Статтею 31 ЦК визначений обсяг цивільної дієздатності осіб, які не досягай чотирнадцяти років. Малолітні особи вправі самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Решта правочинів вчиняється від їх імені батьками або опікунами як законними представниками. Якщо в порушення цього припису ЦК малолітні особи самостійно вчинять правочин, він тим не менш може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним із них, з ким вона проживає, або опікуном. Схвалення припускається за мовчазною згодою законних представників малолітньої особи, які, дізнавшись про вчинений малолітньою особою правочину, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.
Отже, для дійсності такого правочину слід, по-перше, переконатись в освіченні законних представників малолітньої особи про вчинення останньою правочину; по-друге, в їх пасивній поведінці, яка свідчить про їх позитивне ставлення до цього правочину; по-третє, в спливі місячного строку з моменту укладення правочину.
У противному випадку, тобто у разі відсутності схвалення правочину, він є нікчемним. Виходить, що для цього достатньо звернення законних представників малолітньої особи до другої сторони правочину з вимогою про повернення нею одержаного за цим правочином або про незгоду з настанням у малолітньої особи обов'язків у майбутньому.
Правочини, вчинені недієздатними особами.
Згідно з частинами 2, 3 ст. 41 ЦК недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. У випадку вчинення недієздатною особою правочину всупереч забороні на це він є нікчемним. Тим не менш опікун може схвалити вчинений такою особою правочин, але якщо він дрібний побутовий. Це відбувається у порядку, встановленому статтею 221 ЦК, тобто так само, як і при вчиненні правочинів малолітніми особами: якщо протягом місяця від нього не надійде заперечень, правочин вважається схваленим. Однак ці заперечення можна очікувати лише з моменту, коли опікун дізнався про вчинення правочину, а не з моменту його вчинення.
Оспорювані правочини
Недійсність правочину, вчиненого неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, передбачена ст. 222 ЦК. Основною причиною цього є відсутність згоди батьків на вчинення неповнолітньою особою правочину, що вимагається ч. 2 ст. 32 ЦК. При цьому йдеться про правочини: а) які не підпадають під ознаки дрібних побутових; б) полягають у розпорядженні своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; в) щодо здійснення своїх прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності; г) банківського вкладу (рахунка) та щодо розпорядження цим вкладом; д) спрямовані на участь в юридичній особі або її застування (ч. 1 ст. 32 ЦК).
Утім відсутність згоди батьків на вчинення неповнолітньою особою правочину не робить його нікчемним, як це буває при вчиненні малолітньою особою правочину (ст. 221 ЦК). Правочин, вчинений неповнолітньою особою, є дійсним і може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, а може й, навпаки, заперечуватися ними. Згода законних представників неповнолітньої особи припускається і на момент вчинення правочину (крім правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна, коли згода потребує нотаріального посвідчення), і протягом місяця після того, як вони дізналися про вчинення цього правочину неповнолітньою особою. У разі непогодження батьків (усиновлювачів) або піклувальника з діями неповнолітньої особи щодо вчинення нею правочину вони протягом місячного строку заявляють претензії другій стороні правочину. Термін «претензія», вживаний у ст. 221 ЦК, взагалі є невдалим, бо його сприйняття поєднано, як правило, з діяльністю юридичних осіб, а також викликає чимало питань з приводу сутності цих претензій та їх впливу на позовну давність. Очевидно, що батьки (усиновлювачі) або пі-
Розділ II. Цивільні правовідносини
Глава II. Правочини
клувальник звертаються до другої сторони правочину з наміром повернути становище неповнолітньої особи в стан, який вона мала до вчинення правочину. Тобто про повернення їй майна, переданого нею за цим правочином, або коштів, сплачених нею, тощо. Якщо ці претензії залишаються без задоволення, батьки (усиновлювачі) або піклувальник чи інші заінтересовані особи звертаються до суду з позовом про визнання цього правочину недійсним. При цьому на ці позови поширюється загальна позовна давність у три роки (ст. 257 ЦК) з моменту, коли батьки (усиновлювачі) або піклувальник дізналися або мали дізнатися про вчинення неповнолітньою особою правочину або про другу сторону цього правочину. Втім звернення батьків (усиновлюва-чів) або піклувальника до другої сторони правочину з претензією є потрібним, інакше тривале їх мовчання (понад місяць) свідчитиме про їхню згоду з вчиненням неповнолітньою особою правочину.
Неоднозначним є й поводження суду при розгляді цих справ, оскільки ст. 222 ЦК не містить вказівки на те, що суд може й відмовити у визнанні правочину, вчиненого неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, дійсним за наявності підстав на взірець з тими, що передбачені у ст. 223 ЦК.
Недійсність правочину, вчиненого фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності
Фізична особа може бути обмежена в цивільній дієздатності за наявності підстав, передбачених у частинах 1 та 2 ст. 36 ЦК. Наслідком обмеження особи в дієздатності є заборона вчинення нею правочинів, крім дрібних побутових, без згоди піклувальника (частини 2 та 3 ст. 37 ЦК). Так само, як і у випадку вчинення правочинів неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, правочини, вчинені особою, обмеженою в дієздатності, можуть визнаватися судом недійсними. З позовом до суду звертається піклувальник. До звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним піклувальник протягом місяця з моменту, коли він дізнався про вчинення підопічним оспорюваного правочину, має звернутися до другої сторони цього правочину, тим самим заявивши про свою незгоду з діями особи, обмеженої в дієздатності.
Суд виносить рішення про недійсність правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, лише якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати (ч. 2 ст. 223 ЦК). Таке застереження пов'язано з тим, що обмеження в цивільній дієздатності свідчить не про покарання особи, якій в принципі не дозволяється вчиняти юридично значущі дії, а про здійснення піклуваль-312
ником контролю за ними. Тобто, якщо особа поводиться усвідомлено і її дії адекватні діям людини, здатної розуміти та оцінювати свої дії, не ураженої хворобою або залежністю від вживання різних речовин тощо, дійсність правочину може зберегтися. Суд може відмовити у позові про визнання правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, недійсним лише у відсутність згоди піклувальника на його вчинення. Наприклад, якщо правочин вчинено у період стійкої ремісії психічного захворювання і відповідає інтересам особи, обмеженої в дієздатності, не порушує законних інтересів інших осіб.
Отже, для визнання судом недійсним правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, мають бути наявними кілька умов: 1) відсутність згоди піклувальника на момент вчинення цього правочину; 2) відмова схвалити цей правочин згодом; 3) направлення піклувальником другій стороні правочину претензії з повідомленням про незгоду з правочином, вчиненим його підопічним; 4) у разі відмови адресата повернути одержане за цим правочином, відсутності відповіді на претензію з боку піклувальника або навіть без очікування відповіді звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним; 5) суперечність оспорюваного правочину інтересам підопічного, його сім'ї або утриманців, яких він має утримувати.
Недійсність правочину, вчиненого дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
Стаття 225 ЦК може застосовуватися у випадках відсутності підстав для визнання особи недієздатною (ч. 1 ст. 39 ЦК), однак її дії в момент вчинення правочину свідчать про те, що вона перебувала у такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними. Це може бути тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння, фізична травма, сп'яніння тощо. При цьому не має значення те, як особа опинилася в такому стані — чи це відбулося природно (хвороба), чи особа сама себе ввела в стан несвідомості (прийняття алкоголю, наркотиків), чи це зробив хтось навмисно.
Наявність такого стану на момент вчинення правочину доводиться висновком судово-психіатричної експертизи, яку призначає суд, а також іншими доказами. Якщо оспорюється заповіт, зміст якого може бути відомий лише після смерті особи, то стан заповідача має встановлюватися на момент його складання висновком посмертної судово-психіатричної експертизи.
Як правило, оспорюються правочини, які не посвідчуються нотаріально, оскільки, посвідчуючи правочин, нотаріус має впевнитися
Розділ II. Цивільні правовідносини
Глава 11. Правочини
в багатьох фактах: у тому, що перед ним не тільки саме та особа, яка виражає волю, а й що ця особа здатна сприймати значення своїх дій.
Стаття 225 ЦК розрахована лише на застосування стосовно визнання недійсним правочину, вчиненого фізичною особою, адже лише вона може перебувати у стані, коли нею неусвідомлюється значення своїх дій. Для юридичної особи як штучного утворення таке неможливо. Проте від імені юридичної особи виступають особи фізичні (голова правління, директор тощо), які також можуть перебувати у подібних станах. їхні ж дії вважаються діями юридичної особи, від імені якої вчиняється правочин. Очевидно, що у випадку виникнення спору суд має розширено тлумачити цю статтю.
З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 225 ЦК звертається або особа, яка вчинила правочин, не усвідомлюючи значення своїх дій, або в разі її смерті — інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. Не виключаються випадки, коли психічний стан, у якому перебувала особа на момент вчинення правочину, згодом набуває постійного характеру, і особа визнається судом недієздатною. Тоді позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.
У статті 225 ЦК не зазначається можливість відмови суду у визнанні цього правочину недійсним, якщо він відповідає інтересам особи, яка не усвідомлювала значення своїх дій.
Недійсність правочину, якого немала права вчиняти юридична особа, може мати своєю підставою різні порушення заборон, встановлених законом для юридичних осіб. Це можуть бути заборони вчиняти правочини: а) що виходять за межі, визначені законом для певних видів юридичних осіб; б) без додержання порядку їх укладення; в) із порушенням законодавства про ліцензування. Однак звертає на себе увагу той факт, що зміст ст. 227 ЦК зводиться лише до зазначення про можливість оспорення правочину юридичної особи, вчиненого нею без відповідного дозволу (ліцензії), хоча назва цієї статті надає можливість для застосування значно ширших підстав недійсності правочинів.
Юридична особа, будучи наділена загальною правоздатністю (ст. 91 ЦК), може мати практично всі цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, а відтак — вона може їх безперешкодно набувати, укладаючи правочини, оскільки правочин є найпоширенішою підставою їх набуття (ч. 2 ст. 11 ЦК). Разом із тим спеціальне законодавство встановлює певні межі дій окремих видів юридичних осіб, зокрема це
стосується фінансових установ, які можуть надавати одну або кілька фінансових послуг, що є виключним видом їхньої діяльності (ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг»), утому числі кредитних установ, банків (ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), кредитних спілок (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про кредитні спілки»), страховиків (ст. 2 Закону України «Про страхування»), товарних бірж (ст. 1 Закону України «Про товарну біржу»); фондових бірж, торговців цінними паперами (ч. 1 ст. 16 та ст. 26 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок») та ін. Отже, порушення цих приписів може породити питання про визнання правочинів, укладених цими організаціями, недійсними на підставі ст. 227 ЦК як таких, які вони не мали права вчиняти.
Законом «Про акціонерні товариства» передбачений порядок укладення правочину, щодо якого є заінтересованість (ст. 71), без додержання якого він може бути визнаний недійсним (ст. 72). Аналогічно має вирішуватися питання в разі порушення приписів цього Закону про укладення значних правочинів (ст. 70).
Прямо можливість оспорення правочину юридичної особи, вчиненої нею без відповідного дозволу (ліцензії), передбачена у ч. 1 ст. 227 ЦК. Такі дії юридичної особи мають розцінюватися як порушення ч. З ст. 91 ЦК. Законом України «Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності» та іншими спеціальними законами передбачаються види діяльності, які вимагають отримання ліцензії, зокрема, це виробництво лікарських засобів та оптова, роздрібна торгівля ними; виготовлення бланків цінних паперів, документів строгої звітності; медична практика; будівельна, банківська діяльність, діяльність у сфері електроенергетики, освіти, телекомунікацій тощо. Застосування ст. 227 ЦК для визнання правочину недійсним можливе в разі відсутності в юридичної особи ліцензії, якщо її взагалі не було отримано, або закінчився строк її дії, або її було відкликано.
Діяльність, яка підлягає ліцензуванню, здійснюється під контролем відповідних державних органів, тому за визнанням правочинів недійсними на підставі ст. 227 ЦК до суду часто звертаються органи, до компетенції яких входить контроль за додержанням ліцензійного законодавства, або прокурор. Утім не позбавлені права звертатися до суду й інші зацікавлені особи.