Принципи і типи навчання

У процесі навчання поєднуються різноманітні об'єк­тивні і суб'єктивні чинники. Попри важливість кожного з них, ефективність навчання залежить передусім від їх гар­монійної єдності та взаємодії, а також підпорядкування їх дидактичним принципам (принципам навчання).

Принципи навчання.Будь-яка діяльність вибудовуєть­ся на певній основі, має своє сутнісне начало. У навчальній діяльності важливо, щоб пропоновані дітям знання і спосо­би їх осягнення відбувалися за стрункою, логічно вмотиво­ваною, зорієнтованою на можливості дітей системою. Саме на цих засадах ґрунтуються принципи навчання — основ­ні вихідні положення теорії навчання, що випливають із його закономірностей, окреслюють загальне спрямування навчального процесу, вимоги до його змісту, методики й організації. Узагальнено їх можна тлумачити як систему дидактичних вимог до навчання, які є продуктом осмис­лення навчального досвіду і навчальних завдань. Будучи за своєю суттю універсальною, ця система передбачає спе­цифічні вимоги для дітей різних вікових груп.

Сучасна дидактика вимагає, щоб навчальний процес у дошкільних закладах вибудовувався на основі таких прин­ципів:

Принцип наочності навчання. Обґрунтований він Я.-А. Коменським. Суть його полягає в необхідності демонстрації дітям конкретних предметів, явищ, процесів, моделей, щоб вони не тільки чули, а й бачили і завдяки цьому включали різноманітні психологічні механізми освоєння дійсності. Наочність може бути предметною і словесною. Головним наочним матеріалом є навколишня дійсність.

Засоби наочності, які використовують у навчанні (кар тинки, таблиці, схеми, діаграми, альбоми, атласи, макети, моделі, гербарії та ін.), називають навчальними посібника ми. Їх поділяють на натуральні, зображувальні, схематичні, об'ємні, площинні та ін.

Наочний посібник є моделлю реального процесу або явища, засобом пізнання, основою формування чуттєвих образів, уявлень, на підставі яких роблять висновок. Використовують його для формування у дітей конкретних уяв­лень про явища, предмети навколишньої дійсності.

Принцип свідомості й активності. Він орієнтує на використання таких методів навчання, які відкривають дитині можливості бути реальними суб'єктами процесу пізнання.

Активність дітей виявляється в їхньому ставленні до пізнавальної діяльності, в готовності до сприймання і за­своєння нових знань, прагненні до самостійного пошуку, в ініціативі щодо вибору об'єкта і способів діяльності. Задо­волення цих потреб породжує нові, значно вищі.

Майстерність вихователя полягає в тому, щоб підвес­ти дітей до самостійних «відкриттів», стимулювати їхню пізнавальну діяльність. Використання ним прийомів зі­ставлення, порівняння сприяє глибокому усвідомленню причинно-наслідкових взаємозв'язків предметів і явищ, налаштовує дітей на пошукову діяльність, елементарні досліди із живою і неживою природою, на застосування знань у власній пізнавальній і практичній діяльності. Іг­норування цього принципу породжує явище «навченої безпорадності» — нездатності використати знання і вмін­ня, коли навіть незначна зміна навчального завдання створює для дитини нездоланні труднощі, зумовлює не­обхідність нового його пояснення.

Принцип систематичності й послідовності. Суть його полягає у раціональному плануванні пізнавального матеріалу, дотриманні логічної послідовності під час по­дання його дітям, у повтореннях того, що вивчається, з ме­тою глибшого його засвоєння.

Система знань повинна передбачати розвиток логічно­го мислення — операцій порівняння, синтезу, аналізу, узагальнення, абстрагування, дедуктивних (від загального до часткового) та індуктивних (від часткового до загального) його форм.

Принцип індивідуального підходу до дітей. Обґрун­тований він Я.-А. Коменським як одна з провідних вимог до навчання дітей. Дотримання цього принципу в навчан­ні зобов'язує до вивчення і врахування індивідуальних, вікових особливостей кожної дитини з метою її всебічного розвитку. Головним засобом вивчення індивідуальних особливостей дітей є систематичні спостереження, індиві­дуальні й групові бесіди, тестові завдання. З'ясувавши їх, педагог організовує процес навчання, спираючись на по­зитивні якості індивідуальності. Як зауважував В. Сухомлинський, немає абстрактної дитини, на яку поширюва­лися б усі закономірності навчання і виховання. Тому не­має і єдиних для всіх дітей передумов успіху в навчанні.

Важливу роль у цьому відіграє диференціація навчан­ня — відбір змісту, методів і форм навчання залежно від особливостей дітей. У колективній роботі здійснювати ін­дивідуальний підхід складно. Однак кожна дитина повин­на бути у полі зору вихователя, щоб сильних стимулювати до ще кращих результатів, даючи їм складніші завдання, а слабким — легші, поступово ускладнюючи їх, підтягуючи дітей до того рівня засвоєння знань, умінь і навичок, без якого неможливі подальший їхній розвиток та успішне навчання у школі.

Типи навчання.Педагогіка завжди шукала найоптимальніших способів донесення до дітей знань, організації їхньої пізнавальної діяльності, контролю й оцінювання її результатів. У цьому процесі в Лоні педагогічної практики викристалізувалися різноманітні типи (за іншою терміно­логією — види) навчання, які утворюють важливу сферу дидактики.

Існує кілька класифікацій типів навчання. Однак, з огляду на особливості навчання дітей дошкільного віку, найоптимальніше вести мову про пряме, проблемне, не­пряме, опосередковане навчання.

Пряме навчання. Особливість його полягає в тому, що педагог чітко формулює дидактичне завдання, послугову­ючись при цьому відповідним зразком («Будемо розповіда­ти про те, що бачили під час екскурсії. Послухайте, як можна розповісти про побачене...»). Під час виконання дітьми завдань вихователь спрямовує їхню діяльність, виправляє помилки, дає поради і вказівки. Такий тип навчання доцільний за необхідності дати нові знання, сформувати нові навички й уміння.

Проблемне навчання. Орієнтуючись на проблемне навчання, педагог уникає прямого повідомлення знань і відповідного формулювання завдання, а створює проблемну ситуацію, яка вимагає від дитини пошуку правильного вирішення на основі нового способу використання здобутих знань, установлення в них нових зв'язків, оволодіння новими знаннями і вміннями. Проблемна ситуація вирішується в процесі колективної пошукової діяльності, яка є своєрідною послідовністю думки і дії, спрямованих від педагога до дітей, від однієї дитини до іншої. Завдання педагога полягає в тому, щоб, активізу­ючи враження від попередніх спостережень, уявлень про предмети і явища, співставлень та аналізу, керувати цим складним процесом, у якому кожній дитині належить провідна роль.

Непряме навчання. Здійснюють його у процесі непов­ного формулювання дитині навчального завдання, коли вона конкретизує, вносить елементи творчості у мету і спо­соби виконання навчального завдання (наприклад, позна­йомити гостей з рідним містом, життям нашого дитячого садка), або надання дітям матеріалу без формулювання конкретного завдання, що спонукає їх самостійно визнача­ти завдання, способи його реалізації.

Опосередковане навчання. Суть його полягає у на­вчанні різних способів пізнання навколишнього світу. При цьому змінюється роль дитини у навчальному процесі, ос­кільки їй доводиться не тільки навчатися, але й навчати інших. Дошкільник поєднує у своїй навчальній діяльності позиції об'єкта і суб'єкта процесу навчання. За таких умов вихователь має бути не лише організатором процесу на­вчання, а й дослідником, що зобов'язує його постійно відстежувати рівень знань і потенційних можливостей кож­ної дитини. Водночас він повинен створити розвивальне середовище, у якому дошкільник знаходитиме засоби (предмети, іграшки, книги, матеріали для дослідів, росли­ни тощо) для самостійного навчання, а також спонукати дітей до активної діяльності у цьому середовищі.

Поєднуючи різні типи навчання, педагог створюватиме умови для особистісно-орієнтованого підходу. Як відомо, діти успішніше і з більшим задоволенням виконують зав­дання, які вимагають нових способів дій. Тому завдання, способи їх виконання, використовуваний при цьому мате­ріал мають бути максимально різноманітними. Підбираючи завдання, необхідно орієнтуватися, щоб кожна дитина в процесі їх виконання активізувала свої знання і вміння, здійснювала зусилля думки, а також відчувала задоволен­ня від успішно виконаної роботи. Важливо, щоб досягну­тий дошкільником успіх був підтриманий схваленням пе­дагога, особливо його передбачувальною оцінкою («Я впев­нена, що ти знайдеш правильну відповідь»).

Ефективне навчання вимагає врахування внутрішньої мотивації діяльності дитини. Якщо ця мотивація має у своїй основі пізнавальний інтерес, прагнення набути знання, навчитися, є всі підстави вважати процес навчан­ня успішним.

Значної педагогічної майстерності вимагає встанов­лення вихователем «міри» прямого і непрямого керівниц­тва розвитком пізнавальної діяльності дошкільників, ви­значення рівня складності завдань з метою запобігання як перевантаження дитини, так і недооцінки її можливостей, що також позначається на розвитку інтересу до навчання. Емоційне переживання дитиною власного успіху має бути підтримане вихователем у напрямі посилення мотиву ді­яльності («Ти старався, і бачиш, як приємно навчитись но­вого»), акцентування позитивного («Ти такий уважний»), а також авансування успішної діяльності («Я впевнена, що ти впораєшся із цим завданням») тощо.

Слід домагатися, щоб дитина не боялась докласти зу­силь для досягнення мети, не орієнтувалась на невдачу, активно прагнула успіху.

Поиск по сайту: