Проблеми дошкільного виховання у педагогічній думці давнього світу

Виховання як феномен виникло на етапі освоєння лю­диною знарядь праці. Життя дітей тоді чи не з перших днів було включене у життя дорослих, які намагались передати їм свої навички виживання: використання знарядь праці, добування їжі, захисту від ворогів і хижаків, взає­модії з іншими людьми. Саме потреби реального буття давньої людини зумовили необхідність вироблення відпо­відних способів, прийомів передавання знань і вмінь на­щадкам. Виховання і навчання були невід'ємною части­ною буденного життя і не розглядалися як підготовка до майбутнього. Із запровадженням парних шлюбів, що прийшли на зміну статевій полігамії, пов'язане зароджен­ня домашньо-сімейного виховання дітей, яким стали пе­рейматися батьки і родичі. На тому історичному етапі домі­нуючою формою виховання була ініціація — статевовікові обряди посвячення, пов'язані з переходом юнаків і дівчат до дорослого життя. Перед тим вони повинні були оволоді­ти відповідними знаннями і навичками племінного життя, набути необхідну фізичну і моральну зрілість. Отже, ви­никнення виховання та освіти як педагогічних феноменів зумовлене появою системи соціального наслідування — пе­редавання досвіду попередніх поколінь наступним.

Педагогіка як педагогічна думка — сукупність сфор­мованих у суспільстві ідей, знань про цілеспрямоване, організоване виховання відповідно до різних світогляд­них, ідеологічних, наукових настанов — виникла одно­часно з практикою виховання і на перших порах існувала У ній.

У первіснообщинному суспільстві традиційні засоби й способи виховання і навчання, які передавалися від поко­ління до покоління, були першою історичною формою пе­дагогічного знання. Традиції виховання і навчання, що зберігалися у колективній свідомості общини, містили у собі певні дотеоретичні уявлення про способи досягнення педагогічних цілей.

Більш-менш системні концепції виховання, які, крім загальнопедагогічних ідей, охоплювали і виховну пробле­матику раннього дитинства, почали формуватись у рабо­власницьку епоху. Розпад первіснообщинного ладу зумо­вив становлення нового історичного типу освіти. Умови, мета, засоби виховання почали орієнтуватися на забезпе­чення соціально диференційованого засвоєння культури.

Освіта розвивалася відповідно до соціального та майнового становища. Виховання і навчання перестали бути склад­никами реальної життєдіяльності дітей, сутністю їх посту­пово ставала підготовка до майбутнього дорослого життя.

У рабовласницьку епоху зародилися елементи розподі­лу виховання на дошкільне і шкільне, що було пов'язане із виникненням шкіл — спершу у країнах Давнього Сходу (Ассірія, Вавилон, Єгипет, Індія, Китай), дещо пізніше (VII—VI ст. до н. є.) — на європейських теренах (Греція, Рим). На ту пору припадає виникнення поняття «педагогі­ка» (грец. раіdоs — дитя, аgо — веду, виховую), яке трак­тувалося як дітоводіння, дітоводство. Дітоводом називали раба, котрий супроводжував нащадка свого повелителя до школи й зі школи додому, а згодом — раба, обов'язком якого був догляд і виховання дітей удома. Пізніше воно по­ширилося на людей, котрі професійно займалися навчан­ням і вихованням дітей: жерців (Вавилон, Єгипет, Сірія), найталановитіших вільнонайманих громадян (Греція), державних чиновників (Рим).

Першими досягли значних успіхів в освіті Єгипет, Індія і Китай. Єгиптяни за 3 тис. років до н. е. винайшли іє­рогліфічне письмо. Давня Індія була центром Південно-азіатської цивілізації, становлення якої почалось у дру­гій половині ІІ-го тис. до н. е. й особливо інтенсивно від­бувалося протягом І-го тис. до н. е. Індуїстська педагогіка спиралася на уявлення, згідно з яким дитина осягає свя­щенний закон і обов'язок, справедливість та істинність у процесі навчання.

У І-му тис. до н.е. інтенсивно формувалася Далекосхід­на цивілізація, що зародилася на території Давнього Ки­таю. Ідеологічно її репрезентувало конфуціанство — вчен­ня давньокитайського мислителя Конфуція (прибл. 551 — 479 рр. до н. е.), що містить міркування про стосунки бать­ків і дітей, які повинні бути пройняті людинолюбством, добротворенням, високою моральністю. Їх не можуть замі­нити ні страх перед покараннями, ні самі покарання. Йдеться в цьому вченні і про роль прикладу дорослих у ви­хованні дітей, важливість справедливих дій щодо них, значущість сім'ї у їхньому вихованні, яку конфуціанство вважало моделлю суспільства. Правитель у державі упо­дібнювався батькові, а його підлеглі — дітям.

Більш зорієнтованими на проблеми педагогіки як ре­альної практики були мислителі античного світу, яким на­лежать перші спроби вікової періодизації навчання і вихо­вання, відповідного добору змісту, застосування форм і методів виховного впливу. У Давній Греції у середині І тис. до н є вперше проблема освіти була сформульована як проблема самостійної сфери діяльності людини.

На цю пору припадають перші спроби системного погляду на виховання дітей у дошкільному віці з урахуванням його значущості для всього подальшого життя людини Йшлося про фізичний розвиток дитини, формування навичок мовлення, підготовку до системного навчання у школі

Одним із перших витлумачив поняття «навчання» і «виховання» давньогрецький філософ Платон (427—347 до н. є.). Як ідеолог рабовласницької держави, він свої педагогічні міркування приміряв на виховання дітей вільних грома­дян Виховання Платон вважав могутньою силою, здатною благотворно впливати на душу дитини. У цьому сенсі важ­ливу роль він відводив мудрому вихователю, який повинен «формувати немовля, наче воно із воску». Годувальниці (у рабовласницькому суспільстві — жінки, які вигодовували своєю груддю дітей патриціїв) мають дбати про фізичний розвиток дитини, оберігати її від фізичних ушкоджень. У ранньому віці дитина потребує забав, особливо коли опи­няється серед ровесників. Тому всі діти поселення повинні збиратися для ігор коло святилищ. Дозволяючи ігри, не слід допускати зманіженості дітей, а караючи їх, намага­тись не вразити честолюбства. Обов'язок годувальниць — стежити щоб діти поводилися благопристойно. Контролю­вати годувальниць повинні спеціально уповноважені жін­ки Після досягнення шести років хлопчикам і дівчаткам належить окремо опановувати необхідні науки і навички.

Отже Платон у своїх міркуваннях розмежовував фі­зичне моральне, статеве виховання, значну роль відводив виховній системі, особистості вихователя, організації ви­ховної справи.

Ідеї Платона розвинув його співвітчизник Арістотель (384—322 до н. є.), який був вихователем знаменитого полководця Александра Македонського. На його погляд, душа людини складається з рослинної, тваринної й розум­ної частин а тому виховання повинно поділятися на фізич­не моральне і розумове. Розумна частина душі є найдоско­налішою саме на її розвиток, а також тваринної (вольової) складової повинно бути спрямоване виховання. Починати слід з турботи про тіло, а потім перейти до турботи про ду­шу щоб виховання тіла сприяло вихованню духу.

Арістотелю належить вікова періодизація виховання, яка передбачає три вікові періоди — по сім років у кожно­му У дошкільному періоді він виокремив вік до п'яти років, визначаючи головними у цей час гру та розвиток мов­лення, а з п'яти до семи років — підготовку до школи. Ви­ховання дитини у цьому віці повинно відбуватись у сім'ї під контролем держави.

Як і Платон, значну увагу Арістотель приділяв проб­лемам догляду за новонародженими, сприянню їхньому фізичному розвитку і гарту, обов'язкам осіб, покликаних працювати з дітьми. По досягненню п'ятирічного віку ді­ти повинні бути присутніми на уроках із предметів, які їм невдовзі доведеться вивчати. Значну роль відводив він ро­лі вихователів, які, на його думку, гідні більшої поваги, ніж батьки.

Щодо проблем дошкільного виховання висловлював свої міркування видатний давньоримський педагог, тео­ретик ораторського мистецтва Марк Фабій Квінтіліан (прибл. 35—96), наголошуючи на особливому значенні ви­ховного впливу дорослих (батьків, годувальниці, педагога) на дитину, необхідності позитивних емоцій у процесі пі­знання нею навколишнього світу. Педагоги, за його слова­ми, повинні бути глибоко обізнаними в науках, бо немає нічого гіршого для виховання, як малограмотні люди, кот­рі вважають себе неабиякими знавцями і намагаються нав'язати своє неуцтво дітям.

Квінтіліан виступав проти примусу до навчання у ран­ньому віці, бо це може відвернути дитину від нього назав­жди. Краще, щоб навчання було для неї грою. Виправда­ною він вважав похвалу, яка дає дитині змогу радіти від своїх успіхів, перемог у змаганні з ровесниками. Для цьо­го варто використовувати різноманітні нагороди. А якщо вона не хоче вчитися, нехай заздрить чиїмось успіхам.

Готуючи дітей до школи, їм можна замість іграшок давати вирізані зі слонової кості букви. Пропоновані дітям висловлювання у прописах повинні містити не беззмістов­ні сентенції, а високоморальні настанови.

На думку давньоримського філософа Плутарха (прибл. 45— 127), виховання дитини у сім'ї є надзвичайно важливим, чому мати повинна бути і годувальницею своїх дітей. Не­припустимими вважав він жорстокі покарання дітей, ос­кільки бити дитину — те саме, що піднімати руку на свя­тиню. У вихованні, на його думку, як і в мистецтві та нау­ці, все зводиться до трьох умов: природи, навчання та вправляння. Природа людини без навчання сліпа; навчан­ня без природи недостатнє; вправляння без природи і навчання недосконале. Від природи залежать здібності, під навчання — їх розвиток, від вправляння — їх практичне застосування, а разом вони становлять вищу досконалу освіту людини.

Не обходили увагою проблеми дошкільного виховання і такі давньогрецькі мислителі, як Сократ (прибл. 470-399 до н. є.) і Демокріт (прибл. 460—371 до н. є.).

Загалом дошкільне виховання в античному світі виявлялося у двох виховних системах: спартанській (спрямованій на виховання волі, сили, витривалості) й афінській (метою її було формування гармонійно розвиненої особистості). У підготовці дітей до школи враховувалась і специфіка предметів, які невдовзі їм доведеться вивчати: грамота, математика, етика, ритуальні церемонії, логіка, фізичні вправи.

Поиск по сайту: