Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Порівняння повноважень монарха та прем’єр-міністра Великобританії

У статті здійснюється аналіз повноважень правління монарха та прем’єр-міністра Великобританії. Звертається особлива увага на повноваження двох головних правителів країни та проводиться паралель між їхньою роботою.

Ключові слова: монархія,королева Великобританії, прем’єр-міністр Великобританії, функції правління монарха, функції правління прем’єр-міністра.

Монархічна форма правління до цих пір широко поширена в світі, приблизно п'ята частина держав є монархіями. У всіх монархічних державах, незалежно від їх форм, вважається, що монарх володіє виконавчою владою, хоча в переважній більшості країн він такої влади реально не має. За загальним правилом, монарх займає свою посаду в спадщину. Винятки дуже рідкісні.

Актуальність теми полягає в тому, що без державного управління неможливо нормальне функціонування держави, тому що державне управління є діяльністю виконавчо-розпорядчого характеру, спрямована на виконання указів, які досягаються за допомогою юридично владних повноважень.

Конституція Великобританії встановлює монархічну форму правління. Хоча Монарх входить до складу парламенту, в англійській правовій доктрині прийнято ставити главу держави на перше місце в системі вищих органів державної влади. Монарх визнається джерелом суверенної влади, символом єдності нації та главою англіканської та пресвітеріанської церкви. У зв’язку з тим, що Монарх — фігура політично нейтральна, він виступає як гарант стабільності у державі та суспільстві.

Згідно з Актом про престолонаслідування 1701 р. у Великобританії діє кастильська система престолонаслідування, яка передбачає, що королівський трон передається за спадщиною старшому з синів колишнього Монарха, а якщо синів немає, то старшій доньці. З 1952 р. трон займає Єлизавета ІІ – 42 й Монарх Великобританії та шоста в британській історії Королева. Єлизавета ІІ належить до династії Вінздорів [6, c.165].

Статутне право і королівські прерогативи встановлюють для Монарха значні повноваження, однак, відповідно до конституційної угоди Монарх «царствує, але не управляє». Королівські прерогативи не походять від парламенту і підрозділяються на особисті та політичні. До особистих прерогатив відносять: право на атрибути монаршої влади (корона, мантія, трон, скіпетр і держава, титул); право на утримання за рахунок державного бюджету за цивільним листом, який нараховує близько 8 млн фунтів стерлінгів; право мати королівський двір і власність; право на королівські імунітети, тобто Монарх — особа недоторканна, яка не підлягає кримінальній, адміністративній, цивільній, політичній відповідальності [3, c. 218].

Монарх має політичні прерогативи лише номінально, тому у юридичній літературі їх прийнято називати «сплячі прерогативи». На сучасному етапі Монарх використовує такі прерогативи за порадою з Прем’єр-міністром і урядом. Водночас у надзвичайних умовах Монарх має можливість користуватися політичними прерогативами у повному обсязі. Наприклад, з метою збереження стабільності у державі та суспільстві після виборів до парламенту Єлизавета ІІ у 1974 р. сформувала лейбористський уряд, хоча ця партія не мала явної переваги у Палаті громад [7, c. 312].

У зв’язку з тим, що політичні прерогативи досить широкі, їх поділяють на повноваження в сфері внутрішньої та зовнішньої політики. У галузі внутрішньої політики існують наступні королівські прерогативи: а) у сфері управління: право формувати уряд, керувати збройними силами, управляти власністю Корони тощо; б) у судовій галузі прерогатива Монарха базується на принципі «Монарх – джерело справедливості», тому британське правосуддя здійснюється від імені Монарха; в) у законодавчій сфері: право абсолютного вето (з 1707 р. Монарх не користується цим правом); право скликати Парламент та розпускати Палату громад; право відкривати чергову сесію парламенту. В галузі зовнішньої політики королівські прерогативи полягають у наступному: Монарх є главою Британської Співдружності, оголошую війну та укладає мир, укладає міжнародні угоди, визнає зарубіжні держави тощо.

Крім того, з ХІІІ ст. діє Таємна рада, яка є дорадчим органом при главі держави. До складу Таємної ради входять міністри Кабінету, судді Апеляційного суду, архієпископи англіканської церкви, спікер Палати громад та інші вищі посадові особи – всього 300 чоловік. Кворум для засідання Таємної ради — 3 чоловіки, тому, як правило, у засіданні беруть участь кілька членів. Уся Таємна рада збирається тільки з особливо урочистого приводу, наприклад, у зв’язку з церемонією коронації Монарха. Таємна рада може утворювати різні комітети, важливішим з яких є Судовий комітет. Цей комітет був сформований у 1833 р. та є апеляційною інстанцією для церковних судів, трибуналів різних профспілок. Таємна рада приймає рішення від імені Монарха у формі прокламацій та наказів. Наприклад, скликання парламенту та розпуск Палати громад має форму прокламації, а рішення з питань права та управління – форму наказів.

Британський парламент належить до групи парламентів з абсолютно необмеженою законодавчою компетенцією. На сучасному етапі вступ Великобританії до Європейського Союзу, практика проведення національних референдумів, ріст кількості урядових біллів призводить до обмеження «законодавчого суверенітету» Британського парламенту. Згідно з конституцією Великобританії Британський парламент складається з трьох структурних компонентів: Корони, Палати лордів (верхня палата), Палати громад (нижня палата). Розподіл парламенту на дві палати відбувся на основі Вестмінстерського статуту 1330 р. А вхід Монарха до парламенту пов’язаний з законотворчим процесом, який передбачає, що проект стає законом тільки після того, як він був прийнятий двома палатами і промульгований Монархом. Відповідно до Акта 1999 р. Палату лордів залишили 667 спадкових перів (із загальної кількості 759) [6, c. 134].

До духовних лордів належать вищі ієрархи англіканської церкви – архієпископи Йоркський і Кентерберійський, а також деякі єпископи запровадження інституту довічних перів полягала в активізації діяльності Палати лордів і посиленні позицій правлячої партії у парламенті. Довічними перами є представники політичної, економічної та культурної еліти, які набувають свій статус через власні заслуги та досягнення. Титул довічного пера не передається за спадщиною. У зв’язку з тим, що Палата лордів є вищою судовою інстанцією у Великобританії, до складу Палати лордів були запроваджені ординарні лорди з апеляцій, які є видатними юристами країни. Вони призначаються довічно. Палата лордів має свого голову – лорда-канцлера, який призначається Монархом на пропозицію Прем’єр-міністра строком на 5 років. Лорд-канцлер також займає посаду міністра юстиції, є головою Апеляційного суду та канцлерського відділення Високого суду. У Палаті лордів лорд-канцлер здійснює досить важливі функції:

а) виступає від імені уряду та є його головним радником з правових питань;

б) бере участь у дебатах і голосує;

в) у попередньому порядку оцінює запити членів Палати лордів тощо.

На перший погляд Палата лордів є більш консервативною у Британському парламенті. Водночас на сучасному етапі у Палаті лордів проводяться демократичні реформи. Палати лордів, то її можна розподілити на:

а) законодавчу;

б) контрольну;

в) судову.

У зв’язку з тим, що Білль про права 1689 р. встановив верховенство нижньої палати в галузі законодавства, законодавча компетенція Палати лордів дуже обмежена. У руках верхньої палати є тільки право затримати прийняття закону на один рік (Палата громад долає вето Палати лордів простою більшістю голосів на наступній сесії), а фінансових законопроектів – лише на місяць [4, c. 201]. Палата лордів є вищою судовою інстанцією Об’єднаного Королівства. Нижня палата парламенту Великобританії – Палата громад формується на основі загальних, рівних виборів шляхом таємного голосування на базі мажоритарної системи відносної більшості.

Відповідно до Акта про парламент 1911 р. строк повноважень Палати громад не може перевищувати 5 років. Для того щоб зареєструватися як кандидат до Палати громад, особа повинна подати відповідну заяву до місцевого органу влади, заручитися підтримкою 10 осіб, наділених виборчим правом, та сплатити виборчу заставу у розмірі 500 фунтів стерлінгів. Якщо кандидат перемагає у відповідному виборчому окрузі, то виборча застава йому повертається [5, c. 178]. Депутати Палати громад наділені індемнітетом, але у разі порушення депутатом етико-моральних норм його можуть позбавити мандата. Депутати мають імунітет від притягнення до цивільно-правової відповідальності, який, однак, не поширюється на кримінальні справи проти них.

До складу Палати громад входить Опозиція Її Королівської Величності. Офіційна опозиція створює «тіньовий кабінет», який у разі приходу опозиції до влади може запропонувати альтернативну програму дій [1, c. 269]. Важливим структурним елементом Палати громад є парламентські комітети. Для того щоб організувати роботу Палати громад, з числа депутатів палати обирають голову Палати громад – спікера. Спікером стає найбільш авторитетний та старіший за кар’єрою депутат. Незалежність спікера забезпечується політичною нейтральністю, високою заробітною платнею та пенсією. Основне призначення спікера Палати громад – забезпечення зв’язку між Палатою громад і Монархом [1, c. 273].

Спікер Палати громад наділений дуже серйозними повноваженнями у сфері організації роботи палати. Під час дебатів спікер має право застосувати так звану процедуру «гільйотина». Він може на власний розсуд визначити порядок виступів членів палати, слідкувати за змістом їх промов. Спікер має право самостійно обирати час розгляду конкретних статей законопроектів [7, c. 321]. Офіційно усі британські законопроекти (біллі) розподіляються за сферою регулювання. Публічні біллі складають переважну більшість серед інших біллів, які приймаються сучасним британським парламентом. Публічні біллі регламентують сферу загальнонаціональних інтересів і встановлюють загальні нормативні приписи. За конституційною угодою ініціаторами публічних біллів можуть виступати депутати Палати громад та депутати – члени уряду. Законопроекти, що вносяться останніми, мають назву «урядові біллі» та є пріоритетними серед інших при розгляді у парламенті. Члени Палати лордів володіють правом подання приватних біллів [2, c. 115].

 

 

Джерела та література

1. Алебастрова І.А. Конституційне право зарубіжних країн: Курс лекцій .- М.: Юрайт-М, 2002 – 345с.

2. Вейдемюллер К. За рубежом. Финансовый билль и палата лордов/ К. Вейдемюллер // Современный мир. - СПб., 1909. - №10. - С. 113 – 125

3. Галеви Э. История Англии в эпоху империализма/ Э. Галеви. - М.: Соцэкгиз. 1937. - Т. I. - 408 с.

4. .Гельберштабт Л. Иностранная политика. Внутренний кризис в Англии/ Л Гельберштабт // Русская мысль. - 1909. - №12. - С. 192 – 208

5. Кертман Л.Е. География, история и культура Англии/ Л.Е. Кертман. - М.: Высшая школа, 1979. - 384 с.

6. Мортон А. История Англии/ А.Мортон.-М.: Изд-во иностранной литературы, 1950. - 460 с.

7. Трухановский В.Г. Новейшая история Англии/ В.Г. Трухановский. - М.:Соцэкгиз, 1958. - 592с.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.