Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Економіка України в системі міжнародних відносин



В експорті з Укр до Росії переважають чорні метали, які задовольняють майже половину потреби в них з боку Росії, а також труби, марганцева руда, трактори, сільськогосподарська техніка, прокатне устаткування (в т ч доменне і сталеплавильне), металорізальні і деревообробні верстати, екскаватори, автомобільні крани, аміак, цемент, автобуси, скло, холодильники, вироби із золота, платини та срібла, цукор, олія, м¢ясо і м¢ясопродукти, молочні продукти та ін. В останні роки зростає експорт Укр до ін республік колишнього РадС, в т ч за останні два-три роки експорт до Білорусі зріс майже на третину, до Молдови – в 1,6 раза, до Грузії – більше ніж у 10 разів, в Узбекистан – в 1,6 раза і т.д. У цілому Укр має позитивне зовнішньоторговельне сальдо з Білоруссю, Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Молдовою, Таджикистаном, Узбекистаном, Естонією. Разом з тим Укр має велике від¢ємне торговельне сальдо з Росією, Туркменією, Казахстаном. Крім країн СНД і Балтії, Укр розширює зовнішньоек зв¢язки з багатьма розвинутими кр світу. В останні роки найбільші експортні поставки Укр здійснювала до Китаю (майже 1,5млрд дол, або 10% загального обсягу експорту), Туреччини (майже 700млн дол, або близько 5%), Німеччини (майже 600 млн дол, або 4%), Італії (близько 3%), Польщі (майже 3%), Угорщини і США (більше ніж по 2%), Словаччини (майже 2%). Укр традиційно протягоб багатьох років займала провідне місце серед ін республік у складі СРСР у розвитку експортного в-ва. Для цього були вагомі об¢єктивні умови, насамперед природні ресурси, виробничі потужності, науково-технічний потенціла, кваліфіковані трудові ресурси, географічне положення, транспортне забезпечення та ін. Про це свідчать такі даня: частка Укр в останні роки існування СРСР становила 20% загальносоюзних експортних поставок. За окремими видами експортних поставок питома вага Укр становила: по залізній руді – 98%, марганцевій руді – 100, чавуну і трубах – 75, ковальсько-пресовому обладнанню і с/г машин – більше ніж 70, екскаваторах і сортового прокату – більше ніж 60% і т.д. Сучасні можливості експортного потенціалу Укр повною мірою залежать від рівня розвитку окремих ек районів і областей. Аналіз зовнішньоторговельних відносин Укр з зарубіжними кр показує, що більшеніж за 5 останніх років баланс зовнішньої торгівлі Укр не мав позитивного значення. Тільки в 1997р. Укр імпортувала товарів мажйже на 3 млрд дол. США більше, ніж експортувала, у тому числі в республіки колишнього Радянського Союзу – майже на 4,5млрд дол. Ця різниця між імпортом і експортом обумовлена передусім від¢ємним сальдо по імпорту природного газу, нафти, дизельного палива, автомобільного бензину, вугілля, тобто за рахунок енергоносіїв.

Імпорт України та його стр-ра.Найбільші імортні поставки в Укр надходять з Німеччини (більше ніж 1,3 млрд дол, або майже 8% загального імпорту), США (майже 700 млн дол, або 4%), Польщі (більше ніж 3%), Італії (більше ніж 2%), Франції (майже 2%), Великобританії (1,5%), Чехії, Словаччини, Угорщини, Куби та ін. Сучасна зовнішньоек політика Укр спрямована на формування нового торговельного режиу з подальшою інтеграцією до світового ек простору шляхом поступового і зваженого збільшення ступеня відкритості нац ек-ки. Перш за все передбачається: - підтримка національних товаровиробників шляхом використання можливостей міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів на світовому ринку; - прискорення ек реформ шляхом гармонізації ек законодавства відповідно до світової системи торгівлі (ГАТТ/СОТ); - зняття технічних бар¢єрів у торгівлі з провідними країнами – членами СОТ(США, ЄС), розширення торгівлі з якими забезпечує надходження валюти, стимулює розвиток і технічне оновлення пр-сті, сприяє поглибленню виробничої кооперації, забезпечує істотне збальшення іноземних інвестицій. Одним з головних завдань щодо розвитку зовнішніх ек зв¢язків Укр є забезпечення просування товарів укр в-ва на нові зарубіжні ринки. Одночасно робитиметься все можливе для збереження традиційних ринків Укр з державами, які утворилися на терених колишнього РадС. Саме ці країни в найближчій перспективі повинні бути найбільш привабливими для укр експорту. Розвиток гідного торговельно-ек співробітництва з ними є одним з пріоритетів Укр в зовнішньоек зв¢язках. Аналіз стр-ри і обсягів зовнішньої торгівлі Укр за останні роки свідчить про те, що саме з кр СНД і Балтії найбільше зріс товарообіг при випереджаючому збільшенні обсягів експорту. Важливим для розвитку взаємовигідних торговельно-ек-х зв¢язків з кра СНД та ін кр світу є зміщення акщенту з співробітництвва на державному рівні до співробітництва на рівні господарюючих суб¢єктів шляхом створення спільних п-в, транснаціональних промислово-фінансових груп, виробничих корпорацій та ін госп-х структур.

23. Економічні зв'язки України з іншими країнами. На сучасному етапі соціально-економічного розвитку Україна має тісні економічні зв'язки з багатьма країнами світу. Провідну роль у розвитку зовнішніх економічних зв'язків України відігра­ють країни СНД і колишнього Радянського Союзу. Найважливі­шими торговельними партнерами України нині є Росія, Туркменістан, Білорусь, Молдова, Казахстан, Литва, Узбекистан, Грузія, Азербайджан та ін.

Основним торговельним партнером України залишається Ро­сійська Федерація, на яку нині припадає майже третина (36 %) загальних обсягів торгівлі України. Росія нині по­стачає на Україну в годинники, швейні машини значну частину легкових автомобілів і вантажних автомо­білів, радіоприймальних пристроїв, програвачів, відеомагнітофо-нів, персональних комп'ютерів, одягу, взуття, тканин, целюлози, синтетичного каучуку, продукції кольорової металургії, риби і рибопродуктів; лісоматеріа­ли, майже 90 % потреби в нафті і нафтопродуктах, понад поло­вини потреби в природному газі; частково постачає електроенер­гію і деякі сорти чорного прокату.

В експорті з України до Росії, переважають чорні метали, які задовольняють май­же половину потреби в них з боку Росії, а також труби, марган­цева руда, трактори, сільськогосподарська техніка, прокатне устат­кування (у тому числі доменне і сталеплавильне), металорізальні і деревообробні верстати, екскаватори, автомобільні крани, аміак, цемент, автобуси, скло, телевізори, касетні магнітофони, холо­дильники, вироби із золота, платини та срібла, цукор, олія, м'ясо і м'ясопродукти, молочні продукти та ін.

Зростає експорт України до інших рес­публік в тому числі до Азербай­джану, Казахстану, Молдови, Таджикистану, Туркменістану, Уз­бекистану Крім країн СНД та Балтії, Україна розширює зовнішньоеко­номічні зв'язки з багатьма розвинутими країнами світу. Найбільші експортні поставки Україна здійснює до Туреч­чини, Німеччини, Італії, Болгарії, Алжиру Найбільші імпортні поставки в Україну надходять з Німеччи­ни, США, Італії, Польщі, Франції, Швейцарії ,Великобританії , Австралії ,Туреччини , Швеції , Нідерландів , Литви Бельгії та Китаю

Сучасна зовнішньоекономічна політика України спрямована на формування нового торговельного режиму з подальшою інте­грацією до світового економічного простору шляхом поступово­го і зваженого збільшення ступеня відкритості національної еко­номіки. Перш за все передбачається:

• підтримка національних товаровиробників шляхом викорис­тання можливостей міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів на світовому ринку;

• прискорення економічних реформ шляхом гармонізації еко­номічного законодавства відповідно до світової системи торгівлі (ГАТТ/СОТ);

• зняття технічних бар'єрів у торгівлі з провідними країнами — членами СОТ (США,ЄС), розширення торгівлі з якими забезпе­чує надходження валюти, стимулює розвиток і технічне оновлен­ня промисловості, сприяє поглибленню виробничої кооперації, забезпечує істотне збільшення іноземних інвестицій.

Одним з головних завдань щодо розвитку зовнішніх економіч­них зв'язків України є забезпечення просування товарів у країнського виробництва на нові зарубіжні ринки. Одночасно робити­меться все можливе для збереження традиційних ринків України з державами, які утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу. Саме ці країни в найближчій перспективі повинні бути найпривабливішими для українського експорту. Розвиток гідного торговельно-економічного співробітництва з ними є одним з пріо­ритетів України в зовнішньоекономічних зв'язках.

Аналіз структури і обсягів зовнішньої торгівлі України за останні роки свідчить про те, що саме з країнами СНД і Балтії є найбільше зріс товарооборот при випереджальному збільшенні обсягів експорту.

Важливим для розвитку взаємовигідних торговельно-економіч­них зв'язків з країнами СНД та іншими країнами світу є зміщення акценту зі співробітництва на державному рівні до співробітництва на рівні суб'єктів господарювання шляхом створення спільних підприємств, транснаціональних промислово-фінансо­вих груп, виробничих корпорацій та інших господарських структур.

24. Основні напрямки ефективної зовнішньоекономічної політики України. Основним законодавчим актом, який регулює напрямки зовнішньоекономічну політику України є ЗУ «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Згідно цього закону, Зовнішня політика ґрунтується на таких принципах: суверенна рівність держав; утримання від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої іноземної держави; повага до територіальної цілісності іноземних держав та непорушності державних кордонів; вирішення міжнародних спорів мирними засобами; повага до прав людини та її основоположних свобод; невтручання у внутрішні справи держав; взаємовигідне співробітництво між державами; сумлінне виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань; пріоритет загальновизнаних норм і принципів міжнародного права перед нормами і принципами національного права; застосування Збройних Сил України лише у випадках актів збройної агресії проти України, будь-яких інших збройних зазіхань на її територіальну цілісність і недоторканність державних кордонів, боротьби з міжнародним тероризмом та піратством або в інших випадках, передбачених міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; застосування міжнародних санкцій, контрзаходів та заходів дипломатичного захисту відповідно до міжнародного права у випадках міжнародних протиправних діянь, які завдають шкоди Україні, її громадянам і юридичним особам; своєчасність та адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам Україні, її громадянам і юридичним особам. Основними засадами зовнішньої політики є: забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права; забезпечення дипломатичними та іншими засобами і методами, передбаченими міжнародним правом, захисту суверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів України, її політичних, економічних, енергетичних та інших інтересів; використання міжнародного потенціалу для утвердження і розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави, її сталого економічного розвитку; створення сприятливих зовнішньополітичних умов для розвитку української нації, її економічного потенціалу, історичної свідомості, національної гідності українців, а також етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності громадян України усіх національностей; утвердження провідного місця України у системі міжнародних відносин, зміцнення міжнародного авторитету держави; сприяння міжнародному миру і безпеці у світі, участь у всеосяжному політичному діалозі для підвищення взаємної довіри держав, подолання традиційних і нових загроз безпеці; поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації; підтримка зміцнення ролі міжнародного права у міжнародних відносинах, забезпечення дотримання та виконання чинних, вироблення нових принципів і норм міжнародного права; запобігання конфліктам у регіонах, що межують з Україною, та врегулювання наявних конфліктів; забезпечення захисту прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; створення сприятливих умов для задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України, підтримання з ними сталих зв'язків; забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі; підтримка розвитку торговельно-економічного, науково-технічного та інвестиційного співробітництва України з іноземними державами на засадах взаємної вигоди; забезпечення з метою повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу інтеграції економіки України у світову економічну систему; розширення міжнародного співробітництва з метою залучення іноземних інвестицій, новітніх технологій та управлінського досвіду в національну економіку в інтересах її реформування, модернізації та інноваційного розвитку; підтримка інтеграції України у світовий інформаційний простір.

25. Основні форми територіальної організації господарства України. Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює також потребу систематизації різних економіч­них районів.

Науково обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних, або багатогалузе­вих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприєм­ств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. їх територіальна локалізація зале­жить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ре­сурсів), великого споживача продукції, сприятливих транспорт­них зв'язків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виокремлюються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарст­ва і садівництва, а в промисловості — райони вугільної, металур­гійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загаль­них економічних районів. Галузеве районування посилює нау­кову обґрунтованість визначення території загальних економіч­них районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є терито­ріально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням вирізняється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони - це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з авто­номною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки форму­ються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного вико­ристання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використо­вуються для довгострокового прогнозування розвитку і розмі­щення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галу­зі виробництва з метою більш повного використання місце­вих ресурсів і зменшення обсягів довізної продукції з інших ра­йонів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300—500 м2. У країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікро­райони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжга­лузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підра­йонами великих економічних районів. Це — територія однієї не­великої країни чи адміністративної області, краю, автономної рес­публіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування виступає територі­альний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра великорайонних ТВК або їх складові. У даному підтипі економічних районів ос­новну районоутворювальну роль відіграють великі багатофунк­ціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потріб­ної для кожного великого економічного району. Ці райони викорис­товуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і не­виробничої сфери та розроблення державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтеграль­них економічних районів. Вони органічно пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія від­повідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єк­тивних чинників. Це пов'язано з тим, що економічна основа сусід­ніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотип­ною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підпри­ємств місцевого значення з їхнім сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням усього господарства, яке здійснюється районними центрами. У цих районах основни­ми галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місце­ва промисловість, переважно та, що переробляє сільськогоспо­дарську сировину. Найбільш поширеними виробничими об'єднан­нями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). У межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на форму­вання обласних господарських комплексів і внутрішньообласних підрайонів.

Низові адміністративно-господарські райони в умовах плано­вої системи розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової економіки періоду використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.

26. Значення аналізу сучасного розміщення продуктивних сил в умовах переходу до ринкової економіки. Розміщення продуктивних сил регіону здійснюється на науко­вих засадах, які передбачають виконання великого обсягу науко­во-дослідних робіт, що охоплюють аналітичну, прогностичну, концептуальну та прикладну складові. На етапі аналізу оцінюють раціональність розміщення продуктивних сил, виявляють структурні деформації, галузеві і територіальні диспропорції. Особли­ва увага приділяється аналізу показників соціально-економічного розвитку території з метою виявлення невикористаних можливо­стей економічного зростання на основі змін у розміщенні проду­ктивних сил. Об'єктом дослідження і оцінки є: природно-ресур­сний потенціал території; рівень соціально-економічного розвитку території; основні територіально-галузеві пропорції; стан міжга­лузевих комплексів; міжрегіональні та зовнішньоекономічні зв'яз­ки; фінансовий стан території. Аналітична інформація є необхід­ною для виявлення депресивних територій, зон екологічної чи соціальної напруги, що має бути враховано під час розроблення стратегічних напрямів державної регіональної економічної полі­тики. Крім того, ця інформація може бути використана для мар­кетингових цілей під час вирішення питань щодо вкладання інве­стицій у нові регіональні проекти.

Аналітична інформація дає змогу виявити резерви зростання комплексності регіонального розвитку, його стійкості в ринкових умовах господарювання, виходячи з необхідності раціонального використання природних, трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Важливе значення має регіональний аналіз соціальних процесів, зокрема: дослідження обсягів і причин міграційних по­токів; оцінка використання робочої сили в розрізі основних галу­зей господарства; виявлення специфічних особливостей безробіт­тя в регіоні; оцінка якості життя населення. Необхідно критично оцінити місце регіону в територіальному поділі праці, досягну­тий рівень соціально-економічного розвитку з позицій національ­них інтересів, визначити раціональні співвідношення між вироб­ництвом і споживанням основних видів продукції, оцінити забез­печеність регіону потужностями будівельної та виробничої інф­раструктури. Для здійснення такого аналізу розробляється спе­ціальна система індикаторів, кількісні і якісні шкали для вимірю­вання обраних показників.

Результати аналітичних досліджень мають бути зіставлені з потребами перспективного розвитку. При цьому важливо враху­вати специфіку регіону — багатонаціональний склад населення, наявність вільних економічних зон, прикордонне розташування, високу питому вагу підприємств військово-промислового ком­плексу, наявність унікальних природних ресурсів тощо.

Під час проведення аналітичних досліджень важливо з'ясу­вати, наскільки освоєна ця територія в господарському плані, чи має вона потенціал для розміщення нових об'єктів і яких саме га­лузей. Одержана інформація є основою для визначення оптимальної територіальної структури господарського комплексу, обмежень що­до використання природних ресурсів, а також оцінки відповід­ності спеціалізації території і рівня її розвитку ресурсному потен­ціалові. Окремо визначають території, на яких розміщення пев­них об'єктів чи виробництв не бажано або просто не можливо че­рез їх небезпечність. У першу чергу це стосується територій з ви­сокою густотою населення.

Важливо дослідити і визначити шляхи вирішення проблем, по­в'язаних з оптимальним розміщенням підприємств різних галузей господарства, формуванням територіально-виробничих комплексів.

Особлива увага приділяється проблемам місцевого економіч­ного розвитку, зокрема, ефективному використанню потенціалу місцевих трудових, організаційних та фінансових ресурсів. Необ­хідно визначити напрями активізації діяльності місцевих органів щодо створення нових робочих місць та пожвавлення економіч­ної діяльності на основі розміщення нових об'єктів, формування нових ринків збуту продукції місцевого виробництва, розвитку виробничої і соціальної інфраструктури. Піднесення місцевого економічного розвитку — це одне з важливих завдань, яке вирі­шує регіональна економічна політика.

27. Принципи і чинники розміщення продуктивних сил. На основі пізнання законів і закономірностей розробляють­ся принципи розміщення продуктивних сил та розвитку еко­номіки регіонів. Вони являють собою сукупність головних ідей та вихідних положень, що формують першооснову розміщення продуктивних сил, результат наукового пізнання дії закономір­ностей розміщення окремих об'єктів, галузей та територіаль­них господарських комплексів.

Одним з головних є принцип раціонального розміщення ви­робництва. Суть цього принципу полягає в тому, щоб під час розміщення об'єктів досягалась висока ефективність народно­го господарства. Раціональне розміщення виробництва перед­бачає:

• наближення виробництва до джерел сировини, палива, енер­гії і води;

• наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосе­редження трудових ресурсів;

• наближення масового виробництва малотранспортабельної продукції до місць її споживання;

• ліквідація (уникнення) зустрічних перевезень однотипної си­ровини, палива, готової продукції з одного регіону в інший;

• обмеження надмірної концентрації промисловості у великих містах, переважне розміщення нових промислових об'єктів у ма­лих і середніх містах;

• охорона природи і забезпечення комфортних екологічних умов проживання населення.

Принцип комплексного розміщення виробництва випливає зоднойменної закономірності. Згідно з цим принципом розміщен­ня об'єктів передбачає.

• комплексне використання природних ресурсів та відходів їх переробки;

• раціональне використання трудових ресурсів різних вікових груп чоловічої і жіночої статі;

♦ встановлення ефективних виробничих зв'язків між підпри­ємствами;

♦ створення єдиної виробничої і соціальної інфраструктури з метою обслуговування локальних виробничих комплексів та на­селених пунктів.

Принцип збалансованості і пропорційності розміщення вироб­ництва передбачає, дотримання збалансованості між виробничи­ми потужностями і обсягом виробництва, з одного боку, і наявні­стю сировинних, паливно-енергетичних, трудових, сільськогос­подарських ресурсів регіону — з другого; дотримання пропор­ційності між галузями спеціалізації, допоміжними та обслуговую­чими, між добувною і обробною ланками виробництва, а також між виробничою та соціальною сферами тощо.

На основі принципу внутрішньодержавного та міжнародного поділу праці країна і регіони повинні розвивати ті галузі вироб­ництва, для яких складаються найкращі умови: затрати праці є найнижчими і навколишньому природному середовищу завдаєть­ся мінімальна шкода, а їх продукція є конкурентоспроможною і користується постійним попитом на міжнародному та внутріш­ньодержавному ринках.

Принцип обмеженого централізму зумовлює органічне поєд­нання інтересів країни та її економічних регіонів. При цьому перед­бачається створення умов для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня його соціально-економічного розвитку.

Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх го­сподарської .

Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає фор­мування екологобезпечного типу господарства, раціональне ви­користання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону.

Чинниками розміщення продуктивних сил та розвитку економіки регіонів називають сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця прос­торового розташування окремих підприємств, їх груп і галузей. Розрізняють такі групи чинників: сировинні — кількісні запаси і якісний склад природних ресурсів, умови їх експлуатації і вико­ристання, кліматичні, гідрогеологічні, орографічні та ін.; еколо­гічні — природоохоронні, комплексного використання природ­них ресурсів і чинники забезпечення сприятливих екологічних умов для життя і діяльності населення; технічні — досягнутий і можливий у перспективі рівень техніки і технологій; соціально-демографічні — забезпеченість виробництва трудовими ресур­сами, стан виробничої і соціальної інфраструктури; економічні — вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність (до­хідність) виробництва, призначення і якість продукції, виробничі зв'язки, економ і ко-географічне і транспортне положення та ін.

Серед природних чинників найсуттєвішу роль відіграють сиро­винний, паливно-енергетичний, водний.

Серед соціально-демографічних чинників особливе місце нале­жить демографічному, трудовому, соціальному та споживчому чин­никам.

Серед економічних чинників необхідно виокремити транспорт­ний, ринкової кон'юнктури та економіко-географічного положення.

Серед технічних чинників провідну роль відіграє науково-технічний прогрес.

Екологічний чинник відіграє вирішальну роль у розміщенні про­дуктивних сил і розвитку економіки регіонів за сучасних умов. Вплив цього чинника надзвичайно посилився, оскільки різко зрос­ли масштаби промислового і сільськогосподарського виробницт­ва.

Наукове обґрунтування найважливіших закономірностей, прин­ципів і чинників є основою вирішення завдань прикладного харак­теру. До основних перспективних напрямів розвитку та вдоско­налення розміщення продуктивних сил України слід віднести: структурну трансформацію народного господарства з метою збіль­шення в галузевій структурі наукомістких галузей обробної про­мисловості і галузей споживчого сектору економіки; інтенсивний розвиток соціальної інфраструктури; підвищення ефективності розміщення нових об'єктів на основі раціонального використання природних ресурсів та відходів виробництва, зниження водо-, енерго- та матеріаломісткості виробництва; розвиток екологобезпечного напряму в розміщенні продуктивних сил.

28. Структура, ефективність роботи і ресурси ПЕК. Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) України охоплює одер­жання, передачу, перетворення і використання різних видів енергії та енергетичних ресурсів. До складу ПЕК входять галузі паливного комплексу і електроенергетики.

Паливний комплекс України являє собою сукупність галузей промисловості, зайнятих видобутком і переробкою різних видів палива, включаючи нафтовидобувну, нафтопереробну, газову, ву­гільну і торф'яну промисловість. Паливний комплекс є однією з найважливіших складових важкої промисловості.

Основний вид палива в Україні — вугілля, видобуток якого здійснюється в Донецькому, Львівсько-Волинському і Дніпров­ському вугільних басейнах. При цьому близько 90 % усього ву­гілля, що добувається в Україні, припадає на Донецький вугіль­ний басейн.

Електроенергетика є провідною складовою частини ПЕК, що забезпечує електрифікацію всієї країни на основі раціонального виробництва і розподілу електроенергії. Електроенергетика має важливе значення для економіки країни, що обумовлюється такими перевагами електроенергетики, як відносна легкість її пере­дачі на великі відстані, розподілі між споживачами, а також перет­ворення в інші види енергії (механічну, теплову, світлову, хіміч­ну та ін.). Відмінною рисою електроенергетики є одночасність її ге­нерування і споживання.

Основна частина електроенергії виробляється великими елек­тростанціями: тепловими (ТЕС), гідравлічними (ГЕС), атомними (АЕС).

Україна має у своєму розпорядженні значні природні паливно-енергетичні ресурси: вугілля, нафту, пальні гази, торф, сланці, дрова, уранові руди, гідроенергію, внутрішнє тепло землі, вітро­ву і сонячну енергії, енергію припливів і відпливів. Усі природні паливні ресурси належать до не поновлюваних природних ба­гатств, тому питання їх раціонального використання в інтересах соціально-економічного розвитку країни мають дуже велике і принципове значення.

Широке використання паливно-енергетичних ресурсів у всіх сферах економіки привело до створення унікальних за парамет­рами і довжині засобів передачі енергоресурсів і електроенергії єдиних для України енергосистем.

Основні системи ліній електропередачі (ЛЕП) і трубопровід­ного транспорту, що включають у себе нафто-, газо- і нафтопро-дуктопроводи, були сформовані в Україні до початку 1990-х рр.

29. Характеристика економічних методів оцінки природних ресурсів та природних умов. Під економічною оцінкою природно-ресурсного потенціалу слід розуміти кількісну і якісну характеристику природних ресурсів та умов, як чинників економіки регіону, що відображають суспільну цінність природних благ.

Можна стверджувати, що економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу - один з найскладніших розділів економіки природокористування. Це підтверджується відсутністю єдності серед думок вчених та практиків щодо методики проведення економічних оцінок.

Пояснюється це кількома причинами. По-перше, природні ресурси являють собою особливий вид продуктивних сил: самі по собі, без докладання праці, вони не мають вартості, а точніше, їхня вартість ірраціональна. По-друге, довгий час вважалось, що коли природні ресурси - власність соціалістичної держави і більша їхня частина використовується на державних підприємствах, то завдання оцінки ресурсів є не дуже актуальним. Відсутність ринкових відносин в країні значною мірою позбавляла проблему економічної оцінки природно-ресурсного потенціалу практичного значення.

Одним з початкових пунктів розвитку різних форм власності, орендних відносин, приватизації є економічна оцінка природних ресурсів та умов і система показників економічного регулювання взаємодії виробництва і середовища, що формується на її основі.

Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу як знаряддя економічного регулювання взаємодії виробництва та оточуючого природного середовища в регіоні виконує такі функції:

• облік природних ресурсів та умов;

• вибір варіантів використання ресурсів та умов.

Облікова функція пов’язана не тільки з кількісними, якісними та вартісними характеристиками природних благ, що оцінюються як національне багатство. Суттєве значення при виконанні цієї функції має група якісних характеристик, які визначають конкретні умови функціонування потенційних споживачів ресурсів. Слід зазначити, що інформаційна база економічної оцінки природно-ресурсного потенціалу в Україні не створена дотепер. Дещо більш докладно вивчені земельні ресурси. Можна отримати деякі відомості по окремих родовищах або територіях, але цілісна система оцінки природно-ресурсного потенціалу відсутня. Цей факт істотно ускладнює розробку схем розвитку продуктивних сил країни, а також формування економічної політики держави.

Вибір варіантів раціонального використання ресурсів та умов проводиться в межах окремого регіону для ранжування або визначення переваги в експлуатації за споживачами. Основний інструмент при здійсненні вибору - порівняння економічних показників діяльності об’єктів або використання ресурсів.

Для оцінки природних благ економічна наука пропонує дві основні системи показників: натуральні та вартісні.

Перша група - натуральні показники та натуральні оцінки, що будуються на їхній основі. Вони можуть бути використані для характеристики, зіставлення споживчих властивостей природних ресурсів та умов. Причому певну участь у систематизації такого роду показників беруть разом з економістами представники інших галузей знань, наприклад, геологи, астрономи, гідрологи, біологи та ін.

Натуральні показники включають кількісні та якісні характеристики досліджуваних об’єктів. Кількісна оцінка відображає обсяги ресурсу - площу і запас лісонасаджень, запаси мінеральних ресурсів, ресурс річкового стоку, земельну площу тощо. Якісна оцінка фіксує його властивості - калорійність палива, вміст гумусу в ґрунті, питому вагу деревини, вміст корисного компоненту в руді тощо, а також характеристики, пов’язані з місцем розташування: транспортні магістралі, споживачі, поєднання ресурсів для переробки тощо.

Друга група показників включає вартісні характеристики природно-ресурсного потенціалу і є його економічною оцінкою у точному визначенні поняття. Формуються вони з урахуванням кількісних і, особливо, якісних характеристик ресурсу. Вартісна оцінка має грошовий вираз, що дозволяє ввести природно-ресурсну складову в систему економічних показників та розрахунків.

Найбільш повні характеристики елементів природно-ресурсного потенціалу повинні бути представлені в кадастрах природних ресурсів. У різний час розроблені або розроблялися кадастри родовищ корисних копалин СРСР, де були зосереджені найважливіші результуючі показники їхньої геолого-економічної оцінки, встановлені параметри кондицій та підраховані за ними балансові і позабалансові запаси.

30. Природно-ресурсний потенціал території, його структура і продуктивність. Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш по­ширеного трактування під природними ресурсами ро­зуміють тіла й сили природи, які за певного рівня роз­витку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. До основних характеристик природ­но-ресурсного потенціалу відносять: географічне поло­ження, кліматичні умови, особливості рельєфу та роз­міщення ресурсного потенціалу.

Розрізняють компонентну, функціональну, територі­альну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу Компонентна структура ха­рактеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — мож­ливості відтворення та ефективної експлуатації при­родних ресурсів. Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виді­ляють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біо­логічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологіч­ною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерп­ні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: міне­ральна сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

31. Методи оцінки ефективності галузевого розміщення виробництва. Існують наступні методи обгрунтування розміщення виробництва: аналіз статистичних матеріалів, картографічний метод, методи техніко-економічних розрахунків ефективності, методи районного планування, балансовий метод, метод економіко-математичного моделювання та ін. при розрахунку економічної ефективності сполучаються кілька методів. Ефективність виробництва є загальна та порівняльна. Виділяють наступні показники ефективності: питомі капіталовкладення, працемісткість, фондомісткість, матеріаломісткість, рентабельність, терміни окупності витрат, собівартість продукції, продуктивність праці, виробничі витрати.
Районне планування – це комплексний метод, що застосовується при проектуванні розміщення виробництва на рівні регіону. При цьому використовуються методи математичного моделювання, картографічний та інші.

Теорія просторової економіки започаткувала моделювання простору. Питання оптимального розміщення виробництва є провідними для РПС. Перші твори з просторової економіки започаткував у ХІХ ст. І.Тюнен, а на початку ХХ ст. цією проблемою займався А.Вебер, А.Леш.
Теорія “концентричних кілець” Тюнена розроблена німецьким поміщиком Тюненом, який виявив вплив міста – ринку на сільськогосподарську спеціалізацію прилеглої території. Місто розташоване в центрі території, а простір являє собою круг. Чим далі від центру, тим більше транспортні витрати, що впливає на загальні витрати фермерів.

32. Структура балансу трудових ресурсів та ії аналіз. Для раціонального розміщення виробництва, пропорційного розвитку продуктивних сил економічних районів та областей вели­ке значення має аналіз балансів трудових ресурсів. Баланс — це документ, що характеризує наявність і склад трудових ресурсів, їх розподіл за видами зайнятості, сферами і галузями господарства та суспільними групами.

Баланси поділяють на звітні й планові. У звітних балансах ві­дображують фактичний стан трудових ресурсів на певну календар­ну дату. В планових балансах на основі аналізу використання тру­дових ресурсів з урахуванням завдань економічного і соціального розвитку визначають основні джерела й форми забезпечення кад­рами господарства, зрушення в пропорціях затрат праці між сфе­рами і галузями народного господарства. За своєю структурою ба­ланс складається з двох частин: ресурсної (трудові ресурси) і ви­тратної (розподіл трудових ресурсів). Обидві частини балансу ма­ють кореспондуватися.

На регіональному рівні при встановленні ресурсної і витрат­ної частин балансу між ними інколи виникає невідповідність. У тому випадку, коли переважає ресурсна частина звітного балан­су, необхідно в плановому балансі передбачити заходи щодо ство­рення додаткових робочих місць з метою забезпечення повної зайнятості. При аналізі регіональних балансів трудових ресурсів з урахуванням тенденцій до їх природного приросту відповідні органи розробляють заходи щодо оптимального використання трудових ресурсів у районах, де є надлишок трудових ресурсів, і зниження трудомісткості виробництва та підвищення ефективності використання наявних ресурсів живої праці в трудодефіцитних районах. Певний надлишок трудових ресурсів є в сільській місцевості деяких областей.

Наприклад, аналіз ресурсної частини балансу по­казує, що в структурі останніх переважають особи старших віко­вих груп. При цьому враховують і тенденції до природного при­росту. При зниженні на перспективу природного приросту насе­лення у працездатному віці і "старінні" трудових ресурсів навіть у районах з надлишком трудових ресурсів доцільно розширюва­ти сферу прикладання праці на місці і досить обережно підходити до питань територіального перерозподілу їх. Такий підхід виправ­довує себе при прогнозуванні раціонального використання тру­дових ресурсів сільської місцевості районів з надлишком трудо­вих ресурсів. Практика показує, що в окремих районах сільське господарство забезпечене трудовими ресурсами на достатньому рівні. Однак вважати працездатне сільське населення резервом для галузевого перерозподілу доцільно за умови відповідного зниження затрат живої праці на виробництво сільсько­господарської продукції на основі впровадження досягнень нау­ково-технічного прогресу.

33. Паливна промисловість. Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) України охоплює одер­жання, передачу, перетворення і використання різних видів енергії та енергетичних ресурсів. До складу ПЕК входять галузі паливного комплексу і електроенергетики.

Паливний комплекс України являє собою сукупність галузей промисловості, зайнятих видобутком і переробкою різних видів палива, включаючи нафтовидобувну, нафтопереробну, газову, ву­гільну і торф'яну промисловість. Паливний комплекс є однією з найважливіших складових важкої промисловості.

Основний вид палива в Україні — вугілля, видобуток якого здійснюється в Донецькому, Львівсько-Волинському і Дніпров­ському вугільних басейнах. При цьому близько 90 % усього ву­гілля, що добувається в Україні, припадає на Донецький вугіль­ний басейн.

Крім того, запаси вугілля є на тер Харківської і Полтавської областей та Закарпатської вугленосної площі. Із загальних запасів 42,5 млрд т віднесено до прогнозних ресурсів. Запаси вугілля в Укр цілком достатні для задоволеня власних потреб і забезпечення експортних поставок. Однак складні гірничо-геологічні та технологічні умови розробки вугільних родовищ Укр, в першу чергу Донбасу, суттєво впливають на ек-ну ефективність в-ва у вугільній пр-сті. Геологічні запаси вугілля в Донецькому басейні зосереджені переважно в тонких і надто тонких пластах потужністю до 1,2м. Середня глибина розробки родовищ наближається до 700 м, а максимальна – становить 1400м. По горизонтах понад 600м функціонує майже 60% шахт, на частку яких припадає понад половини всього видобутого вугілля. Пласти, які вважаються небезпечними щодо раптових викидів вугілля і газу, характерні для 40% шахт. Умови розробки вугільних пластів Львівсько-Волинського і Дніпровського басейнів більш сприятливі. Максимальна глибина розробки пластів Львівсько-Волинського басейну становить 550м, а потужність пластів вугілля – від 1 до 1,5м. Небезпека раптових викидів вугілля і газу майже відсутня. Разом з тим зольність видобутого вугілля (47,6%) значно перевищує аналогічний показник в Донбасі (36,2%) і до того ж запаси вугілля досить обмежені (2,0% усіх запасів вугілля Укр). В Дніпровському басейні зосереджені запаси бурого вугілля, яке на відміну від кам¢яного має більш низьку теплотворну здатність і використовується головним чином для в-ва буровугільних брикетів, які споживаються нас-ням на комунально-побутові потреби. Розробка буровугільних родовищ проводиться підземним та вікритим способом. Частка відкритих розробок становить 88,2%. Глибина залягання пластів невелика – максимальна 100 м. Середня глибина розробки пластів на шахтах сягає 90 м, на розрізах – 64 м. Зональність видобутого вугілля нижча, ніж у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні і становить 21,7%, однак запаси вугілля також невеликі (3,5% від усіх запасів вугілля Укр). Великий вплив на ефективність роботи галузі має стан вир-чих фондів шахт. Сьогодні до 40% шахт працює понад 50 років, а найбільш старі шахти мають строк служби понад 70 років. Лише 8% шахт експлуатуються менше 20 років.

Львівсько-Волинське вугілля і буре вугілля Дніпровського басейну використовується гол чином як енергетичне паливо на електростанціях та в комунальному секторі ек-ки. Основним споживачем донецького вугілля є Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька області, де воно використовується гол чином для потреб енергетики та коксохімічної пр-сті. В решту областей донецьке вугілля постачається лише для теплової електроенергетики. Львівсько-Волинське вугілля постачається у західні області (І-Франківська, Львівська та ін.) і до того ж лише на енергетичні потреби. Буре вугілля використовується гол чином для в-ва буровугільних брикетів (Кіровоградська, Черкаська області). Частина вугілля із Луганської, Дніпропетровської та Донецької областей постачається на експорт, гол чином у Молдову та країни далекого зарубіжжя. Імпорт вугілля в Укр здійснюється в основному з Росії і Казахстану (для потреб коксохімічної пр-сті) та Польщі. Першочерговим завданням розвитку вугільної пр-сті є компенсація вибуваючих потужностей за рах завершення вже початого буд-ів і реконструкції ряду шахт. Крім того, слід закрити ряд нерентабельних шахт й переглянути політику цін на вугілля і вугільну пр-цію. Це дасть змогу дещо сповільнити спад в-ва, а потім стабілізувати видобуток вугілля і створити передумови для його зростання завдяки буд-ву нових шахт, збільшенню обсягів реконструкції діючих та приділенню особливої уваги технічному переозброєнню галузі. П-ва вугільної пр-сті відносяться до екологонебезпечних, оск розробка вугільних родовищ істотно впливає на гідрохімічних режим експлуатації поверхневих і підземних вод, посилює забруднення повітряного басейну, погіршує родючість грунтів. Вугільна пр-сть забруднює і повітряний басейн. Значним джерелом забруднення повітряного басейну, поверхневих та підземних вод, а також зниження родючості грунтів є розміщення відходів вуглевидобутку і особливо вуглезбагачення в спеціальних природних відвалах та накопичувачах – щорічно у відвали скидається 60-70 млн куб м породи. К-сть прир відвалів становить майже 1300, з яких близько 300 – це ті, що горять. Втрата родючості земель під відвалами становить більш як 7000 га. Незадовільний екологічний стан у вугледобувних р-нах, особливо у Донбасі, посилюється також високим рівнем концентрації п-в металургійної та хім пр-сті, що посилює техногенне навантаження на навк сер і хар-є його як надзвичайно небезпечне для здоров¢я нас-ня.

Основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазоносний регіон. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже 80%. У Південному нафтогазоносному регіоні балансові видобувні запаси становлять 3% від запасів Укр, тому видобуток нафти практично відсутній. Тенденція до скорочення видобутку нафти в Укр пояснюється не лише вичерпністю її запасів, а й тим, що більше ніж 90% механізованих свердловин мають насоси, які можуть працювати на глибині до 2000-2500 м, в той час як середня глибина основних покладів нафти становить 3000-4000м. Крім цього, застарілим є основний фонд більшості свердловин та їхнього обл-ня. Так, загальне спрацювання ОФ по АТ “Укрнафта” становить майже 60%, не вистачає міцних труб, насосів, агрегатів. Подальший розвиток нафтової пр-сті в Укр обумовлює необхідність вирішення цілого ряду проблем. Однак з найголовніших – це пошук шляхів стабілізації та подальшого приросту видобутку нафти в Укр. Зростання глибини залягання продуктивних покладів нафти, ускладнення технології їх освоєння, зниження темпів приросту промислових запасів є стримуючими факторами щодо збільшення видобутку нафти. Одночасно наявність на тер Ук значної к-сті науково обгрунтованих прогнозних запасів високоякісної нафти з низьким вмістом сірчаних сполук, високим виходом світлих фракцій, а також зросла потреба в нафтопродуктах стимулюють розвиток нафтовидобувної пр-сті.

У нафтовидобувній пр-сті країни необхідно різко збільшити обсяги експлуатаційного буріння на діючих родовищах, значно прискорити освоєння нових родовищ, які передбачається відкрити в процесі геологорозвідувальних робіт, ущільнити мережу свердловин, а також впровадити комплекс методів щодо поліпшення стану заводнення та нових методів нафтовіддачі.

У межах Укр зараз вид-ся дев¢ять нафтогазоносних областей, розміщення яких дозволяє об¢єднати їх в три нафтогазоносні регіони: Східний – Дніпровсько-Донецька газонафтоносна область; Західний – Передкарпатська, Складчаті Карпати, Закарпатська і Волино-Подільська та Південий – Переддобруджинська, Причорноморсько-Кримська, Індоло-Кубанська, Азово-Березанська область. При цьому Східний регіон охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігівську області; Західний – Волинську, Львівську, І-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську області; Південний – Запорізьку і Херсонську області, а також АР Крим. Запаси газу категорій А+В+С1+С2 зосереджені переважно у Східному нафтогазоносному регіоні і сягають майже 82% від загальних запасів цих категорій в цілому по Укр. Відповідно на цей регіон припадає і найбільша питома вага видобутку газу в державі (88%). Частка газу, якого не вистачає Укр (а це становить майже 80%), імпортується з Росії та Туркменістану. Найб частка газопспоживання в Укр припадає на промислово розвинутий Східний регіон – майже 62%, на Західний і Південний регіони – відповідно 32 та 6% загальної потреби в газі. При цьому у пр-сті використовується майже половина спожитого в державі газу, близько 30% газу витрачається на потреби енергетики, 18% - в комунально-побутовому секторі.

Газопровідний транспорт Укр розвивався як складова частина єдиної газопостачальної системи колишнього СРСР. Функціонуюча сьогодні система газопроводів Укр забезпечує поставку газу усім споживачам та на експорт. Заг протяжність газопроводів у межах Укр досягла майже 35 тис км. До основних магістральних газопроводів слід віднести такі, як: Уренгой-Помари-Ужгород; Острогожськ-Шебелинка; Шебелинка – Дніпропетровськ; Кривий Ріг – Ізмахл; Шебелинка –Полтава – Київ; Дашава – Київ; “Союз” та ряд ін. Пропускна здатність усіх газопроводів, що входять на тер Укр з Росії, становить понад 2000 млрд куб м газу. Через тер Укр здійснюється транзит газу на експорт з Росії у Європу (в середньому понад 100 млрд куб м за рік).

34. Критерії раціонального природокористування. Схеми раціонального природокористування. Природокористування включає об'єктивно зумовлений процес залучення людиною природних ресурсів до вироб­ничої і невиробничої діяльності, їх відтворення та охо­рону.

Природокористування - сукупність впливів людини на географічну оболонку Землі, що розглядається в комплексі . Термін «природокористування» вживається, як мінімум, у п'яти основ­них значеннях:

1) людська діяльність щодо використання сил і ре­сурсів природи з метою виробництва матеріальних благ і різних послуг, тобто як всезагальний процес праці. В (та­кому розумінні природокористування рівнозначне понят­тю «суспільне виробництво», а з урахуванням невироб­ничої сфери людської діяльності – навіть ширше за нього;

2) раціональне використання ресурсів і умов природ­ного середовища, їх відтворення та охорона;

3) безпосереднє освоєння, експлуатація, відтворення та охорона природних ресурсів і умов конкретної терито­рії (району, окремої країни, групи країн, всього світу);

4) освоєння та експлуатація окремих видів природних ресурсів у локальному, регіональному і глобальному масштабах. У такому розумінні термін «природокористування» залежно від виду споживання природного ресурсу часто замінюється галузевими синонімами, без сумніву, вужчими за обсягом — водокористування, лісокористу­вання, землекористування тощо;

5) синтетична прикладна наука, що розробляє загаль­ні принципи будь-якої діяльності, пов'язаної з користуван­ням природою.

Така диференціація досить відносна. В кожному окре­мому випадку вивчається один і той же об'єкт — процес використання людиною сил і ресурсів природи, але з різ­них боків і на різних рівнях галузевої, міжгалузевої і територіальної спільності. Класифікація основних видів природокористування можлива з позицій тісно взаємопов'язаних галузевого, компонентного, функціонального (комплексного) підходів.

З галузевої системи народного господарства виді­ляють галузі природоспоживання (теплоенергетику, видо­буток мінеральної сировини, лісоексплуатацію, металур­гію, вугленафтогазопереробку тощо), природокористуван­ня у вужчому розумінні (землеробство, тваринництво, гід­ро-, вітро-, геліоенергетику, транспорт, будівництво) і природовідтворення (рекультивацію і меліорацію земель, очищення та утилізацію відходів, регулювання стоків, перекидання вод, створення заповідників тощо). За вищого ступеня узагальнення ці види можна об'єднати в по­няття виробничого (промислового і сільськогосподарсько­го) і невиробничого природокористування.

Функціональний підхід (комплексний) до класифікації природокористування передбачає виділення п'яти основ­них блоків найважливіших напрямів природокористуван­ня: ресурсоспоживання, конструктивного перетворення, відтворення природних ресурсів, охорони природних ресурсів, управління і моніторингу.

Компонентна класифікація видів природокористування базується на спільному використанні деякими галузями виробництва одного компонента природного середовища (наприклад, води, повітря, грунту, лісу тощо), тобто на міжгалузевому споживанні природного ресурсу в рамках певної території. Основні види природокористування в цьому випадку відповідають головним структурним ком­понентам природного комплексу — водо-, лісо- і земле­користуванню, використанню атмосфери, надр, тваринного світу.

Принцип єдності охорони природи та її раціонального використання — основний принцип у взаємовідносинах суспільства з природою. При цьому саме поняття охорони природи набуває ширшого змісту. В такому аспекті охо­рона природи є необхідною умовою використання її ре­сурсів і служить підтриманню динамічної рівноваги між використанням природних ресурсів, з одного боку, і від-творювальними можливостями природи — з другого, що особливо важливо за високої технічної оснащеності су­часного виробництва. Одне з центральних місць у регулюванні відносин з при­воду охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів відводиться науково об­грунтованому поєднанню територіального і галузевого уп­равління природоохоронною роботою. Підприємства, що залучають у господарський оборот природні ресурси, нале­жать, з одного боку, до тієї чи іншої галузі народного гос­подарства, а з другого — є ланками територіально-вироб­ничих комплексів. Тому виникає необхідність правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств і місце­вих територіальних органів, які повинні доповнювати одне одного, утворюючи єдину систему управління. Наприклад, при відведенні земель під промислове, транспортне чи жит­лове будівництво слід виходити не лише з локальних інте­ресів відомчого характеру, а й враховувати, що відчуження земель, особливо орних, призводить до скорочення площі сільськогосподарських угідь, знижує родючість грунту, зменшує валову продукцію сільського господарства та ін.

35. Електроенергетика. Важлива роль енергетики у розвитку н/г визначається тим, що будь-який виробничий процес чи будь-який вид обслуговування нас-ня пов¢язаний з використанням енергії. В процесі розвитку п/с безперервно змінюються і вдосконалюються джерела та види споживної енергії.

Умови і фактори розміщення об¢єтків електроенергетики залежно від типу генеруючих потужностей та напруги передачі електроенергії різні. Район розміщення теплової електростанції і її потужність повинні визначатися з урахуванням розвитку електроспоживання, наявності паливних ресурсів та відомостей щодо гідрології районів. Варіатн розміщення електростанції вибирається після проведених порівняльних розрахунків вартості перевезення палива та передачі електроенергії в район споживання. При виборі конеретного місця буд-ва ТЕС, яка працює на твердому паливі, повинна враховуватись можливість збільшення вантажопотоків по залізницях та водних шляхах сполучень. Для електростанції на рідкому чи газоподібному паливі враховується розвиток трубопровідного транспорту. При виборі місця буд-ва уточнюється можлива остаточна потужність електростанції щодо водопостачання, паливопостачання та генерального плану розміщення об¢єкта. Теплові електростанції розміщуються, як правило, з орієнтрацією на наявність великих запасів дешевих паливно-енергетичних ресурсів та потужного споживача. Площадки для розміщення ТЕС необхідно вибирати з урахуванням таких вимог: - електростанції повинні бути максимально наближені до джерел палива і водопостачання, споживача енерії і під¢їзних шляхів; - рівень грунтових вод має бути нижче глибини підвалів, останні не повинні затоплюватися паводковими водами; - не можна розташовувати станції над заляганням корисних копалин, а також на зсувних ділянках; - електростанції повинні розміщатися поблизу населеного пункту з урахуванням санітарної зони; - шлако- і золовідвали повинні розміщатися на негожих земельних ділянках, якомога ближче до площадки електростанції. Теплові атомні станції, враховуючи великі обсяги споживання води, слід розміщувати поблизу водних об¢єктів. Крім цього, атомні станції повинні будуватися на значній відстані від великих міст. ГЕС та ГАЕС розміщуються біля водних об¢єктів з мінімальним затопленням земель під водосховища. Одним з важливих факторів розміщення об¢єктів електроенергетики є еклогічна безпека, додержання санітарних норм імінімізація екологічних втрат як при буд-ві, так і при експлуатації об¢єкта. Нині в Укр експлуатуються три типи гееруючих потужностей: теплові (паротурбінні та дизельні), гідравлічні (гідроелектростанції, гідроакумулюючі станції) та атомні. Основними районами концентрації великих конденсаторних електростанцій (КЕС або ДРЕС) є: на сході Укр – Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Харківська та Луганська області; на Заході – Львівська та І-Франківська облатсі: в центрі – Вінницька та Київська області. Великі теплоелектроцентралі (ТЕЦ) розміщені в найб містах країни: Києві, Одесі, Харкові та ін. П¢ять атомних станцій розміщені в Запорізькій, Київській, Миколаївській, Хмельницькій, Рівненській областях. Основні гідроелектростанції зн-ся на Дніпрі (Київська ГЕС і ГАЕС) - в Київській області, Канівська ГЕС – в Черкаській, Кременчуцька – в Полтавській, Дніпродзержинська – в Дніпропетровській, Каховська – в Херсонській області та Дніпрогес – в Запорізькій області. Будується Дністровська ГЕС та ГАЕС – у Львівській області. Основну електроенергетичну базу Укр становлять теплоелоелектростанції (Запорізька, Вуглегірська, Зміївська, Трипільська, Придніпровська, Ладижинська, Бурштинська, Київська ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6), атомні електростанції (Запорізька, Південно-Українська, Рівненська, Хмельницька, Чорнобильська) та гідроелектростанції (найбільші шість станцій Дніпровського каскаду).

36. Чорна металургія. Основою металургійного комплексу є чорна металургія, яка забезпечує надходження в господарський обіг 96 % усіх метало­містких ресурсів. Сучасне виробництво чорних металів базується на відновленні заліза із залізовмісних руд з отриманням первинного металу — доменного чавуну, подальшій переробці його в сталь, а останньої — в готовий прокат шляхом механічної (переважно пластичної) оброб­ки сталевих зливків і заготовок.

Структура чорної металургії.З урахуванням складності, комплексності та багатостадійності виробництва чорна металур­гія являє собою розгалужену комплексну галузь важкої промис­ловості. Сировинну частину комплексу чорної металургії складають такі галузі.

Гірничорудна промисловість,Коксохімічна промисловість,Вогнетривких матеріалів промисловість




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.