Розвиток вітчизняної дошкільної педагогіки у другій половині XX ст.

Подальший розвиток вітчизняної дошкільної педагогіки пов'язаний із широким використанням надбань психології, науковими дослідженнями та узагальненням педагогічного досвіду дошкільних закладів, створенням програм удосконалення методик у дошкільних закладах.

Істотний вплив на розвиток дошкільної педагогіки у цей період мали праці психологів Льва Виготського (1896-1934), Олександра Запорожця (1905—1981), Г. Костюка, Дмитра Ніколенка (1899—1993), які зосереджувалися на особливостях розвитку дітей дошкільного віку та ролі ви­ховання.

Вітчизняна дошкільна педагогіка розвивалася під впливом праць видатного педагога В. Сухомлинського, який дошкільне дитинство вважав періодом життя, що великою мірою визначає майбутнє людини. У процесі ви­ховання дитини дошкільного віку педагог повинен бачи­ти і відчувати дитячу душу. Адже кожна дитина — це «унікальний світ», який потрібно зрозуміти, прийняти і знайти шляхи взаємодії з ним. Педагог не повинен пода­вати дітям «готові» істини, оскільки лише через усвідом­лення дитиною краси і значення найближчого, найдо­рожчого, рідного, поступове розширення знань про нав­колишній світ, людей, про себе можна виховати людину і громадянина.

Розглядаючи педагогічні проблеми з дитиноцентричних позицій, вважаючи дитину найвищою соціальною цін­ністю, В. Сухомлинський важливу роль відводив особис­тості педагога, його вмінню бачити найцінніше, що є у сві­ті — людину.

Здійснити такий підхід до виховання може педагог з багатим духовним світом, здатний особистісно зростати разом з дитиною.

Щоб підтримати дитину, педагог повинен відчувати у собі дитинство, розвивати здатність до розуміння дітей і всього, що з ними відбувається, мудро ставитися до їхніх вчинків, захищати дитину, не думати про неї погано, не­справедливо і, найголовніше, не ламати індивідуальність дитини, а виправляти і спрямовувати її розвиток, пам'ята­ючи, що вона знаходиться у стані самопізнання, само­ствердження, самовиховання. Сухомлинський писав: «Я впевнений, що лише людяністю, ласкою, добротою, так, простою людською добротою можна виховати справжню людину».

Визнання «рівноцінності» особистостей педагога і ди­тини в педагогіці передбачає гуманізацію системи навчан­ня і виховання, емпатійне ставлення до дітей, уміння від­чувати і розуміти їхній внутрішній світ, діяти на основі гу­маністичних засобів і методів виховання.

У 1959 р. було створено новий тип дошкільного закла­ду — ясла-садок, що забезпечував виховання дитини від народження до 7-ми років. Відповідно до цього була роз­роблена нова єдина програма виховання дітей переддошкільного і дошкільного віку (1962).

У 1960 р. у системі Академії педагогічних наук СРСР було засновано Науково-дослідний інститут дошкільного виховання, який очолив український психолог О. Запоро­жець (1905—1981).

НДІ дошкільного виховання став центром полідисциплінарних досліджень проблем виховання, навчання, пси­хічного, психофізіологічного і фізичного розвитку дитини. Тут було створено оригінальні наукові, методичні розроб­ки, які отримали широке визнання не лише в країні, а й за кордоном.

У 60—80-ті роки в Україні постійно зростала кількість дошкільних закладів: у 1970 р. їх було 16,5 тис, 1987 р. — 23,1 тис, 1990 р. — 24 тис. У 1975 р. впроваджено нову «Програму та методичні настанови виховання дітей у до­шкільних закладах», яку в 1986 р. було змінено «Програ­мою навчання і виховання в дитячому садку». Вітчизняні вчені активно працювали над проблемами психологічнім розвитку, фізичного, розумового, морального, трудової-естетичного виховання дітей дошкільного віку. Значний внесок у розробку актуальних проблем дошкільної педагогіки зробила лабораторія дошкільного виховання Науково-дослідного інституту педагогіки України та кафедри дошкільної педагогіки Київського державного педагогічного інституту (нині Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова).

У 80-ті роки багато прихильників здобула ідея педагогіки співробітництва як прагнення педагога бути однодумцем дитини. Одним із лідерів цього напряму був Шал ми Амонашвілі. Педагоги-новатори кожен по-своєму втілювали ідею педагогіки співробітництва, яка спонукала їх до співтворчості з дитиною у педагогічному процесі, орієнту­вала на цілісний розвиток особистості дитини, на прийняття її такою, якою вона є, на творення її як вільної, розвинутої та освіченої людини.

На дошкільній педагогіці, яка завжди розвивалася м руслі загальних педагогічних напрямів, але завдяки специфічному об'єкту вивчення мала певну самостійність, менше позначилася криза школи й офіційної педагогічної науки в період соціально-економічного застою. Однак і її вразили зарегламентованість педагогічного процесу дошкільних закладів, ідеологізація виховання і навчання, формалізм в оцінці результатів навчально-виховної роботи.

На початку 90-х років XX ст. у системі дошкільної ос віти відбулися значні зміни: скорочено кількість дошкільних закладів, засновано нові їх типи, розроблено альтернативні програми виховання дітей. Нові соціально-політичні реалії потребували внесення суттєвих коректив у концепцію дошкільного виховання в Україні, розгортання її на суверенному праві кожного народу дбати про своє майбут­нє. Ця концепція передбачає:

— формування гармонійно розвиненої особистості, на­діленої національною свідомістю, гідністю, прагненням зберігати і примножувати національну культуру;

— прищеплення загальнолюдських морально-етичних цінностей;

— незалежність навчально-виховного процесу від пар­тійного, релігійного спрямування;

— гармонійне поєднання родинного і суспільного вихо­вання;

— відповідність організації, структури і змісту вихов­ної системи досягненням етнопедагогіки;

— збереження національної психології, генотипу нації;

— відродження національної культури;

— оволодіння рідною мовою;

— ознайомлення з історією рідного народу як джере­лом духовності й мудрості;

— розкриття географічних особливостей як багатства рідного краю.

У цей час плідно розроблялися засади науково-методич­ного забезпечення педагогічного процесу в дитячому садку в нових умовах; вивчалися шляхи здійснення особистісно-орієнтованого підходу у вихованні, особливості розвитку в дитини духовності як домінуючого начала в структурі осо­бистості, проблеми роботи з обдарованими дітьми; велися дослідження педагогічних умов повноцінного фізичного і психічного розвитку дитини в дошкільні роки.

Кінець XX — початок XXI ст. характеризується ство­ренням новітніх концепцій дошкільного виховання — своєрідних орієнтирів для науковців і практиків у вивчен­ні актуальних проблем розвитку особистості дитини.

Поиск по сайту: