Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Неоплатонізм: система ідеального Універсуму.

План лекції.

Натурфілософський космологізм.

Метафізика буття (онтологічна космологія).

Афінська школа” – вищі класичні досягнення філософії.

Моральна філософія еллінізму.

Неоплатонізм: система ідеального Універсуму.

 

Ментальна парадигма світогляду: «Що є світ? І якщо він такий, то навіщо у ньому я?»

Куно Фішер писав: «Філософія Греції – приклад найглибшого, але простого й природного розвитку. Ідеї без стрибків, видумок, все продумане, цілісно поєднане як і в класичному мистецтві. При зароджені філософія зливається з космологічною поезією, а при її кінці відтворює християнство».

Антична філософія — комплекс ідей і вчень, розроблених давньогрецькими і давньоримськими мислителями в період з 6 ст. до н.е. до 6 ст. н.е., які характеризуються певною проблемно-змістовною і стильовою єдністю. Це – продукт нетрадиційного типу культури, заснованого на динамічному соціальному розвитку і критичному мисленні. Для такого типу культури притаманне оформлення усередині нього особливого рівня мислення, орієнтованого на свідоме осягнення глибинних світоглядних основ традиційної культури, подолання міфологічних стереотипів і вироблення нових способів бачення світу.

Антична філософія є першим в історії Європи феноменом глибинного мислення: першою формою концептуального мислення взагалі. Тому вона містить у собі такі предметні області, що у майбутньому стануть самостійними теоретичними дисциплінами (математика, астрономія, медицина, лінгвістика тощо). У її рамках утворилися також онтологія і метафізика, гносеологія і логіка, антропологія і психологія, філософія історії й естетика, моральна і політична філософії.

Центральним предметом пізнання в давньогрецькій натурфілософії виступає космос, а основною формою філософського вчення виступають космологічні моделі. Для досократичних філософських вчень характерний генетизм як стратегічний пояснювальний принцип. У силу цього центральне питання онтології — питання про сутність і устрій світу — висвітлюється в ракурсі питання про його походження.

Сім мудреців– у давньогрецькій інтелектуальній традиції група історичних осіб (головним чином державних й історичних діячів 7-6 ст. до н.е.), життєва мудрість яких, виражена в коротких містких сентенціях, стала відома всій Елладі. Відповідно до Платона цими мудрецями були: Фалес з Мілету, Піттак з Метилени,Периандр із Коринфу, Клеобул з Ліндосу, Біас із Прієни, Кволом з Лакедемону, Солон з Афін. В історичних джерелах варіюються в різних варіантах 17 імен. Найбільш відомі афоризми семи мудреців, яким властиве сполучення акцентованого авторського характеру з абстрактними узагальненими формулами етичних принципів: «Усьому свій час» (Піттак), «Пізнай самого себе» (Фалес), «Нічого надміру» (Солон, Хілон), «Найбільше багатство – нічого не бажати» (Біас), «Міра – найкраще» (Клеобул), «Насолоди смертні, чесноти безсмертні» (Периандр).

І етап.Натурфілософський космологізм.

1.1. Мілетська школа Іонії: виникла наприкінці 7 ст. Природні стихії розглядаються як перші начала буття світу. Ще дуже невиразно поставлене питання про порядок світу (космос). Головне питання – який світ, з чого він, з чого й як утворюється видиме розмаїття світу? Вони виділяють якусь першоречовину за принципом видимого чуттєвого світу.

Фалес (біля 640/625 – біля. 547/545 до н.е.) – давньогрецький політичний діяч, один з «семи мудреців» – і перший давньогрецький філософ. У 585 до н.е. пророчив сонячне затьмарення, вимірив висоту єгипетських пірамід по їх тіні.. У фокусі уваги Фалеса були проблеми природи. Усе розмаїття явищ і речей світу зводив до єдиної першостихії – води. «Вода є найкраще». Вона – першопочаток буття у його нескінченних метаморфозах.

Робить перший крок на шляху формування ідеї arche як субстрату світу, заклавши основи переходу від властивого міфології генетизму до субстратного мислення: не тільки 1) усе суще виникло з води, 2) усе постійно виникає з води, 3) усе стане й усе стає водою, але також і 4) все є вода. Усі істоти з води: початок усіх тварин – сперма, вона волога; усі рослини живляться вологою і від вологи плодоносять, а позбавлені її засихають. Сам вогонь Сонця та зірок живиться вологими випарами як і сам космос. Земля плаває у воді подібно дереву. Твори Фалеса («Про сонцестояння» і «Про рівнодення») не збереглися.

Магніт і бурштин мають душі. Бог – це розум космосу, а Всесвіт одушевлений і одночасно наповнений божествами. Панпсихізм доповнює його гідрокосмогонічне бачення світу в традиції давньоєгипетських уявлень про утвір земного диску з первісного океану укупі з «життєвим подихом». Життя необхідно припускає живлення і подих: у цих функціях виступають вода і божественний початок («псюхе»).

Анаксимандр (610-546 до н.е.) —натурфілософ, учень і послідовник Фалеса. Йому приписують перший письмовий прозаїчний твір в Елладі – «Про природу». Зробив кілька колоніальних експедицій, написавши після цього ряд географічних творів і першим зобразив межі тодішнього світу на карті. Зробив ряд інженерних винаходів, серед яких сонячний годинник («гномон»); багато займався астрономією, намагався порівняти величину Землі з іншими відомими тоді планетами.

Першим серед філософів Анаксимандр проголосив першоосновою світу апейрон — щось матеріальне, якісно невизначене і нескінченне – що стало значним кроком уперед у порівнянні з тими мислителями, що говорили про якусь одну й обов’язково конкретно-чуттєву першооснову. З апейрону, шляхом його перетворень, виникає усе, що було, є і буде в цьому світі. Сам апейрон, як те, з чого усе виникає і у що усе перетворюється, є постійно перебуваюча і незнищувана першоречовина, безмежна у просторі та нескінченна в часі. Анаксимандр уперше заговорив про першооснову як про щось матеріальне й водночас якісно невизначене, передбачаючи майбутній розвиток філософських ідей. Думка про апейрон — результат розгортання внутрішньої логіки думки про першооснову: якщо існують різні стихії, то недоцільно проголошувати якусь одну з них у ранзі цієї першооснови, надаючи їй перевагу перед іншими. Анаксимандр рішуче «прорвався» до абстрактного матеріального початку. Був здійснений великий крок уперед порівняно навіть з послідовниками.

Анаксимандр висунув ідею про рівноправність матеріальних станів. Вологе може висохнути, сухе — зволожитися і т.д. Мова йшла про взаємозв’язок і можливість взаємних переходів між різними станами матеріального, більше того – протилежні стани мають під собою якусь загальну основу, зосереджені в цьому єдиному — апейроні. Ці ідеї проклали шлях до однієї з найважливіших діалектичних ідей, висунутих наступною філософською думкою, — ідеї єдності та боротьби протилежностей. Йому приписують одне з перших формулювань закону збереження матерії («з тих же речей, з яких народжуються всі сущі речі, у ці ж самі речі вони руйнуються відповідно до призначення»). Породження оформленого Космосу здійснюється через: етап вичленовування з «усеосяжного світового зародку» („Яйця світу”), етап «поділу» вологого холодного ядра і вогненної кори й етап взаємодії і боротьби останніх. Анаксимандр увів термін «закон» — розповсюдивши поняття правової суспільної практики на природу. Породження всього живого обумовлене вологою, яка випаровується сонцем, і тому походження людей можна пояснити зміною «тварин іншого виду» (типу риб). Це зародок еволюційного пояснення походження людей.

Анаксімен (585-525) —учень Анаксимандра, який продовжив лінію останнього і був прямим послідовником Фалеса. У якості матеріальної першооснови Анаксимен запропонував те, що водночас відповідало й ідеї Фалеса (першооснова як конкретна природна стихія) і уявленням Анаксимандра (без-якісний початок). Повітря — це сама безякісна з усіх матеріальних стихій, прозора і невидима субстанція, яку важко побачити, яка не має кольору і звичайних тілесних якостей. При цьому, повітря — це якісна першооснова, хоча багато в чому і являється в образі загальної стихійності, наповнена абстрактним філософським змістом. З повітря завдяки розрідженню виникає вогонь, завдяки згущенню — вітер, хмари, вода, земля і камені. Вибір повітря в якості космогонічного першопринципу й актуальної життєвої основи космосу заснований на принципі паралелізму мікрокосму і макрокосму: подібно тому як повітря у вигляді нашої душі скріплює нас, так подих і повітря охоплюють усю Землю. Вчення про душу як пневму – зародок етики.

Думки про «згущення» і «розрідження» єдиної праматерії зробили крок до розробки перших вчень про якісні зміни у світі й кількісну міру субстанції.

1.2. Іонійська „фізика буття”. Представлена єдиним філософом з того ж самого Іонійського полісу, але з іншого його міста – з Ефесу.

Геракліт Темний(544/535 – 483/475). Аристократ за народженням, походив із знатного роду Кодридів – засновників Ефесу (мав спадкоємний титул царя-жерця, від якого відрікся на користь брата). Відкидав традиційне неписане право еліти, вірячи у встановлюваний державою закон. Твір «Про природу» («Про Всесвіт, про державу, про богослов’я») дійшов до нас у 130 уривках.

Принцип „Panta rei”(«Все тече»): Світ розглядає як становлення, як світовий процес. І у цьому процесі утворюються різні речі. Але яка їх реальна підстава? Вогонь – ось субстанція світу. Все з вогню. Згідно Геракліту: космос (вперше вживання слова у філософському контексті як синоніму терміна «світ») «не створений ніким з богів і ніким з людей, а завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що мірами спалахує і мірами згасає». Божественний першо-вогонь – це чистий розум: «вогонь» має життя, свідомість, волю, править Усесвітом. Він носій космічного правосуддя, що карає грішників. Вогонь як сакральна метафора – це «чиста сутність», що не сприймається почуттями. Космос – живий вогонь. Звідси ідея Логосу. Як чистий розум вогонь – суть Логос. Геракліт зробив це грецьке слово філософським: «мовне» і «понятійне» його значення синтезувалися.

Геракліт – засновник первісної форми діалектики. Він і найбільш відомий і помітний завдяки своїм наробіткам в області діалектики. Йому вперше вдалися чітко вловити паростки всіх попередніх діалектичних ідей. Загальновідомим думкам про зміни він надав абстрактно-загальну філософську форму, не позбавлену яскравої образності й символізму («у ту саму ріку не можна ввійти двічі»; «все обмінюється на вогонь, вогонь на все, як золото на товари і навпаки» – еквівалент всього). Ідея про зміни виявилася об’єднаною з ідеєю єдності і боротьби протилежностей. З нею у вченні Геракліта співіснувала думка про роздвоєння цього єдиного і вичленовування з нього протилежностей. Таке має місце скрізь і завжди, будучи конструктивною основою самого існування як такого. Діалектика протиріч: все існує й водночас не існує. Все осягається в процесі. «Логос» породжує через боротьбу множинність речей («шлях униз»). «Війна – всьому батько і цар».

Логос – це також божество, що править світом; верховний розум; загальний закон взаємоперетворення речей, а також кількісних відносин цього процесу. З Єдиного усе відбувається і з усього єдність. Єдине ("одне") і "багато чого" ("усе") – це фундаментальна опозиція світогляду Геракліта. Усе, безупинно змінюючись, обновляється. В космології, теології він утверджував примат «одного» над «множиною». Пізнання його, підпорядкування йому – справжня мудрість («мудрість у тім, щоб знати все як одне»). Мудрість (головне поняття його філософії) дарує людині істинну ясність («я шукав самого себе») і вище щастя. Хоча в основі пізнання лежать відчуття, тільки мислення приводить до мудрості. «Буття любить ховатися». Хто дослухається до Логосу і живе «по природі», ті досягають сумірного вогню просвітління розуму і стають богами при житті. «Чим більш чистий і ясний вогонь у людині, тим душа її досконаліша»”. Суха душа випрямляється, мокра тягне донизу.

Філософія – це мистецтво вірного тлумачення і поділу чуттєвого на «слова» і «речі». Люди невірно розшифровують цей світ. Вони занурені в себе («присутньо–відсутні») і бачать лише сновидіння. Боротьба розкриває в людях і рабів, і вільних, і богів. Закликав політеїзм змінити єдинобожжям: «Визнавати одну Мудру Істоту – Дух, що може правити усім Всесвітом». Він був прозваний «темним» (за глибокодумність) і «плачучим» (за трагічну серйозність: люди живуть в епоху занепаду, а майбутнє ще жахливіше від сьогодення).

1.3. Натурфілософський емпіризм. Виступив проти лінійного ладу світу, його єдності як цілого. Його засновникомчасто називаютьАлкмеона з Кротону (* 500 до н.е.).

Емпедокл (490/482 – 430/424)зміста Акраганту на Сицилії –філософ, лікар, жрець і чудотворець, оратор і державний діяч, поет. Шанувався учнями як божество. За переказом, відмовився від царської влади на користь занять філософією.

Емпіричнайогоеклектика буття –синтез іонійської фізики, елейської метафізики буття, піфагорійського вчення про пропорції. Розколов Єдність буття вченням про чотири елементиі дві космічні сили світу. Елементи взяті від традиції 4-х родючих стихій природи (дві жіночі – важкі, дві чоловічі – легкі). Емпедокл ухопив різні якості, але різноякісність процесу не осяг. Стверджував, що незмінні, тотожні собі, елементи світу, «корені всіх речей» (вогонь, повітря, земля, вода), вічно знаходячись у стані змішання, поєднання і поділу, нестворювані й незнищувані. Елементи ці утворилися «від природи і випадку» і переходять з одного крайнього стану абсолютного змішання у протилежний – абсолютного поділу – під впливом активних нематеріальних початків – «Любові» (Ерос) і «Ворожнечі» (Еріда).ПеревагаЕросузабезпечуєгармонію світу. Зовнішньої мети руху елементів не вбачав. Термін «елемент» не вживав, але саме він надав їм такий статус.

Космогонія Емпедокла у цілому носила натуралістичний характер: оболонка космосу – затверділий ефір, вогненні зірки прикріплені до небесного склепіння на відміну від планет, що вільно парять у просторі. Космос – лише невеликий фрагмент Усесвіту, інше – неопрацьована матерія. Висловив думку, що світло має швидкість.

Однією з фаз космогонічного процесу у нього виступає зоогонічна ступінь – це зародок теорії еволюції. Живі істоти формуються шляхом добору найбільш пристосованих до життя комбінацій фрагментів їх тіл. Спочатку «блукали одночленні органи». Члени не відразу здатні з’єднатися в організм, перетворюються в невдало зчленованих «монстрів», ті – у бісексуальних потвор. Останньою стадією цього процесу є формування повноцінних тварин із статевою диференціацією. Визнав наявність статі й у рослин. Вважається засновником італійської школи медицини. Ідея співвіднесеності всесвіту і людини, макро і мікрокосму в нього принципова й усвідомлена. Він виступав також прихильником вчення про ланцюг перевтілень душі в тілах рослин, тварин і людей як міри покарання за злочини. Після очищення від скверни це «коло народжень» завершується.

Феномен відчуттів у живих організмів пояснював тим, що від об’єкта постійно відокремлюються матеріальні «витікання», які просякають у пори органів чуттів. Філософ не стільки пізнає буття, скільки довідується в ньому про однотипну з ним реальність.

Основні твори: поеми «Очищення» і «Про природу» – збереглася 1/10 віршів. Не випадково його іменують то «найпоетичнішим з філософів», то «найфілософічнішим і найученішим поетом». Аристотель уважав його творцем риторики. Гегель уважав, що його поняття синтезу не втратило значення дотепер. Не зовсім справедливо Б. Рассел уважав його сумішшю філософа і пророка, людини науки і шарлатана.

ІІ етап.Метафізика буття (онтологізм).

Передумови цього напрямку склалися на базі культу й міфології діонісизму, одухотвореного орфіками.(прибічниками й послідовниками легендарного Орфея).

2.1. Піфагореїзм. Філософська школа, що існувала в 6-4 ст. до н.е. і виходила з того, що число є, по-перше, сутністю всіх речей (має „предметний” зміст у вигляді геометричної форми) і, по-друге, принципом (початком сущого), який упорядковує й організує всесвіт. Початково піфагореїзм існував у рамках впливового релігійно-філософського співтовариства („Піфагорійський союз”), заснованого Піфагором у м. Кротоні. З кінця 5 ст. до н.е. піфагореїзм зближається з лінією сократівсько-платонівської філософії. У 1 ст. до н.е. традицію піфагореїзму продовжує неопіфагореїзм, що існував аж до 3 ст. Основні його представники: Фігул, Аполлоній Тіанський і Нуменій.

Піфагор Самоський (з острова Самосати) (біля 580 – біля 495) –філософ, релігійний і політичний діяч, засновник піфагореїзму. Історію його життя важко відокремити від легенд про Піфагора як напівбога і чудотворця, великого мудреця і «великого посвяченого» в усі таємні містерії греків і варварів. За переказами, він відвідав у своїх подорожах Єгипет і Фінікію. На 40-му році життя поселився в південно-італійській колонії, де заснував співтовариство своїх послідовників, що являло собою одночасно і філософсько-наукову школу і релігійно-магічний союз «посвячених».

Піфагор уперше назвав Всесвіт «космосом» (грецьке cosmos – порядок) через ту упорядкованість, що йому властива. Він також перший дав собі назву «філософ» (любомудр) замість звичайного «мудрець», «знаючий». Це пов’язано з тим, що на місце мудрості як поінформованості про практичне життя, про державні справи, він запропонував більш високий рід знання – чисте міркування, тобто розгляд «мудрості» (sophia) як улюбленого предмету, що надалі й стало іменуватися «філософією».

Основний принцип усього сущого – число. Єдність буття у піфагорійців має числовий вираз. Справжнє (числове) буття відрізняється від видимого (чуттєво-речового). В області математики Піфагору належить систематичне введення доказів у геометрію, побудову планіметрії прямолінійних фігур і доказ «теореми». Ним було розроблене вчення про парні і непарні числа, про арифметичні, геометричні й гармонійні пропорції, про гармонію Універсуму і музику сфер. Геометричний теоретизм – база всякої теорії. Термін «теорія» (тео-ріє – витікання Бога) увів сам Піфагор.

Якщо іонійська школа розглядала сутність речей як певну чуттєву стихію, щось матеріально визначене, то піфагореїзм уперше під сутністю став розуміти умосяжну природу. Такою нечуттєвою сутністю, субстанцією всіх речей і було назване число. Елементи світу складаються з часток форм чисел. Квадрат числа – складний елемент. Від добування коренів піфагорійці впадали в транс. А від несумірності радіуса з довжиною кола чи суми довжин катетів з довжиною гіпотенузи – мали страхітливі муки.

Першою характеристикою сутності, першим «числом-поняттям» є неарифметична одиниця – чиста рівність і єдність узагалі. Одиниця – це така загальна сутність, що є діяльним початком і формою всіх речей. За допомогою причетності до одиниці через «наслідування» усяка річ робиться рівною самій собі, тобто «одною». Єднання – від єдиного. Єдине за статусом вище множинного: воно утворює гармонію. Другою характеристикою сутності виступає двійка, що представляє собою чисту нерівність, невизначеність і протилежність як таку. Двійка, будучи пасивною категорією, виходить з додатка одиниці до самої себе, коли одиниця покладається в якості нерівної собі, або відмінної від себе. Одиниця і двійця – основні характеристики сутності, тому вони суть загальні способи існування речей.

Одиниця і двійка лежать в основі десяти головних протилежностей, що утворять своєрідну таблицю категорій: межа і безмежне (нескінченне), непарне і парне, єдність і безліч, праве і ліве, чоловіче і жіноче, спочиваюче і що рухається, пряме і криве, світло і пітьма, добро і зло, квадрат і паралелограм. До цієї таблиці, на думку піфагорійців, можна звести будь-яке визначення речі. Третя характеристика сутності – це трійця, у ній одиниця досягає своєї реальності і свого завершення. Виходить трійця з цілісності єдиного і множинного, коли одиниця утворює єдність з невизначеною безліччю двійці. Всесвіт і всі речі визначені через трійцю, тому що будь-яка річ причетна рівному і нерівному, єдиному і множинному. Четвериця, четверта характеристика сутності виникає з подвоєння чистого розходження двійці. У ній трійця знаходить своє тілесне втілення.

Теорію пізнання піфагореїзм також пов’язує з вченням про число. Так, предметом філософської думки є одиниця, предметом науки – двійка, предметом "звичайної думки" - трійця ("число площини"), предметом "відчуття" - четвериця ("число тілесного"). В уявленні піфагорійців "число" як реальна сутність нараховує три виміри: арифметично-геометричне, акустичне (музичне) і астрономічне.

Музичний вимір числа пов’язаний з відкриттям математичних характеристик музичних співвідношень. Розробка ладів. Астрономічний вимір зв'язаний з космологією піфагорійців. Всесвіт кулястий (Земля також сферична) і складається з десяти небесних сфер – це "нерухомі зірки", а також Сатурн, Юпітер, Марс, Венера, Меркурій, Сонце, Місяць, Земля, а також невидима "Проти-земля". У центрі Всесвіту розташований невидимий із Землі "вогонь", називаний піфагорійцями "стражем Зевса". Довкола нього обертаються всі сфери, включаючи і Землю. Однак цим центральним "вогнем" не вважалося Сонце.

Кожна сфера, оскільки вона визначена "числом", видає властивий тільки їй звук, у результаті космос у цілому являє собою гармонійний світовий хор. Круговорот речовини у всесвіті характеризується "числом". У цей круговорот включена і людська душа. За сутністю (тобто душею) людини піфагорійці вбачали саморушне "число". Звідси їхнє вчення про індивідуальне безсмертя і переселення душ (метемпсихоз). Всі живі істоти – родичі. Число – джерело й першооснова світу соціального. Справедливість – певна числова властивість.

2.2. Школа елеатів. Елейська школа (6-5 ст. до н.е. з міста Елея, Південна Італія) не тільки поклала початок абстрактній західноєвропейській метафізиці, задавши програмний зразок умоглядно-спекулятивного конструювання моделі буття, але й здійснила деонтологізацію знання (поділ «шляху істини» і «шляху гадки»), задавши тим самим імпульс до того, щоб зробити знання спеціальним предметом філософського аналізу. Пошук вічного в потоці часу привів до думки про Єдине – неподільне і безкінечне, абсолютну субстанцію.

Ксенофан (565-473) з Колофону (Іонія), бродячий поет. Вперше поставив питання про все-єдине Буття (безвідносне до видимого розмаїття чуттєвих форм). «Єдине – це Бог»! Два шляхи пізнання (мудрим окремо від натовпу), дві картини світу: дійсне буття осягається завдяки „mens” (істинному мисленню); видимий світ речей – завдяки „doxa” (гадці). Все існуюче – із земліі води.

Парменід Елейський (біля 515 – біля 470) – геніальний засновник і систематик елейської школи, одна з ключових фігур в історії давньогрецької філософії. Усі явища, що спостерігаються, відбуваються завдяки деякій речовинній першооснові: ці традиційні погляди Парменід розробляє, трактуючи космос як утворений дією двох стихій – ефірного легкого Вогню (Світла) і важкої щільної Ночі. Однак це коло уявлень кваліфікується ним як «шлях думки-гадки» (doxa), якому він протиставляє «шлях істинної думки» (mens). Філософське мислення, що шукає необхідність у світі, саме повинне мати внутрішню необхідність. Однак усяка думка, що має справу з мінливим видимим світом, сама мінлива і непостійна, лише правдоподібна думка. Мати внутрішню обов’язковість може лише «чиста» думка, що корениться у собі самій і вільна від усяких посилань на видиме.

Що ж виявилося предметом філософського мислення, коли «шлях істини» виводить за межі видимого світу з його рухомою різноманітністю? – буття як таке. Речі можуть бути такими або іншими, але насамперед вони просто «є»; буття речей утворює умосяжну передумову будь-якої їхньої конкретної визначеності. Вчення про єдине, нерухоме і надчуттєве буття у Парменіда – це реакція на Гераклітове протиріччя: воно неможливе. Ніщо не осягається в процесі. Буття незмінне. Єдине не виникає, не знищується, не порушується. Саме сталістю Єдиного елеати довели натурфілософську космологію до межі: Буття єдине, непорушне, лише мислиме.

Парменід уперше розробив поняття буття, що відіграє ключову роль серед категорій західної філософії протягом усієї її історії. Рух «шляхом істини» являє собою прийняття ряду філософських утверджень за допомогою їхнього доказу на основі принципу тотожності буття і мислення – реальне лише те, що мислимо, а те, що немислимо, не існує. Небуття не існує, тому що воно немислиме і невимовне. Лише суще буття може мислитися. Мислиме і є сущим. Буття є (небуття немає) і наділяється рядом характеристик, що являють собою в основному наслідки заперечення небуття: буття не виникає і не зникає, воно безупинне й однорідне, залишаючись собі тотожним, воно ні в чому не має потреби і являє собою створену сферу.

Введення опозиції «шляху думки» і «шляху істини» стало долею європейської філософської думки на два з половиною тисячоріччя. По-перше, вона лягла в основу самовизначення філософії – придбало силу забобону, що повсякденний досвід обмежений видимістю, і, лише пориваючи з ним, стаючи «чистим» і самодостатнім, мислення здатне осягати справжню реальність. По-друге, ця опозиція визначила складні й історично мінливі відносини між натурфілософією і метафізикою.

Зенон Елейський(*490 - *430) –Відповідно до свідчень Діогена Лаерція, був учнем і прийомним сином Парменіда. Аристотель вважав його творцем діалектики як мистецтва тлумачення протиріч. Основну задачу своєї філософії вбачав у захисті й обґрунтуванні вчення Парменіда про незмінну сутність істинного буття («усе є одне») й ілюзорності усіх видимих змін і розходжень. Істина сущого виявляється тільки за допомогою мислення, чуттєвий же досвід веде до виявлення множинності речей, їхньої розмаїтості і мінливості, і, отже, до невірогідності.

Факту протиріччя між даними досвіду, з одного боку, і їхнім розумовим аналізом, з іншого, Зенон надав вираз у формі апорій (aporia – сумнів; suporeja – впевненість). Всі його апорії зводяться до доказу того, що 1) логічно неможливо мислити множинність речей; 2) допущення руху веде до протиріч. Найбільш відомі його апорії, спрямовані проти можливості руху: "Дихотомія", "Ахілл і черепаха", "Стріла", "Стадіон". Так, апорія "Ахіллес" фіксує, що – у протиріччі з чуттєвим досвідом – швидконогий Ахіллес не може наздогнати черепаху, тому що поки він пробіжить розділяючу їх відстань, вона усе-таки встигне проповзти деякий відрізок, коли ж він буде пробігати цей відрізок, вона ще небагато відповзе і т.д. Згідно Зенону при спробі помислити рух, ми неминуче наштовхуємося на протиріччя, з цього випливає висновок про неможливість руху взагалі.

2.3. Атомістичний онтологіям. Здійснив роздроблення Єдиного буття Парменіда до неподільних часточок – а-томе; а-логос – реакція на апорістичні перешкоди мисленню, ірраціональність. Опору знайшли у принципі множинності основ буття Анаксагора. Буття невидимих субстратів робить видимі речі не загадковими, а лише гадковими (ілюзією). Добре побудували кількісно-якісний процес, поставивши межу поділу речовини, часу і простору. Але втратили лад і форму. Без розуму упорядкування процесу неможливе. Це стало й межею натурфілософії. В атомістичній теорії, що є вершиною і завершенням натурфілософського періоду розвитку античної філософії, фактично ставиться проблема відображення єдності космосу в логіці понять, — виявляється питання про адекватність філософського бачення світу самому світові. Атоми і порожнеча – два види матерії. Рух атомів – абсолютна їх властивість; нерухомість – відносна (релятивна).

Самовідхилення атомів у Епікура – вираз свободи. Релятивізм як принцип руху атомів буде перенесений на саму людину – релятивізм суб’єктивності у софістів (розглянемо далі).

Левкіпп (*500-*440) – філософ (з Мілету, Абдер або Елеї). Про його життя практично нічого невідомо. Епікур наче стверджував, що він – вигадана особистість. Але ця гіпотеза неприйнятна для більшості дослідників. Левкіпп – сучасник і передбачуваний учитель Демокрита. Вважається творцем ідеї атомістики: прагнув зблизити і примирити твердження елеатів про неможливість руху матеріальних тіл з чуттєвим досвідом, для чого визнав існування небуття (порожнечі) і атомів; покладав, що безлічі атомів породжують вихри і потім – світи. Більш великі атоми збираються в середині космосу і формують пласку землю. Так само утворюються небесні світила з атомів, що запалилися – це закономірний і необхідний процес.

Демокрит з Абдер (460-*370) –філософ, учений-енциклопедист. Подорожував в Єгипет, Вавилон, Персію, Аравію, Ефіопію, Індію. Засновник першого на Заході історичного типу філософського і наукового атомізму. За назвами відомі 70 його творів. Збереглися численні (близько 300) фрагменти. У традиційне для античності уявлення про першооснову ввів ідею плюральності і множинності, розглядаючи її як гранично дрібні матеріальні частки, яких не можна відчути за допомогою органів чуттів. Цим дрібним часткам він установлює межу поділу. Неподільні.

Ідея плюральної (множинної), нескінченно малої, не сприйманої органами чуттів першооснови, що має межу розподілу, дозволила Демокриту вирішити цілий ряд проблем науки та філософії того часу: зокрема, відповісти на запитання про причини множинності й розмаїтості речей, єдності і матеріальності світу, єдності тілесного та духовного, а також пояснити суть процесу пізнання. Відсутність атомів – є порожнеча (матеріальне небуття), нескінченний простір, завдяки якому й у якому здійснюється хаотичний рух атомів. Атоми однакові за субстанцією, неподільні завдяки твердості, не мають якостей, знаходяться у вічному русі; розрізняються за величиною, формою, фігурою і вагою, місцем розташування і порядком.

Космогонія аналогічна поглядам Левкіппа: унаслідок космічних вихорів, з’єднання і роз’єднання атомів виникають і гинуть незліченні світи і речі. Час у Демокрита не має початку, усе відбувається за якоюсь незбагненною необхідністю (Роком), яка для людини фактично тотожна випадковості. Пізнання причин явищ – зміст справжнього філософського пізнання: «важливіше знайти одне причинне пояснення, ніж стати перським царем». Душа – втілення стихії вогню – складається з особливих дрібних круглих і гладеньких атомів, розподілених по всьому тілу. Демокрит уперше вжив термін «мікрокосм», провівши аналогію між космосом і організацією людського організму. Боги існують у вигляді поєднань вогненних атомів і живуть довше людей, не будучи безсмертними. Органом мислення виступає винятково мозок. Відчуття виникають завдяки проникненню в душу похідних від речей образів («ейдосів-ідолів»). Від предметів, які люди бачать, відокремлюються маленькі, невидимі частки і потрапляють у вигляді відбитків на сітківку ока, а потім починається робота розуму. Сталість чуттєвих образів – лише сталість гадки („doxa”): „Лише у спільній гадці існує колір, у гадці – солодке, у гадці – гірке. Насправді ж існують тільки атоми і порожнеча”. Вище благо – блаженство, яке досягається приборканням бажань і поміркованістю способу життя. Вперше розмежував прикладні мистецтва, що вимагають навчання, і художню творчість, що вимагає раціонально не з'ясовного натхнення.

 

Атомістична концепція дуже вплинула на історію філософської і наукової думки, зробивши «атом» свого роду принципом пояснення існування, руху, народження і загибелі матеріальних тіл. В античну добу атомізм розвинули: Епікур (розглянемо пізніше) і римський філософ і поет Тит Лукрецій Кар (99-55), який створив чудову філософську поему „Про природу речей”.

3. етап.«Афінська школа» – вищі класичні досягнення філософії.

Становлення класичної аттичної філософії знаменує собою радикальний поворот до логіко-гносеологічної, соціально-політичної, морально-етичної й антропологічної проблематики. Цей поворот зв'язаний насамперед із софістичною традицією і з фігурою Сократа, чий метод і задає в історії західноєвропейської філософії імпульс розкриття рефлексивного потенціалу філософії.

Натурфілософська космологія мала багато ускладнень, вона сама поставила завдання пояснити дух, розум, які могли мислитися подвійно: світовий об’єктивний розумний Дух (Нус, Ноос) – індивідуальний суб’єктивний розум. Обидва боки були осмислені. Перший – Анаксагором, другий – софістами. Висока класика їх синтезувала: Платон, Аристотель.

3.1. Анаксагор (500-428 до н.е.) із Клазомен (Іонія). Філософ, математик і астроном. Учень Анаксимена. Близько 30 років прожив у Афінах (462-432), фактичний засновник афінської філософської школи як особливого напрямку та рівня філософствування. Навчив афінян філософії. Лишив вчення про “насіння речей” і світовий розум (нус, ноос) – дуалізм матерії й духу. Був звинувачений у безбожництві і вигнаний (432). Повернувся в Іонію й заснував там свою школу. Відомий нам твір — «Про природу» – дійшов у фрагментах. Анаксагор відомий фактичними дослідженнями в області астрономії і метеорології. Висловив гіпотезу про вогненну природу Сонця (розпеченого каменю) і пояснив сонячне затьмарення екрануванням його Луною, а місячне тим, що його загороджує від Сонця Земля; у кожній часточці матерії є все інше, є вогонь: ми називаємо вогнем ту річ, де його найбільше. Сонце більше від Пелопонесу й набагато вище Місяця.

Продовжив натурфілософію Емпедокла, але різноманітність тіл у природі зводив не до 4-х елементів, а до різних незмінних, незлічимої множини і нескінченно малих елементів дійсного світу ("насіння речей", "подібночасткові", пізніше названі "гомеомеріями"), що спочатку були безладно змішані й утворювали хаос. Анаксагор заперечував порожнечу, стверджував відносність малого і великого, допускав нескінченну подільність речовини (Парменід мав великий вплив на нього). Жодна річ не виникає і не зникає, а утворюється лише з трансформації вже існуючих речей ("в усьому полягає частина усього"). Ідея Анаксагора «усе у всьому» одержала оригінальну інтерпретацію у світлі концепції взаємодії елементарних часток, що розвивається сучасною квантовою фізикою.

Світовий «розум» («нус») – найтонша і найлегша жива речовина, що містить повне знання про все й володіє найбільшою силою – приводить все у рух і упорядковує: неоднорідні елементи відокремлюються, а однорідні з'єднуються. Нус управляє собою сам, він безкінечний, змішаний з небуттям (є і не є), одноманітний (у тварин такий же як і у людей: перевага останніх не в Умі, а в руках). Це була перша європейська філософська версія моделі світу, де діяльний початок — визначальна характеристика всякої сутності. Анаксагорівська концепція розуму (нуса) як рушійної сили космогонічного процесу являє собою класичний приклад техноморфної моделі космології. Будучи укладений у матерії, у якій він діє, нус непоєднуваний з нею. Не вповні відійшов від емпіризму: хоча й розглядає живий розум як джерело всього, але часто забував про нього, пояснюючи механіку гомеомерій механічними ж причинами. Мертва матерія оформляється розумом (духом). У космології був далеко від лінії орфіків-піфагорійців: не визнавав ніякої телеології, „провидіння”, не розробляв проблем етики й теології.

З ім'ям Анаксагора пов'язується початок осмисленої традиції європейського інтелектуалізму: духовна автономія оцінюється як мета і спосіб існування інтелігенції, метою якої "є теоретичне пізнання і воля, що виникає з нього". Такий погляд на речі зберігається в західній культурі аж до концепцій сучасної експертократії.

Анаксагор виступав як один з головних ідеологів афінської демократії. Відносини з Периклом персоніфікують першу в європейській історії модель впливу філософів на напрям думок державного діяча. В силу політичних причин Анаксагор і був засуджений, хоча безпосереднім приводом для його звинувачення послужили астрономічні погляди (зокрема заперечення божественної природи Сонця). Твори Анаксагора після його вигнання були заборонені й їхнє поширення серед афінської інтелігенції може бути розцінене як перший європейський прецедент феномена нелегальної літератури.

Від Анаксагора афінська філософська школа успадкувала дві принципові проблеми: „матерія і форма” (Аристотель); дуалізм матерії і духу (звідки – лінії Демокріта і Платона).

3.2. Софістика – вчення представників сформованої в Афінах у другій половині 5 ст. до н.е. школи софістів – філософів-просвітителів, що тяжіли до релятивізму: відносності істини, суб'єктивізму думки, скепсису. Змінили предмет філософії з космології й онології на антропологію, здійснили поворот до „людиномірної” філософії. Поставили думку у практичну площину людського існування: індивід – суддя світу.

Термін "софістика" походить від грецького слова "софіст" (мудрець), яким тоді називали перших професійних (платних) вчителів з загальної освіти, ораторського мистецтва. З творів софістів практично нічого не збереглося: вони не прагнули створити певну цілісну систему знань, бо не надавали великого значення систематичному оволодінню знаннями. Їхньою метою було навчити учнів використовувати придбані знання в дискусіях і полеміці. Тому значний акцент і робився на риторику. На початку софісти учили правильним прийомам доказу і спростування (відкрили ряд правил логічного мислення), але незабаром відійшли від цього і всю увагу зосередили на розробці логічних вивертів, заснованих на зовнішній подобі істині (подія витягається з загального зв'язку явищ, тлумачиться в багатозначності слів, підміні понять тощо). Застосовували дотепний, а інколи і досить жорстокий цинізм супроти негнучкої ортодоксії у вигляді так званих «софізмів». Наприклад: „купа” (одне зерно, два зерна, сорок зерен – коли ж купа?), „брехун” (якщо людина каже, що вона бреше, то вона бреше чи каже правду?).

В історичній послідовності, можна говорити про "старшу" і "молодшу" софістику.

«Старша» софістика (II пол.V ст. до н.е.): досліджували проблеми політики, етики, держави, права, мовознавства. Усі колишні принципи вони взяли під сумнів, всі істини оголосили відносними. Релятивізм, перенесений у теорію пізнання, привів до заперечення об'єктивної істини, абсолютизував суб'єктивний характер і відносність знання..

Протагор (*500-*420). Його відома теза «Людина є міра всіх речей» трансформувалася в ідею, що кожна людина ("самість") має свою особливу істину. У пізнанні змісту світу людина виявляється засобом для відношення до буття і стосовно "істини". Матерія текуча і мінлива: вона тече і змінюється, щось приходить на місце того, що відходить. Сприйняття її також перетворюються і змінюються з віком, іншим станом тіла. Сутність усіх явищ схована в матерії, а матерія, якщо про неї міркувати, може бути усім, чим вона здається кожному.

Горгій (*480-*380) у творі "Про неіснуюче, або про природу" пішов далі, оголосивши, що взагалі ніщо не існує", у тому числі й самої природи. Буття не існує, навіть якщо припустити буття існуючим, то воно не може бути пізнаним, якщо визнати буття існуючим і пізнаваним, то неможливо повідомити про пізнане іншим людям. Гіппій, Продик (засади вчення про синоніми), Антифонт („квадратура кола”).

«Молодша» або Друга софістика вироджується в "жонглювання" словами, у фальшиві прийоми "доказу" істини і неправди одночасно. Лікофрон, Фразімах, Критій, Алкідам, Нолемон, Гіпподам.

Sophisma – вигадництво, хитрість – навмисне застосування в суперечці й у доказах помилкових аргументів, заснованих на свідомому порушенні логічних правил (софізмів); словесні хитрування, що вводять в оману.

Розрізняють такі види софізмів: а) софізм "учотирення терміну" - силогічний умовисновок, у якому порушене правило простого категоричного силогізму: у кожнім силогізмі повинне бути тільки три терміни. Навмисне помилкове міркування будується з використанням нетотожних, але зовні подібних понять. Наприклад: "Злодій не бажає придбати нічого дурного. Придбання гарного є справа гарна. Отже, злодій бажає гарного".

б) софізм недозволеного процесу – силогістичний умовивід, у якому порушене правило простого категоричного силогізму: термін, не розподілений (не узятий у всьому обсязі) в одній з посилок, не може бути розподілений (узятий у всьому обсязі) у висновку: усі птаха мають крила; деякі яйцевідкладаючі мають крила; черепаха чи ящірка – птахи. Маєш те, що не загубив. Рогів не губив. Отже – маєш роги.

в) софізм збірного середнього терміна – силогістичний умовивід, у якому порушене правило простого категоричного силогізму: середній термін повинний бути розподілений (узятий у всьому обсязі) принаймні в одній з посилок: деякі люди вміють грати на скрипці; усі дипломати – люди; отже, усі дипломати вміють грати на скрипці.

3.3. Сократ (*470-399): як треба мислити світ, якщо він винен мислитися у якості пізнаванного й водночас сумірного людині? Тільки у спілкуванні з людьми, лише через діалог („живу розмову” і полеміку думок) з ним людини. Діалектикою й звали тоді полеміку: „дво-слів’я” як „дія-слів’я”. У спілкуванні схоплюється спільне (загальне). Визнання абсолютного, не емпіричного Загального („як такого”, як ідеї), що осягається свідомістю. Індивідуально-конкретне поза загальним неможливе. Тема свідомості людини через розум у нього стала провідною. Він є засновником етичного раціоналізму:чесноти тотожні знанню. Вперше використав індуктивні докази щодо загальних визначень.

Сократ – перший за місцем народження афінський філософ. Думаючи, що "письмена мертві" (на них догматично спираються учні), віддавав перевагу усному міркуванню в ході діалогів на площах і в палестрах. У силу відсутності текстової авторської спадщини філософське вчення Сократа реконструюється на основі вторинних джерел, у першу чергу – сократичних діалогів раннього Платона, сократичної апології Ксенофонта, свідчень з Діогена Лаертського й Аристотеля.

В історико-філософській традиції фігура Сократа займає особливе місце: якщо хронологічно він є сучасником Демокрита, то за змістом його вчення відкриває нову сторінку в розвитку давньогрецької філософії. Поставлене питання про те, яким чином може будуватися людське знання про світ, виступає найважливішим імпульсом переосмислення самого предмету філософського знання, фактично першим кроком у становленні і розвитку рефлексивного потенціалу філософії. Основним предметом розгляду виступає сама система суб'єкт-об'єктних відносин (в гносеологічному аспекті – безперечно). Процес формування знання розглядається досить конкретно, наприклад, знання про те, що є чеснота, справедливість або сама людина задали обрії таких проблемних полів філософії, як етика й антропологія. Як «наука про дух» філософія почалася саме із Сократа.

В інтерпретації гносеологічної проблематики він займає чітко виражену позицію раціоналізму й інтелектуалізму. У цьому відношенні він, з одного боку, ґрунтується на софістичних способах міркування, думаючи, що найбільш адекватним інструментом філософського пошуку є живий діалог; з іншого боку – виступає з різкою критикою софістики, її релятивістських установок. Засуджує й моральні засади софістів: «З краси і знань можна рівною мірою робити як благородне, так і мерзотне застосування. Так, красу якщо хтось за гроші продає кому завгодно, того називають розпусником. Так само, хто продає свої знання за гроші кому завгодно, тих називають софістами».

Метод Сократа базується на визнанні об'єктивного існування інтерсуб’єктивного істинного знання: питання лише в тім, як його досягти? Визнання діалогічності, тобто сумісної процесуальності, філософствування – це тільки половина справи: процес філософствування повинний бути ще й результативним, а результатом його виступає істинне знання. Важливим кроком на шляху до нього є усвідомлення його відсутності, розуміння власного незнання. Сократу приписують слова: «Я принаймні знаю, що нічого не знаю, а вони не знають навіть цього».

Очищення свідомості від зайвої самовпевненості є як би нульовий цикл пізнавальної процедури. Однак, софістичне виявлення протиріч у висловленнях співрозмовника, констатація неспроможності всіх запропонованих думок необхідні, але не достатні для філософського пізнання. Пізнавальний процес повинний розв’язуватися оформленням позитивного знання. Син повитухи називає свій метод майєвтикою – мистецтвом допомогти народитися істині. Таким чином, софістичний негативний релятивізм і єдино можливий на його основі висновок – знамените сократівське «я знаю, що я нічого не знаю» – це лише проміжний продукт пізнавальної процедури. У підсумку своєму вона повинна об'єктивуватися у формулювання загального визначення, що наближає людину до збагнення сутності речей. Питання про співвідношення таких загальних визначень з обумовленими речами приводить Сократа до постановки центральної для нього філософської проблеми: проблеми співвідношення родових сутностей з окремими явищами.

Сократ був далекий від наївної думки попередніх і багатьох наступних філософів, які думали нібито загальні поняття (визначення) існують як об'єкти поряд з тілесними предметами. Сократ був переконаний, що свідомість черпає із самої себе, тобто що дефініції і загальні поняття народжуються в індивідуальній свідомості (у "розумному місці"). „Пізнай самого себе”! Але настільки ж очевидна й та обставина, що за допомогою посилань на узагальнення одиничних фактів (як завгодно численних) неможливо пояснити виникнення загального поняття. Формулювання визначення припускає радикальне якісне зрушення, прориви індивідуальної свідомості до збагнення загальної родової сутності, що індуктивним шляхом принципово недосяжно.

В сократівській філософії вперше в раціональній формі була зафіксована одна з центральних філософських проблем, яка залишається у фокусі актуальності аж до 21 ст. Найважливішою характеристикою вчення Сократа є те, що, будучи глибоко укоріненим у культурній традиції античної класики, воно повною мірою успадковує властивий цій культурі ідеал калокагатії (єдності істини, добра і краси). Це наочно виявляється в тім, що даймон розуміється ним не тільки як індивідуальний розум, але і як совість: логічна й етична проекції свідомості виявилися злитими в нерозчленований континуум. Тому центральна теза сократівської етики ("нічого надміру") акцентує, насамперед, проблему пізнання міри. Моральний, "кращий" – той, хто знає, що саме є чеснота, тому що знає – благо надходить відповідно до цього знання. Чеснота виявляється фактично тотожною мудрості, а наявність зла розуміється Сократом як неузгодженість благих цілей з неадекватними ним засобами їхньої реалізації. Критика цього положення почалася вже в античності. Аристотель: знаючий чесноти автоматично не повинний бути доброчесним.

Етико-антропологічні погляди Сократа доповнюються подібними ж соціально-політичними поглядами. Так, держава виступає інструментом і гарантом втілення в життя загального поняття про Справедливість. Свого роду політологічний аристократизм виявляється в тім, що, як і в сфері моралі, у сфері політики "кращим" є той, хто знає, що є Справедливість: думка одного мудреця несумірно важливіша неосвіченої думки численної юрби. Раба Сократ визначав як того, хто не знає, а тому не може розпізнати справедливого, доброчесного і прекрасного. Масова виборна процедура античного полісу аж ніяк не гарантує формування того, що пізніше Платон опише як державу, керовану мудрецями.

У політичних поглядах Сократа була надзвичайно розвинута критична складова. І це зіграло не останню роль у тім, що у 70 років він був присуджений до страти за обвинуваченням у тім, що він «не шанує богів, яких шанує місто, а вводить нові божества, і розбещує юнацтво». Відмовившись від організованої учнями втечі, Сократ прийняв у в’язниці отруту цикути. Справедливості заради слід зазначити, що головний із трьох обвинувачів Сократа трагічний поет, що приніс судові клятву в його винності, був згодом засуджений на смерть, і Афінами Лісіппу була замовлена бронзова скульптура Сократа.

Значення Сократа в історії думки важко переоцінити. Його філософське вчення вплинуло не тільки на розвиток античної філософії, але і на розвиток європейської культурної традиції у цілому. Ним уперше були використані логічні обґрунтування теоретичних положень (на відміну від констатування постулатів), уведені у філософський оборот формулювання визначень багатьох загальних понять, здійснене залучення в предметне поле філософії гносеологічної й етико-антропологічної проблематики. Надбанням історії філософії є не тільки філософське вчення, але і його спосіб життя, що явив собою приклад безкорисливого служіння пошукові істини.

3.4. Висока класика. У рамках високої класики антична філософія виробляє зразки системних абстрактно-теоретичних філософських концепцій, що задають канон західноєвропейській філософській традиції. Розробниками таких концепцій були Платон і Аристотель.

Платон (428-348) Філософське вчення Платона, будучи плоттю від плоті своєї епохи, одночасно може бути розглянуте як таке, що задало далеку перспективу розвитку філософської думки: виражене в специфічній термінології, воно має в собі основу багатьох понятійних засобів, що лежать в основі категоріального апарату класичної філософії, і, включаючи у свій зміст чимало довільних натурфілософських моделей і трансформацій міфологічних сюжетів, одночасно виявляє собою перший у європейській культурі зразок цілісної і системної філософської концепції.

Теоретичним ядром і аксіологічним центром філософії Платона, які обумовили її унікальний статус в історико-філософській традиції, є платонівська концепція світу ідей – ейдосів або зразків. Якщо натурфілософський напрямок ґрунтувався на презумпції можливості справжнього буття й адекватного пізнання тільки стосовно до єдиного, тотально-загального, то альтернативний, представлений софістикою, напрямок базувався на тезі про буття і відкритість пізнанню тільки одиничного, чуттєвого і множинного. Виражаючи крайності підходу до проблеми, ці опозиційні вектори обрисовували контури центральної онтологічної і гносеологічної проблеми: як єдине може стати множинним і як єдине може бути предметом пізнання. Платон у своїй теорії ідей не тільки розв'язує проблему одиничного і загального, але і виходить далеко за межі проблематики античної філософії в цілому. Центральним поняттям платонівської концепції виступає поняття ідеї або ейдосу.

Світ ідей є те, що вічно перебуває у рівності самому собі, абсолютні у своїй досконалості незмінні еталони (зразки) конкретних речей. Способом буття ідеї є її утіленість у безлічі матеріальних предметів, що існують як зліпки з неї і запам'ятовують у собі її образ. Кожна річ існує лише остільки, оскільки є матеріальним утіленням, опредметненням ідеї. Саме співвіднесеністю з певною ідеєю визначається як самість речі, її рівність собі самій, так і її входження у відповідну родову безліч. Ідея виступає одночасно і як сутність речі, тобто фундаментальна підстава її буття, і як її гіпотеза, тобто проект, що включає в себе і закономірність переходу від ідеї до втіленої речі, і метод її оформлення, і принцип існування. Платон фактично відкриває понятійну природу абстрактного мислення, відмінного від чуттєвого сприйняття, і вперше концептуалізує нечіткі інтуїції про сутності "загального".

Платонівська "idea" є не просто родове поняття речі, але модель її значення: "речі – це наслідування вічно-сущому, відбитки за його зразками". Пізніше вчення про ідеї зіграє значну роль в еволюції західної філософії: як у розвитку ідеалізму і трансценденталізму в цілому, так і в конкретній розробці введених ним понять. Критерієм і атрибутом утіленості ідей є тілесність, а тому початок і джерело ідей ("зразок зразків") не є єдиною основою світу. Поряд з тим, що діє на речі за образом і подобою своєю (Богом, Деміургом), для становлення світу необхідний і субстанційний початок – матерія як "годувальниця речей". Деміургос, таким чином, не діє з нічого, але лише конституює, структуруючи, оформляючи й одночасно одушевляючи матеріально-материнський початок. Ідея як ідеальна річ.

Техноморфна модель космогенезу нерідко трансформується у Платона в традиційну антропоморфну, повертаючи поняттю генезис вихідну повноту змісту: "природа по суті своїй така, що приймає будь-які відбитки, змінюючи форми під впливом того, що до неї входить. Вихідні з неї речі – це наслідування вічно-сущому, відбитки за його зразками. Тут примат світу ідей як чоловічого початку над материнським початком (матерією) є не більше, ніж вираз патріархальної звички. Однак, накладання на антропоморфну матрицю генезису техноморфної його моделі робить "ідею" подібною цільовому початкові - ініціюючому і діючому Деміургові („батькові речей"). У структурі діяльності йому відповідає суб'єктна (мисляча) складова. Платонівське розуміння ідеї не тільки виражає характерний для західного типу культури пафос діяльності, але й виступає вперше у філософській традиції формою виразу типового для європейського менталітету погляду на світ через призму "ідей".

Одиничне існує як утілення загального, а останнє – як втілене в одиничному: така зв'язаність світобудови задає й зв'язність свідомості. Це й забезпечує фундаментальну можливість для загального виступати об'єктом пізнання. Знаменитий платоновский "міф печери" малює зримий світ як видимі з печери тіні на скелі: людина має справу не з самими ідеями-зразками як такими, але з утіленими, здійсненими, тобто з речами, матеріальними предметами як подобами зразків (набагато гіршими стосовно досконалості ідей, але, проте, відтворюючими у своїй конфігурації основну формулу їх структури). Ідеї як утілені – виявляються, але ідеї як такі – трансцендентні й осягаються лише "думкою".

Математичні аналогії дають Платону можливість сформулювати ідею трансцендентального пізнання, яка виявилася надзвичайно значимою для європейської культури:коло на піску недосконале, але на його основі й за ним можна помислити точне коло, коло як таке (ідеальне). "Коли геометри користуються кресленнями і роблять звідси висновки, їхня думка звернена не на креслення, а на ті фігури, подобою яких вони служать. Висновки свої вони роблять тільки для чотирикутника самого по собі та його діагоналі, а не для тієї діагоналі, "яку вони накреслили" і яка "служить лише образним виразом того, що можна бачити лише думкою". Поряд з тими втіленнями геометричних фігур у матеріалі, з якими ми маємо справу, Платон постулює існування ще й ідеальної моделі кола, еліпса, квадрата тощо як онтологічних реалій ("фігури самі по собі"). Математика як теорія ідеальних фігур і чисел (ідеальних об'єктів: "три взагалі, а не три кратери або три ефеба") виявилася для Платона дисципліною, що максимально наближає до збагнення закономірностей і співвідношень у світі ідей.

Загальні уявлення, в яких люди згідні – ось істинні поняття, істинні об’єкти істинного мислення. Справжній об’єкт пізнання – ідеї (мисляться вони великим пластичним художником Платоном). Вчення про субстанційний світ ідей, без якого загальне не існує. Ідея як породжуюча модель речей (має математичний зміст). Канке: „З приводу переходу від ідеї до речей, або від речей до ідеї сучасна наука мовчить” (с. 33). Ідеї об’єктивні – це позиція „реалізму”. Лише Платон з’єднав два полюси суперечки Геракліта та Парменіда: Єдине (ідеальне, непорушне справжнє Буття) і Множинне (тіньове, рухоме чуттєве Буття. Вперше вводить поняття матерії). На обох рівнях буття множинне, але різні ієрархії має. Вищою ідеєю в світі ідей є ідея Блага.

Платон і “Академія”. Створена Платоном Академія стала духовним центром свого часу: в межах її діяльності сократично-платонівський метод понятійного критицизму підготовляє формування в античній культурі скептицизму, відбувається раціонально-концептуальне оформлення пізнього піфагореїзму (на противагу ранньому містичному союзові). Зі стін Академії вийшли найвизначніші законодавці, державні діячі, оратори і, звичайно, філософи Греції. Не зроби Платон нічого більшого, вже одне те, що з його школи вийшов Аристотель, уписало б його ім'я в аннали філософської традиції. У парі – вони засновники класичного європейського стилю мислення.

Аристотель Стагірит (384-322).Подолав дуалізм чуттєвого й ідеального завдяки відношенню Матерії і Форми. Породжує не ідея, а форма (енергія, динаміс), яку речовина утримує в собі у можливості. Ентелехія – форма форм. Ряди ступенів ентелехії – це і є світовий процес, початок якого в нерухомості Першодвигуна. Енциклопедичний вчений. Універсальне охоплення філософських проблем: фізика і метафізика буття, поетика, етика, логіка, політика. Вихід до науки: “Трактат про тварин”. На Аристотелі закінчується класика і космологія. З’явилась спекулятивність, яка почала долати «дуалізми» Аристотеля: дія – страждання; світ – бог; теоретична етика – практична етика.

Батько його був придворним лікарем Філіпа Македонського. Сам Аристотель – учителем Олександра Македонського. У 367 р. переїхав в Афіни і став учнем Платона. У 335 заснував власну школу, названу перипатетичною, або Лікеєм.

Аристотель узагальнив досягнення сучасної йому фізики, астрономії, біології й ряду інших дисциплін. З'явився засновником формальної логіки, відкривши модально-тимчасову логіку і систему силогістики, а також неформальної логіки, розробивши теорію аргументації. Твори, що дійшли до нас, умовно можна розділити на сім частин. Логічні трактати: "Категорії", "Про тлумачення", "Аналітика перша і друга", "Топіка", "Про софістичні спростування", "Риторика". Фізико-астрономічні твори: "Фізика", "Про небо", "Про виникнення і знищення", "Метеорологіка". Трактат про "першу філософію": "Метафізика". Біологічні трактати: "Про душу", "Історія тварин", "Про частини тварин", "Про виникнення тварин", "Про рух тварин". Етичні твори: "Нікомахова етика", "Велика етика", "Евдемова етика". Соціально-політичні й історичні твори: "Політика", "Афінського полиття". Естетичний трактат: "Поетика".

Аристотель уперше робить філософію науковою, здійснюючи умогляд у формі спекулятивних понять. Предметом "першої філософії" як науки особливого роду Аристотель виділяв те, що називається "сущим як таким" — суще в аспекті його чотирьох причин: форми, матерії, початку руху (рушійної причини) і мети. Перераховані чотири початки визначаються, виходячи з більш загальних понять можливості та дійсності, двох основних станів сущого. Матерія і початок руху виражають поняття можливості, а форма і ціль — поняття дійсності, при цьому матерія і ціль суть абстрактно загальне, а форма і початок руху — конкретне.

Виходячи з нового розуміння предмету "першої філософії", Аристотель покритикував платонівську теорію ідей як ненаукову. Дотримуючись міркувань самого Платона показав, що ідеї — або дійсність без можливості, або можливість без дійсності. У першому випадку ейдоси, будучи чистою дійсністю, не є матеріальною причиною. Однак, не маючи в собі матеріального початку, вони не можуть бути і формальною причиною, тому що форма не віддільна від матерії (для чуттєвого й надчуттєвого світу). Таким чином, ідеї нічого не дають для пізнання речей, не будучи ні їх формою, ні їх матерією. Нічого не дають і для буття речей

Завдяки вченню про чотири причини, Аристотель вирішує теоретичні питання як "першої філософії", так і фізики й біології, тому "перша філософія", фізика і біологія в нього тісно переплетені. Основне поняття Аристотеля — "першодвигун" (Бог або "остання форма"). Слід зазначити, що ця "форма без матерії" являє собою не чисту формальну причину, як пізніше думала схоластика, а своєрідну єдність формальної, рушійної і цільової причин. Сутність "останньої форми" — вічна актуальність і чиста діяльність, позбавлена пасивного початку матеріальної причини. У "першодвигуні" дійсність збігається з можливістю, тому він нерухомий, однак сам є джерелом усякої зміни, виникнення і знищення. "Останній формі" протистоїть чиста матеріальна причина, можливість як така. Це друге основне його поняття. Матерія лежить в основі всіх протилежностей, головні з яких утворюють чотири елементи: вогонь (тепле і сухе), повітря (тепле і вологе), вода (холодна і волога), земля (холодна і суха). Усяка випадковість є прояв матеріального початку.

4. етап. Моральна філософія еллінізму.

Аристотель – це закінчення класики і космології. Склалася якісно нова соціальна реальність епохи еллінізму – натомість полісній організації сумісного життя приходить імперія, великі царства (могутня, але зовнішня для людини сила Необхідності). Особистість, як член громади, втрачає вагомість, стає однією з багатьох в анонімній силі Імперії, де бажане найменше бажається. Загальним мотивом світогляду стає ідеал вільної від світу зовнішньої необхідності особи. Філософія також повернула до внутрішнього світу людини, відкрила практично-душевне життя, свободу волі в соціальних умовах, які здаються космічним Абсолютом. Наприкінці „Космос душі” перетвориться у Духовний Всесвіт, Універсум.

Головна проблема моральної філософії цієї доби – „свобода волі”. Космологія душі – це питання про відтворення божественного в самій людині, а не в абсолюті. Зі стін платонівської Академії вийшло немало добре підготовлених мислителів, які дали нову орієнтацію, або імпульс до неї. Так філософія Антисфена лягла згодом в основу стоїцизму, Аристіпп своїм гедонізмом посприяв оформленню епікуреїзму тощо.

4.1. Епікуреїзм. Етика культивації блаженства – власного благополуччя на засадах гедонізму (чуттєвої насолоди життям).

Епікур (341-270 до н.е.) – філософ-мораліст, афінянин, за походженням з острова Самос. Засновник оригінальної філософської школи "Сад Епікура" (306 до н.е.). Прагнув створити практичне керівництво для життя (етику), для якого опорою призначалася фізика, а останній служила логіка.

Вчення Епікура про природу стверджує незліченність і розмаїтість спонтанних світів, які розвиваються й являють собою результат зіткнення і роз'єднання атомів, крім яких існує лише порожнеча. Атомізм і став фізичним фундаментом практичних етичних рекомендацій. Намагаючись перебороти тезу Демокріта про безроздільне панування необхідності у світі атомів (стосовно до атомів душі це була неможливість свободи волі), Епікур постулював можливість випадкового самодовільного відхилення ("дуже невеликого – менше якого й бути не може") атому від закономірної прямої лінії руху в порожньому просторі. Людина – це атом світового й суспільного космосу (на латині атом називається „індивідуум”). Необхідність і доля визначають людське буття. До громадськості (культових традицій і державних установ) необхідно відноситися дружньо, але стримано. Провідне гасло: «Живи самісно! Живи з насолодою». Не варто сприймати саміснісність як самітність: „Сад” передбачав дружнє спілкування.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.