НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО»
«Вина: поняття, форми, значення»
Індивідуальна робота Виконав Кахній В.В
з дисципліни студент 13 групи 1 факультету
«Кримінальне право» Перевірив Крайник Г.С.
асистент
Харків
План: Вступ……………………………………………………………………….
1.Загальне поняття вини.
2.Зміст вини.
3.Форми вини.
4.Умисел і його види.
5.Необережна форма вини та її види.
6.Складна форма вини.
Висновок……………………………………………………………………
Список літератури………………………………………………………….
Вступ
Дана тема досить актуальна в сучасних умовах. Її актуальність визначена кількома важливими чинниками. Вина є наріжним каменем будь-якої відповідальності. Оскільки під принципом (як загальновизнаний) розуміється основоположна ідея (правило), якій підпорядковано те чи інше явище (процес), то слід зробити висновок, що, як в кримінально - правових нормах, так і в практиці їх застосування, ідея вини повинна знайти реальне втілення.
Перш за все, звертає увагу та обставина, що в теорії кримінального права немає єдиного розуміння змісту, сутності і меж вини. Велика частина криміналістів за традицією орієнтується на психологічну концепцію вини, згідно з якою під виною визнається психічне ставлення у вигляді наміру і необережності. У багатьох випадках з цього виходить і судова практика. Проте останнім часом вина нерідко характеризується з оціночних позицій, коли вині надається більш широкий зміст, обумовлене суб'єктивними уявленнями правозастосовувачів .
У відомому сенсі, в кримінально - правовій науці, та й на практиці, ми спостерігаємо "кризу вини", дозвіл якого багато в чому визначить і подальші перспективи розвитку кримінального права. Кризовий стан вини у кримінальному праві зумовлено накопиченням протиріч у правових нормах і потребах їх розвитку, практику застосування кримінального закону і теоретичних наукових положеннях, які висвітлюють проблему вини. На жаль, у кримінально - правовій науці "криза вини" поки ще не привернула достатньої уваги науковців. Використання поняття вини в юриспруденції було пов'язано з необхідністю знайти точку відліку, опори, підстав для відповідальності, привід для засудження. У подальшому вина могла пройти різні трансформації. Відомо, що в середні століття вина ототожнювалася з гріховним поведінкою, а людина визнавалась грішним і при одній думці про негідну поведінку.
Загальне поняття вини.
Загальне поняття вини вироблено наукою кримінального права і закріплено в КК. Згідно з ст. 23 КК вина — це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та ЇЇ наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознаками, її зміст відображують об’єктивні ознаки злочину, що характеризують його об’єкт, предмет і об’єктивну сторону. Тому не існує абстрактної вини, відірваної від конкретного суспільне небезпечного діяння. Саме це діяння і становить предметний зміст вини, ЇЇ матеріальне наповнення.
Принцип кримінальної відповідальності за наявності вини законодавчо сформульований у КУ, в ст.62 якої говориться: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Згідно з нині чинним кримінальним законодавством вина - необхідний ознака злочину, його психологічний зміст.
Ще в минулому столітті Г. С. Фельдштейн зазначав, що "вчення про винність і його велика чи менша глибина є як би барометр кримінального права". Питанням вини в українському кримінальному праві завжди приділялася велика увага. Багато хто з них всебічно висвітлені в монографічній та навчальній літературі. Проте до цих пір деякі з цих питань представляють труднощі та розбіжності, і тому вирішуються по-різному. Неоднозначний підхід до різних аспектів вини обумовлює досить велику кількість судових помилок (від 20 до 50%).[1]
Вина, за загальним визнанням, відноситься до суб'єктивної сторони злочину, але співвідношення цих категорій у кримінально-правовій літературі - предмет тривалої дискусії. Чи співпадають поняття суб'єктивної сторони злочину та вини,чи слід дійти до висновку що ці поняття тотожні? На дане питання є два різних відповіді. Одні автори вважають, що вина і являє собою суб'єктивну сторону злочину, що ці поняття збігаються за своїм змістом (А. А. Піонтковський, П. С. Дагель, Д. В. Котов, Г.) Інші вважають, що суб'єктивна сторона, будучи більш ємним поняттям, не вичерпується змістом вини, суб'єктивна сторона нібито включає поряд з виною та інші психічні моменти (мотив, мета, емоції). Дана точка зору набула поширення і в навчальній літературі. Відповідь на це питання і найбільш повне уявлення про зміст дискусії можна отримати лише після розкриття змісту вини ,її проявів та загальновідомих компонентів. Слово "вина" в українській мові має безліч значень. Так, під виною розуміються і проступок, і злочин, і їх причина, і відповідальність за неї . У кримінальному праві під виною, перш за все, прийнято розуміти психічне ставлення суб'єкта до здійснюваного діянню. Таке розуміння вини склалося в результаті дискусії з проблем вини. У результаті цієї дискусії була відкинута так звана оціночна теорія вини, яка розглядала психічне ставлення особи до здійснюваного діянню і наслідків не як реально існуюче, а лише як оцінку судом всіх об'єктивних і суб'єктивних обставин, пов'язаних із злочином, а також особистістю злочинця. У визначенні вини відбивається і її соціальна сутність - негативне ставлення суб'єкта до інтересів особистості і суспільства, яке виражене в кримінально - протиправне діяння. Застосовуючи кримінально - правову норму, правоохоронні органи не встановлюють цього негативного ставлення суб'єкта до інтересів особистості і суспільства. Дане відношення трансформується самим законодавцем у кримінально-правових нормах, соціальна сутність вини отримує юридичну оцінку за допомогою її опису в тій чи іншій частині КК України.[2].
Отже, визначення вини можна сформулювати наступним чином: "Вина - це передбачене кримінальним законом психічне ставлення особи у формі умислу або необережності до здійснюваного діянню та її наслідків, що виражає негативне або байдуже ставлення до інтересів особистості і суспільства". Таке визначення вини дає можливість розкрити психологічний зміст і соціальну сутність вини.
Зміст Вини
Психологічний зміст вини займає центральне місце серед основних категорій, що характеризують її. Складові елементи психічних відносин, проявлених в конкретному злочині - свідомість і воля. Зміст вини обумовлений сукупністю інтелекту, волі та їх співвідношенням. Здійснюючи злочин, особа охоплює своєю свідомістю об'єкт злочину, характер скоєних дій (бездіяльності), передбачає (або має можливість передбачити) наслідки у матеріальних злочинах. Якщо законодавець включає до числа ознак злочину, наприклад, місце, час, обстановка, то усвідомлення цих додаткових ознак також входить у зміст інтелектуального елемента вини. Коли законодавець знижує або підвищує кримінальну відповідальність за будь - який злочин, враховуючи пом'якшуючі або обтяжуючі відповідальність обставини, то при вчиненні даного злочину ці обставини повинні охоплюватися свідомістю винного. Нерідко особа має можливість усвідомлювати певні обставини, але не сприймає їх свідомістю. Нереалізована можливість у даному випадку свідчить про те, що суб'єкт у своєму розпорядженні об'єктивною інформацією і у нього не було будь - яких перешкод до усвідомлення цієї інформації. Неусвідомлення в даній ситуації тих чи інших обставин – теж охарактеризовує певний психічний стан, обумовлений індивідуальними особливостями, які залежать і від сприйняття особистістю тих подразників, які впливають на неї. Предметом вольового відносини суб'єкта служать ті ж фактичні обставини, які становлять предмет інтелектуальних відносини. Воля - практика свідомості, функція якої полягає в регулюванні практичної діяльності людини. Воля - це здатність людини, що виявляється в самодетермінації й саморегуляції ним своєї діяльності. Завдяки вольовим зусиллям людина контролює свою поведінку, керує своїми діями, підпорядковує свою поведінку правовим вимогам. Вольовий акт передбачає постановку мети, планування засобів її досягнення, дія, спрямована на її здійснення. У кримінальному законодавстві вольові ознаки винного психічного діяння прийнято виражати в бажанні настання, у свідомому допущенні наслідків, у розрахунку на їх запобігання. У всіх випадках вольове відношення - своїм предметом має наслідок, а різні форми вини характеризуються різним вольовим ставленням саме до наслідків[6].
Дія або бездіяльність особи повинні бути вольовими, вони є засобом досягнення його мети. У деяких випадках причиною скоєння злочину служать слабкі вольові зусилля, проявлені суб'єктом. Наприклад, розгубившись, лікар не знаходить правильних засобів надання допомоги хворому, не ставить правильного діагнозу, що спричиняє або може спричинити смерть хворого. Подібні випадки можуть спричинити кримінальну відповідальність лише за умови, що суб'єкт мав можливість проявити необхідні вольові умови. У ситуаціях, коли вольовий акт відсутній (проспав, забув, втратив), людина відповідає за те, що не використав свої можливості для запобігання шкідливих наслідків. Це також характеризує ставлення особи до інтересів особистості, суспільства, а тому встановлення ознаки реальної можливості має значення для встановлення наявності волі. [3]
У законодавчій формулюванні (cт. 24-25 КК України) форм вини (умислу і необережності) немає жодних згадок про мотив, мету і емоціях. Однак це не означає, що зазначені компоненти не входять у зміст вини. Вони притаманні будь-якому поведінки людини. Мотив, мета, емоції, характеризуючи психічну діяльність винного у зв'язку з вчиненням злочину, входять в суб'єктивну сторону злочину через умисел і необережність (форми вини). Встановлення мотиву, мети і емоцій дозволяє визначити ступінь вини.
Форми вини
Форму вини як правове поняття визначає законодавець, розкриваючи зміст двох відомих нашому кримінальному праву, форм вини - умислу і необережності. Ці форми вини різняться в залежності від ступеня усвідомленості особою характеру здійснюваних дій і передбачення шкідливих наслідків при спрямованості волі винного. Форма вини - це внутрішня структура змісту, співвідношення його елементів, суттєві зв'язки між ними. Із сукупності різновидів психічних відносин слід виділити відношення до ознаки, що визначає у концентрованому вигляді суспільну небезпеку діяння: тобто у формальних складах це відношення до дії (бездіяльності), в матеріальних - до наслідку. Воно і визначає форму вини. Одне і те саме діяння при умисному вчиненні карається значно суворіше, ніж при необережної вини. Застосування ряду інститутів (готування, замах,співучасть,рецидив) пов'язане тільки з умисною формою вини. Форма вини лежить в основі законодавчої класифікації злочинів за ступенем тяжкості і, як наслідок цього, служить важливим критерієм при призначенні виду покарання і режиму відбування покарання. Кримінально - правове значення форм вини різноманітне. Почнемо з того, що форма вини є об'єктивним кордоном, що відрізняє злочинну поведінку від неприступної . Це стосується, перш за все, кримінальної відповідальності за діяння, карані лише при умисному їх скоєнні. Форма вини визначає кваліфікацію злочинів, відповідальність за які в законі диференціюється в залежності від цієї ознаки. Наявність навмисної форми вини обгрунтовується, а необережна форма виключає постановку питання про злочинні мотиви і цілі. Цілий ряд правових наслідків вчинення злочину пов'язаний виключно з умисною формою вини. Так, ст. 121 КК України передбачає кримінальну відповідальність за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Якщо диспозиція статті не конкретизує форму вини, то передбачений даною нормою злочин може бути тільки умисним. Поняття "форми вини", характеризуючи психічне ставлення особи, яка вчинила злочин, до вчиненого, якраз і відображає певне взаємовідношення елементів його свідомості і волі. Отже, різне взаємовідношення свідомості і волі особи при вчиненні злочину і перебуває в основі поділу вини на форми, а в межах однієї і тієї ж форми - на види. Відповідно з чинним кримінальним законодавством (ст..24-25 КК України) виділяються дві форми вини - умисел і необережність. Це означає, що поза цими форм, вина не існує. Вина може реально існувати тільки у встановлених формах і різновидах психічного ставлення особи до вчиненого. Форма вини визначається співвідношенням психічних елементів, що утворюють зміст вини, тобто відмінностями інтенсивності та визначеності інтелектуальних і вольових процесів, що протікають у психіці суб'єкта злочину. Вона вказує на спосіб інтелектуального і вольового взаємодії суб'єкта з об'єктивними обставинами, складовими юридичну характеристику даного виду злочину. Вина реально існує тільки в певних законодавцем формах і видах, поза їх вини бути не може. Співвідношення свідомості і волі утворює форму вини. Зміст вини обумовлений сукупністю інтелекту і волі, їх співвідношенням. Форма вини враховується в законодавстві при встановленні санкцій за конкретні злочини: як правило, більш суворі покарання передбачені за умисні злочини.В опис тих чи інших видів злочинів, передбачених Особливою частиною КК України, завжди входить певна форма вини або вона передбачається. Тому форми вини в плані загального вчення про злочин іменуються обов'язковими ознаками. Інші компоненти вини (мотив, мета, емоції) при описі видів злочинів передбачаються рідко, що дозволяє віднести їх до факультативних ознак. [4] Суб'єктивну сторону злочину утворюють всі її ознаки, тобто конкретні форми вини та її елементи, мотив, мета, а також почуття і емоції можуть бути таким чином пізнані і достовірно встановлені в кожному конкретному випадку шляхом дослідження обставин скоєного злочину і, перш за все, дослідження характеру, спрямованості і форми дії. Всі обставини, що впливають на характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного злочину, повинні проходити через зміст тієї форми вини, яка властива осудній особі. Визначення наявності та ступеня вини є завершальним етапом у вирішенні питання про відповідальність і караність.
Умисел і його види
Закон розрізняє два види умислу: прямий і непрямий. Прямий умисел - це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільна небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільна небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК). Непрямий умисел - це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільна небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільна небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК). Як видно, ці формулювання мають багато спільного. Їх аналіз дає можливість виділити основні ознаки, що характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків. Свідомість і передбачення становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання або свідоме допущення наслідків - його вольову ознаку. З урахуванням цих ознак можна дати загальне визначення поняття умислу. Його зміст полягає в тому, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання. При вчиненні конкретних злочинів можливі різноманітні поєднання інтелектуальних і вольових ознак. Це співвідношення і лежить в основі розмежування в законі і на практиці умислу на прямий і непрямий. Прямий умисел. Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Хоча ці поняття і належать до однієї інтелектуальної сфери психічної діяльності, але вони є різними за своїм змістом. Свідомість суспільно небезпечного характеру діяння містить у собі не тільки розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин, що характеризують об'єктивні ознаки складу злочину, в тому числі значущість об'єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості. Передбачення означає, що у свідомості даної особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут носить конкретний характер. Особа має чітке уявлення про розвиток причинного зв'язку, тобто про те, що саме від її конкретного діяння настануть або можуть настати конкретні суспільно небезпечні наслідки. Вольова ознака прямого умислу - це бажання настання передбачуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності. Частіше за все особа прагне в цьому разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу потребу. Так, З. з метою заволодіння квартирою батьків і одержання спадщини умовив свого знайомого В. за винагороду вбити батьків і сестру. Для реалізації злочинного наміру 3. розробив план вбивства, приготував та сховав у квартирі ніж і повідомив В., де знаходяться гроші, якими він може заволодіти після вбивства. В. після вбивства матері не став чекати на повернення з роботи інших членів сім'ї, заволодів грошима і пішов з місця злочину. В цьому разі 3. і В. діяли з прямим умислом. Обидва усвідомлювали суспільно небезпечний характер своїх дій: 3. - організацію вбивства, розробку плану реалізації злочину, підготування знаряддя вбивства і т.ін.; В. - нанесення смертельних ударів ножем у життєво важливі органи потерпілої і заволодіння грошима. Вони усвідомлювали, що діють спільно і переслідують корисливу мету: 3. - одержання спадщини і вирішення для себе житлової проблеми, а В. - одержання грошової винагороди. 3. і В. передбачали неминучість настання смерті потерпілих за умови, що намічений план буде реалізований, і обидва бажали настання саме цих наслідків, переслідуючи при цьому кожний свою мету.
Непрямий умисел. Свідомість при непрямому умислі є аналогічною свідомості в умислі прямому. І в цьому разі свідомість особи включає до себе розуміння всіх фактичних обставин, що характеризують об'єктивні ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об'єкта і предмета посягання, характеру дії і бездіяльності, а також місця, часу, способу їх вчинення та ін. Вона також містить розуміння суспільної небезпечності, шкідливості свого діяння і його наслідків. Передбачення при непрямому умислі має свою розпізнавальну особливість. Як і при прямому умислі, воно носить конкретний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме її конкретна дія чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок, і тим самим передбачає загалом розвиток причинного зв'язку між діянням і можливим наслідком. Проте цей наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку при непрямому умислі виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку. Саме в цьому і полягає розпізнавальна особливість передбачення наслідків при непрямому умислі. Але основна сутність непрямого умислу - в його вольовій ознаці. Особливість такої ознаки полягає у відсутності бажання настання суспільно небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачення такого наслідку, особа не відчуває потреби в його досягненні, воно не потрібно їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Тут має місце ситуація, при якій особа, не спрямовуючи свою волю на досягнення наслідку, все ж таки свідомо допускає його настання. Частіше за все таке свідоме допущення виражається в байдужому ставленні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не будучи зацікавленою у настанні суспільно небезпечного наслідку свого діяння, все ж допускає таку можливість. Так, Т. постійно пиячив, часто сварився з дружиною та її двома синами, погрожував підпалити свій будинок. Під час чергової сварки він запропонував усім залишити будинок, а коли вони відмовились, взяв цеберку бензину і вилив його на підлогу кухні біля плити. Від плити, що топилася, бензин загорівся, і вогонь охопив усе приміщення, де знаходилися люди. Дружина і син Юрій померли в лікарні від сильних опіків, а другий син і сам винний одержали незначні опіки. Суд дійшов висновку про відсутність у Т. умислу на вбивство і про винність його лише в умисному підпалі будинку, що спричинило людські жертви. Однак вища судова інстанція зазначила, що небажання в цьому разі смерті потерпілих не виключає умисної вини підсудного. Всі обставини справи свідчать про те, що Т. усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачав настання їх суспільно небезпечних наслідків. Коли Т. вилив біля плити, що топилася, бензин, він створив обстановку, яка призвела до загибелі двох людей, і тим самим свідомо допускав можливість таких наслідків. А саме свідоме допущення наслідків проявилося в його байдужому ставленні до настання смерті. Т. вчинив вбивство з непрямим умислом. В окремих випадках свідоме допущення суспільно небезпечних наслідків може проявитися в безпідставному розрахунку на їх ненастання. Воля особи нібито спрямована на недопущення наслідків свого діяння, проте її розрахунок і надії абстрактні, ні на чому конкретному не ґрунтуються. В подібних випадках прийнято говорити про розрахунок на "навмання". Відмінність непрямого умислу від прямого. Викладене дозволяє виділити ознаки, що відрізняють непрямий умисел від прямого. Багато хто схильний бачити відмінність між ними тільки у вольовій ознаці - при прямому умислі особа бажає настання суспільно небезпечного наслідку як основного або проміжного результату (мети), а при непрямому - воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку, вона його не бажає, але все ж свідомо допускає його настання. Ця перша розпізнавальна ознака є дуже істотною, але цим не можна обмежуватися. Друга розпізнавальна ознака полягає в характері передбачення наслідків. Якщо при прямому умислі особа передбачає наслідки як можливий або як неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, то при непрямому умислі вона передбачає тільки можливість (ймовірність) настання таких наслідків. Особливості умислу в злочинах з формальним складом. Відомо, що злочини з формальним складом визнаються закінченими з моменту вчинення діяння і не потребують настання і встановлення яких-небудь наслідків такого діяння (погроза вбивством - ст.129, погроза знищення майна - ст.195, завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину - ст. 383 КК та ін.). Структура цих складів злочинів така, що наслідки тут лежать за межами необхідних ознак об'єктивної сторони, а відтак, і складу злочину. Вже тому суб'єкт не може бажати їх настання. Проте ця обставина не виключає умисної вини. Інтелектуальна ознака умислу в цих випадках включає лише усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння, ставлення до наслідків тут не виникає та й не може виникнути. А вольова ознака умислу обмежується бажанням вчинення конкретної дії чи бездіяльності. Таким чином, злочини з формальним складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом. У літературі існує точка зору, відповідно до якої в злочинах з формальним складом зміст вини включає в себе психічне ставлення не тільки до діяння, а й до його суспільно небезпечних наслідків, щодо яких можливий і непрямий умисел. Проте це твердження ігнорує наявну в законі конструктивну відмінність між матеріальним і формальним складами злочину. Більш того, висновки про можливість непрямого умислу в злочинах з формальним складом не відповідають законодавчому визначенню цих злочинів, що не включають до складу їх наслідки і не враховують, що в цих випадках вольова ознака умислу переноситься на саме діяння. Інакше кажучи, вольова ознака умислу повинна визначатися тут психічним ставленням суб'єкта до суспільно небезпечної дії чи бездіяльності. Вона проявляється не тільки в усвідомленні об'єктивно існуючої суспільної небезпечності діяння, а й у бажанні це діяння вчинити. Отже, непрямий умисел тут виключається, тому що свідоме допущення стосується виключно наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з формальним складом лежать за межами її об'єктивної сторони.[5] Інші види умислу. В межах прямого і непрямого умислу в теорії і на практиці виділяють й конкретні їх види, що мають значення при юридичній оцінці і кваліфікації деяких злочинів. Вони характеризуються додатковими розпізнавальними ознаками: часом виникнення, спрямованістю, конкретизацією бажаного наслідку та ін. За часом виникнення і формування відрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово. У більшості випадків кваліфікація злочину не залежить від часу виникнення умислу, проте КК відомі злочини, суб'єктивна сторона і характер суспільної небезпечності яких фактично визначаються умислом, що виник раптово. Це передбачено ст. 116 (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання) або ст. 123 (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання). При заздалегідь обдуманому умислі мотив і мета вчинити злочин і його безпосередня реалізація виокремлені між собою певним проміжком часу, протягом якого винний розробляє план вчинення злочину, обмірковує його деталі, обирає спосіб, час і місце вчинення. Подібні обставини звичайно свідчать про підвищену антисоціальність суб'єкта. Тому, незважаючи на те що час виникнення умислу в більшості умисних злочинів не має значення, його необхідно враховувати при призначенні покарання. Тим більше, що при заздалегідь обдуманому умислі часто вчиняються такі особливо тяжкі злочини, як вбивство, розбійні напади, бандитизм, викрадення майна в особливо великих розмірах, контрабанда, вимагання . Важливою рисою умислу, що виник раптово, є його швидкоплинність, тобто раптова поява, поєднана з негайною реалізацією зовні. Злочин тут вчиняється особою відразу з виникненням умислу. Частіше за все приводом до цього є протиправні дії самого потерпілого, внаслідок чого така ситуація розглядається як обставина, що пом'якшує покарання (п.7 ст. 66 КК). В окремих випадках, як уже зазначалося, наявність умислу, що виник раптово, визначає утворення складів злочинів з пом'якшуючими обставинами (статті 116 і 123 КК). Проте така оцінка не є наслідком лише раптовості виникнення умислу. Вирішальне значення тут мають протиправні дії або тяжка .образа з боку потерпілого, що ініціюють (провокують) умисел і лежать в основі його виникнення. Однак оцінка умислу, що виник раптово, в усіх випадках як менш небезпечного в порівнянні із заздалегідь обдуманим була б помилковою. Так, вбивство з хуліганських Мотивів навіть при наявності умислу, що виник раптово, обґрунтовано визнається вбивством при обставинах, що обтяжують покарання (п. 7 ч.2 ст.115 КК). А вбивство з ревнощів або вбивство із жалощів до тяжко хворого, що відчуває тяжкі муки, навіть при заздалегідь обдуманому умислі розглядається як просте умисне вбивство (ч.1 ст.115 КК). Така оцінка є справедливою. Формування умислу в подібній ситуації поєднане зі складною боротьбою почуттів, важкими переживаннями, приниженнями і сумнівами. Тому в кожному конкретному випадку вчинення злочину необхідний всебічний аналіз усіх обставин виникнення і формування умислу. Залежно від спрямованості і ступеня конкретизації бажаних наслідків умисел прийнято розмежовувати на визначений (конкретизований) і невизначений (неконкретизований). Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією наслідків діяння в передбаченні винного. Суб'єкт тут передбачає конкретні наслідки і бажає їх або свідомо допускає. Наприклад, особа бажає викрасти гроші із каси магазину. Тут вона має чітке уявлення про характер наслідків. Водночас конкретизацію наслідків не можна зводити в усіх випадках до чітко формальних параметрів. Діапазон їх відносно широкий. Саме тому визначений умисел в одних випадках може бути простим, коли винний передбачає і бажає настання одного конкретизованого наслідку, досягнення певної мети, наприклад, смерті потерпілого при пострілі впритул, або альтернативним, коли особа передбачає і однаково бажає або свідомо допускає настання одного із двох чи більшого числа, але індивідуально визначених наслідків. Так, при заподіянні проникаючого ножового Поранення грудної клітини потерпілого винний однаковою мірою передбачає і бажає настання смерті потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження. Невизначений умисел відрізняється від альтернативного визначеного умислу тим, що при передбаченні можливості настання шкідливих наслідків тут відсутня їх індивідуальна визначеність. У особи немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків. Суб'єкт у цьому разі бажає або свідомо допускає настання шкідливих наслідків тим чи іншим інтересам, але про те, якою фактично буде ця шкода, не має чіткого уявлення. Так, при нанесенні ударів кулаком винний не передбачає, які саме тілесні ушкодження будуть заподіяні потерпілому: легкі, середньої тяжкості або навіть тяжкі. Але у подібних випадках він передбачає спричинення будь-якого за ступенем тяжкості тілесного ушкодження потерпілому і бажає або свідомо допускає його настання. Злочин у таких випадках кваліфікується за фактично заподіяними наслідками. Розглянуті види умислу впливають або на кваліфікацію злочину, або на ступінь його суспільної небезпечності, і тому повинні враховуватися при призначенні покарання.
3.Необережна форма вини та її види
До необережних злочинів у сфері професійної діяльності належать: ненадання допомоги хворому, порушення ветеринарних правил і т. д. До необережним злочинам, що вчиняються в побуті, відносяться такі, як, необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження(Ст 128 КК), необережне знищення або пошкодження державного, громадського або особистого майна громадян, що спричинило тяжкі наслідки, недбале зберігання вогнепальної зброї, якщо це спричинило тяжкі наслідки. За загальним правилом злочин з необережною формою менш небезпечним, ніж умисний, бо особа взагалі не думала скоювати злочин. Найчастіше відбувається порушення будь-яких інструкцій (з техніки безпеки, протипожежних, поводження зі зброєю тощо), яке тягне суспільно небезпечні наслідки, що перетворюють проступок у злочин. Такі злочини скоюються в будь-якій сфері діяльності людини. Злочином, вчиненим з необережності, визнається діяння, вчинене за самовпевненості чи недбалості (ст.25 ч.1 КК України). Однак необхідно мати на увазі, що, по-перше, необережна форма вини - це одна з найнебезпечніших різновидів неуважності, необачності, а іноді і байдужості, неповаги до інтересів особистості і суспільства в цілому. По-друге, в умовах науково-технічного прогресу кількість необережних злочинів у всіх сферах діяльності людини збільшилася.
Особи, зобов'язані за родом своєї служби (роботи) дотримуватися певних вимог, через безтурботність, легковажності, недисциплінованості порушують їх, завдаючи величезної шкоди життю, здоров'ю людей та навколишньому середовищу. За ст. 25 КК України можна виділити дві форми необережних злочинів - злочин, скоєний з самовпевненості і злочин через недбалість. Необережні злочини кваліфікуються, як правило, за наслідками, а також по способах їх спричинення, за сферою діяльності, в якій вони наступають. Злочинною самовпевненістю визнається, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій (бездіяльності), але без достатніх до того підстав самовпевнено розраховувало на запобігання цих наслідків (ст.25 ч.2 КК України). За своїм інтелектуальним критерієм злочинна самовпевненість складається з: 1. Усвідомлення винним суспільної небезпеки через скоєне діяння. 2 . Передбачення абстрактної можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Абстрактне передбачення означає, що особа усвідомлює неправомірність своїх дій, розуміє (передбачає), що такі дії взагалі, в принципі, можуть спричинити за собою суспільно небезпечні наслідки, але вважає неможливим їх наступ у даному конкретному випадку. Вольовий критерій цього злочину полягає в тому, що особа не бажає настання наслідків, більш того, прагне не допустити їх за допомогою будь-яких реально існуючих факторів (сил). Злочинна самовпевненість, як форма вини, представляє небезпеку тим, що особа свідомо порушує правила безпеки, хоча і не бажає настання шкідливих наслідків. Злочин визнається вчиненим з недбалості, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій (бездіяльності), хоча за необхідної пильності і передбачливості мала й могла передбачити ці наслідки (ст.25 ч.3 КК України). Інтелектуальний критерій полягає в тому, що особа не усвідомлює суспільної небезпеки скоєних їм дій (бездіяльності). Відбувається це тому, що вона не направлена скоювати злочин. Особа порушує будь-які норми, заборони або всім зрозумілі життєві правила обережності. Отже, особа не передбачає суспільно небезпечних наслідків свого діяння, причому це не означає відсутності будь-якого психічного ставлення до цих подій, а представляє особливу форму цього відношення. Непередбачені наслідки при недбалості свідчить про зневагу особи до вимог закону, правил співжиття, інтересам інших осіб. По суті особу, що діє зі злочинною недбалістю, дорікають за те, що маючи реальну можливість передбачити свої суспільно небезпечні наслідки, вона не виявляє належної уважності, обачності, спрямованої на те, щоб не допустити настання цих наслідків. Вольовий критерій означає, що особа при необхідній уважності і передбачливості повинна була і могла передбачати ці наслідки. Обов'язок передбачити наслідки свіх дій є характерною ознакою для всіх дієздатних людей. Тому питання про можливості людини усвідомлювати факт порушення ним якихось правил і передбачити наступили в результаті цього суспільно небезпечні наслідки повинно вирішуватися з урахуванням конкретних обставин та індивідуальних особливостей особи, яка притягається до кримінальної відповідальності. Відповідно до цього в законі і науці кримінального права виділяють два критерії злочинної недбалості: об'єктивний та суб'єктивний.[6] Обов'язок передбачити грунтується на прямому вказівки закону або випливає з професійних обов'язків особи, договірних, сімейних відносин. Об'єктивний критерій має нормативний характер і означає, що обов'язок передбачити суспільно небезпечні наслідки покладається на певних осіб, які повинні виконувати свої обов'язки, суворо дотримуючись запропоновані правила поведінки, виявляючи належну уважність і передбачливість. Однак для притягнення до кримінальної відповідальності одного суб'єктивного критерію недостатньо. Необхідно ще з'ясувати, чи міг конкретна людина, який притягається до кримінальної відповідальності, передбачити суспільно небезпечні наслідки своєї неправомірної поведінки. Індивідуальними якостями винного вважаються освітній, інтелектуальний рівень, наявність або відсутність відхилень у психіці, професійний і життєвий досвід, стан здоров'я на момент виконання даних дій та інші. Суб'єктивний критерій злочинної недбалості означає індивідуальну здатність особи своїми особистими якостями передбачити настання суспільно небезпечних наслідків. Виявлення всіх цих якостей і зіставлення їх з особливостями ситуації, в якій здійснюється діяння, дозволяє встановити, чи могла дана особа передбачити суспільно небезпечні наслідки. При необережному заподіянні шкоди людина не передбачає, не повинна і не могла передбачити настання суспільно небезпечних наслідків або має, але не могла їх передбачити. Наприклад, робочий м'ясокомбінату, граючи в обідню перерву зі своїм приятелем, з пустощів надів йому на голову паперовий мішок з-під кісткового борошна. Залишки борошна потрапили в очі потерпілому, у результаті чого він осліп. Об'єктивний критерій у цьому випадку є - всі робочі даного комбінату повинні знати властивості кісткового борошна і не допускати порушення правил безпеки при поводженні з мішком. Злочинну недбалість як вид необережної вини необхідно відмежовувати від випадкового невинного заподіяння шкоди. Випадок, «казус», може характеризуватися або повною відсутністю як об'єктивного, так і суб'єктивного критерію злочинної недбалості, або відсутністю одного з них. Однак суб'єктивний критерій недбалості (особа могла передбачити настання шкідливих наслідків) - відсутня. Робочий раніше не мав справу з кістковим борошном, не знав її властивостей, не пройшов відповідного інструктажу з техніки безпеки. Таким чином, якщо відсутній об'єктивний і суб'єктивний критерії злочинної недбалості або ні одного з них, особа, яка допустила настання наслідків, вважається невинним, а самі наслідки розцінюються як нещасний випадок.
Необережне заподіяння шкоди має місце і в тому випадку, коли особа, яка вчинила те чи інше діяння, хоча і передбачала настання суспільно небезпечних наслідків, але не могло запобігти їх у силу невідповідності своїх психофізіологічних якостей вимогам екстремальних умов або нервово-психічних перевантажень. Це не поширюється на ті випадки, коли суспільно небезпечне діяння виникло з вини самої особи, оскільки вона не володіла достатніми навичками до виконання тієї чи іншої роботи і приховала ці обставини або добровільно довела себе до такого стану, в якому не могла вчинити необхідні, відповідні ситуації дії, в результаті вживання наркотиків, алкоголю тощо. З урахуванням розглянутого матеріалу у злочинній самовпевненості і злочині по недбалості можна виділити схожі та відмінні за двома основними критеріями риси. Загальне для них в інтелектуальному критерії - відсутність передбачення реальної можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Разом з тим вони розрізняються за цілою низкою ознак, які відносяться як до інтелектуального, так і до вольового критерію.
Інтелектуальний критерій: 1) при легковажність особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свіх дій, тоді як при недбалості цього немає; 2) при легковажність особа передбачає абстрактну можливість настання наслідків, а при недбалості - не передбачає, хоча повинно (об'єктивний критерій) і могло (суб'єктивний критерій) їх передбачити.
Вольовий критерій: У злочинній самовпевненості він характеризується легковажним розрахунком на запобігання злочинних наслідків, заснованому на реальних життєвих обставинах; при недбалості - проявом неналежної напруги психічних процесів, яке не дозволяє йому передбачати наслідки своєї поведінки. [7]
Складна форма вини
Чинний КК україни містить пару десятків складів з подвійною формою вини. Всі вони конструюються законодавцем. Завдання слідства і суду полягає в правильному визначенні виду складу з подвійною формою вини і правильної кваліфікації дій винного. З аналізу норм Особливої частини КК можна назвати два види складів з подвійною формою вини. Перший вид – матеріальний склад з двома наслідками, причому другі (віддалені) наслідки більш тяжкі, ніж перші, які є обов'язковими ознаками простого складу. Віддалені наслідки виступають в якості кваліфікуючої ознаки, істотно підвищує суспільну небезпеку діяння. Подвійна форма вини - це поєднання в одному складі двох різних її форм, з яких одна характеризує психічне ставлення особи до безпосереднього, а друга - до віддаленого суспільно небезпечного наслідку. Необхідність її теоретичного обгрунтування та законодавчого втілення виникла у зв'язку з тим, що в кримінальному законодавстві існують норми, які встановлюють підвищену відповідальність за віддалені наслідки суспільно небезпечного діяння (бездіяльності). Настання цих наслідків винний не передбачав, хоча міг передбачити, або передбачав нечітко і сподівався при цьому на їх запобігання. Іншими словами, здійснюючи умисний злочин з матеріальним складом, особа іноді приводить у рух будь-які сили, які крім її волі спричиняють настання додаткових, більш тяжких, не бажаних їм наслідків. Наслідки, що перетворюють простий склад в кваліфікований, інкримінуються особі лише при встановленні необережної вини по відношенню до них. В іншому випадку караність за віддалені наслідки наступала б на основі об'єктивного зобов'язання, що чуже нашому карному праву. [8] Спільними характерними для цього виду складів ознаками є: 1.Це злочин з матеріальним складом. 2.Умислом винного охоплюються діяння і близькі (обов'язкові для цього складу) його наслідки. 3.Віддалені наслідки є більш тяжкими і виступають у ролі кваліфікуючого складу. 4.Псіхічне ставлення винного до обов'язкових наслідків виражається у формі умислу, а до віддалених - у формі необережної вини. У цілому такий злочин вважається умисним. 5.Кваліфікуючий наслідок заподіює шкоду іншому безпосередньому об'єкту (не тому, що заподіюється шкода в основному складі).
Другий вид злочинів з подвійною формою вини характерний для злочинів з формальним складом. Спільними ознаками для цих складів є:
1.Основний склад законодавчо сконструйований як формальний. Відповідальність встановлюється за сам факт суспільно небезпечного діяння. 2.Кваліфікований вид злочину конструюється як матеріальний склад, що підвищує суспільну небезпеку діяння за рахунок настання тяжких наслідків. Загалом це - умисний злочин . Звернемося до правового значення подвійної форми вини: 1.Аналіз суб'єктивного ставлення винного до віддалених наслідків свого діяння дозволяє вирішити питання про наявність чи відсутність складу злочину . 2.Дослідження суб'єктивного змісту злочину з двома формами вини необхідне для їх відмежування від умисних, з одного боку, і необережних - з іншого в тих випадках, коли вони подібні за об'єктивними ознаками, тобто в кінцевому рахунку, для правильної кваліфікації вини. 3.Наявність подвійної форми вини в діянні, адекватної особи, дозволяє оцінити ступінь небезпеки скоєних ним діянь, що впливає на розмір покарання. 4.Враховуючи особливості психічного ставлення винного до діяння, його основним та додатковим наслідків впливає, з урахуванням мотивів злочину, на індивідуалізацію покарання. [9]
Висновок
Отже, ми розглянули поняття і форми вини. З усього вищевикладеного можна зробити наступні висновки. Після розгляду різних аспектів вини, її форм і компонентів ми прийшли до висновку про те, що: 1. Вина відноситься до суб'єктивної сторони злочину, при цьому її зміст не вичерпується змістом суб'єктивної сторони злочину. 2. Вина пов'язує злочинця з здійсненим діянням і його наслідками. 3. З психологічного боку вина - це інтелектуальне і вольове ставлення особи до здійснюваного їм діянню та її наслідків. Законодавець, формуючи можливі комбінації інтелектуальних і вольових процесів, що протікають у психіці суб'єкта, обумовлює виділення форм вини - умислу і необережності, та їх видів - прямий і непрямий умисел, злочинну самовпевненість і злочиннау недбалість. Можна сказати, що у змісті вини відбивається негативне, зневажливе або недостатньо дбайливе ставлення особи до інтересів особистості і суспільства. Сутність вини в українському праві традиційно вказує на спосіб інтелектуальної і вольової взаємодії суб'єкта з об'єктивними обставинами, складовими юридичну характеристику діяння. Конкретні поєднання інтелектуального і вольового елементів, характерні для кожної форми вини, визначені в законі, тому під формою вини прийнято розуміти законодавчо закріплене поєднання інтелектуальних і вольових процесів, що протікають у психіці винного по відношенню до юридично значущих об'єктивних властивостей протиправного діяння, у взаємодії із зовнішніми умовами. Відповідно і відмінність в інтенсивності та визначеності інтелектуальних і вольових процесів, що протікають у психіці суб'єкта, визначає форму вини, а в межах однієї форми вини - її види. Аналізуючи законодавче опис і поділ форм і видів вини, можна прийти до висновку, що насправді законодавець дотримується інтеллектуальної концепції. Вина, як обов'язкова ознака кримінального злочину, адміністративного правопорушення не може бути представлена виключно як психічне ставлення. Ймовірно, знову виникла необхідність звернути увагу юристів на оціночну теорію вини: "Крім психічного ставлення суб'єкта, вина завжди включає соціально-правову оцінку ставлення винного до цінностей які охороняються законом." Юридичне значення форм вини велике. По-перше, щодо випадків заподіяння суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків без вини та випадків необережного вчинення діянь, які караються лише при навмисному їх скоєнні, форма вини є суб'єктивною межею, що відокремлює злочинну поведінку від неприступної (правомірна поведінка від протиправної). По-друге, форма вини є підставою диференціації відповідальності і покарання за правопорушення, які можуть вчинятися як умисно, так і необережно. По-третє, наявність умисної форми вини обгрунтовується, а необережна вини виключає питання про злочинні мотиви і цілі. По-четверте, форма вини часто сприяє кваліфікації злочину або правопорушення.
Список літератури:
1. Борисов В.І Необережність та її види(Текст лекцій)1991р. – (21с) [6]
2. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти M.I. Бажанов І, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. професорів І М.І. БажановаІ. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — Київ—Харків: (с 153-154) – [4]
3. Смирнова М.М. Кримінальне право. М., 2007. – ( с 18) [7]
4. Назаренко В.Г – Вина у кримінальному праві 1996р - (с 46-47 ) - [1],[3]
5. Вереша Р.В. Поняття вини як елемент змісту кримінального права України 2005 – (с 224) – [2]
6. Казанцев С. Я., Кругліков Л. Л., Мазуренко П. М., Сундуров Ф. Р. Кримінальне право. М., 2007 – ( с 78) [9]
