Особливу роль у системі екологічного моніторингу відіграє біологічний моніторинг, тобто моніторинг біологічної складової екосистеми (біоти).

Біологічний моніторинг - це контроль стану навколишньої природного середовища за допомогою живих організмів. Головний метод біологічного моніторингу - біоіндексація, зміст якої полягає в реєстрації будь-яких змін в біоті, викликаних антропогенними факторами. У біологічному моніторингу можуть бути використані не тільки біологічні, але і будь-які інші методи, наприклад, хімічний аналіз змісту забруднюючих речовин в живих організмах.

Залежно від призначення за спеціальними програмами здійснюються загальний, кризовий та фоновий екологічний моніторинги довкілля.

Загальний екомоніторинг довкілля - це оптимальні за кількістю та розміщенням місця, параметри і періодичність спостережень за довкіллям, які дають змогу на основі оцінки і прогнозування стану довкілля підтримувати прийняття відповідних рішень на всіх рівнях відомчої і загальнодержавної екологічної діяльності.

Кризовий екомоніторинг довкілля - це інтенсивні спостереження за природними об'єктами, джерелами техногенного впливу, розташованими в районах екологічної напруженості, у зонах аварій та небезпечних природних явищ із шкідливими екологічними наслідками, з метою забезпечення своєчасного реагування на кризові та надзвичайні екологічні ситуації і прийняття рішень щодо їх ліквідації, створення нормальних умов для життєдіяльності населення і господарювання.

Фоновий екомоніторинг довкілля - це багаторічні комплексні дослідження спеціально визначених об'єктів природоохоронних зон з метою оцінки і прогнозування зміни стану екосистем, віддалених від об'єктів промислової і господарської діяльності, або одержання інформації для визначення середньостатистичного (фонового) рівня забруднення довкілля в антропогенних умовах.

В Україні моніторинг природного середовища здійснюється багатьма відомствами, у рамках діяльності яких маються відповідні задачі, рівні і складові підсистеми моніторингу. Так, наприклад, у системі моніторингу, що здійснюється в Україні, розрізняють три рівні екологічного моніторингу навколишньої природного середовища: глобальний, регіональний і локальний.

Мета, методичні підходи і практика моніторингу на різних рівнях відрізняються. Найбільше чітко критерії якості навколишньої природного середовища визначені на локальному рівні. Ціль регулювання тут - забезпечення такої стратегії, що не виводить концентрації визначених пріоритетних антропогенних забруднюючих речовин за припустимий діапазон, що є свого роду стандартом. Він являє собою величини гранично припустимих концентрацій (ГПК), що закріплені законодавчо. Відповідність якості навколишньої природного середовища цим стандартам контролюється відповідними органами нагляду. Задачею моніторингу на локальному рівні є визначення параметрів моделей “поле викидів - поле концентрацій”. Об'єктом впливу на локальному рівні є людина.

На регіональному рівні підхід до моніторингу заснований на тому, що забруднюючі речовини, потрапивши в кругообіг речовин в біосфері, змінюють стан абіотичної складової і, як наслідок, викликають зміни в біоті (екзогенні сукцесії).

Будь-який господарський захід, проведений у масштабі регіону, позначається на регіональному фоні - змінює стан рівноваги абіотичного і біологічного компонента. Так, наприклад, стан рослинного покриву, в першу чергу лісів, істотно впливає на кліматичні умови регіону.

Державна система екологічного моніторингу проводить здійснення таких видів робіт: режимні спостереження, оперативні роботи, спеціальні роботи. Режимні роботи проводяться систематично за щорічними програмами, на спеціально організованих пунктах спостережень. Необхідність виконання оперативних робіт залежить від випадків аварійного забруднення природного середовища чи стихійних лих; ці роботи виконуються при надзвичайних ситуаціях.

Спеціальні роботи, наприклад, моніторинг пестицидного забруднення, виконуються в зв'язку із збільшенням значимості різних антропогенних факторів у розвитку змін в природних екосистемах.

58. Галузі легкої промисловості. Легка промисловість забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям тощо, а інші галузі промисловості – кордом, технічними тканинами та ін.

Галузь має значні потенційні можливості, проте використовуються вони недостатньо через нестачу сировини. Підприємства частково працюють на давальницькій сировині, щоб не простоювати, а це призводить до збіднення українського ринку товарів. Пріоритетні завдання легкої промисловості – формування і розміщення державних замовлень та державних контрактів, координування діяльності підприємств, пов'язане з виконанням цього завдання, розробка цільових програм перспективного розвитку нових видів сировини, збалансованого розвитку і діяльності підгалузей.

Легка промисловість має тісні зв’язки з хімічними галузями. Вже нині Україна може використовувати власні потужності для виробництва синтетичної шкіри і клею, підошов, хімічних ниток і волокон, капролактаму, необхідного для виробництва хімічних ниток і пряжі. Заслуговує на увагу вітчизняне виробництво поліуретанових композицій для взуттєвої галузі, які досі імпортували.

У легкій промисловості найбільшою підгалуззю є текстильна, до якої належать первинна обробка текстильної сировини, потім бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, нетканих матеріалів, конопле-джутова, сітков'язальна, текстильно-галантерейна, трикотажна, валяно-повстяна підгалузі.

На бавовняну промисловість у текстильній промисловості. Припадає 42,9% всіх вироблених тканин. Для неї характерне віддалення від сировинної бази і навіть споживачів. У її структурі є прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове й фарбувально-обробне виробництва. Бавовна є основною сировиною для виробництва деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон.

Вовняна промисловість – одна з найстаріших підгалузей текстильної промисловості – виробляє 8,7% усіх тканин України. Тут здійснюється первинна обробка вовни, виготовляються пряжа і тканини та вироби з неї.

Шовкова промисловість пов’язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. Вона виробляє 7% усіх тканин в Україні.

Лляна промисловість розвинулася в Україні за радянський Обсяг виробництва галузі значно знизився і в 2006 р. вона випускала лише 1,8% тканин країни.

Трикотажною промисловістю України вироблено в 2006 р. 95,1 млн. шт. трикотажних виробів. За 1990–2003 рр. трикотажне виробництво зменшилося в 11,5 раза. Однак достатня сировинна база дозволила покращити ситуацію за останні три роки.

Швейна промисловість розміщена здебільшого у великих населених пунктах. Швейна промисловість донедавна на 90% задовольняла попит населення України на готовий одяг, білизну та іншу продукцію. Попит на швейну продукцію значно зменшився, що пов’язано з низькою купівельною спроможністю населення, зростанням цін на продукцію, конкуренцією іноземних товарів.

Шкіряно-взуттєва промисловість після текстильної є найважливішою підгалуззю легкої промисловості. Основна сировина для неї – шкури домашніх, диких і морських тварин. Проте широке використання нових синтетичних матеріалів (штучної шкіри, гуми), парусини, вовни (для валяного взуття), тканини істотно збагатило й доповнило сировинну базу взуттєвого виробництва. Крім того, із шкіри виготовляють одяг, шорно-сідельні та галантерейні вироби, деталі для текстильних та інших машин. Розміщене шкіряне виробництво поблизу центрів м'ясної промисловості. Розвитку взуттєвого виробництва сприяють високий рівень механізації виробничих процесів. Підприємства галузі виробляють жорсткі й м'які шкіряні товари, взуття з натуральної і штучної шкіри.

Хутрова підгалузь обробляє хутра лисиць, куниці, видри, норки, шкурки кролів, ховрахів, хом'яків та водяних щурів, овечі шкурки й штучне хутро та виготовляє з них хутрові та шубні вироби.

Виробництво галантерейних виробів зосереджене в Києві, Харкові, Львові, майже в усіх обласних центрах та інших містах України. Галантерейні підприємства, крім легкої промисловості, належать до різних галузей промисловості. Їх продукція дуже розмаїта – господарські сумки, портфелі, валізи, хустки, стрічки, шарфи, краватки, металеві вироби тощо. Останніми роками мережа малих підприємств, що виробляють галантерейні

вироби, значно розширилась.

Поліграфічна промисловість виготовляє різні види друкованої продукції – книги, журнали, газети, зошити, географічні карти, етикетки, квитки, бланки тощо. До неї належать універсальні й спеціалізовані поліграфічні об'єднання та комбінати, газетно-журнальні, газетно-бланкові, книжково-журнальні друкарні, допоміжні підприємства, заводи для виготовлення друкарських фарб тощо, а також підприємства для виготовлення паперових виробів.

Фарфоро-фаянсова промисловість є важливою підгалуззю виробництва товарів народного споживання, що виготовляє фарфорові, фаянсові та інші вироби з тонкої кераміки, а також господарського і художнього фарфору, фаянсу, напівфарфору й майоліки.

59. Державна регіональна економічна політика. Регіональна політика є невід'ємною складовою загальнодер­жавної економічної політики. Вона ґрунтується на пріоритетності національних інтересів, економічній самостійності регіонів та сприяє ефективному використанню внутрішнього потенціалу те­риторій. Здійснення цієї політики повинно забезпечити єдність державних, регіональних та місцевих інтересів. Державна регіональна економічна політика — це цілеспрямо­вана діяльність держави щодо управління соціальним, економі­чним, екологічним розвитком регіонів. Вона містить комплекс дер­жавних рішень та конкретних заходів, які відповідають економіч­ній стратегії держави. Ця політика характеризується певною сукуп­ністю цілей, завдань, механізмів, які визначають її стратегію і так­тику; передбачає врахування широкого спектра національних, політичних, соціальних чинників, що і дозволяє впливати на тенденції регіонального розвитку. Вона охоплює всю систему взає­мовідносин між державою і регіонами, з одного боку, та між регіо­нами — з другого.

Ця політика націлена на подо­лання кризових явищ і дезінтеграційних процесів. Через соціально-економічне піднесення регіонів зміцнюється економічний потен­ціал держави. Головне її спрямування — це забезпечення раціо­нального використання природних ресурсів регіонів, нормаліза­ція життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної структури економіки. Державна регіональна економічна політика України формується таким чи­ном, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створи­ти рівновигідні умови функціонування регіональних господарсь­ких комплексів. Вона ґрунтується на таких основних принципах:

• конституційності та законності, тобто реалізація політики відбувається відповідно до Конституції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України на засадах чіт­кого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між орга­нами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

• забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держа­ви, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної систем;

• наближення послуг, що надаються органами державної вла­ди та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх спо­живачів;

• диференційованості надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодав­ством;

• стимулювання співробітництва між органами виконавчої вла­ди та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалі­зації заходів щодо регіонального розвитку.

Під час здійснення конкретних заходів державної регіональної економічної політики передбачається: сформувати нову територіаль­ну структуру державного сектору економіки; реформувати систему управління державним сектором економіки; зміцнити економічні основи місцевого самоврядування та розширити його соціально-економічні функції; здійснити поетапний перехід на обґрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити права місцевих ор­ганів виконавчої влади в бюджетній політиці України.

Важливе значення в регіональній політиці мають принципи концентрації та адаціоналізму. Вони є взаємодоповнюючими і забезпечують розвиток місцевих ініціатив, пошук додаткових джерел фінансування програм регіонального розвитку. їх реалізація в полі­тиці означає зниження навантаження на національні бюджети і за­лучення для здійснення регіональних проектів місцевих ресурсів. Відповідно до названих принципів встановлено 6 пріоритет­них напрямів регіональної політики: сприяння структурній перебудові та розвитку депресивних регіонів; надання фінансо­вих ресурсів регіонам, в яких спостерігається стагнація промис­ловості; боротьба з тривалим безробіттям та підтримка зайнятос­ті; адаптація підприємців, робітників у промисловості та вироб­ничій сфері до системних змін, що загрожують безробіттям; фінан­сування розвитку сільськогосподарських територій та прискорення структурної перебудови сільського господарства; допомога північ­ним країнам з низькою густотою населення.

60. Напрями державної регіональної економічної політики. Регіональна політика є невід'ємною складовою загальнодер­жавної економічної політики. Вона ґрунтується на пріоритетності національних інтересів, економічній самостійності регіонів та сприяє ефективному використанню внутрішнього потенціалу те­риторій. Здійснення цієї політики повинно забезпечити єдність державних, регіональних та місцевих інтересів. Державна регіональна економічна політика — це цілеспрямо­вана діяльність держави щодо управління соціальним, економі­чним, екологічним розвитком регіонів. Вона містить комплекс дер­жавних рішень та конкретних заходів, які відповідають економіч­ній стратегії держави. Ця політика характеризується певною сукуп­ністю цілей, завдань, механізмів, які визначають її стратегію і так­тику; передбачає врахування широкого спектра національних, політичних, соціальних чинників, що і дозволяє впливати на тен денції регіонального розвитку. Вона охоплює всю систему взає­мовідносин між державою і регіонами, з одного боку, та між регіо­нами — з другого.

Ця політика націлена на подо­лання кризових явищ і дезінтеграційних процесів. Через соціально-економічне піднесення регіонів зміцнюється економічний потен­ціал держави. Головне її спрямування — це забезпечення раціо­нального використання природних ресурсів регіонів, нормаліза­ція життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної структури економіки. Державна регіональна економічна політика України формується таким чи­ном, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створи­ти рівновигідні умови функціонування регіональних господарсь­ких комплексів. Вона ґрунтується на таких основних принципах:

• конституційності та законності, тобто реалізація політики відбувається відповідно до Конституції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України на засадах чіт­кого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між орга­нами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

• забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держа­ви, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної систем;

• наближення послуг, що надаються органами державної вла­ди та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх спо­живачів;

• диференційованості надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодав­ством;

• стимулювання співробітництва між органами виконавчої вла­ди та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалі­зації заходів щодо регіонального розвитку.

Під час здійснення конкретних заходів державної регіональної економічної політики передбачається: сформувати нову територіаль­ну структуру державного сектору економіки; реформувати систему управління державним сектором економіки; зміцнити економічні основи місцевого самоврядування та розширити його соціально-економічні функції; здійснити поетапний перехід на обґрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити права місцевих ор­ганів виконавчої влади в бюджетній політиці України.

Важливе значення в регіональній політиці мають принципи концентрації та адаціоналізму. Вони є взаємодоповнюючими і забезпечують розвиток місцевих ініціатив, пошук додаткових джерел фінансування програм регіонального розвитку. їх реалізація в полі­тиці означає зниження навантаження на національні бюджети і за­лучення для здійснення регіональних проектів місцевих ресурсів. Відповідно до названих принципів встановлено 6 пріоритет­них напрямів регіональної політики: сприяння структурній перебудові та розвитку депресивних регіонів; надання фінансо­вих ресурсів регіонам, в яких спостерігається стагнація промис­ловості; боротьба з тривалим безробіттям та підтримка зайнятос­ті; адаптація підприємців, робітників у промисловості та вироб­ничій сфері до системних змін, що загрожують безробіттям; фінан­сування розвитку сільськогосподарських територій та прискорення структурної перебудови сільського господарства; допомога північ­ним країнам з низькою густотою населення.

61. Характеристика розміщення продуктивних сил Придніпровського економічного району (населення і трудові ресурси). До Придніпровського економічного району територіально входять Дніпропетровська і Запорізька області, розташовані на південному сході України. Район охоплює площу 59,1 тис. км.² , що становить 9,8% території України. Населення регіону становить (згідно даних Державної служби статистики України станом на 01.01.2014 року) 5,06 млн. осіб (11,16% населення України). Межує на півночі з Північно-Східним, на сході — з Донецьким, на півдні — з Причорноморським, на заході — з Центральноукраїнським економічним районами. Південь Запорізької області омивається водами Азовського моря. У Придніпровському економічному районі знаходиться 34 міста, у тому числі 18 міст обласного підпорядкування та 68 містечок, із яких 45 розташовані на Дніпропетровщині. Значний вплив на економічний розвиток має те, що територію району майже посередині перетинають річка Дніпро, важливі залізниці та автомагістралі, а також те, що він близько розміщений до важливої паливно-сировинної бази країни — Донбасу. Район продуктує 13,6% ВВП країни (2013 рік) та належить до центрів промислового виробництва України.

Регіон є одним з найбільш заселених в Україні (5,06 млн. осіб). Щільність населення – 85,8 осіб/км2. Найгустіше заселені прилеглі до Дніпра райони. Там знаходяться і найбільші міста регіону. У містах проживає абсолютна більшість населення регіону (80,33%), оскільки це – один з найбільш урбанізованих регіонів країни.

Проте спостерігається природне скорочення населення (наприклад, в співвідношенні до попереднього року наявне населення по регіону скоротилося на 0,5%).

Відсоток економічно-активного населення (віком від 16 до 59 років) становить 62,6 %. Працездатне населення зайняте, в основному, у промисловості, проте, швидко росте зайнятість у фінансовій діяльності, торгівлі та операціях з нерухомістю. Етнічна структура населення регіону складна, проте переважають українці. Другі за чисельністю – росіяни, існує невеликий відсоток білорусів, євреїв,болгар та ін.

Регіон характеризується високим рівнем доходів і витрат населення, поступаючись за цими показниками тільки Києву. Це дає підстави говорити про порівняно високий рівень життя населення. Проте складна екологічна ситуація, низька доступність до якісної води (особливо в Запорізькій області), значний рівень злочинності нівелюють ці переваги.

Поиск по сайту: