ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА 1 страница

ГЛАВА 16

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ВЛАСНОСТІ

і § 1. Власність і право власності

Власність традиційно розуміється головним регулятором економіч­них відносин. Цим обумовлюється не тільки її сприймання, з одного боку, як економічної категорії, а з другого, — як центрального утво­рення у праві¹, а й взаємопов'язаність і навіть ототожненість таких проявів. Зазвичай власність пов'язується з такими категоріями, як «майно» та «право». Багато уваги приділяється стану привласненості, який за загальним розумінням є суттєвою характеристикою власності та передумовою розгляду таких понять, як «статика» — «динаміка» та «речове» — «зобов'язальне».

Останнім часом поширене уявлення про власність як природне право людини. Взагалі закріплення певних явищ у праві можливе лише з розумінням природи людини у всіх її виявах, із проникненням у по­треби людини, її здібності і прагнення². Саме тому основою для ви­раження закріплення і реалізації прав і свобод людини виступає при­ватна власність, визначення особи як власника, бо тільки це і є під­ставою для її визнання приватною особою³.

Беззастережною характеристикою власності, без якої не обійдеть­ся жодне її дослідження і більшість наукових дефініцій, є сприймання майна своїм. Це передусім і є тим водорозділом, яким розмежовуєть-

¹ Показовим при цьому є висловлювання Д. І. Мейера, що право власності є пер­
шорядним, таким, що панує над всіма іншими майновими правами, (див.: Ме-
йер, Д. И. Русское гражданское право [Текст]. Ч. 1. - С 76).

² Див.: Шершеневич, Г. Ф. Общая теория права [Текст] / Г. Ф. Шершеневич. - М
1910.-ТІ.-С 25.

³ Див.: Шевченко, Я. М. Питання права власності (коментар до Конституції
України) [Текст] / Я. М. Шевченко // Кодифікація приватного (цивільного) права
України. - К.: Укр. центр правн. студій, 2000. - С 171-172.

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 16. Загальна характеристика права власності

ся «моє» та «чуже» і, як наслідок — засіб з'ясування стану присвоє-ності власності.

Звичайно, ставлення особи до речі як до своєї можливо лише у тому разі, коли інші особи ставляться до цієї речі, як до чужої. Фактичне панування над річчю лише певної особи може бути тільки при усунен­ні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми щодо цієї речі.

Отже, ставлення до речі як до своєї має насамперед суб'єктивний характер, якого зовсім не достатньо для ствердження про існування права власності. Об'єктивно воно має бути поєднане із здійсненням власником певних можливостей щодо свого майна, які йменують по­вноваженнями власника.

Привласнення є економічним поняттям: брати участь в обігу без попереднього привласнення майна неможливо, бо інакше не може йтися про його відчуження. Останнє можливе лише за умов наявності права у відчужувача. І це право є правом власності. Таким чином, стан приналежності, привласненості є виразом фактичних відносин, що породжують відносини правові. Для цього необхідно дві умови: став­лення до речі як до своєї і знаходження її у суб'єкта привласнення — володіння нею.

Стосовно володіння слід зазначити, що воно нетотожне присвоєн­ню, бо є передумовою присвоєння і водночас виступає його результа­том. Справді, перш ніж присвоїти річ, необхідно нею володіти, тобто мати у себе. Не є взаємовиключним також висновок, що присвоєння речі особою призводить до володіння нею, породжуючи останнє. Ці одномоментні аспекти, будучи протилежними за своєю сутністю, ха­рактеризують причинно-наслідковий зв'язок відносин присвоєння.

Про присвоєність матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні; як при їх розподілі, так і при обміні. Виходячи із взаємо­зв'язку володіння і присвоєності та враховуючи широку сферу застосу­вання присвоєності, слід дійти висновку, що відносини власності повинні розглядатись і регулюватись як правом власності, так й іншими інститу­ціями в економіці і в праві (зокрема, договірним правом). Звідси власність виступає економіко-правовим явищем, у якому правова форма нерозрив­но злита з економічним змістом.

Оскільки власність фігурує як у правовому, так і в економічному полі, то й її функції є пов'язаними між собою.

Насамперед, економічна функція власності полягає у наданні можливості для її використання у виробництві і взагалі у підприєм­ницькій діяльності.

Характеристика підприємницької діяльності як самостійної діяль­ності, що пов'язується з ризиками і очікуванням прибутків, які утво­рюються на етапі реалізації її результатів (виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг), обумовлює її здійснення через від­чуття власником себе стосовно свого майна якомога максимально розкріпачуваним. Тільки це надасть йому достатньої економічної сво­боди, можливості втілення своїх намірів щодо використання своєї власності. У свою чергу, це стає можливим лише за умов, коли власник упевнений, що майно його і що це забезпечується відповідними еко­номічними і правовими механізмами.

Коли ж йдеться просто про використання майна власником для власного споживання, тобто на побутовому рівні економічних відносин, часто цій функції не надається вагомого значення.

Соціальна функція власності обумовлена зв'язками у соціумі сто­совно власності. Оскільки наголоси економічної функції власності суттєво зміщені до процесу обігу, то вже це й обумовлює паралельно існуючі соціальні функції власності через стосунки осіб, їх взаємооцін-ки, які формуються при цьому, набуття значущості в соціумі тощо.

Отже, власник сприймається як елемент соціальної інфраструкту­ри і його права не можуть існувати самі по собі без соціального напов­нення. У свою чергу, це є підґрунтям ствердження про відносини, епіцентром яких є власник, тобто між ким вони виникають, стосовно чого і який їх зміст.

Статика і динаміка у відносинах власності Часто цивільні пра­ва уявляються через відносини статики та динаміки, де власність де­монструє статичність, а зобов'язання — динамічність. Проте як еко­номічний аспект власності, так і її правове наповнення навряд чи підтверджують такий висновок. По-перше, якщо динаміка пов'язана з обігом, то тоді ми мусимо визнати, що у «спокійному» стані статики виявити не можна. По-друге, статичність власності приводить до ви­снаження з неї можливості її руху, майже усунення наповнення її цією можливістю і набуття такої лише із втягненням її в обіг¹ через вчинен­ня правочинів. Тоді й правомочність розпоряджання власністю є не діючою для права власності як права статичного, «замороженою» до виникнення інших, динамічних відносин, де вона й реалізується. У та­кому разі межа статики-динаміки у праві власності й повинна проля-

¹ Див. із цього приводу: Скловский, К. И. Собственность в гражданском праве [Текст] / К. И. Скловский.- 4-еизд., перераб.,доп. - М. : Статут, 2008. - С 106, 110.

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 16. Загальна характеристика права власності

гати саме у розпоряджанні, а звідси — нелогічність ствердження про статику власності або про виключення з поняття про неї правомочнос­ті на розпоряджання як відбиток динаміки.

Існувало філософсько-правове обґрунтування й діаметрально іншої позиції щодо власності, яка пов'язувалася виключно з обігом (з укла­данням договорів) та через мінімізацію зв'язків приводила до зведен­ня понять власності і договору¹. У такому розумінні власності акценти практично зміщуються до універсації договору, яким фактично по­глинається право власності.

З цього приводу слід зазначити на невиправданість відмови від усталених класифікацій, які покликані виконувати свої функції. Влас­ність, як й інші правові категорії, демонструє зіткнення двох боків власності — статичного і динамічного, що не можуть штучно відри­ватись один від одного.

Речові і зобов 'язальні відносини із приводу власності. Розуміння статичності та динамічності права власності безпосередньо пов'язане з проблемою поділу цивільних прав на речові та зобов'язальні. Ця проблема стикається з головною посилкою про непохитне уявлення про їх суворе розмежування з віднесенням будь-якого права або до речового, або до зобов'язального і неможливості для прав бути одно­часно і тим і іншим. Проте виникає все більше підстав для пом'якшення такого «вододілу», стосовно чого ще здавна висловлювалися припу­щення про те, що речові права можуть із часом замінитися правами на дії². У подальшому це знайшло свій вияв у конструюванні правового режиму так званих безтілесних речей, відомих ще давньоримському праву, виникненню «прав на права». Яскравим прикладом суміщення речових та зобов'язальних прав є ч. 2 ст. 190 ЦК, якою встановлюєть­ся, що майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами. У цьому також спостерігається коливання пріоритетів від речового до зобов'язального права, адже завжди майнові права вважа­лися насамперед такими, що мають зобов'язальну природу — напри­клад, право оренди, право вимоги (сплатити борг тощо). Нині ж май­нові права, як і речі, можна відчужувати. Прикладом служить право на частку в статутному капіталі ТОВ, яке можна відчужувати (продавати або іншими шляхом відступити) іншим учасникам товариства або третім особам (ч. 1 ст. 147 ЦК).

¹ Диа.: Гегель, Г. В. Ф. Философия права [Текст] / Г. В. Ф. Гегель - М., 1990. -
С. 94,99, 128-129 та ін.

² Див.: Мейер, Д. Русское гражданское право [Текст] Ч. 1. - С 227.

Пропозиції вважати неприйнятним суворе розмежування прав ви­ключно на речові та зобов'язальні пов'язані з існуванням прав, які, безумовно, не можна віднести тільки до тих або до інших. Це насампе­ред корпоративні права¹. Прикладом можуть служити і речові договори, що не укладаються в межі зобов'язальних правовідносин і розглядають­ся як один із випадків проникання речових елементів у зобов'язальні правовідносини². У зв'язку з цим було визначено процес зближення речових і зобов'язальних прав, що взаємопроникають. Причому елемен­ти правового режиму зобов'язальних правовідносин включаються в ре­чові не рідше, ніж зобов'язальні проникають у речові³.

ш—шшшшт § 2. Право власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні

Відносини власності закріплюються в нормах права, сукупність яких є правом власності в об'єктивному розумінні. Цими нормами регулюються порядок набуття права власності, його здійснення через повноваженння по володінню, користуванню та розпоряджанню, при­пиненню та захисту. Зазначені норми складають правовий інститут, щодо якого існують такі точки зору: право власності є інститутом цивільно­го права; воно є комплексним інститутом, більшість норм якого ста­новлять норми цивільного права, але до складу цього правового інституту входять і норми інших галузей права, що регулюють та захищають належність матеріальних благ конкретним особам — конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного та ін.

Якщо виходити з того, що будь-яке право припускає правові меха­нізми, які дозволяють суб'єкту належним чином його здійснити і у випадку порушення захистити, то для цього потрібно буде встановлен­ня нормального режиму користування особою своїм правом, надання їй тих благ, якими вона наділена як носій суб'єктивного права. Тому прийнятнішим вважають бачення права власності в об'єктивному

¹ Див.: Спасибо-Фатєєва, І. В. Правова природа корпоративних відносин [Текст]
/1. В. Спасибо-Фатєєва // Вісн. госп. судочинства. - 2007. - № 5. - С. 87-99; Вона ж.
Регулювання корпоративних відносин в цивільному праві України [Текст] /1. В. Спасибо-
Фатєєва // Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 т. Т. З : Цивільно-
правові науки. Приватне право. - X. : Право, 2008. - С. 327-351.

² Див.: Брагинский, М. И. Договорное право: Общие положения [Текст] / М. И. Бра­
гинский, В. В. Витрянский. - М. : Статут, 1997. - С. 225, 227.

³ Див.: Ефимова, Л. Г. О соотношении вещных и обязательственных прав [Текст]
/ Л. Г. Ефимова // Государство и право. - 1998. - № 10. - С. 39.

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 16. Загальна характеристика права власності

розумінні як комплексного інституту права, що складається у своїй більшості з норм цивільного права.

Право власності в суб'єктивному розумінні, тобто як суб'єктивне право, містить у своєму складі право на власні дії, право вимоги від інших та право захисту. їх питома вага і значення при здійсненні суб'єктивного права власності неоднакові.

Правомочність захисту звичайно виникає у власника при порушен­нях його права, що властиве захисту будь-якого суб'єктивного права. Неактивною (або невизначальною) для власника є й вимога до інших стосовно свого права, оскільки власник в конкретних правовідносинах із визначеними особами не перебуває, а право власності в суб'єктивному розумінні є абсолютним правом і полягає у покладенні на всіх інших (стосовно власника) осіб обов'язку не втручатись у здійснення влас­ником належних йому правомочностей. У цій особливості права влас­ності полягає його основна відмінність від зобов'язальних прав (при їх порівнянні у суб'єктивному розумінні), для яких адресована креди­тором боржнику вимога здійснення відповідних дій або утримання від них є визначальною.

Отже, значущим для власника є право на власні дії, яке характери­зується як:

- пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює правомочності, що надаються йому правом власності, своєю владою, без посередників, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

- виключне панування особи над річчю. Якщо власник своєю вла­дою здійснює повноваження, надані йому його правом, то це усуває втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утри­мання від здійснення подібних дій;

- абсолютність влади надається власнику покладанням обов'язку пасивного утримання всіх інших осіб від здійснення дій щодо речі, яка належить власникові. Право власності визнається настільки абсолют­ним, що виконання обов'язку пасивного утримання само по собі до­статньо, щоб інтереси власника юридично були задовільнені.

Крім зазначених рис, що характеризують право власності як право на власні дії, воно додатково характеризується такими рисами:

-право власності легко пристосовується. Так, обсяг правомочностей власника може видозмінюватися у зв'язку з різними обставинами — із встановленням певних обмежень законодавчими актами або за домов­леністю між власником та суб'єктом зобов'язальних правовідносин 410

(наприклад, при придбанні майна, зданого в оренду, відповідний договір аренди зберігає силу для нового власника). При відпаданні цих обме­жень, право власності поновлюється у повному обсязі;

- панування власника над річчю має правовий характер, тобто воно не пов'язане неодмінно з фактичним володінням нею. Річ залишається у власності навіть у тому разі, коли вона викрадена, загублена тощо. Давні римляни характеризували цю особливість права власності як панування, удержуване одним наміром¹;

- право власності, без сумніву, є найбільш широким з усіх майнових прав. Цей висновок випливає з того, що всі майнові права надають управомоченій особі можливість користуватися річчю в одному чи декількох відношеннях (наймач — володіти та користуватися, зберігач — володіти, заставодержатель — розпоряджатися у визначених випадках та порядку). Право власності надає власнику найширший спектр повно­важень по володінню, користуванню та розпорядженню майном.

Таким чином, право власності у суб'єктивному розумінні є суб'єктивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно свого майна з додержанням певних меж:, установлених законом.

Існуює багато визначень права власності. У статті 316 ЦК наведе­не одне з них, згідно з яким правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи.

У науковій літературі право власності характеризується, виходячи з різних його аспектів:

а) із прав самого власника, коли наголос передусім робиться на
правах, що надаються власнику майна — пануванні (влади) особи над
річчю і праві власника усувати будь-який вплив на свою річ;

б) з обоє 'язківусіх інших осіб (невласників) стосовно власника, що
зводяться до терпіння кожного сприймати будь-які впливи на річ з боку
власника, які тільки йому заманеться робити (у певних межах дій
останнього), а також до загального обов'язку — утримуватися від за­
зіхань на чужу річ;

в) ізпоєдання прав і обов 'язків власника щодо свого майна;

г) із характеристики самої сутності (надання характерних рис)
права власності, наприклад, його розуміння як права виключного, не­
залежного від інших осіб, вічного і такого, що успадковується.

¹ Див.: Черниловский, 3. М Лекции по римскому частному праву [Текст] / 3. М. Чер-ниловский. - М. : Юрид. лит., 1991.-С. 102.

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 16. Загальна характеристика права власності

Таким чином, відносини власності характерізуються як відносини з приводу привласнення матеріальних благ певними суб'єктами, що виражається у володінні, користуванні та розпоряджанні суб'єктами цими благами, здійсненні щодо них інших дій, та пов'язане зі став­ленням до таких благ як до своїх.

Зазначене про право власності дозволяє зробити деякі висновки, традиційно визначивши його як різновид речових прав, як право на річ,тобто майнове право, що існує у майнових речових відносинах, які є абсолютними та безстроковими.

Форми та види права власності У цивілістиці склалося устояне бачення так званих форм власності як економічної, а не правової кате­горії¹. В ЦК форми власності не врегульовуються, але в українському законодавстві трапляється вживання цього терміна, хоча він є юридично незначущим і не тягне за собою встановлення розбіжностей у змісті права власності різних власників. Підставою цього є Конституція Укра­їни, якою закріплюється рівність всіх власників, що закладає шлях до розуміння єдиного інституту права власності безвідносно до правосуб'єктності його носіїв. Втім існує інший погляд, за яким пропо­нується системність відносин власності, що неодмінно вимагає її поділу на типи, форми та види.

Отже, у правовій науці склалися два підходи до права власності. Перший пропонує монолітне поняття власності як несистемної право­вої категорії, єдине і нероздільне для всіх власників з однаковим право­вим режимом їх права². За другим, навпаки, — відстоюється плюра­лістична модель права власності з поділом її на форми, правовий режим яких має різнитися. Більше того, часто йдеться не тільки про форми, а й про типи та види власності, хоча між ними відсутнє чітке розме­жування. Щодо типів власності, то цей термін вживається, як правило, в науковій літературі і не закріплений у законодавстві. Види власності в ЦК не виокремлюються, хоча в ч. 1 ст. 316 міститься вираз про довір­чу власність як особливий вид права власності, а в ст. 355 ЦК йдеться про види спільної власності — часткову та сумісну. Втім сама спільна власність не вважається видом або формою власності.

¹ Цивільне право України. Академічний курс : підручник : у 2 т. Т. 1 : Загальна
частина / за заг. ред. Я, М. Шевченко. - К. : Вид. дім «Ін Юре», 2003. - С. 274; Со­
ловьев, А. Н. Право собственности профессиональных союзов І А. Н. Соловьев. -
Харьков : ИД «Райдер», 2003. - С. 30 та ін.

² Трапляється уточнення, що правом власності є виключно приватна власність,
адже так звана публічна власність не являє собою взагалі правову категорію власнос­
ті. Відтак питання поділу цього права відпадає саме по собі.

Усе це породжує плутанину та вимагає розібратися з названими поняттями, для чого передусім необхідно усвідомити критерій для градації права власності на типи, форми та види. Таким критерієм у літературі пропонується розглядати:

- суб 'єктів права власності (залежно від чого й склалося бачення про поділ на приватну, державну та комунальну власність);

- поєднання різних суб 'єктів та їх майна зі створенням так званої змішаної власності¹ на відміну від власності «чистої» форми або виду;

- зв 'язок між: суб 'єктом та об 'єктом, який може бути безпосеред­нім чи опосередкованим, тоді йдеться про індивідуалізовану (персоні­фіковану) та асоційовану власність;

- присвоєння, яке може бути суспільним і відтак породжує бачення про публічну власність; приватним (приватна власність); колективним (колективна власність);

- інтерес, що лежить в підґрунті розмежування приватної та пу­блічної власності (суб'єктами першої виступають приватні особи — фізичні та юридичні, інтереси яких вона покликана задовольняти; на відміну від неї друга служить суспільному інтересу);

- призначення, яким може бути особисте використання майна (тоді часто власність йменують індивідуальною або сімейною); використан­ня майна для підприємницької та іншої суспільно корисної діяльності (приватна власність), для потреб держави та суспільства в цілому або його окремих складових (державна та комунальна власність).

Можливе існування й інших критеріїв, але й наведені свідчать про їх еклектичність, що неминуче приводить до абсолютно різноманітних уявлень про систему права власності — від її бачення як взаємодії двох типів власності (публічної та приватної), які поступово розгалужуєть­ся на дрібніші складові — форми та види, до інших побудов: «форма-вид» або «тип-форма» чи «тип-вид». Із численних класифікацій, про­понованих прибічниками структурування права власності, важко ви­явити сутність типу, форми та виду права власності і їх співвіднести між собою.

Формами публічної власності називають державну та комунальну, а іноді й суспільну власність (власність народу України, територіальних громад та громадських організацій), а приватної власності — власність фізичних та юридичних осіб. Інше системне бачення права власності виходить, якщо як типи права власності виокремлюються колективна (спільна, комунальна та власність громадських організацій) та персо-

¹ Така термінологія вживається в українському законодавстві.

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 16. Загальна характеристика права власності

ніфікована (приватна власність юридичних та фізичних осіб та дер­жавна). Певною модифікацією цього бачення є твердження про інди­відуалізовану (аналогічна персоніфікованій) та асоційовану (корпора­тивну або акціонерну) власність.

Втім найпоширенішою є точка зору про приватну, державну та комунальну власність як форми права власності.

Узагальнення всіх бачень структури або системи права власності дозволяє виявити таку ієрархію між типами, формами та видами:

типи — публічна та приватна власність;

форми — в рамках публічного типу — власність Українського на­роду, державна та комунальна; в рамках приватного типу — юридичних та фізичних осіб;

види — в рамках кожної з форм:

види державної власності — власність держави Україна, іноземних держав, державного утворення — АРК;

види комунальної власності — власність територіальної громади села, селища, міста, району в місті;

види приватної власності фізичних осіб — громадян України, іно­земних громадян та осіб без громадянства;

види приватної власності юридичних осіб — товариств та установ. Можливе виділення підвидів приватної власності товариств підпри­ємницьких та непідприємницьких, а в їх межах ще дрібніша класифі­кація власності кожного з видів підприємницьких товариств (госпо­дарських та виробничих кооперативів).

Окремий вид власності становить довірча власність.

Попри всю суперечливість подібної схеми і, що головне, невідпо­відність Конституції України такої структурованої моделі права влас­ності, очевидна різниця в суб'єктному складі цього права. І саме це викликає необхідність відповіді на питання про наявність або відсут­ність різного правового режиму права власності цих суб'єктів.

Українським законодавством встановлюються особливості набуття та припинення права власності на майно різними категоріями суб'єктів — приватними особами та публічними утвореннями. Існують і особливості здійснення тими чи іншими суб'єктами своїх прав — очевидна відмінність здійснення свого права приватною фізичною особою щодо речей, майнових та корпоративних прав, юридичною особою, державою або територіальною громадою як власниками. Суб'єкти права приватної власності не можуть набути майно шляхом реквізиції або конфіскації, а держава і територіальні громади — за на-бувальною давністю. Проте останні набувають у власність безхазяйне

майно. Отже, специфіка є, але вона не має приводити до встановлення різноманітних класифікацій права власності на форми, типи та види, бо їх наявність свідчила б про існування різних правових режимів права власності. Адже сутність форми права власності полягає у вста­новленні певних обмежень або, навпаки, переваг для тих чи інших суб'єктів: або держави, або територіальних громад, або приватних осіб — фізичних чи юридичних. Однак це не відповідає Конституції України. Тому традиційного з радянських часів підходу до закріплення різних форм власності слід якнайшвидше позбутися. Та й узагалі влас­ність вимагає перегляду як категорія не лише приватного, а й публіч­ного права з урахуванням специфіки одноосібної та спільної власнос­ті¹, корпоративної² та публічної тощо.

Окремого наголосу потребує спростування уявлення про колектив­ну власність — невизначеного поняття, що потрапило до українського законодавства на початку 90-х років минулого століття, однією з непо­доланих хиб якого є відсутність суб'єктного складу, властивого будь-якому суб'єктивному цивільному праву. Адже до суб'єктів права ко­лективної власності не можна віднести колектив як сукупність осіб (а не єдину особу)³. Цей негатив регулювання відносин власності гос­подарським законодавством відбивається й на системі юридичних осіб, які ГК визначає залежно від форм власності і встановлює види підпри­ємств колективної власності (гл. 10).

Відмова ЦК від врегулювання не лише колективної власності, а й форм права власності взагалі є концептуальним і принциповим під­ходом, який має враховуватись при вирішенні колізій, неминучих при застосуванні ЦК та ГК⁴.

¹ Див.: Харченко, Г. Г. Проблемні питання права власності в Україні [Текст] /
Г. Г. Харченко II Часоп. Київ, ун-ту права. - 2007. - № 1. - С 173.

² Див.: Спасибо-Фатеева, И. В. Об инновациях собственности [Текст] /
И. В. Спасибо-Фатеева // Юрид. практика. - 2007. - № 39. - С. 1, 20, 21.

³ Шевченко, Я. М. Власник і власність у системі ринкових відносин в Україні
[Текст] / Я. М. Шевченко // Трансформування відносин власності - основа розвитку
підприємництва в Україні // Право України. - 1997. - № 2. - С 8-Ю. Протилежної
точки зору додержуються Г. В. Пронська, В. І. Семчик (див.: Пронська, Г. В. Право
колективної власності у підприємницькій діяльності в Україні [Текст] / Г. В. Пронська
// Концепція розвитку законодавства України. - К, 1996. - С 272-273; Семчик, В. І.
Право власності за Конституцією України [Текст] / В. 1. Семчик - К., 1997. - С 27) та
деякі інші вітчизняні вчені-нецивілісти.

⁴ Останній абзац п. 1 Інформаційного листа ВГСУ від 07.04.2008 р. № 01-8/211
«Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодек­
сів України».

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 16. Загальна характеристика права власності

Нормативно-правове регулювання власності ускладнюється вве­денням до законодавства України норм про право довірчої власності у відсутність її визначення. У частині 2 ст. 316 ЦК лише позначаєть­ся те, що право довірчої власності є особливим видом права власнос­ті без пояснень того, в чому ж полягає така особливість. Тим більше, що конструкція довірчої власності є чужою для права України, запо­зиченою з англо-американського права, в якому воно досконало роз­роблене і є визначальним для численних правових конструкцій — патронату, юридичних осіб (установ, фондів), майнових відносин подружжя тощо. Введення ж права довірчої власності до законодав­ства України руйнує загальні засади правового регулювання права власності як єдиного, монолітного, абсолютного права, якому при­таманні вищенаведені його характеристики, і привносить концепцію розщіпленої власності. Згідно з останньою, на один і той самий об'єкт (майно) існує два права власності — номінального власника (заснов­ника довірчої власності) і довірчого власника, особи, яка управляє майном засновника на його користь або на користь іншого вигодона-бувача.

Поиск по сайту: