вважалася місцем перебування духу предків та духів родини (домовиків).

Жінка користувалася особливою пошаною, існував певний ритуал спілкування з нею. Не можна було гримати на неї або сваритися. До речі, в оселі, де стояла піч, взагалі не дозволялися грюкання та гучні розмови. Поважне ставлення до жінки формувалось і через її причетність до родинних обрядів, котрі знов-таки починалися від печі: ритуал зустрічі гостя, «печоглядини» — сватання до дівчини, перша купель тощо. Щоправда, пізніше багато з обрядів продовжувалося або розпочиналось біля столу, тобто на освяченому покуті, проте неодмінно за участю жінки.

Визначальність ролі жінки у домашній праці, в збереженні й трансляції системи традицій, звичаїв та обрядів, домашнього вогнища та в підтриманні культу предків позначалася на піднесенні її соціального статусу, окреслюючи такий її образ, котрий користувався особливою повагою та шаною. Жінка в середовищі давньоруського населення, і особливо жінка-мати, була відносно рівноправною та незалежною. У подальшому саме ці риси стануть етнічними характеристиками образу української жінки, набравши більшої виразності та своєрідності.

Навіть фрагментарне описання традиційно-побутової культури давньоруського населення України, як і їхньої етнічної історії, дають підставу для широких узагальнень. Це населення мало високий рівень культури, виробничих технологій, розгалужену систему світоглядних уявлень, складну структуру традицій та обрядів, усталену систему норм моралі. Коли до цього додати появу писемності, розвинуту соціальну структуру, виникнення міст та ремісництва, можна твердити, що Русь була своєрідною східнослов'янською цивілізацією, оскільки відповідала всім критеріям цього творення людства й насамперед таким: її культура була не тільки самодостатньою, а й визначала культурний потенціал багатьох сусідніх народів.

 

---| література |---------------------------------------------------------------------

Рыбаков Б. А. Уличи // Крат. сообщ. Ин-та матер. культуры. М., 1950. Т. 35;

Трубачев О. Н. О племенном названии «уличи» // Вопр. слав. языкознания. 1961. № 8;

Слово о полку Игореве — памятник XII века. М., Л., 1962;

Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Кунацький О. С. Народна землеробська техніка українців. К., 1971;

Самойлович В. П. Українське народне житло. К., 1972;

Попов А. И. Названия народов СССР. Введение в этнонимику. Л., 1973;

Артюх Л. Ф. Українська народна кулінарія: Історико-етнографічне дослідження. К., 1977;

Гонтар Т. О. Народне харчування українців Карпат. К., 1979;

Хабургаев Г. А. Этнонимия «Повести временных лет». М., 1979;

Косміна Т. В. Сільське житло Поділля. Кінець XIX—XX ст. К., 1980;

Етнографія Києва і Київщини: традиції і сучасність. К., 1986;

Николаева Т. А. Украинская народная одежда. Среднее Поднепровье. Киев, 1987;

Арутюнов С. А. Народы и культуры. М., 1989;

Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловсъкий Р. В. Походження слов'ян. К., 1991;

Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1991, Т. 1;

Худаш М. Л. Про походження давньоруських етнонімів «дреговичі» й «уличі» // Мовознавство, 1991. № 5;

Стемальщук Г. Г. Традиційні головні убори українців. К., 1993; Давня історія України: У 2-х кн. К., 1994. Кн. 1;

Шапошников В. Н. Структура письменных памятников и семантика этнических знаков («уличи» — «тиверцы») // Этногр. обозрение. 1994. № 5.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.