Розглянуті чинники економічного зростання є результатом функціонування праці, адже жива праця є вирішальним чинником утворення вартості. Джерелами споживної вартості є праця і природа. Економічне зростання без живої праці практично неможливе, але залежно від наукової та технічної озброєності праця може бути більш або менш продуктивною.
Для визначення результатів застосування у виробництві праці важливого значення набув узагальнюючий показник ефективності використання всієї праці, застосовуваної у виробництві, — живої й уречевленої. Витратами живої та уречевленої праці виступають поточні витрати c + v, що належать до повної собівартості товарної продукції (c — вартість засобів виробництва; v — заробітна плата продуктивних працівників). Ефективність витрат праці на підприємстві можна розраховувати за формулою
С + v
де E — ефективність витрат праці; m — додана вартість.
Економічна ефективність — це раціональне й ефективне використання не лише якогось одного з факторів виробництва (наприклад, робочої сили), а всіх виробничих факторів (речові фактори виробництва, раціональне управління виробництвом тощо), що передусім залежить від їх оптимального розподілу. Економічну ефективність доцільно зіставляти із соціально-економічною оптимальністю, яка передбачає здійснення державою такої економічної політики стабілізації (за допомогою оподаткування кінцевих доходів, соціальних витрат, кредитно-грошової політики та ін.), яка б не гальмувала прагнення до праці, до підприємницької діяльності тощо, з одного боку, і не викликала бажання прожити лише за рахунок соціальних витрат держави — з іншого.
Соціальний ефект полягає насамперед у тому, що витрати праці сприяють підвищенню її результативності у виробництві через всебічний розвиток особи, підвищення рівня знань і культури, зміцнення здоров'я, збільшення вільного часу тощо. Витрати праці в наукових установах, закладах освіти й медицини сприяють впровадженню нової техніки у виробництво, поліпшенню його організації, підвищенню продуктивності праці.
Політика стабілізації
Політика стабілізації— це заходи держави, спрямовані на уникнення циклічних криз в економіці. Цю діяльність держави ще називають антициклічним регулюванням економіки. Існує два типи політики макроекономічної стабілізації: стримування та експансії, і залежно від умов, що склалися, держава здійснює ту або іншу політику стабілізації.
Політика стримування — це діяльність держави, яка спрямована на обмеження сукупного попиту і використовується, коли економіка країни перебуває на стадії піднесення. Політика експансії— це діяльність держави, що спрямована на розширення сукупного попиту і використовується, коли економіка країни перебуває на стадії депресії.
Основні інструменти політики макроекономічної стабілізації: регулювання фінансово-бюджетної системи і регулювання грошово-кредитної системи держави.
Регулювання фінансово-бюджетної системипередбачає застосування різноманітних способів розподілу ВВП на централізовані та децентралізовані фонди грошових ресурсів. Через розподільчу й контрольну функції фінанси активно впливають на процес суспільного відтворення, опосередковуючи, по-перше, створення фондів нагромадження та споживання і, по-друге, додержання пропорцій обігу натуральних і грошових ресурсів та їх раціональне використання для забезпечення економічного зростання економіки.
Фінансова система кожної країни має свою специфіку. Так, в Україні фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети; фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок. Основною ланкою фінансової системи і найважливішим комплексом засобів державного регулювання економічного зростання є державні фінанси. Через державні фінанси перерозподіляється значна частка ВВП: у Японії та Росії — близько 1/3, у Франції та Нідерландах — приблизно 1/2, у Швеції — понад 2/3. В Україні через державний бюджет перерозподіляється близько 30 % ВВП.
Регулювання грошово-кредитної системи — це політика оперативного і гнучкого доповнення бюджетної політики. Посилюється контроль держави над кредитною системою. Їй належить центральний банк, що має монопольне право емісії банкнот і регулювання грошового обігу. Крім того, в багатьох країнах держава безпосеред-
ньо володіє низкою інших банків і спеціалізованих кредитних установ (або здійснює прямий контроль над їх діяльністю). Тим самим забезпечується можливість використання кредитної системи для впливу на банківські операції підприємців і споживачів.
Найважливішим інструментом такого впливу є державне регулювання рівня банківського процента. Змінюючи відсоткову ставку, держава впливає на інвестиційних процес, курс акцій та інших цінних паперів. Така політика ґрунтується на принципах монетаризму і має переваги над фіскальною політикою. Негативний момент — ця політика непрямо впливає на комерційні банки з метою регулювання динаміки пропозиції грошей, а тому не може безпосередньо змусити їх зменшувати або збільшувати кредити.
Грошово-кредитна політика — це заходи держави у сфері грошового обігу та кредиту, спрямовані на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна мета грошово-кредитної політики має бути підпорядкована загальним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації, а відтак, і зростанню сукупного обсягу виробництва і зайнятості та стримуванню цін.