Сучасний стан АПК України

Досить затяжна системна криза в державі зумовила різкий спад інвестиційної діяльності в агропромисловому комплексі. Капітальні вкладення в АПК з усіх джерел фінансування за 1990-1998 рр. скоро­тилися у понад дев'ять разів, у переробні галузі та соціальну сферу села — майже всемеро, а в сільське господарство — приблизно вдвадцятеро. Зменшення обсягів виробництва в сільському госпо­дарстві безпосередньо пов'язано з падінням обсягів капітальних вкладень у цю галузь. Майже припинилось оновлення матеріально-технічної бази АПК, в аграрному виробництві відбувається деіндуст-ріалізація та перехід на ручну працю. Вибування основних засобів виробництва сільськогосподарських підприємств майже втричі пе­ревищує їх надходження.

Трудовий аграрний потенціал як найважливіша складова його виробничого потенціалу також використовується з низькою ефек­тивністю, а продуктивність праці виявляє тенденцію до падіння. Чи­сельність працюючих у сільському і лісовому господарстві, включа­ючи й особисте підсобне господарство, залишається практично на рівні 1990 р. — близько 5 млн осіб, при цьому вдвічі зменшився об­сяг валової сільськогосподарської продукції. Це призвело до того,

що склалася критична ситуація із забезпеченням соціально-еконо­мічних основ відтворення людських ресурсів в аграрному секторі. Витрати на відтворення робочої сили у сільському господарстві досягають лише половини досить низького рівня, що існує в про­мисловості.

Незважаючи на те що капітальні вкладення у переробну сферу АПК України за останні три роки мали тенденцію до певного зрос­тання, їх частка в обсязі основних виробничих фондів у 1991-1999 рр. становила лише 4,2-4,5 %, тоді як для збалансованого відтворення виробничого потенціалу цієї сфери необхідні вдвічі-втричі більші інвестиції. У 1996-1999 рр. оновлення основних вироб­ничих фондів коливалось від 6,3 до 7,9 % за нормативних 15 %. Ни­ні функціонує велика кількість інвестиційно малопривабливих, тех­нічно відсталих, переважно фондомістких та енергоємних виробни­чих потужностей.

Виробничий потенціал потужностей переробних підприємств ви­користовується недостатньо. Водночас погіршується екологічна си­туація в Україні, що зумовлено високим рівнем господарського ос­воєння земельних ресурсів, а також надмірним використанням і за­брудненням поверхневих прісних водойм і лісових ресурсів. Попри те, що у 90-х роках значно зменшились обсяги виробництва промис­лової й аграрної продукції, практично повністю припинили діяль­ність індустріальні тваринницькі комплекси і значно зменшилося застосування мінеральних добрив та агрохімікатів, екологічний стан навколишнього природного середовища загалом майже не поліп­шився. Природно-ресурсний потенціал аграрного виробництва втрачає свої відтворювальні й асиміляційні можливості, що загро­жує ресурсо-екологічній безпеці суспільства, отже і продовольчій безпеці. Зростання природо- і ресурсомісткості, енергоємності сіль­ськогосподарської продукції і продуктів вітчизняного виробництва, що триває й нині, — це результат нераціонального та екологічно незбалансованого формування й організації використання ресур­сних потенціалів національного й регіональних АПК, недосконалих і неефективних форм господарювання й управління ними в період здійснення ринкових трансформацій. Реструктуризація агропромис­лового виробництва, радикальне вдосконалення його як матеріаль­но-технічної і природобіологічної бази нині відбуваються без ураху­вання екологічних чинників, критеріїв, обмежень, стандартів, а та­кож вимог ресурсо-екологічної безпеки господарської діяльності. 234

Аналіз досягнень агропромислового виробництва в розвинених країнах свідчить, що ефективне використання новітніх розробок у сфері агротехніки, біотехнології та агроекології, всебічна раціоналі­зація аграрного природокористування зумовили там істотне зни­ження природо- і фондомісткості, енергоємності агропродовольчої продукції, різке підвищення її конкурентоспроможності. Тобто заз­начені напрями діяльності є пріоритетними у розвитку національно­го АПК.

Сутність аграрних відносин завжди визначається пануючою фор­мою власності на землю як основного і невідтворюваного засобу ви­робництва. Причини хронічного занепаду агропромислової сфери полягають у невідповідності виробничих відносин, які тут склалися, вимогам розвитку сучасних продуктивних сил. Тому постала на­гальна необхідність докорінних змін у відносинах власності, які є ос­новою виробничих відносин.

У 1992 р. Верховна Рада України внесла зміни і доповнення до Зе­мельного кодексу України (ЗКУ), який було ухвалено в новій редак­ції. Реально він почне працювати з 2005 р. Новий земельний закон відмовився від державної власності на землю як виключної, єдиної форми власності. Земельним кодексом в Україні впроваджено дер­жавну, приватну і колективну форми власності на землю, які визна­ні рівноправними. Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. мав особливе значення для перетворень форм власності на селі.

Перехід до ринкових відносин, визнання різноманітності форм власності на землю, становлення вільної конкуренції вносять значні зміни у форми господарювання в аграрному секторі виробництва. Ці зміни не мають примусового характеру, вони передбачають віль­ний вибір форм господарювання з боку селян.

Основна мета змін у сільському господарстві України — створи­ти ефективну систему аграрних відносин, збільшити виробництво сільськогосподарської продукції, остаточно вирішити продовольчу проблему в країні, забезпечити промисловість необхідною сирови­ною, істотно підвищити добробут населення.

Поиск по сайту: