Типи партійного керівництва

Здобуття представництва в парламенті відкриває перед партією можливість безпосередньої участі в ухваленні державних рішень. Отже, найближчою метою партії стає здобуття нею певних визначених публічних посад, а перспективною – забезпечення впливу на зміст державної політики. Політичні партії як державно-політичні осередки пропонують визначену коаліційну стратегію або каталог політичних умов і вимог, які визначають основи міжпартійних стосунків. Стосується це насамперед багатопартійних систем, в яких урядові кабінети мають, звичайно, коаліційний характер. У двопартійних системах, а часами і в багатопартійних (Іспанія, Греція, Швеція, Норвегія чи Данія) формуються однопартійні уряди, що контролюють абсолютну більшість мандатів у парламенті. Однак у більшості держав, де існують багатопартійні системи, партії, які досягли успіху на виборах, обирають стратегію, спрямовану на максималізацію користі у процесі формування коаліційного кабінету. Звичайно, це означає бажання отримати максимальну кількість міністерських посад, а також і посаду глави уряду. Однак, партійні лідери можуть прагнути контролю над конкретними міністерствами як способу реалізації своїх програмних засад, важливих з точки зору зазначеної раніше виборчої стратегії. Тому коаліційна стратегія передбачає спробу винагороди шляхом отримання контролю над певним міністерством. Таким чином у коаліційних переговорах з’являється новий чинник – проблемна мотивація партнерів, які беруть у них участь. У такий спосіб реалізується програмна мета партій. Передбачають вони програмну стратегію, в якій визначені конкретні проблемні питання, розв’язання котрих повинно бути однією з цілей діяльності коаліційного уряду. Очевидно, що розмір і важливість цих завдань стають предметом міжпартійних переговорів. В ідеологічно споріднених партіях політика добору особливих партійних завдань може взагалі не з’явитися або відіграє незначну роль. У цій ситуації програмна стратегія може набути максималістського і наступального характеру. Навпаки, у партійній конфігурації з ідеологічними відмінностями необхідність пошуку програмного консенсусу відкриває шлях до адаптації тих вимог, які є суперечливими, коли йдеться про остаточну форму програми політики коаліційного уряду.

Враховуючи способи формування партіями уряду можна виокремити три типи партійного керівництва: однопартійне, коаліційне, домінуюче.

Однопартійне керівництво. Цей тип партійного керівництва здебільшого з’являється в умовах існування біполярної структури партійної конкуренції, де домінують дві великі партії (двопартійність). Класичним прикладом цього типу є Великобританія. Виборці визначають не лише партійний склад парламенту, силу існуючих в ньому фракцій, але опосередковано і склад наступного уряду та його лідера. Правляча партія користується майже необмеженими засобами, які гарантують впровадження її програми в життя. З подібним механізмом можна зустрітися також і в системах, відмінних від класичної двопартійності, хоча і приналежних до категорії систем з біполярною конкуренцією. В Норвегії та Швеції в 70-80-х роках з’явилася система двоблокової конкуренції між соціалістичними та несоціалістичними силами. Партійна система Німеччини та Австрії називається модифікованою двопартійною системою (або дві з половиною партії). Трансформація політичної системи Франції в 70-х роках наблизила її до двоблокової політичної системи. Політичні системи Іспанії, Греції та Італії після 1994 р. також еволюціонізують у напрямі “біполярного конкурентного укладу“ (конкуренція двох партій чи партійних коаліцій), що збільшує можливість формування однопартійного керівництва.

Коаліційне керівництво. За даного типу партійного керівництва на виборах жодна з партій (чи домінуюча коаліція) не здобуває парламентської більшості, необхідної для формування однопартійного уряду. Жодна з партій не домінує, бо існує багато політичних сил, які опонують владі. Успіх партії на виборах ще не означає автоматичної її участі в правлячому уряді. Урядові коаліції швидше формуються за підсумками виборів, ніж у ході виборчої кампанії. Керівник уряду також призначається за підсумками виборів. Уряд і його програма визначаються в результаті міжпартійних домовленостей. Типовим прикладом цього типу партійного керівництва є Данія.

Домінуюче керівництво. Цей тип партійного керівництва передбачає наявність партії, яка відіграє домінуючу роль в процесі міжпартійних переговорів з приводу формування правлячої коаліції – так званої ініціативної партії. Звичайно, це партія, яка контролює в парламенті найбільшу кількість мандатів. Склад партійної коаліції, політична програма (ліва чи права) можуть змінюватися, однак ініціативна партія залишається основою для наступних міжпартійних переговорів. Без її участі міжпартійні домовленості неможливі, а відтак неможливе і формування уряду. Часто обрання глави уряду є також наслідком міжпартійних домовленостей (часом і внутрішньопартійних, як у випадку з Італією) найчастіше після виборів.

Партійні коаліції

У політичному житті партії дуже часто змушені вдаватися до співпраці між собою, формуючи різного роду партійні коаліції. Сам термін “коаліція” означає об’єднання, спілку, блок. Походить він від латинського слова coalescere, що означає “рости разом”. А. Раппапорт вважає, що “коаліція це угода двох чи більше акторів, які прийняли рішення кооперуватися між собою з метою максималізації власної користі”. Партійна коаліція є вибором такої партійної конфігурації, яка, спираючись на існуючі можливості та умо-ви, в найбільш оптимальний спосіб служить реалізації поставленої мети.

Політичні партії, які беруть участь у формуванні партійної коаліції, ризикують в межах міжпартійної конфігурації втратити свою ідентичність, однак переконання, що остаточний результат принесе більше користі, у них переважає. У суспільствах, які характеризуються високим рівнем фрагментаризації, політична еліта може застосовувати стратегії конфронтації або кооперації. Згідно з А. Лійпхартом, коопераційна діяльність характерна переважно для консенсусних демократій.

Найчастіше вживаним поділом партійних коаліцій є поділ на основі кількості їх учасників – на двопартійні і багатопартійні. Залежно від розміру партії, які формують партійну коаліцію, вони поділяються на коаліції великих партій, малих і середніх. Залежно від мети формування коаліції вони поділяються на виборчі (для спільної участі у виборах), тимчасові (для досягнення якихось тимчасових цілей), а найчастіше формують вони парламентські коаліції (для формування і діяльності уряду або опозиції йому).

Виборчі коаліції. Формування виборчих коаліцій належить до числа найважливіших виборчих стратегій політичних партій. При формуванні виборчих коаліцій політичні партії виходять з того, що спільно вони досягнуть кращих результатів, ніж окремо. Учасники коаліції прагнуть об’єднанням своїх зусиль і ресурсів досягти такої нової якості, яка б давала їм можливість зібрати більшу кількість голосів виборців, ніж коли вони збирають їх окремо. У зв’язку з цим виборчі коаліції поділяються на: адитивні, субадитивні, суперадитивні.

До адитивних коаліцій належать виборчі, які отримують таку підтримку виборців, яка рівна сумі підтримки кожного окремого учасника коаліції. Коаліції, що отримують меншу підтримку називаються субадитивними, а ті коаліції, які отримуюють більшу сумарну підтримку називаються суперадитивними.

Перший тип коаліцій найчастіше пов’язаний з об’єднанням споріднених партій, які борються на виборах за підтримку одного і того ж виборчого сегмента. Їхнє об’єднання не призводить до втрати ними своєї ідентичності, а тому не відбувається відпливу підтримки до інших політичних угруповань.

Другий тип коаліцій – коли характер коаліції не відповідає очікуванням виборців. Це відбувається переважно тоді, коли в межах коаліції задіяні такі політичні актори, які порушують програмну цілісність та ідентичність об’єднання, що призводить до відпливу від нього різних виборчих сегментів, які не вважають цю коаліцію своєю.

Третій тип коаліції означає, що її учасники зуміли зберегти свій електорат. До того ж додалися голоси тих, хто підтримує сам факт об’єднання політичних сил. Крім того, спрацьовує психологічний ефект, описаний М. Дюверже, – виборці охочіше голосують за сильніших учасників виборчих змагань. Сам факт порозуміння між політичними силами є явищем для суспільства позитивним оскільки засвідчує здатність еліт до гармонізації своїх стосунків заради суспільної користі. З правового погляду політичні партії можуть брати участь у виборах як: партійні коаліції, передвиборчі блоки, окремі партії. У кожному окремому випадку законодавець передбачає інші формальні вимоги до суб’єкта виборчого процесу, що теж може бути певним застереженням для формування виборчих коаліцій.

Парламентські коаліції. Коаліції, які створють партії для забезпечення своєї парламентської діяльності називаються парламентськими. На практиці існує кілька типів парламентських коаліцій:

1) коаліція як результат розпорошення партій;

2) коаліція в біполярному укладі партій;

3) коаліція в умовах домінуючої партії, яка виступає у двох виглядах: а) проти домінуючої партії; б) коаліція домінуючої партії.

Більшість учених зазначають, що “золотий вік” багатопартійного парламентаризму вже відійшов і після Другої світової війни ми маємо справу з партійними коаліціями, які формуються в умовах розпорошення політичних сил. Сучасними прикладами коаліцій такого типу виступають партійні коаліції Голландії, Бельгії, Фінляндії, Данії. Партійна коаліція формується тут швидше за підсумками виборів, ніж перед виборами. Жодна з політичних партій не домінує. Електоральний успіх основних партій впливає на її шанси потрапити до складу правлячої коаліції не суттєво. Рішення про це є результатом післявиборчих міжпартійних переговорів.

Коаліція в умовах біполярного укладу політичних сил з’являється за двопартійності. Великобританія є класичним прикладом такого типу. З подібною схемою можна зустрітися і поза двопартійними системами.

Досвід показує, що домінування партії в політичному житті відбуваєтья тоді, коли: 1) партія на кількох парламентських виборах здобуває поспіль більше 40 % депутатських мандатів; 2) більше ніж на 20 % випереджає своїх конкурентів. Трапляються також випадки, коли партія має незначне переважання, але залишається тривалий час правлячою, використовуючи поляризацію партійної системи.

Аналіз конкретних систем цього типу дає підстави для виокремлення трьох різних укладів однопартійного домінування:

1) партія здійснює державне керівництво одноосібно на основі абсолютної переваги в парламенті, а коли це не вдається, то намагається запровадити дострокові вибори. Прикладом домінування такого типу є правління Японської ліберально-демократичної партії, яке триває з 1958 р.;

2) якщо парламентське представництво партії не дає їй можливості одноосібно здійснювати державне керівництво і може призвести до втрати влади, то вона намагається організувати коаліцію зі своїм домінуванням. Прикладом цього типу домінування було домінування соціал-демократів у Швеції та Норвегії;

3) немає абсолютного домінування, а тому партія намагається залучити до державного управління представників опозиційних сил, що дезінтегрує опозицію. Прикладом цього типу домінування є ситуація у Польщі, яка склалася після виборів 1993 р. (домінування Союзу демократичної лівиці).

Прикладом коаліції, спрямованої проти домінуючої партії, може бути досвід формування правих коаліцій проти правління соціал-демократів у Скандинавських країнах. Однак, звичайно, така конфігурація міжпартійного змагання призводить до перетворення її у двоблокову модель.

Урядові коаліції. Загалом парламентську демократію можна охарактеризувати як лад, який за своєю суттю полягає у формуванні населенням правлячих команд через механізм виборів. На практиці, однак, лише двопартійна система є найбільш наближеною до парламентської моделі демократії. Обидві великі партії мають можливість виграти на виборах і сформувати уряд або перейти до нього в опозицію. В ситуації, коли державне управління здійснюється через механізм партійних коаліцій, зникає безпосередній зв’язок між виборчим актом і складом правлячих команд. Як показують підрахунки, в третині випадків уряди меншості формують далеко не ті партії, які здобули найбільшу підтримку на виборах. Більше половини урядів формують коаліції більшості та меншості, склад яких за однакових результатів виборів може бути різноманітним. Часто програмні та коаліційні зміни цих партій є зовсім неочікуваними для виборців.

Парламентські коаліції, які мають на меті формування уряду, складаються за таких умов: 1) наявності вільної конкуренції політичних сил, за якої вони намагаються отримати максимальний доступ до влади, але неспроможні здійснювати її самостійно; 2) розпорошення політичних сил, яке виражається у тому, що жодна партія і жодний політичний блок не спроможні отримати абсолютну перевагу; 3) поляризації політичних сил у парламенті на тлі бажання одних партій сформувати блок більшості з метою залучення інших до співучасті у здійсненні влади.

Формування правлячої коаліції вимагає від її учасників дотримання таких умов: а) пошуку основними політичними блоками природних союзників для спільного формування парламентської більшості; б) порозуміння між союзниками стосовно основних напрямів та цілей майбутньої діяльності; в) розподіл посад у коаліційному уряді та узгодження програми його діяльності.

6. 4. Теорія коаліцій

У літературі існує чимало моделей пояснення процедури формування коаліцій. Ефективне пояснення цього процесу пропонує теорія ігор. Серед інших теоретичних концепцій, що намагаються пояснити формування коаліцій, є т. зв. теорія мінімально виграшних коаліцій і теорія максимально закритих коаліцій.

6. 4. 1. Теорія мінімально виграшних коаліцій. Ця теорія трапляється найчастіше серед пояснень процесу побудови коаліцій. Виходить вона з того, що основним мотивом діяльності політиків є бажання здобути максимальну кількість публічних посад і становить це мету “саму в собі”. Теорія намагається визначити конфігурацію партійної системи. Виграшною коаліцією визнається та, яка контролює більшість місць у парламенті, а мінімальною – та, у складі якої не було партії (партій), які не є обов’язковими для досягнення цієї більшості.

Автори цієї теорії – Дж. фон Нейманн і О. Моргенштерн, запропонували представити процес формування правлячих коаліцій як гру зі значною, але постійною кількістю гравців. Головною метою коаліції є створення найсильнішої команди гравців, здатної здобути перемогу і поділити її результати між переможцями. Поведінка учасників гри залежить від їхньої здатності задовольнитися частковою перемогою, оскільки ті, хто бажає отримати все, обмежують свої шанси і прирікають себе на поразку. Учасники гри, зрозуміло, не бажають ділитися результатами своєї перемоги з більшою кількістю учасників, ніж це потрібно для перемоги. Для отримання перемоги гравцям потрібна більшість у парламенті, яка може бути сформована в різних конфігураціях. Зі збільшенням кількості учасників правлячої коаліції частка кожного з них у розподілі результатів перемоги зменшується. Тому ідеальними є ті коаліції, які дають можливість здобувати парламентську більшість меншою кількістю учасників. Це і є мінімально виграшні коаліції.

Автор так званої теорії торгів Н. Лейзерсон звернув увагу на те, що в процесі формування коаліції домінує найсильніша політична сила. Якщо партія-переможець не здобуває абсолютної більшості в парламенті, то вона може її здобути за допомогою одного чи двох союзників. Партії-переможці при цьому змушені будуть поступитися частиною своїх результатів на користь союзників. Таким чином партії-переможці зацікавлені у торгах з меншою кількістю їхніх учасників, які можуть забезпечити їй бажаний результат за мінімальних поступок в максимально короткий термін. Однак, на практиці ця теорія часто не спрацьовує з огляду на невисоку схильність сильних партій до компромісів.

В. Гамсон і В. Рікер стверджують, що за звичайних умов переважають ті варіанти коаліції, які об’єднують мінімальну кількість учасників і дають мінімальну перевагу при формуванні парламентської більшості. Називають вони її коаліцією мінімального розміру. Порівняно з мінімально виграшною коаліцією тут обов’язковою умовою є наявність мінімально можливої кількості мандатів, які дають можливість формувати (чи контролювати) парламентську більшість.

Деякі автори твердять про недостатність лише кількісного обрахунку при формуванні правлячих коаліцій. Вони справедливо зазначають, що великі партії готові до формування коаліцій не з усіма політичними силами і частіше готові зайняти позицію лідера опозиції, ніж учасника нестабільного уряду. Р. Аксельрод пропонує при формуванні коаліцій звертати увагу на ідеологічну дистанцію між партіями, що її формують. Він зауважує, що найуспішнішими є ті коаліції, між якими ідеологічна дистанція мінімальна (скажімо, партії однієї ідеологічної сім’ї). Такий тип коаліції отримав назву мінімально наближеної коаліції.

6. 4. 2. Теорія максимально закритих коаліцій. Ця теорія виходить з припущення, що всі міжпартійні союзи засновані на ідеологічній спільності. Коаліція формується лише тоді, коли її учасники мають спільні ідеологічні погляди, подібні програмні цілі, позитивно налаштовані щодо головних ціннісних орієнтацій своїх партнерів, спираються на попередні традиції спільного формування коаліційних кабінетів. У зв’язку з цим коаліції поділяються на ліві, праві, центристські, лівоцентристські, правоцентристські. Водночас відомо що ідейно близькі політичні сили завжди конкурують між собою за завоювання подібного електорату. На практиці це ставить ідейно близькі партії перед вибором – чи шукати порозуміння між собою і скористатися частковою перемогою, чи конфрон-тувати з тим, щоб “перехопити” електорат і витіснити конкурентів зі сцени міжпартійного змагання. Якщо вони обирають перше, то вдаються до формування коаліцій. Подібного характеру коаліції називаються закритими.

Умови, на яких формуються такі коаліції, є такими: 1) коаліція повинна формуватися на ідейних засадах, які є найприйнятнішими для більшості її учасників; 2) жоден з варіантів відкритої коаліції не може мати для її учасників більшої цінності, ніж політика закриття коаліції. При формуванні такого типу коаліції провідна роль належить тим партіям, без яких не можливе формування парламентської більшості. Йдеться про партії, які мають не лише значне парламентське представництво, а й певну політичну орієнтацію. Найчастіше такими партіями є центристські партії.

При формуванні парламентських коаліцій важливе значення мають також малі партії, які Д. Ремі назвав партіями-обгортками. Він розрізняв чотири типи таких партій: 1) комплементарні партії, які найчастіше розташовані на краях коаліції і їхній вихід з неї не створює загрози існуванню самої коаліції; 2) буферні партії, які найчастіше перебувають у центрі коаліції (хоча вони не обов’язково центристські). Їхній вихід з коаліції може спричинити її дестабілізацію; 3) балансуючі партії, які найчастіше перебувають у центрі політичної системи і на краю коаліції. Їхній вихід зі складу коаліції може спричинити її дезінтеграцію. Крім того, ці партії можуть стати учасниками ідеологічно неальтернативної коаліції; 4) партії-крила, які перебувають на краях як коаліції, так і політичного життя. Вихід з коаліції такої партії спричиняє розпад однієї коаліції і формування нової, ідеологічно альтернативної попередній.

Поиск по сайту: