Базові цінності правих та лівих політичних сил

За сучасних умов ліберальної демократії ця картина може бути доповнена наявністю великого демократичного центру, який функціонує в межах політичної системи не заперечуючи законності поступових економічних та соціальних змін. На противагу центру, крайнє праве та ліве крило політичного спектру – переважно меншості, які прагнуть докорінно змінити конституційну та соціальну системи. Ліве – в антикапіталістичному напрямі, праве – в ультранаціоналістичному (навіть інколи расистському). Розташування політичних сил і їхня частка в політичній системі визначають конфігурацію партійної системи держави. Адекватне визначення конфігурації партійної системи є одним з основних завдань теорії політичних партій.

Традиційна лінійна схема політичного спектру виглядає таким чином:

Останнім часом з’явилося багато робіт, присвячених дослідженню партій орієнтованих на неструктурні проблеми. Це особливо стосується нових партій, які в основу своєї діяльності кладуть проблеми, які були чужими для раніше існуючих політичних організацій. Головним прикладом тут можуть слугувати проблеми, пов’язані з навколишнім середовищем, які стали предметом головної турботи європейських зелених. Однак, проведене Р. Хармелем і Дж. Робертсоном дослідження 233 нових партій, які виникли в кра-їнах Заходу з 1960 по 1980 р. показало, що всупереч тій увазі, яку вчені приділяють партіям, орієнтованим на нові проблеми (тобто екологічним, феміністським, пацифістським, проти НАТО, проти ядерної загрози), до цієї категорії можна віднести лише близько 10 % новостворених партій. Більше половини нових партій лише пропонували альтернативні шляхи вирішення старих проблем, які вписуються у ліво-правий простір. До них належать, наприклад, партії боротьби проти податків й інші різновиди нових правих партій.

Обговорювали в літературі й питання про те, чи піддаються класифікації на підставі ліво-правого критерію партії, орієнтовані на нові проблеми. Г. Кітшельт і С. Хеллеманс провели обмежене за своїми масштабами дослідження бельгійських партій, яке показало, що ліві установки з соціально-економічних проблем і далі продовжують існувати, але вже не зовсім відповідають традиційним уявленням про ліво-правий простір.

У більшості досліджень з проблемних орієнтацій важливе місце відведене методиці вимірювання таких орієнтацій. У теоретичних працях ідеологія і проблемні орієнтації частіше всього виступають як незалежні змінні: для вчених важливіше як вони впливають на політичний процес (формування коаліцій) і його результати (економічні та соціальні програми), ніж причини, які змушують партії прийняти ту чи іншу позицію.

4. 6. Класовість

Важливим елементом поняття політичної партії є її класовість – соціально-класовий характер організації. В марксистській науці цей елемент визначення політичної партії посідає провідне місце.

Частина науковців вважають, що класова природа партій, їх орієнтація на певний клас є явищем анахронічним. Виходять вони з того, що політичні партії, як і держава загалом, повинні бути надкласовими.

Інша частина науковців визнає класовими протопартії, а не сучасні політичні партії. До запровадження загального виборчого права з огляду на своє соціальне становище і коло виборців всі протопартії були класовими партіями. Водночас про класовість сучасних партій говорити надзвичайно складно, оскільки вони рекрутують своїх членів та виборців з різних соціальних верств. Біхевіоральний напрям у вивченні політичних партій наголошує на інтеграційній ролі політичних партій, мінімізації значення класової стратифікації всередині сучасних політичних партій і стиранні класової різниці між ними. Це швидше вказує на відповідний зв’язок між політичною партією і соціально-класовою структурою суспільства, класово-соціальними інтересами чи ідеологією класу.

У теоретичній площині проблема класовості політичних партій полягає у відповіді на запитання: серед яких соціальних верств політична партія рекрутує своїх членів та прихильників, які соціальні верстви становлять соціальну основу партії? Це також пов’язано з питанням класовості програми та ідеології партій. І, зрештою, відповіді на запитання: чиїм соціальним інтересам об’єктивно служить діяльність політичної партії? Цей зв’язок не обов’язково повинен бути безпосередньо детермінований соціальною структурою партії. Класовість партії значною мірою залежить від соціальної структури партійного керівництва, партійної еліти, впливу певних соціальних верств на діяльність відповідної партії. Загалом, треба визнати існування залежності між соціально-економічними інтересами та мотивацією політичної діяльності. І тут важливе значення може мати певний зв’язок, що налагоджується між політичними партіями та групами економічних інтересів чи профспілками. Свідчить це про те, що інтереси цих груп партія вважає найближчими до неї. Наприклад консервативні партії найчастіше пов’язані з організаціями великого бізнесу та фінансів; комуністичні та соціалістичні партії – з профспілками, а останні є колективними членами лейбористських партій, християнські партії – з релігійними громадами.

Іншим важливим чинником визначення класового характеру партії є її ідеологія та програма. Аналіз ідеології та програми партії дає змогу судити про те, які інтереси, яких соціальних верств має намір репрезентувати ця політична партія.

Традиційно, незважаючи на те, що сучасні політичні партії намагаються узгодити свої програми з інтересами різних соціальних верств, в програмі кожної партії можна знайти преференції для певної соціальної верстви та класу. Саме ця перевага для певної соціальної групи і дає підстави говорити про класовий характер партії.

Третім чинником, що пов’язаний з класовим характером партії є роль політичної партії в політичній системі. До початку ХХ ст. класове панування найчастіше здійснювалося через безпосередню участь представників панівного класу в реалізації державної влади. Однак, у ХІХ ст. ситуація поступово починає змінюватися. Зростання чисельності державного апарату, з одного боку, та зростання рівня освіти, з іншого – зумовило те, що представники панівного класу втратили свою монополію на отримання ключових посад у державі і безпосереднє керівництво нею. Цю функцію перебрали на себе політичні партії – це вони висувають кандидатів на ті чи інші посади, а потім спрямовують їхню дія-льність, а відтак і діяльність усієї держави. Кожна соціальна верства, яка хоче реалізувати свої політичні інтереси через відповідні закони, повинна знайти дорогу до відповідних політичних партій. Інші засоби, такі як ідеологічний вплив, тиск на державні органи, мають вторинний характер. Отже, щоб панувати в суспільстві, потрібно мати вплив на політичну партію, яка є при владі, тому кожна соціальна верства старається реалізувати свій інтерес у політиці через створення власної політичної партії.

У початковий період формування політичних партій цей зв’язок між партією та соціальною групою був найбільш очевидним – одній соціальній групі відповідала лише одна політична партія (так звана класова партія). Однак, з ускладненням соціальної структури та соціальних стосунків ці взаємини також ускладнюються. З’являються різні політичні партії, які намагаються реалізувати інтереси однієї соціальної верстви.

Аналізуючи класову природу політичних партій, ми повинні мати на увазі два типи партій: 1) партія як організація певного класу – це політичні партії, які більшою мірою ніж інші партії реалізують суб’єктивні прагнення відповідної соціальної верстви, особисті інтереси представників цієї верстви; 2) політичні партії, які реалізують об’єктивні ін-тереси певної соціальної групи. Тут суб’єктивний та об’єктивний інтереси соціальної групи не завжди збігаються.

Найпереконливіше обґрунтування ролі партій як політичних виразників існуючих в суспільстві соціально-економічних розколів дали С. М. Ліпсет і С. М. Роккан. Вони виділили наступні лінії суспільного розмежування: між центром та периферією, державою та церквою, містом та селом, власниками та найманими робітниками, які дали поштовх появі в Європі політичних партій з різними соціальними базами (регіональні, релігійні, професійні тощо). Р. Далтон поновив і суттєво обґрунтував цю теорію. Хоча Р. Дікс і стверджує, що ліпсетівсько-рокканівська концепція історичних розколів непридатна для латино-американських партій, однак є підстави вважати, що сформульована С. Ліпсе-том та С. Рокканом концепція соціальної бази може успішно застосовуватися у випадках, коли йдеться про виникнення політичних партій. Економічний статус, релігія, етнічна приналежність (в тому числі мова і раса), рівні урбанізації і освіти – продуктивно використовувались при вивченні соціальної підтримки політичних партій широкого кола країн.

Автори одного з ранніх збірників наукових праць з електоральної поведінки виходили з припущення, що “соціальні відмінності структурують партійні симпатії”. Г. Сміт описав, наскільки складно проводити чітке розмежування між партіями і партійними системами при обговоренні соціальних розколів, які “характеризують не партійні системи, само визначення яких походить із поняття взаємодії, а соціальний склад сил, які підтримують окремі партії”.

Важливим стимулом для проведення серйозних досліджень з проблем, пов’язаних із соціальною підтримкою партій, стала праця Р. Роуза та Д. Ервіна. Вчені дали оцінку соціальної єдності 76 партій у 17 державах Заходу, взявши за базовий критерій частку прихильників кожної з партій, які належать до певної регіональної, релігійної, етнічної чи класової групи, а також до міського чи сільського населення. Р. Роуз і Д. Ервін дійш-ли висновку, що джерелами єдності найчастіше слугує релігія (її роль визначальна) і класова приналежність. Проведений К. Джандою спільно з С. Ерссоном і Я.-Е. Лейном аналіз результатів виборів в окремих регіонах 16-ти західних країн, який базувався на даних, що стосувалися 93 партій, став підставою для висновку, що відмінності в підтримці окремих партій сильно зумовлені регіональними факторами, але на регіональному рівні на електоральну поведінку помітно впливають такі фактори, як релігія і класова приналежність.

Вважається, що партії з широкою соціальною опорою швидше агрегують різнорідні інтереси, ніж виражають якісь специфічні потреби. Дійсно, відмінності між партією та групою інтересів часто вбачають у тому, що перша агрегує інтереси, а друга – їх виражає. Але ця відмінність не є абсолютною. Р. Янковський стверджує, що групи інтересів, краще багатьох партій, агрегують інтереси, в той час як деякі партії змагаються з групами інтересів у відстоюванні специфічних позицій. Чим вужчою є соціальна база партій, тим більш імовірно, що вона виражатиме специфічні інтереси. Багато дослідників соціальної підтримки вважають навіть, що структурні партії (тобто партії, які мають міцну соціальну базу) виражають позиції зі структурних проблем. На користь такого припущення свідчать і декотрі емпіричні дані. Дослідження К. Джанди показали, що чим більше прихильників партії проживає в одному регіоні, тим критичніше ця партія ставиться до централізації; чим більше прихильників партії належить до певної конфесії, тим жорсткішої позиції (хоча це залежить і від характеру конфесії) дотримується партія в питаннях секуляризації.

В опублікованій 1967 р. роботі С. Ліпсет та С. Роккан стверджували, що обумовленість партій суспільними розколами привела до “застигання” європейської партійної си-стеми, так що в 60-х роках партії володіли практично тим же потенціалом підтримки, що і чотирма десятками років тому. Виявивши в ході свого дослідження, що рівні електоральної підтримки європейських партій справді мало змінилися з 1945 по 1965 р. Р. Роуз і Д. Ервін підтримали гіпотезу про “замороження” партійної системи. Протягом певного проміжку часу подібна інтепретація стабільності політичних партій була загальноприйнятою, але згодом ситуація змінилася.

У 70-х роках численні дослідження продемонстрували високий рівень нестабільності електорату. В деяких країнах це привело до систематичного розмивання соціальної підтримки деяких партій, особливо комуністичних і соціалістичних. Кидаючи виклик С. Ліпсету та С. Роккану, М. Шамір на основі аналізу часового ряду показав, що партійні системи ніколи не були “застиглими”, а, за твердженням Дж. Лібека, гіпотеза про “застигання” взагалі не піддається перевірці. Але, як пише П. Меєр, коли С. Ліпсет та С. Роккан розглядали проблему розколів, вони цілком могли мати на увазі не окремі партії, а ширші політичні угруповання (наприклад, правих і лівих). Так що гіпотезу можна ще врятувати.

Розвиваючи цю лінію аргументації, С. Бартоліні і П. Меєр проаналізували електоральну нестійкість на матеріалі 303 виборів, які відбулися в 13-ти західноєвропейських країнах з 1885 по 1985 рр. Висновок учених полягає в тому, що партійні системи дійсно схильні до стабільності, причому з часом ця схильність посилюється.

Однак, багато дослідників і далі використовують модель С. Ліпсета та С. Роккана при аналізі занепаду впливу структурних розколів як факторів, які визначають підтримку партій. Інколи цей процес визначають як роззосередження. В збірнику наукових праць за редакцією Р. Долтона, С. Фланагана і П. Бека зазначається, що найпопулярнішою темою в останні роки стали “зрушення на рівні баз довгострокової підтримки пар-тій – партійних ідентифікацій та розколів”. У книзі ”Коли партії зазнають краху” К. Лоусон і П. Меркл розглядають ці зрушення як важливе свідчення занепаду партій: “У всьому світі виникають рухи, орієнтовані на вирішення якоїсь однієї проблеми, групи інтересів наближаються до партій, другорядні партії раптово виграють вибори, тоді як провідні партії втрачають підтримку виборців.” Г. Рейтер наводить наступний список незалежних змінних, які використовуються в літературі для пояснення феномену “занепаду партій”: “посилення держави, поява універсальних партій, неокорпоратизм, засоби масової інформації, нові політичні проблеми та розколи, труднощі в функціонуванні держави, постіндустріалізм”. Однак ні сам Г. Рейтер, ні П. Селле і Л. Свосанд так і не відшукали систематичного підтвердження ідеї “занепаду партій” у даних міжнаціональних досліджень. С. Волінець відзначає, що таке підтвердження може дати аналіз організаційних змін, які відбуваються в процесі пристосування партій до середовища, що зазнає змін.

4. 6. 1. Соціальна база. Функціонування партій у політичній системі значною мірою залежить від природи та розміру їхньої підтримки. Ця підтримка може бути засвідчена через активне або звичайне членство, через постійну або випадкову лояльність. У деяких партіях члени і прихильники представляють різну групу населення, в інших – члени і прихильники є представниками усіх прошарків суспільства. Розмір джерел підтримки називають соціальною базою партії.

Більшість партій не обмежують себе однорідною соціальною базою, але деякі класифікуються як вузькобазові. Їхня база може бути кількох видів. Партія може розвинутись (як, приміром, старі шведські партії) з одного з історичних станів. Це стосується також партій, які виступали політичною організацією певної релігії (як, приміром, Католицька партія імперської Німеччини). Це може бути партія, яка представляє певний економічний інтерес (як партія середнього стану Веймарської республіки). Це може бути партія, яка представляє певну етнічну меншість. І зрештою, це найбільш відомий тип партії з обмеженою соціальною базою, політичний представник певного соціального класу – так звані класові партії, якими були марксистські партії.

На відміну від партій з обмеженою соціальною базою, сучасні партії – це партії, соціальна база яких є широкою. Демократична партія США і Ліберальна партія Канади близько підходять до цього ідеалу. Менш виразними прикладами були б консервативні партії Великобританії і Канади, Республіканська партія США, християнсько-демократичні партії Німеччини та Італії, сучасна Лейбористська партія Великобританії.

Підтримка партій була предметом багатьох досліджень з досить різними підходами. Найдавнішим емпіричним дослідженням партійної підтримки є робота А. Зігфріда. Це дослідження є прикладом виборчої географії, тобто воно досліджує географічний розподіл партійної підтримки. У дослідженнях цього типу висновків доходять на підставі статистичних співвідношень між політичними та іншими характеристиками, такими як міське чи сільське місце проживання, заняття, релігія. Сила виборчої підтримки для партії у регіоні і характеристика цього регіону трактуються як залежні ознаки. Часто такі аналізи регіональних моделей виборів розширюються через певний проміжок часу. Цей напрям характеризує робота В. О. Кі, головного представника виборчої географії в США, та його послідовників.

У багатьох цих дослідженнях надання переваги партії у певному регіоні вважається неполітичною характеристикою цього регіону, однак, є й інші твердження, згідно з якими політичні фактори (такі, наприклад, як партійна лояльність) є визначальними.

Дослідження в політичній географії визначили провідні сфери змін у моделях виборів. Вони відкрили розмір політичного секціоналізму і конкурентності в регіонах. У та-ких дослідженнях також вивчався соціальний вплив на поведінку під час виборів.

Дослідження результатів виборів дають інформацію про види партійної підтримки, а також про стабільність цієї підтримки, про результати зусиль партії, спрямованих на збільшення кількості прихильників і також про силу чи слабкість політичних партій, як їх бачать виборці. Одна сфера, яку вони висвітлюють не повністю, – вплив на підтримку партії діяльності самої цієї політичної партії, а також тих, хто діє у структурі уряду.

4. 7. Партійна програма

Важливим елементом сучасного розуміння політичної партії є сповідувана нею програма політичної діяльності. Програма є головним фактором, який об’єднує членів партії. Програма не повинна бути ні широко розписаною, ні занадто конкретною, ні тим паче об’єктивно раціональною. Достатньо, коли вона формує певні цілі діяльності, які схиляють людей до вступу в партію і спільної праці над їхньою реалізацією. Програма партії може змінюватися залежно від історичних умов. Слід також зауважити, що між тим, що робить партія, та її програмою може бути суттєва різниця. Так само можуть різнитися мотиви, з яких люди вступають у партію: частина з ідейних переконань, а частина для реалізації своїх особистих намірів. На початку XIX ст., коли партійні угруповання були ще нечисленними, партійна приналежність давала її членам надію реалізувати свої корисливі цілі (насамперед, через здобуття якоїсь публічної посади). Такі партії М. Вебер називав партіями патронажу.

Однак, із зростанням чисельності партії щораз більше її членів були позбавлені можливості отримання особистих вигод. З метою зацікавлення цих людей і залучення їх до партійної роботи застосовувались інші мотиви, зокрема, прагнення людей до таких загальних цілей, як свобода, демократія, соціальні реформи чи революція, тобто ідеологічні мотиви, а партії ж, які групувалися навколо цих цілей, називалися ідейними чи світоглядними.

Політичні програми партій можуть мати різноманітний характер. За певних історичних ситуацій з’являються політичні партії, програма яких передбачає досягнення однієї цілі, наприклад, знищення рабства, зменшення податків тощо. Але такого характеру партії та програми є явищем рідкісним, найчастіше вони трапляються на етапі виникнення політичної партії. Якщо партія має на меті втриматися на політичній арені тривалий час, вона повинна розвивати свою програму, збагачувати її. Програма набуває універсального характеру. Наявність програми, яка намагається охопити всі найважливіші сфери життя суспільства, є характерною ознакою сучасних політичних партій. Це відрізняє політичну партію від груп тиску чи груп інтересів, оскільки в їхній діяльності домінує один або кілька конкретних інтересів. Універсальність програми партії пов’язана з її політичною функцією управління цілим суспільством, усіма його сферами. Програма політичної партії є важливим засобом інтеграції членів партії та певної частини суспільства.

Програми партій можуть відрізнятися між собою політичною основою. Партія формулює свою програму на основі відповідної ідеології і трактує її як застосування ідеоло-гічних підходів до конкретно-історичних умов. Програма партії зазнає змін частіше, ніж ідеологія. Всі сучасні партії мають свою відповідну ідеологію (комуністичну, соціал-де-мократичну, ліберальну, консервативну тощо). Ідеології також різняться ступенем цілісності та розробленості. Програми партій відрізняються між собою різним ступенем ідео-логічності. Існує навіть певна закономірність – революційні партії, партії, які сповідують глибокі зміни соціального устрою, звичайно, сильно розвивають свою ідеологію. Навпа-ки, консервативні партії не потребують такої розвиненої ідеології. Їхня ідеологія полягає в апології існуючих суспільних порядків. Так звані виборчі партії, чи партії американського типу більшу увагу акцентують на передвиборчих гаслах, ніж на партійній програмі. Роль ідеології тут виконує позиція партії стосовно ключових соціальних проблем.

Існує також різниця між партіями в питанні співвідношення ідеології та політичної практики. Можна виокремити партії високого рівня ідеологічної принциповості, не схильні до компромісів і порушення чистоти ідеології, та партії, схильні до компромісів (в тому числі ідеологічних). Так, можливість участі робітничих партій (соціалістів, соціал-демократів) в буржуазних урядах була важливою темою дискусій у міжвоєнний період.

Якщо програма партії передбачає стратегічні, довготермінові завдання, то короткотермінові цілі та завдання партія представляє у своїй виборчій платформі. Хоча сучасні політичні партії формулюють свої цілі та завдання на всіх трьох рівнях – ідеологічному, програмному та передвиборчому, – однак за мінімальний критерій існування партії можна вважати факт існування виборчої платформи партії. Деякі політичні партії і не мають своєї політичної програми як окремого цілісного документа, однак вони повинні мати виразну виборчу платформу, тобто партійну програму на найближче майбутнє.

4. 7. 1. Функції партійних програм. Сучасні партії вже не мають всеохоплюючих програм, але розрізняють основну програму, програму дій, виборчу та урядову програми. Тенденція до прагматизму очевидна, переважають програми на певні терміни. У своєму конкретному вираженні вони укладаються передусім перед виборами або вирішальними політичними датами і створюють гнучкішу оперативну базу, поліпшуючи здатність партій пристосовуватися і постійно орієнтуватися на поведінку та волю виборців. Наукові методи такі, як метод опитування громадської думки, що разом з демоскопією утворили окрему галузь науки, допомагають партіям планувати майбутнє, оскільки можливість прогнозувати розвиток зростає.

Цей факт має вирішальне значення для класичної програми партії, в якій закріплено політичне кредо партії. Коли короткотермінове планування перебуває у центрі уваги, а гнучкість та здатність пристосовуватися становлять головні умови, тоді основоположна програма не повинна обмежувати свободу дій партії таким чином, що її діяльність не буде відповідати потребам програми дій. На практиці це означає, що основні програми повинні бути якомога загальнішими та, у принципі необов’язково щоб вони діяли протягом тривалішого часу і водночас були відкриті для змін в головних структурних умовах політики та конкретного політичного розвитку.

Так звана світоглядна партія зверталася до певного кола виборців. Зараз усі партії звертаються до виборців і в цьому контексті хочуть бути народними партіями.

Перш ніж заглибитися у деталі окремих програм, треба розглянути принципові функції партійних програм. З одного боку, завдання партійних програм полягає у тому, щоб вплинути на громадськість, а з іншого – щоб формувати внутрішній устрій партій. Рекламна функція, а також завдання залучення нових членів партії та досягнення сприятливих для партії рішень виборців – це завдання, які переважно спрямовані назовні. Крім того, важлива функція – відмежування від інших партій, яку називають функцією профілювання. З відмежування від інших партій та партійної конкуренції випливає, що партійні програми також наділені функцією підкреслювати переваги порівняно з іншими партіями, яку називають агітаційною функцією.

Партійні програми створюють оперативну базу для матеріалізації політичних вимог партії – підґрунтя, з якого започатковується їхня конкретизація.

Відносно внутрішньої структури партій, треба наголосити на інтеграційній функції партійної програми. Партійна програма повинна слугувати за загальну обов’язкову дире-ктиву для всіх членів партії, щоб визначати їхню політичну діяльність та мислення. Дія партійної програми повинна бути ще ширшою: вона має спонукати членів партії до ототожнення себе з партією та її цілями, рекомендувати членам партії мислити та діяти відповідно до загальних партійно-політичних засад та перетворити це на автоматичний процес (останнє є, однак, відхиленням від того, що бажано з погляду внутрішньопартійної демократії). Для політичного керівництва партій програма створює засіб політичного впливу на партійну організацію та її членів. Партійна програма – це спільний знаменник, чию діючу інтерпретацію дає, як правило, партійне керівництво. Завдяки цьому вона стає важливим знаряддям здійснення влади. Функція панування щільно пов’язана з функцією легітимації. Той, хто може послатися на те, що діє відповідно до партійної програми, вважається легітимним. Крім того, партійна програма може мати функцію рушійної сили, стимуляції. Подібна функція стимуляції є в межах внутрішньої дії партійних програм умовою для зовнішнього ефекту агітаційної функції.

Загалом партійна програма відображає ставлення партії до таких проблем:

1) економічного устрою, засад і форм суспільного виробництва, розподілу та обміну;

2) засад і форм організації суспільного життя як системи мотивацій, яка визначає та узаконює політичну діяльність та політичні рішення;

3) вирішення істотних проблем, які хвилюють більшість населення;

4) структури публічних інститутів, які керують справами суспільства;

5) боротьби чи співпраці політичних сил (партій) у важливих для життя суспільства справах.

4. 7. 2. Партійні програми та партійні лідери. Політичні партії живуть завдяки особистостям, які виступають від їхнього імені та завдяки програмам, в яких формулюються їхні цілі. Соціологічні дослідження засвідчують, що для певної групи людей особа лідера партії є вагомішою за саму програму партії. Особа лідера в таких партіях часто виступає спрощеним символом партійної програми. Отримали вони, за класифікацією М. Вебера, назву харизматичних партій. Є це насамперед актуальним для авторитарних та диктаторських партій (наприклад, А. Гітлер для нацистської партії), але не тільки (наприклад, генерал де Голль). Ставлення партійних мас до такого лідера є іншим, ніж ставлення патрона та клієнта – воно є безособовим, як до символу, а не до людини.

Звичайно, скільки існують партії, стільки точаться суперечки про те, що ж все таки важливіше в боротьбі за голоси виборців: переконливі кандидати чи переконливі програми. Один із найобдарованіших політиків, прем’єр-міністр Баварії й голова Християнсько - соціального союзу (ХСС) Франц-Йозеф Штраус упродовж свого політичного життя застерігав, що не варто покладати надто великі надії на політичні програми. Для нього мали вагу тільки діло й людина, що стоїть за ним, а не слово на папері.

Гідна уваги думка, але вона розходиться з результатами досліджень соціологів, які вивчають проблеми виборів. Вони з’ясували, що на вибір громадян привабливість кандидатів впливає мало, вона відіграє лише другорядну роль, набагато важливішою є традиційна прихильність до певної партії, приміром, за такою схемою: сільська католичка голосує за християнина-демократа, міський робітник, протестант, член профспілки – за соціал-демократа. Щоправда, кількість тих, хто під час голосування керується таким почуттям прихильності, зменшується. Зате зростає кількість виборців, що змінили свою орієнтацію, тобто тих, хто не почуває себе пов’язаним з однією партією, а щоразу під час голосування робить новий, “випадковий” вибір і при тому в останній момент.

Власне, передвиборна боротьба ведеться саме за цю групу виборців, яка становить сьогодні від 30 до 50 %. Але й у цій боротьбі об’єктивно-програмні аргументи, очевидно, є дієвішими, ніж особистість кандидата. Під час виборів до бундестагу 1983 й 1987 р. кандидати від Соціал-демократичної партії Німеччини Ганс-Йохен Фогель та Йоганнес Рау мали більшу популярність, ніж їхній суперник від ХДС, Федеральний канцлер Гельмут Коль. Незважаючи на це, перемогу здобув Г. Коль та його християнсько-демократична партія.

Звичайно, рішення виборця віддати свій голос за того чи іншого кандидата залежить від багатьох чинників. Це й цілковито особисті, об’єктивно часто нічим не вмотивовані симпатії та антипатії, або ще не зовсім вичерпана традиційна прихильність, це й, зрештою, оцінка того, хто з політиків і програма якої партії спроможні якнайшвидше розв’язати невідкладні завдання. У ідеальному варіанті програмні положення передвиборчої платформи партії мають відповідати особистісним якостям політика, який виступає з цією платформою. Серед програмних заяв політичних партій розрізняють їхні принципові програми, розраховані на довшу перспективу, та короткотермінові заяви про наміри, які стосуються певних подій чи проблем. У них робиться спроба узагальнити доволі широкий спектр думок щодо шляхів вирішення актуальних політичних проблем. Та це складне завдання надто часто пов’язане із запеклими внутрішньопартійними дискусіями. У випадкового спостерігача, який не може простежити за всіма тонкощами цих дискусій, часто залишається негативне враження про них. А це, своєю чергою, призводить до того, що з’являються заклики знайти сильну людину, яка грюкнула б кулаком об стіл і поклала край дріб’язковій сутичці. Звідси можна дійти хибного висновку, що в кінцевому підсумку торжествує таки особистість, а не програма, людина, а не слово. І все ж значну роль відіграють конкретні аргументи. Саме вони вирішують, кому і з яких питань виборці нададуть владні повноваження. Залежно від того, які питання вважаються першорядними і в програмі якої партії вони знаходять найповніше висвітлення, такій партії і надасть виборець після довгих вагань необхідні для їхнього розв’язання повноваження, до того ж, звичайно, незважаючи на особистості.

Стратегія і тактика

4. 8. 1. Центр (фокус) звернення. Відповідно до так званої теорії раціонального вибору, політичні партії виступають за досягнення трьох основних цілей: 1) здобуття голосів виборців; 2) здобуття визначених публічних посад; 3) реалізацію визначеної програми. Звичайно партії, що володіють значними ресурсами (людськими, фінансовими, технічними, технологічними, організаційними), намагаються реалізувати всі ці цілі одночасно. Не треба, однак, виключати ситуацій, в яких партії трактують одну із зазначених цілей як пріоритетну чи єдино можливу для реалізації. Очевидно, що відмінні преференції політичних партій зумовлені різними причинами, з-поміж яких окремо треба виділити відмінності у природі політичних партій та специфіку політичної ситуації в якій вона перебуває.

У цьому контексті можна говорити про різноманітний рівень прагнень (аспірації) політичних партій. Існують партії, зацікавлені у здобутті абсолютної більшості голосів виборців, іншим вистачає отримати більшу кількість голосів, ніж їхні конкуренти, а є такі, які задовольняються кількістю голосів, яка лише забезпечує їм представництво в парламенті. Подібною є різниця прагнень партій (рівнів аспірації) стосовно публічних посад. Деякі політичні партії виступають лише за формування чисто партійного уряду, інші ж допускають можливість створення коаліційного уряду, застерігаючи за собою право домінування в урядовій коаліції (т. зв. ініціативні партії). Є також партії, які хоч і представлені в парламенті, однак за рішенням своїх лідерів відстоюють статус ізольованих організацій. Існує також група партій, які взагалі не приймають до уваги можливості участі в процесі здійснення влади (це так звані антисистемні, або екстремістські партії). Значна частина з них усвідомлює, що шанси їхні на підтримку виборців є мізерними, а тому трактує себе лише як інструмент привернення суспільної уваги до певних політичних проблем (т. зв. допоміжні партії).

Якщо йдеться про межі програмних прагнень, то поширюються вони від партій, що прагнуть безумовної та повної реалізації своєї програми через організації, зацікавлені в реалізації основних її положень до угруповань, які очікують, що політика уряду, принаймні, не буде суперечити основним програмним засадам партії. Варто при цьому зауважити, що рівень прагнень (аспірації) політичної партії як політичного актора – явище ситуативне. Може він зазнати змін разом зі зміною соціально-політичного оточення, міжнародної ситуації тощо. Зміни ці можуть зробити партії більш конкурентними, однак можуть стати і причиною їх політичної маргіналізації.

Усі політичні партії хочуть бути успішними у своїй діяльності. Та вони відрізняються у вимірі успіху і в шляхах його досягнення. Ця диференціація є достатньою для по-дальшої класифікації їх на партії виборчого успіху і партії принципу. Партії, що орієнтуються на успіх у виборах є високо прагматичними. Прикладами таких партій є Республіканська і Демократична партії США. Партії, спрямовані на виборчий успіх мають принципи, які підпорядковуються вимозі виграти вибори або здобути більшість голосів. Такі партії пробують створювати коаліції, звертаючись до певних послуг населення. Вони роблять так, займаючи гнучкі позиції і уникаючи обмежувальних ідеологічних зобов’язань. Не тільки у виборчому зверненні, а й у своїй діяльності в урядовій структурі вони поводяться, як брокери, змагаючись за максимальну кількість верств та демографічних груп.

Партії принципу не повинні бути надмірно ідеологічними. До цієї категорії, відносять традиційні марксистські партії, а також партії з менш послідовною політичною філософією доти, доки їхній центр звернення залишається вузьким. Прикладами таких партій є фермерські та етнічні партії. У таких випадках визначальним є факт, що партійні лідери вирішили за краще зберегти певний характер партії, ніж збільшити частку виборців, що симпатизує їй. Звичайно, це не завжди є свідомим рішенням, але історична тривалість обмеженого звернення є достатньою для того, щоб характеризувати партії на основі принципу. Ця типологія базується на вивченні природи партій. Термінологія може відрізнятись, проте головні відмінності залишаються такими самими. Наприклад, З. Ньюмен звертає увагу на різницю між такими термінами, як рух віри і практичні інтереси. Перший термін визначає партії принципу, а другий вживається щодо партій, спрямованих на успіх. Г. Алмонд розрізняє три види партій: світські або прагматичні, ідеологічні та традиційні партії.

Дослідження в цій галузі посідають значне місце в сучасній політичній науці. Відомими прикладами таких досліджень є роботи Т. Нафілда про британські і континентальні вибори і Дж. Мейсела про вибори в Канаді. У США дослідники зацікавилися тим, як впливає звернення партій на окремого виборця і з’ясували, що на виборця не впливають позиції двох головних партій. Проте робота В. О. Кі ставить під сумнів ці висновки.

4. 8. 2. Види стратегій. Широке визначення політичних партій складене на підставі як стримувальних і підривних, так і змагальницьких організацій. Замість того, щоб класифікувати партії відповідно до стратегій, які вони застосовують, можна як самостійну змінну розглядати саму стратегію. Наприклад, Французька комуністична партія, яка брала участь у виборах і протягом 50-х років здобувала близько чверті голосів, водночас виступала як антисистемна партія, яка вдавалася до страйків, вуличних походів для дестабілізації діяльності уряду. Таким чином стратегію партії можна визначити як змішану – переважно змагальницьку, але певною мірою і підривну. Стратегія правлячої Інституційно-революційної партії Мексики була переважно змагальницькою, однак, водночас і стримувальною стосовно існуючої в державі політичної опозиції. Дослідження 150 політичних партій, які діяли у всьому світі 1960 р., проведене К. Джандою показало, що ли-ше близько половини з них дотримуються змагальницької, 11 % – стримувальної і 3 % – підривної стратегії, решта партій дотримуються змішаної стратегії. Поняття про змішані стратегії узгоджується з уявленням У. Райта про те, що змагальницькі партії поєднують елементи раціонально-ефективної і партійно-демократичної моделей. Нам належить переконатися, що підхід до партійної стратегії як до окремої змінної відкриває нові перспективи для аналізу поведінки змагальницьких партій за допомогою теорії раціонального вибору. Оскільки теорія партійної стратегії найрозвиненіша саме стосовно змагальницьких партій і, крім того, більшість існуючих у світі партій використовують повністю чи переважно змагальницькі стратегії (68 % 1960 р.).

Е. Даунс припускав, що партії змагаються не лише за здобуття посад, але і за збільшення кількості голосів, поданих за них на виборах. Як доводив учений, партії формулюють свої політичні цілі, щоб вигравати вибори, а не виграють вибори, щоб формулювати цілі. Отже, в двопартійних системах (при розгляді симпатій виборців уздовж якоїсь однієї шкали) партії будуть вибирати позиції, які “зсувають” їх ближче до центру ліво-правої шкали. Цим самим пояснювалося існування двопартійної системи в США. Даунсівська модель партії, яка намагається максималізувати кількість поданих за неї голосів, отримала особливе визнання серед теоретиків американських партій. У порівняльних дослідженнях, однак, більшою популярністю користувалася модель, розроблена У. Райкером. Як і Е. Даунс, У. Райкер вважав, що партії намагаються отримувати посади, однак, їм не приписувалася здатність до максималізації кількості голосів поданих за них на виборах. Навпаки, У. Райкер виходив з того, що мета партії – перемагати на виборах з найменшою перевагою, що стимулює їх створювати мінімальні виграшні коаліції.

Особливе значення робіт У. Райкера для розвитку теорії партій випливає з того, що його висновки можуть застосовуватися до формування урядових коаліцій у парламентах. У теорії коаліцій прийнято розглядати партії як організації, які змагаються за отримання посад, а не голосів. Спрямовані на вивчення цієї теорії дослідження показали, що мінімальні виграшні коаліції виникають у менш як половині випадків. Л. Додд дійшов також висновку, що мінімальні виграшні коаліції стійкіші за інші, однак Б. Грофман полемізує з цим, стверджуючи що феномен пояснюється швидше специфікою партійних систем. Найдетальніше нематематичне дослідження в галузі теорії коаліцій здійснили М. Лейвер та Н. Шофілд. Застосовуючи різні критерії, вчені порівняли мінімальні виграшні коаліції з ідеологічними коаліціями. Висновок, якого вони дійшли полягає в тому, що хоча найкращі теорії, в яких не враховуються політичні установки, “частіше слугують основою для неправильних, ніж для правильних прогнозів про виникнення коаліцій (правильні прогнози даються лише в 40 % випадків відсутності абсолютної парламентської більшості), їх прогностична цінність все ж відчутно вища, ніж випадкових передбачень”.

Я. Бадж і Г. Кеман проаналізували результати емпіричних досліджень, які виходили з позиції про прагнення партій виключно до отримання посад, і виявили, що це уявлення підтверджується даними лише при умові, що коаліції розглядаються як ідеологічно “пов’язані”. Подібні результати дає дослідження М. Франкліна і Т. Макі, яке підтверджує значення врахування ідеології для передбачення того, які коаліції будуть сформовані. Потрібно, однак, пам’ятати, що при цьому вихідні положення модифікуються: партії ви-ступають не лише як такі, що виборюють посади, а й проводять певну політику. Не обмежившись аналізом теорій, які повністю відокремлені від політичних установок, Я. Бадж і Г. Кеман проаналізували прогностичну цінність теорій, що надають перевагу близькості політичних позицій учасників коаліції, і з’ясували, що вона вища, ніж у першому випадку. Їхня теорія має змішаний характер: партії намагаються отримати посади як засоби проведення певної політики.

К. Стром виділяє і оцінює три чистих типи стратегії: бажання отримати максимальну кількість голосів за партію, здобути публічні посади і проводити певну політику. На цій основі вчений формулює сім гіпотез про вплив інституційних характеристик на поведінку змагальницьких партій, наприклад:

“1. Чим напруженішим є міжпартійна конкуренція (тобто чим менш очевидні результати виборів), тим більшою мірою партії будуть намагатися збільшити кількість поданих за них голосів…

7. Чим вигіднішим є здобуття для правлячої партії та опозиції посад порівняно з проведенням певної політики, тим більшою мірою партії будуть намагатися здобути посади”.

На основі своїх досліджень К. Стром розробив дві моделі причинності, які пояснюють змішані стратегії змагальницьких партій.

У статті “Паперове каміння” А. Пшеворський і Дж. Спраг пишуть про стратегічне рішення, яке повинні були приймати соціал-демократичні та соціалістичні партії під дією такої дилеми: “Соціалізму не досягнути без участі в інститутах демократії, але така участь підриває волю до соціалізму”. Вчені відзначають, що частка населення зайнятого найманою працею ніколи і ніде не перевищувала 50 %. Оскільки ж соціалістичні партії також звичайно не отримували більше 50 % голосів на виборах, їм необхідно було заручитися підтримкою непролетарських верств населення. Але “в результаті соціалістичним партіям доводиться затушовувати ідеологічну роль класу, а це зменшує мотивацію робітників”. А. Пшеворський та Дж. Спраг провели детальний кількісний аналіз наслідків використання суто класових та надкласових стратегій соціалістичними партіями семи країн. Учені пишуть, що “широта вибору, з яким зіштовхується партія при визначенні свого курсу, прямо залежить від різниці між частками голосів, результуючих з використання чистих стратегій”. Як показало дослідження, у більшості випадків – особливо в Данії і Норвегії – з самого початку проявилась надкласова стратегія. Хоча така стратегія коштує соціалістичній партії і якоїсь кількості голосів робітників, загалом досягається позитивний баланс голосів.

У військовій справі під стратегією розуміють план досягнення мети, а під тактикою – дії, до яких вдаються для її реалізації. Подібним чином партійною тактикою називають діяльність партії спрямовану на досягнення стратегічних цілей.

Сьогодні в розвинених демократичних державах над розробкою виборчої стратегії і виборчих технологій працюють цілі штаби аналітиків та експертів. Виділяють наступні виборчі стратегії, які застосовуються у виборчій кампанії: партійності, сильного контрасту, ідеологічної різниці, вибору одного гасла, створення позитивного враження про кандидатів власної партії, створення негативного враження про кандидатів-конкурентів, побудови коаліції, розбудови організації. Вибір тієї чи іншої виборчої стратегії залежить від місцевої специфіки.

Обсяг міжнаціональних досліджень, присвячених змагальницькій тактиці партій, є порівняно невеликим. Г. Пеннімен вивчав стилі виборчих кампаній. Д. Фарелл і М. Уор-тманн досліджували діяльність партій трьох країн з політичного маркетингу – надання кандидатам “товарного вигляду” і використання засобів масової інформації. Дослідження Ш. Баулера присвячене впливу внутрішньопартійних дискусій з окремих питань на виборців. Д. Сейнсбері, за редакцією якої видані матеріали сімпозіуму з партійних стратегій і взаємин між партіями і виборцями, відзначає, що партії зіштовхуються з дилемою – “зменшення чисельності членів партії зменшує їхню здатність до мобілізації виборців і структурування результатів голосування, в той час як недостатньо широка участь громадян у діяльності партій веде до відмінностей між громадською думкою і політичними рішеннями”.

4. 8. 3. Електоральний успіх. У теорії політичних партій показники електорального успіху інколи використовуються як залежні змінні при визначенні серед учених думки про те, що характер організації мало впливає на здатність партії збирати голоси виборців. Практикуючі політики думають по-іншому. Розширення і зміцнення загальнонаціональної організації Республіканської партії США, особливо в галузі фінансування виборчих кампаній, мало за мету “виграти вибори і збільшити кількість отриманих посад”. Так само зафіксоване Дж. Гібсоном зміцнення партійних організацій США на місцевому рівні було спрямоване на збільшення їхньої ефективності. Р. Хакфельдт і Дж. Спраг ставлять риторичне запитання: “Якщо партійна робота є такою неефективною, то чому партії продовжують витрачати на неї свої ресурси?”. Проведене вченими детальне дослідження партійної мобілізації в одній із американських територіальних общин підтвердило, що значення партійної діяльності не вичерпується впливом на окремих виборців, що вона одночасно виконує функції каталізатора. “Партійні організації мобілізують ентузіастів, а їх активність впливає на всіх інших”.

Дослідження, проведені Р. Долтоном, показали, що централізованим партіям простіше донести свої ідеї до виборців. Інші вчені зауважили тенденцію до зростання органі-зованості та централізації деяких консервативних партій Європи, коли вони перейшли до нових прийомів ведення виборчої кампанії, пов’язаних із використанням засобів ма-сової інформації і опитуванням громадської думки. Здійснені в порядку протиставлення масовим організаціям лівих партій, ці заходи підштовхнули ліві партії до аналогічних дій, тобто відбулася своєрідна конвергенція. К. Дешауер поставив собі за мету визначити який тип партійної організації найбільш перспективний незалежно від національного контексту. Вчений виявив відмінності між електоральною ефективністю, яка вимірюється кількістю отриманих голосів, і політичною ефективністю, яка визначається участю і керівним становищем в уряді. Зіставляючи ці показники з різними показниками партійної організації і характеристиками середовища, К. Дешауер дійшов висновку про справедливість обумовлено-залежної моделі організації: оптимального способу немає, оскільки ефективність залежить насамперед від факторів середовища.

Місце в системі влади

Наступним важливим елементом (індикатором) сучасної політичної партії є її боротьба за дотримання і реалізацію (самостійно чи в коаліції з іншими партіями) державної влади. Саме ця ознака відрізняє політичні партії від груп тиску. Останні намагаються лише впливати на владу, але не збираються її здобувати та реалізовувати. Цілями політич-ної партії є керівництво суспільством через відповідно організовані для цього суспільні групи та відповідним чином організовані механізми діяльності державного апарату. Цим і визначається місце та роль партій у політичній системі суспільства.

Важливою проблемою є та чи інша організація, що намагається здобути політичну владу, може кваліфікуватися як політична партія, незалежно від методів, якими вона при цьому послуговується.

Сучасне розуміння партії – це розуміння її як організації, яка бореться за владу парламентськими методами. Ця думка спирається на те, що партії найтісніше пов’язані з де-мократичним політичним устроєм. Виникали вони одночасно з демократизацією державного устрою XIX і XX cт. і змістом їхньої діяльності є організація цілого суспільства для участі в політичному житті. Партії є гарантами демократично організованого політичного процесу. Без них масова демократія не могла б існувати. Звідси випливає положе-ння про те, що на політичних партіях лежить обов’язок легальної, відкритої, публічної діяльності за допомогою конституційних демократичних методів. У Німеччині, наприклад, закон про політичні партії визнає за політичні партії тільки ті організації, які систе-матично беруть участь у парламентських виборах. У демократичному укладі саме такою повинна бути роль політичних партій, однак на практиці є й інші приклади.

Зокрема, в політичній практиці існують нелегальні змовницькі партії. Такі партії, звичайно, нечисленні, не мають масового членства чи формалізованої організаційної ст-руктури. Найчастіше така партія розраховує на прихід до влади не через парламентські процедури, а внаслідок перевороту, заколоту, революції, тощо. Існує також група партій, які за чинними правовими нормами є нелегітимними, але вони достатньо масові та організовані. Стосується це багатьох комуністичних та колоніальних партій, які закликають виборців не брати участі у виборах. Крім того, існує ряд партій, які діють в умовах заборони на їхню діяльність (скажімо, в межах диктаторських режимів). У виборчих категоріях не можна визначити і фашистські партії, які втратили свою здатність до боротьби за владу виборчими методами. Всі ці організації треба визнати за політичні партії, оскільки вони містять основні елементи, характерні для політичної партії. Водночас методи і форми їхньої боротьби за владу і її реалізація не впливають на визнання певної організації як партії в класичному розумінні цього терміна.

Природу і ступінь участі партії в загальнонаціональній політиці відображає поняття урядовий статус. Фіксація урядового статусу партій здійснюється в ході аналізу їх елек-торальної могутності і політичного значення. Керуючись тезою про те, що партії передусім намагаються збільшити кількість поданих за них голосів, і враховуючи специфіку президентської системи правління, американські вчені вимірюють вплив партій кількістю голосів, отриманих на виборах, і контролем над виконавчою владою. Для європейсь-ких учених, які дотримуються думки про те, що партії насамперед борються за посади і живуть в умовах парламентської системи, на перший план виходять відсоткові показники місць у парламентах і участь в урядах, тобто розподіл міністерських портфелів. Як зазначають Я. Бадж і Г. Кеман, оцінки, які дає теорія, що виходить із прагнення партій до здобуття посад, стосуються головно формування урядових коаліцій саме тому, що тут застосовуваність цієї теорії найочевидніша і найширша. K. Cтром ще однозначніше пише про те, що поняття стратегічна взаємодія, яке має принципове значення для теорії коаліцій, просто непридатне для двопартійної системи.

4. 9. 1. Правлячі та опозиційні партії. Вивчаючи історію будь-якої країни з конкурентною партійною системою, ми виокремлюємо в ній партії чотирьох типів. Найбільш важливими є ті, що беруть на себе роль керівницва діяльністю уряду (правлячі партії). Інші відіграють роль головної опозиції. На противагу їм є партії, які ніколи не формували уряд, але завжди мали певну кількість представлених у ньому членів (доповнювальні партії). Кількість представлених такою партією в уряді членів могло змінюватись, але їхній статус завжди залишався статусом слабших членів правлячої коаліції. Нарешті, є й такі партії, що роблять ставку на кандидатів, для того щоб вибрати хоча б одного представника. Звичайно, такий досвід може призвести до розпуску партій, але деякі з них виживають десятиліттями, не досягаючи найменшого виборчого успіху.

У цьому випадку нас цікавить передусім різниця між партіями, що беруть участь у керівництві державою, і тими, що не беруть в ньому участі. Правляча партія повинна за-безпечити державних лідерів і прийняття владних рішень. Тобто правляча партія змушена займатися щоденними справами, узгоджуючи їх з урядом, і водночас відповідати за кризи, якщо вони виникають. Рішення з щоденних і непередбачених питань приймаються на урядових або на партійних нарадах. Якою складною не була б структура позапарламентської партії або партійне членство, вони переважно перешкоджають діяльності парламентської структури, коли партія приходить до влади. Вимоги, поставлені перед урядом для продуктивного і швидкого управління, вимагають, щоб правляча партія керувала, не чекаючи на активізацію позапарламентської партійної структури. Крім того, політичні директиви, незважаючи на їхній зміст і принципи, тепер розглядаються партією по-новому. Оскільки ситуація змінюється, що цілком природно, правляча партія набуває прагматичного характеру. Законодавці турбуються тим, як спрацьовують політичні доктрини, як зберегти підтримку виборців тощо.

Партії, які не входять в уряд, не повинні турбуватись щоденними потребами або вирішувати нові проблеми. В результаті вони можуть у позапарламентській організації ко-нтролювати офіційні заяви членів законодавчого органу. Наприклад, у Британській лейбористській партії позаурядова структура завжди була важливою, тобто вибрані члени повинні були керуватися у своїй парламентській діяльності директивами не з парламенту, а з Національного виконавчого комітету. Проте, коли Лейбористська партія прийшла до влади після Другої світової війни, цю модель було рішуче змінено, оскільки парламентська структура отримала владу. Поразка і довгий період з 1951 до 1964 рр. без влади знову збільшив вплив позапарламентської структури, але досвід парламенту був сам по собі критичним для наступної діяльності партії.

Важливість різниці між правлячими і опозиційними партіями не повинна применшувати значення відмінностей, які базуються на специфічних системах управління. Ось кілька прикладів: у деяких федеральних системах, особливо в Канаді, партії, що ніколи не мали статусу опозиції, керували і зараз керують провінціями. Організація виконавчої влади в ФРН зменшує шанси головної опозиційної партії формувати уряд. У багатопартійній системі, незважаючи на кількість головних партій, другорядні партії можуть здобувати урядовий досвід у коаліціях. І, зрештою, може бути кілька головних партій, як у Франції, але ні про одну не можна сказати, що вона є головною опозиційною партією.

4. 9. 2. Урядовий статус. Поняття урядового статусу значно частіше використовується як незалежна змінна при вивченні впливу партій на політику уряду в умовах партійного правління. Спалах дослідницької активності у цьому напрямі припадає на кінець 70-х років. У цей період урядовий статус партії, звичайно, розглядався разом з її ідеологічними установками. К. Хьюїтт на матеріалі 25 індустріальних країн Заходу виявив кореляції між парламентським представництвом соціалістичних партій і обсягами витрат на соціальні потреби. Як показало дослідження Д. Гіббса, яке стосувалося 12 дер-жав, чим довше соціалістичні партії брали участь в урядах з 1960 по 1969 рр., тим нижчі рівні безробіття і вищі рівні інфляції спостерігались у відповідних країнах. Здійснений Д. Камероном аналіз державних витрат у 18 країнах продемонстрував, що “панування лівих партій в уряді є достатньою умовою відносно більш активної ролі держави”. У двох статтях Е. Кауерта оцінюється правління соціалістичних партій семи країн. Вчений зауважує, що ліві уряди більш охоче, ніж праві, реагують на зміни економічних умов, вдаю-чись при цьому до більш різноманітного інструментарію”.

За редакцією Ф. Каслса вийшов у світ збірник наукових праць про вплив партій на політичну лінію в демократичних країнах. Використовуючи різноманітні показники участі лівих і правих партій у парламентах і урядах для аналізу урядових витрат у 18 країнах, вчений дійшов висновку, що “найкращий з таких показників звичайно дає змогу пояснити від 20 до 50% відмінностей в обсязі витрат”. Інші праці, опубліковані у збірнику, свідчать про слабшу роль партій. Дослідження М. Шмідта, присвячене макроекономічній політиці – податкам, безробіттю та інфляції, змушує засумніватися в значенні па-ртійного контролю. Вчений схиляється до пошуку пояснень у позапарламентській політиці. У інших статтях висловлюється сумнів щодо ролі лівих партій у процесі перерозподілу доходів, якщо ті представники профспілок, що беруть участь у відповідних переговорах, не поділяють цілей партії, переглядається і роль самих профспілок. Отже, пізніші дослідження не підтверджують попереднього висновку про зв’язок між урядовим статусом лівих партій і урядовим курсом. Неоднозначні результати цих досліджень обговорюються в наукових роботах.

Я. Бадж і Г. Кеман зробили внесок у розробку проблеми партійного впливу на політику, розглядаючи окремо випадки однопартійного і коаліційного уряду. Вчені теоретично послідовно формулюють систему з чотирьох головних і декількох додаткових припущень на яких вибудовують висновки про урядову політику. Наприклад:

“(iv) Кожна з партій, що приймає участь в уряді, буде проводити в життя якусь пріоритетну для неї політичну лінію: наприклад, уряди за участю аграрної партії будуть зді-йснювати більш сприятливу політику для фермерів та сільського населення, ніж уряди де аграрна партія не представлена;

(v) здатність партії проводити більш вигідну для неї політику в певній сфері визначається її контролем над відповідним міністерством”.

Я. Бадж і Г. Кеман перевірили свою теорію на матеріалі 20-ти країн Заходу і виявили, що вона не суперечить досвіду післявоєнного розвитку. Здійснений вченими аналіз коаліційних урядів дав підстави сформулювати висновок, що “партії здійснюють сильний і навіть вирішальний вплив на процес прийняття урядових рішень”. Тим самим була знову підтверджена емпірична достовірність позиції, згідно з якою “партії мають значення”. І все ж реальними одиницями аналізу для Я. Баджа і Г. Кемана залишались уряди, а не партії.

Вивчення впливу окремих партій на політику потребує підвищеної уваги до їхніх передвиборчих маніфестів і платформ, оскільки лише таким чином можна порівняти обі-цянки партій з політикою, яку вони насправді реалізують.

4. 9. 3. Партійні програми та урядова діяльність.Від політичних партій очікують, щоб їхні дії відповідали їхнім обіцянкам. Саме правлячі партії оцінюють насамперед з погляду того, наскільки збігаються їхні передвиборчі обіцянки та урядові дії.

У міжнаціональному дослідницькому проекті здійснюваному під керівництвом Р. Хофферберта “Програматика політичних партій” було поставлене питання про відповідність обіцянок партій їхнім передвиборчим програмам, обіцянок коаліційних урядів урядовій заяві та політичній діяльності уряду.

База даних про передвиборчі обіцянки партій та урядів складалася з результатів кількісного аналізу передвиборчих програм 140 партій 19 демократичних країн у період від 1944-1945 рр. до початку 80-х років. Міжнародна група дослідників консорціуму “European Consortium for Political Research” (ECRP) проаналізувала 1000 передвиборчих програм. Крім того, в 11 країнах було вивчено близько 250 урядових заяв. Кожне положення цих політичних документів було закодоване відповідно до правил класифікаційної схеми, що охоплювала 54 категорії. Віднайдені у такий спосіб показники політичної програматики були віднесені до індикаторів урядової діяльності. Урядова діяльність оцінювалася за витратами урядів (відповідно до функціональних категорій витрат у відсотковому відношенні до загального обсягу федерального бюджету). У цій розвідці наводяться результати, отримані у США та Федеративній Республіці Німеччини. Це саме ті країни, які у межах загального проекту найінтенсивніше досліджувалися.

Як засвідчує досвід, з часом навіть важливі передвиборчі обіцянки можуть стати жертвами комплексних обставин та розвитку подій, коли, наприклад, не мають необхідних ресурсів для їхнього втілення або виникає зовсім нова ситуація. Крім того, після проведення будь-яких виборів можуть статися непередбачені події вагомого значення, що змінюють вихідне відношення між політичною програмою та політичною діяльністю

Однак, судячи з отриманих результатів, передвиборчі програми партій становлять важливу сполучну ланку в тому ланцюзі, який пов’язує бажання та запити громадян з ді-яльністю уряду. Подібний факт важко підтвердити емпіричними даними. Почасти цьому може слугувати аналіз часток різних категорій витрат у федеральному бюджеті, що може використовуватися як індикатор урядової діяльності. При застосуванні подібних приблизних оцінок не можна виходити з того, що між політичною програмою та урядовою діяльністю виявляються щільні (статичні) зв’язки. Але саме так воно є насправді. Можна, загалом, продемонструвати, що обіцянки, видані партіями напередодні виборів, у певних випадках правильно передбачають політику, яка проводиться після виборів.

Центральне теоретичне питання ставиться так: якою мірою різні результати можуть пояснюватися інституційними умовами різних країн? Аналіз проведеного дослідження показує, що можливості політичних партій для здійснення передвиборчих обіцянок на практиці визначаються специфічними інституційними межами.

Дальший розвиток теорії передання інтересів політичними партіями міг би відбуватися у такому напрямі. Досі припускали, що через партійні функції можна зіставити між собою рішення на виборах та формування політики. Партії узагальнюють альтернативні пропозиції щодо розв’язання політичних проблем. Як правило, партії намагаються фор-мулювати свою передвиборчу програму у такий спосіб, щоб не виникало суперечливих позицій. Це означає, що партії змушені висвітлювати комплексні питання у спрощеній формі, вдаючись до абстрактних принципів. Мистецтво політики полягає у висвітленні простої структури спірних політичних питань для того, щоб громадяни пізнали реальні проблеми, а шляхи прийняття рішень були чітко зафіксовані. Редукування проблем на кілька конфліктних масштабів, поєднання різних пропозицій з загальними та поширеними символами визначення позицій, таких, як ліва, права, лібераль

Поиск по сайту: